КіноАнтоніо Лукіч і «Курган & Agregat» – про фільм «Люксембург, Люксембург» як першу драму на суржику

«Люксембург, Люксембург» – це другий повнометражний фільм українського режисера Антоніо Лукіча, який виходить в український прокат 13 квітня. Це історія про близнюків із міста Лубни, які після тривалої паузи в стосунках вирушають на пошуки батька в Люксембург. Головні ролі в стрічці виконали співзасновники хіп-хоп гурту «Курган & Agregat» Аміл і Раміл Насірови, а прем’єра «Люксембург, Люксембург» відбулася на Венеційському кінофестивалі. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк заздалегідь переглянув стрічку й розпитав Лукіча й Насірових про знімання в Лубнах і Люксембурзі, найскладніші драматичні сцени й кіно під час повномасштабної війни.

«Люксембург, Люксембург» як історія про відсутнього батька

Головні герої «Люксембург, Люксембург» у виконанні Раміла й Аміла Насірових – близнюки Вася й Коля, які раптово дізнаються, що їхній батько живе в Люксембурзі й потрапив там у лікарню. Брати є повними протилежностями: Вася працює в поліції й має родину, Коля – маршрутник, у якого постійно проблеми із законом. Кардинально відрізняються і їхні погляди на тата: Вася не бачить сенсу їхати на пошуки батька, Коля ж ідеалізує тата й хоче його зустріти.

Лукіч називає ці образи «відображеннями внутрішнього конфлікту»: завдяки героям-близнюкам він розповідає історію про власні стосунки з батьком. «У мене були відсутні стосунки з батьком. В емоційному плані дуже глибокі. Але в життєвому – достатньо поверхневі. Як у мене з ним, так і в нього зі мною», – розповідав режисер у профайлі The Village Україна. Батько Лукіча мав югославське походження, останні роки життя він провів в Іспанії. Автор «Люксембург, Люксембург» розповідає, що чи не єдиним способом комунікації з батьком для нього був футбол: «Лише згодом, коли його не стало, я зрозумів, що, коли дивився прямі трансляції [матчів «Реала»], то він робив те саме».

Таким чином «Мої думки тихі» і «Люксембург, Люксембург» складають в Лукіча в дилогію про батьків: «Перший фільм [«Мої думки тихі»] я зняв про маму. Це тема, що боліла. Другий фільм знімаю про батька, і це не менш болісна тема».

– Антоніо, у твоїх фільмах завжди має велике значення футбол. У «Моїх думках тихих» є ціла серія жартів і ґеґів, пов’язаних із культурою футболу, це також важливий акцент у короткому метрі «У Манчестері йшов дощ». Чому?

Антоніо Лукіч: І в моїх фільмах, і в житті футбол є невербальним засобом комунікації з батьком. Коли батька не стало, я зрозумів, що футбол – це було те, що ми робили разом; дивилися прямі трансляції, він надсилав мені футболки «Реала». Ми намагалися порозумітися через футбол, і це дуже дивний спосіб. І для людини, яка намагається знайти самоідентифікацію, і для країни, як це іноді буває.

– Але тут одразу є критичне запитання. У пролозі молодого Колю нам показують у футболці Еріка Кантона з «Манчестер Юнайтед», а дорослий Коля носить футболки «Ліверпуля». Це що з ним сталося таке, що він змінив «МЮ» на принципового суперника?

Аміл Насіров: Перевзувся! Практіка нормальна. [сміється] Є правільний отвєт на цей вопрос, і є прікольний.

– Давай прикольний спочатку.

Аміл: Прікольний – це через те, що вони [«МЮ»] недавно програли «Ліверпулю» 0:7. [сміється]

– А правильний?

Аміл: А правильний: перед тим, як зніматься, зі мною зв’язалася Настя Сутягіна [художниця з костюмів «Люксембург, Люксембург»], запитує, яка в мене одєжда єсть, може, якась підходе. Я скинув усі свої вєщі, вона написала: «Ось це й ось це підходе». Ну, ми і взяли мої вєщі на фільм. В основном я всі знімальні дні в своїх вєщах був.

– Ти вболівальник «Ліверпуля», я правильно розумію? А якби Антоніо тобі сказав вдягнути футболку «Юнайтед», ти вдягнув би? [сміється]

Аміл: Я актьор, мені шо скажуть, я то буду робить. [сміється] Поспорили б, канєшно, як всігда. «Та ну нахуй це робить?»

Антоніо: Оскільки кожна команда легко порівнюється з жанром фільму чи способом комунікації з аудиторією, то все дуже логічно. «Ліверпуль» – це такий футбол артмейнстрим, це футбол, який намагається розважити глядача.

– «Футбол у стилі хеві-метал», як каже Юрґен Клопп.

Антоніо: І наш фільм – це «Ліверпуль», це crowdpleaser. Не якесь катеначо з Венеційського фестивалю, не «припаркований автобус».

Раміл Насіров: Харашо, шо не «Тоттенгем». [сміється]

Антоніо: Але починався «Люксембург, Люксембург» як «МЮ». Просто зміна сталася вчасно.

– «Люксембург, Люксембург» – це передусім історія про відсутнього батька. Після 24 лютого в неї є зовсім інший вимір, тому що, на жаль, без батьків залишилося ще більше людей. Ваша творча група привертала увагу до цієї проблеми й під час акції на Венеційському кінофестивалі. Коли ви дивитеся фільм зараз, він сприймається через це інакше?

Антоніо: Усім, що робимо в кіно, ми закликаємо дивитися історію не поверхнево, а трішки глибше. Фільм має не лише розважати, а й встановлювати комунікацію з глядачем. А комунікація – це коли один співрозмовник поважає іншого. Тому глядач повинен не лише відпочивати, а й трохи напрягатися.

Мені здається, що відсутній батько в цьому фільмі – це як відсутній бог. Але в кожному фільмі можна це побачити: головний герой завжди хоче зустрічі з богом, у якій формі він би не [проявлявся]. Це може бути абсолютно різна форма, так само, як він говорить із нами різними мовами. Історія ж насправді проста – про хлопця, який бажає побачити того, хто його створив. А той десь завжди відсутній, кудись завжди тікає. Героя постійно хочеться бачити героєм, а він виявляється чимось зовсім іншим.

– У фільму є ці кілька шарів: на першому рівні це історія, власне, про братів і батька, на наступних є те, що ти розповів щойно про бога. Як ти говорив про це на перших зустрічах з Амілем і Рамілем? Що було важливо одразу пояснити?

Антоніо: Є режисери, які взагалі не дають акторам читати сценарії або дають тільки окремі сцени. Це не наш випадок, бо Аміл і Раміл – це найголовніші мої співсценаристи. Усе, що ми робили з адаптацією чи зміною діалогів, усе робили разом із хлопцями. Єдина різниця: я бачив цю історію цілісно, а вони трохи частково. Але дуже точно.

Раміл: Цей момент мені дуже сподобався. Тому шо Антоніо ніколи не топив: «От у мене так написано, так і зробимо». Якшо ідея була нормальна, він погоджувався, казав: «Так, це круто, давайте так». І це реально класно було: бувало, шо він ішов на уступки, бувало, шо ми його убєждали. Так це ж і єсть нормальний робочий процес, коли є думка не тільки одної людини, а й інші обговорюють.

У нас група «Курган & Agregat» так і існує: у нас три голоси [Раміл Насіров, Аміл Насіров, Євген Володченко], і, якщо є якесь спорне питання, ми сідаєм і каждий озвучує свої аргумєнти, так і приходим до чогось.

Антоніо: Режисура – це взагалі вміння визнати, що є хтось, більш талановитий, ніж ти. Як хлопці: вони носії сильного таланту, артистизму. Мені треба було лише дати напрям цьому. Раміл, ти вже вибач, що я тебе так хвалю. [сміється]

Раміл: Нічо!

– Хлопці ще на зйомках мені розповідали, що ти передавав їм сценарій, але репліки в сценах вони озвучували своїми словами. Розкажіть детальніше про цей процес роботи з діалогами.

Антоніо: Це історія радше про те, що до мови в кіно треба ставитися дуже уважно, як би банально це не звучало. Мова – це відбиток нашого минулого й теперішнього. Вона дає також натяки на майбутнє.

Я родом з міста Ужгород. Це дуже маленьке містечко, правда, зараз воно втричі більше, тому що тут тепер більше людей, ніж було до 24 лютого. Але в Ужгороді розмір містечка наклав конкретний відбиток на те, як люди говорять: тут ніхто нікуди не поспішає. Раніше, наприклад, тут було неможливо купити каву take away, усі пили каву сидячи. Місто маленьке, ніхто нікуди не поспішає, тому всі говорять дуже повільно. Тож мова є таким ніби медіумом між топографією міста, його ідеєю тощо. Плюс це мультикультурне місто, плюс величезна непроста історія. І [якщо розповідати історію про Ужгород] не можна сказати: «Хай просто говорять літературною українською мовою».

Тому так, це був певний ризик – робити фільм на суржику. Комусь це може не сподобатися. Але мистецтво в будь-якій формі має бути якраз про це, що воно не має подобатися всім. Я люблю цю цитату Джеймса Джойса: якщо колись Дублін, не дай боже, зруйнують, місто можна буде відновити за його книжками «Дублінці» й «Улісс». А ми заради приколу кажемо: якщо колись, не дай боже, зникне суржик, частково відновити його можна буде за фільмом «Люксембург, Люксембург» і контентом, який створюють хлопці.

Раміл: Ми говорили вже про це з Антоніо, шо дуже апасно робить фільм на суржику, шо може буть хейт… Але там є і персонажі, які говорять українською. Це тільки я з Амілєм на суржику. Ну, ми домовилися, якшо буде багато хейту, Антоніо просто дасть коментар: «Я хотів знімати українською, всі мої актори говорять українською, просто Аміль з Рамілєм дегани, вони не знають, як правильно говорить українською». [сміється]

Антоніо: І це причому саме слобожанський суржик, так?

Раміл: Я народився в Харківській області, і там же не було російської мови. Там була українська мова. У школі всі вчителі топили тільки за українську в обов’язковому порядку. Не суржик, а українська мова. І це було в селі, я наголошую. А в житті в нас просто був суржик. І вчителька, наприклад, чудово володіє українською мовою, а в житті вона говорить суржиком. Вона не говорить російською; можливо, вона не володіє російською так, як українською. Тому в мене так склалося, шо я суржик сприймаю як українську мову, це шось українське.

– Раміле, ви з Амілем мені також розповідали, що хвилювалися, як після 24 лютого в Україні сприймуть фільм, майже повністю знятий на суржику.

Раміл: Я скажу так: я не дуже самовпевнена людина, але в нас є якась аудиторія, і так склалося після повномасштабного вторгнення, що наша аудиторія стала трішечки більшою, тому в мене є впевненість, шо нашій аудиторії фільм 100% зайде. А це вже не мало. Якщо ця аудиторія піде в кіно, якщо вона буде розповідати в соціальних мережах, шо є такий крутий фільм, то можна вже говорити, шо фільм зайшов. Хоча комусь, може, й не зайде.

– Про суржик є цілий пласт запитань, але розкажіть ще щодо процесу. Антоніо, наскільки ти дозволяв хлопцям свободу в трактуванні реплік зі сценарію?

Антоніо: Я думаю, була максимальна свобода в плані наповнення й діалогів. Я розумів, які в сцені є конфліктні місця, але все інше… Іноді щось народжувалося прямо на майданчику, я в цьому проблеми не бачу.

– Раміле, підтверджуєш?

Раміл: Дуже підтверджую. Антоніо мені казав: «Дивись, ти зараз ідеш в кадр, тобі потрібно донести ось оце. Просто донеси так, як би ти це сказав у житті». Ну і все. Я побачив репліку, сказав своїми словами. І ці моменти оживали в фільмі, бо я його озвучував своїми словами, а не заучував із тексту.

Антоніо: Ми в середньому робили до семи дублів на кожен кадр. Тобто сім разів Раміл казав щось по-своєму, воно звучало по-різному. І я працював таким фільтром на майданчику…

Раміл: Ну скажи, шо іноді було і з першого разу… [сміється]

Антоніо: Іноді так і було, коли перший дубль хороший, а інші можна просто викинути в смітник. Таке теж було.

А тоді я перетворився на фільтр ще раз, коли ми монтували фільм. Там були вже інші фільтри.

– А закадровий голос Колі, який є оповідачем фільму, це писали вже після зйомок, так?

Антоніо: Войсовер був ще в першому драфті, написаний чистою українською, не закарпатською, звичайною. А тоді Аміл її повністю переробив під себе, десь за п’ять хвилин до запису на студії в Сергія Степанського [звукорежисера фільму].

Там ще цікава історія, що у фінальний монтаж пішов чорновий войсовер. Ми на студії робили пробний запис, але він вийшов максимально живо й круто. Коли влітку 2022 року ми перероблювали весь звук, вийшло не так живо.

– А згадка про війну була в оригінальному тексті? Чи це додали пізніше?

Антоніо: Не пам’ятаю напевно, але, здається, було.

«Люксембург, Люксембург» як драма й саундтрек фільму

– Уперше «Люксембург, Люксембург» анонсували в інтерв’ю The Village Україна продюсери Володимир Яценко й Анна Яценко (ForeFilms). Я одразу запитав про жанр, чи це буде комедія чи драма, а вони відповіли, що це буде фільм Лукіча.

Антоніо Лукіч: Ага.

– «Люксембург, Люксембург» – це досі рідкісний у сучасній українській культурі випадок, коли серйозну драматичну історію розповідають на суржику. Антоніо, у тебе був схожий виклик із «Моїми думками тихими», коли ти розповідав досить серйозну історію стосунків мами й сина через елементи комедії. Але в мене однаково є відчуття, що від «Люксембург, Люксембург» знову очікують комедії. Хоча фільм значно серйозніший, він говорить про складні теми. Це проблема?

Антоніо: Складно передбачити, тому що навіть мені важко віднести цей фільм до якогось жанру. Я впевнений тільки в тому, що він зможе здивувати. І це найголовніше, бо люди ходять не на жанри, а на те, що може їх здивувати. І цей фільм може це зробити.

Раміл Насіров: Пам’ятаєш трейлер «Люксембург, Люксембург»? Там є ця фраза про батьків і дітей, а тоді запитання: [«А должни лі ми, діти, нести ответствєнность за своїх родітєлєй?»]. Пауза. І тоді ось це: «Хз». І це для мене найрозйобніший момєнт в трейлері. А це максимально суржикове слово. Скоріше російськомовне, ніж українське. Але трейлер всім зайшов, воно угарно і смішно.

Може, люди й будуть йти на комедію. Але вони прийдуть і побачать, шо є в цьому фільмі шось й інше, крім комедії. І я вважаю, шо це буде приємний бонус.

– Антоніо, ти мені якось сказав, що використовуєш комедійні елементи як «інструмент підтримування вогню інтересу до історії».

Раміл: Там є смішні моменти. Але є драма. Мені як людині, яка любить цей жанр, було цікаво.

– Раміле, яка сцена для тебе була найскладнішою? Що було найскладніше зіграти?

Раміл: Люксембург, мабуть.

Антоніо: Уся частина в Люксембурзі була драматично складна, це були наші найбільші переживання, бо хлопці не є професійними акторами. Коли я кажу «професійні актори», то маю на увазі людей, які заробляють на життя акторською майстерністю й уміють програвати чиюсь іншу долю, а не свою.

До того ж тут хлопцям треба було грати те, що вони не до кінця розуміють. На щастя, у них повна сім’я, у них дуже хороший і присутній батько. Тому переживання, які були дуже складними для мене, для них узагалі не були предметом переживань.

Я, мабуть, хвилювався більше за Аміла, тому що він був провідником емоційного заряду цієї історії, його персонаж Коля був героєм, який рухав історію вперед, який хотів їхати до батька. А Раміл був антагоністом, який ніби весь час йому заважав, таке альтер-его нормальності: треба подумати, треба жити нормальне життя. І ця сцена, коли Аміл говорить із батьком у лікарні, якраз була найскладніша. Там цілий спектр емоцій: там увесь час дуже смішно й водночас дуже сумно. Для мене це вишка, я підписуюся й кажу, що ця сцена ідеальна.

Аміл Насіров: Я зараз в турі зі стендапом, походу учусь, добавляю матєріал, то недавно добавив собі цілий блок про фільм. Про те, шо мене перевділи в бабку і заставили доїть козу. І я оце сіграв цю сцену, походу навчився доїти козу… Дякую, шо хоч не козла. [сміється] Виходжу з кадру, Антоніо летить на мене і каже: «Гєніально! Я 15 год в кіно, ще не бачив такіх імпровізацій!» А тоді первий раз дивлюсь фільм у Венеції і думаю: «Сука, де сцена з козою?!» [сміється]

– Антоніо, чому вирізали сцену?

Антоніо: Можу вам дати цю сцену, буде ексклюзив.

Аміл: Нє, ми на Patreon собі заберем!

Антоніо: Сцена з козою викликала якийсь максимальний рівень недовіри в контексті цієї історії. Але як окрема сценка вона була дуже прикольна, так. Просто не встало в ряд.

А для Раміла, напевно, найскладнішою була сцена на заправці. Він мав перетворитися в ній на молодого Аль Пачіно, зіграти сцену з «Хрещеного батька».

Раміл: Поспорю! Це складна сцена, але в мене получілось її сиграть майже з первого раза. Тому шо це було трогатєльно. Там ще прикол, бо в мене ненаіграно почали проступать сльози, но це були момєнти, коли ми рєпєтірували, без камери. [сміється] А другий раз уже так не получілось. Но всьо равно думаю, шо получілось.

А найскладніше було, напевно, їхати за кермом і ще робить вигляд, шо ти актьор і іграєш. Хотя в тебе всі думки, шоб тільки не роз’їбаться, бо ти ж не вмієш на машині нормально їздить. [сміється]

– А в сцені в Люксембурзі ти врізаєшся в бордюр за сценарієм чи випадково?

Раміл: Ага, я там врізався. І кажу: «Блять, чіркнув!» [сміється]

Антоніо: Прикольно, шо в Раміла немає водійських прав, він водив машину на вигаданих лубенських номерах у Люксембурзі. Тобто його не могли там навіть оштрафувати. І це, до речі, була єдина сцена, де ми з Рамілем посварилися. Бо він, очевидно, дуже переживав за своє життя, а я більше переживав за фільм. [сміється]

Аміл: «Єдина сцена!» [сміється] Та ви місяць там сварились. [сміється]

– Згадали про сцену з козою, я знаю, що також знімали кілька інших сцен, які не ввійшли у фінальний монтаж. Чи багато було такого?

Аміл: Була ще ж сцена з Ірмою Вітовською.

Антоніо: Була. І з Андрієм Римаруком ще була сцена.

– Тому їм є подяка в титрах, так?

Антоніо: Так. Просто доводиться фільтрувати: якісь сцени клеяться до історії, якісь – ні. Кіно – це взяти життя й звузити його до історії. Кожен має свої фільтри звуження, що мириться з цією реальністю, що не мириться. І все. Так і працює.

– У титрах є ще кілька цікавих подяк, я хотів окремо про них запитати. По-перше, Марина Кудерчук – це за що подяка?

Антоніо: Це краще запитати в продюсерів.

Раміл: А хто це?

Антоніо: Вона є очільницею Держкіно, у якої дуже не прості стосунки в індустрії.

– Окей, а Дмитро Гордон – за що йому подяка?

Антоніо: Я поясню: це інший Дмитро Гордон, це син Дмитра Гордона.

Аміл: Це син Гордона.

Антоніо: Він композитор, який працює в Лос-Анджелесі, він писав нам музику для фільмів, дуже-дуже хороший хлопець. Ми з Дімою планували скетчі, але врешті в монтаж пішла інша музика. Але роботи провели дуже багато, ми шукали різні звучання. Мені дуже перед ним ніяково, тому це була найбільш незручна розмова.

Це вже другий раз, коли ми з ним пробуємо, на «Думках» теж пробували. Поки не знаю, як правильно налагодити співпрацю з композитором.

– У вас узагалі дуже еклектичний саундтрек – від Валентина Сильвестрова до «Курган & Agregat». Розкажи, як збирали це все.

Антоніо: Збирали так само складно, як і завжди. Ми пробували зрозуміти, яка музика взагалі може існувати в межах цього фільму.

Аміл: І взяли те, що було [в «Курган & Agregat»].

Антоніо: У нас було кілька блоків: музика Колі, була авторська музика й музика, яка грає всередині кадру. Із Колею були проблеми, бо Коля – це ідеальний слухач кальянного репу. Але кальянний реп – це явище російське. В Україні, здається, немає жодного представника цього жанру, ми не могли знайти.

Раміл: І це харашо!

Аміл: Якби ще не було представників «байрактарщини», було б вобщє чудово. [сміється] Прикінь, якби це було вже [після 24 лютого], а там у маршрутці: «Орка тіло ляже в ґрунт!» [сміється]

– Аміле, але розкажи, як це, коли ти граєш у сцені під свою ж пісню, під пісню «Курган & Agregat»?

Аміл: У сцені тоді не включалося, коли ми знімали, ми тоді даже не обсуждали це. Але, коли дивився, було неловко трошки. [сміється] Представляється реакція зала, коли вони будуть дивиться фільм і почують трек «Енергія». [сміється]

Антоніо: У нас були різні рішення, врешті вирішили так. Досі не знаю, чи [музика] на 100% на своєму місці. Але я цей фільм уже відпустив, будь-які його перемоги я сприймаю радше як бонус. Але поразки досі сприймаю болісно. [сміється]

Терапевтична дія кіно й новий проєкт Лукіча

– У перших рецензіях на фільм після Венеції було багато компліментів Амілу й Рамілу: порівняння з коміками ери німого кіно, ця цитата, що «братів Насірових благословили обличчями, створеними для трагікомедії». Що ви подумали, коли це прочитали?

Раміл Насіров: Помниш, була сцена, коли в лікарні принесли речі батька? Аміл там плаче, а я… Я не знаю, шо я там робив. Просто робив ліцо якогось хуйового актьора з руських серіалов. Просто сидів. [сміється]

– Я сприймав це в контексті твого персонажа, як органічну реакцію Васі.

Антоніо Лукіч: Там усе добре. [...] А про рецензії, думаю, хлопці могли сприйняти їх як образу, про обличчя для трагікомедії. З погляду зовнішності це, мабуть, не дуже приємно чути.

Раміл: Нє!

Антоніо: Але з погляду акторської гри, органіки це прикольно.

Аміл Насіров: Ну, і трагедію грати – це ж складніше.

Антоніо: Трагедію грати найлегше.

Аміл: Типу і так усе хуйово?

Антоніо: Ну так.

– Антоніо, ти ще розповідав, що хлопці безпосередньо вплинули на цих персонажів. Ти починав проєкт із того, що це історія про маленьких людей, які їдуть у маленьку країну, але врешті ця «маленькість» пішла з фільму, тому що це просто було не про Аміла й Раміла. Як саме виконавці головних ролей вплинули на героїв?

Антоніо: Хороше запитання, одночасно складне.

Аміл: Можем так і оставить. [сміється]

– Грубо кажучи, як Вася і Коля з твого сценарію відрізняються від Васі й Колі з фільму?

Антоніо: Я просто думаю, як коректно відповісти… Я зараз пишу третій фільм, і це фільм також буде дослідженням життя як незручного місця. Життя – це не зручно. Я є дослідником цих незручностей.

Ці незручності, вони, мабуть, для мене радше були фізичні. Внутрішньо [Коля і Вася] – це два повноцінні характери, внутрішньо вони не [мають] проблеми маленьких людей. Уся їхня маленькість зосереджена в тому, де вони народилися, як вони говорять, який у них зріст і як їх сприймають інші. Але всередині вони не маленькі. Мабуть, це хлопці й принесли в цю історію. Вони принесли якусь силу характеру.

– Антоніо, ти зняв перший фільм про стосунки з мамою й другий про стосунки з батьком. Коли ми говорили з тобою на фінальному етапі знімань «Люксембург, Люксембург», ти казав, що поки не відчуваєш цього терапевтичного ефекту, коли ніби закриваєш для себе якусь тему. Як зараз?

Антоніо: Такого ефекту насправді немає, у жодному з фільмів. Мабуть, у чомусь хіба що. Десь є, десь нема.

– Але чи відчуваєш ти, що зараз є свобода переходити до чогось іншого, коли ніби закрив тему з родиною?

Антоніо: Ця свобода робити щось інше є. Але такого, щоб я закрив щось… Не знаю, чи це цікаво комусь. Кожному, напевно, дається якийсь шанс заспівати одну-дві пісні, розповісти про своє життя. Мало хто з режисерів пізніше знаходить себе в подальших роботах. Я носій таких історій, таких батьків, такого походження, от про це розповідаю в фільмах. А що мені розповідати далі, я зараз намагаюся зрозуміти.

Десь бачу схожість із фільмами Даррена Аронофскі, тому що в нього завжди є ця фізична девіація, яка безпосередньо впливає на глибину героя, на глибину конфлікту, загалом на те, про що історія. У нас із ними різні історії, але є якась схожість. Тому подумав нещодавно, що справжнє мистецтво – це коли ти помираєш перед публікою. Мене ці переживання дуже хвилювали: невже для того, щоб тебе помітили, треба зробити щось криваве? Невже треба в процесі зйомок захворіти чи здохнути?

Аронофскі для цих переживань завжди знаходить дуже правильно форму історії. «Чорний лебідь», «Реслер»…

– Як тобі «Кит»?

Антоніо: «Кит» теж трішки про це. Я про те, що, коли ти живеш у нашій реальності, важко для переживань знайти правильну форму. Американці в цьому ніби трошки чітери. А вся історія нашого кіно – це спроба помирити реальність, у якій ми живемо, і форму кіно, яку придумали не ми. Але ми намагаємося якось приміряти її на наше життя. Це для мене, мабуть, найвизначніший челендж.

Тому мене менше турбує психотерапевтичний ефект [кіно], а більше те, як розповісти про своє життя у формі кіно. Це те, що найкраще вдалося, мабуть, у найвизначнішого фільму 2022 року «Фабельмани». Цей фільм повністю пояснює природу мистецтва.

– Ти дивився й думав: «Це про мене»?

Антоніо: Це фільм про людину, яка не може пояснити свої почуття жодним іншим способом, ніж зняти фільм. І, мабуть, для мене не було жодного іншого способу прояснити свої стосунки з батьками, крім як зняти «Мої думки тихі» й «Люксембург, Люксембург». Я думав, що це така дилогія про батьків, але зараз пишу третій фільм, і, виходить, це буде трилогія про незручність, а не про родину.

– Це буде роуд-муві?

Антоніо: Ні, але історія про біженців буде частиною історії.

– Зрозуміло, що в третього фільму буде зовсім інша проєктна історія, ніж у перших двох: після початку повномасштабного вторгнення в Україні не працюватиме система державної підтримки кіно. Розкажи, як зараз думаєте про це з продюсерами. Чи є можливість залучати інше фінансування? Це може бути копродукція чи інші формати підтримки?

Антоніо: Кінофестивалі, фонди – зараз іде багато підтримки від міжнародної спільноти. Підтримки, спрямованої на те, щоб зберегти дефіцитну індустрію українського кіно, яка зараз дійсно має великий ризик перестати існувати.

Пітчинги – це перший можливий варіант. Я їздив на резиденцію від Гетеборзького кінофестивалю на розроблення ідеї й концепції нового фільму. У мене були два місяці до Венеції [улітку 2022 року], коли я міг там писати, знайомитися з місцевими фондами, яких насправді дуже багато. У маленького Гетеборга є кінофонд, що має можливість фінансування фільмів, як у Держкіно в найкращі роки. Наприклад, він допоміг закінчити пост-продакшн фільму Тоні Ноябрьової [«Ти мене любиш?»].

Тобто я зараз не сподівався б на підтримку кіно всередині України, але шукати можливості за кордоном, певно. Для цього треба мати ідею, синопсис і тритмент, ну і щоб це було цікаво.

– Володимир Яценко озвучував загальну ідею нового фільму, що це історія про українських біженців в Італії. Це ще актуально?

Антоніо: Це радше був поштовх для розроблення історії. Поштовх, який відкрив мені очі на те, у яких дивних ситуаціях можуть опинитися люди, у які некомфортні обставини вони можуть потрапити. Емоційно, фізично тощо. Зараз це трохи змінюється, історія мігрує далі, до Ірландії.

– До Мартіна Макдони?

Антоніо: Так, до мого сценарного кумира.

– На якому ти етапі зараз?

Антоніо: Це якісь перші нульові драфти, спроби зрозуміти, що там буде відбуватися. Ми намагаємося зараз шукати реалістичну модель створення фільму.

Якщо повернутися до аналогій з футболом, то є тренери, які можуть працювати з клубами й бюджетами в 100 мільярдів, як Гвардіола чи Анчелотті; а є тренери, які працюють з бюджетом у 10 мільйонів, як Клаудіо Раньєрі. А якщо дати їм більшу команду, вони сипляться. Так само і з режисерами: треба розуміти, який бюджет, яке обмеження власних фантазій є комфортним для роботи в кіно. Якщо типовому режисеру з України дати необмежений бюджет на фільм, у нього може нічого не вийти. А з бюджетом у мільйон євро може вийти хороша історія.

Раміл: У мене запитання до Антоніо. Скажи, будь ласка, чи знайдеться в твоєму новому фільмі місце братам-близнюкам? [сміється]

Антоніо: Канєшно, знайдеться. Є багато професій на майданчику: хелпери, кейтеринг, водії.

Раміл: Дякую, нас задовольнила відповідь. [сміється]

– Я ще згадую, як ми говорили з Амілем і Рамілем улітку, і ви казали, що прем’єра у Венеції – це круто, але краще б показати його в Україні, у вашому Харкові. Тоді це було важко прогнозувати, але зараз прем’єра в Харкові все-таки буде? [Перший показ «Люксембург, Люксембург» в Україні відбудеться в рідному селищі Аміла та Раміла Насірових Близнюки на Харківщині.]

Раміл: Так, кінотеатри вже працюють. 15 квітня буде прем’єра в Харкові.

Аміл: Ми дуже раді, що є така можливість.

Обкладинка та фото: прес-служба «Люксембург, Люксембург»