КіноЯк знімали український фільм «Памфір». Історія з перших вуст від знімальної групи

«Памфір» українського режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука виходить в український прокат 23 березня. Премʼєра фільму відбулася 25 жовтня 2022 року в межах «Тижня критики».

Світова премʼєра стрічки пройшла на Каннському кінофестивалі, фільм показали в програмі «Двотижневик режисера». Після цього «Памфір» відібрали до програм більш ніж 40 фестивалей із 25 країн світу й показали в Канаді, Італії, Польщі, Швейцарії, Греції, Індонезії, Словаччині й країнах Балтії. Допремʼєрний показ у Києві пройде 22 березня в кінотеатрі «Оскар». Початок сеансу о 18:30, квитки можна придбати за цим посиланням.

Ми поспілкувалися з Іваном Михайловим (художником-постановником), Микитою Кузьменком (оператором), Олександрою Костіною (продюсеркою) й Ольгою Юрасовою (концепт-художницею).

Олександра Костіна, продюсерка: «Одне маленьке село на кордоні з Румунією» ми насправді знімали в 15–16 населених пунктах у двох областях – Івано-Франківській і Чернівецькій. А експедиції, під час яких ми шукали потрібні локації, тривали близько півтора місяця. Ми заїжджали в кожне село на кордоні з Румунією, я вам гарантую.

Нам ще дуже «пощастило» під час знімань: то обледеніння, то розмило дорогу через дощі, то повінь, яка позносила мости, через які ми мали їхати. Карпати – це завжди виклик. Треба перебувати в гармонії з собою, із навколишнім світом, щоби створювати фільми про Карпати й у Карпатах.

Іван Михайлов, художник-постановник: Усі ці труднощі, фізичні й погодні, зовсім не дратують, бо це пригоди й це веселі пригоди. Якось ми їхали за закупками через село Зелене й бачимо таку картину: величезний лісовоз повністю провалив основний для села деревʼяний міст і повис на його залишках. Проїхати неможливо. Вийшло так, що ми перебуваємо в повній ізоляції. Продуктові магазини в селі, звичайно, є, але виїхати кудись далі не було змоги. Якщо ж потрібно було щось термінове, ми переходили річку вбрід. Так ми пробули в ізоляції десь тиждень: спочатку розбирали лісовоз, потім будували новий міст.

Микита Кузьменко, оператор: Місцевість дуже серйозна й не проста. Якщо в місті будь-яку справу можна вирішити за 10 хвилин, то в горах будь-що – це виклик. Доводиться подвоювати час й енергію втричі. З іншого боку, було справді цікаво. Бо в горах ти такий: «Що, міст зламаний? Ну тоді чекаємо, що робити…» Немає цієї метушні й біганини.

Михайлов: Це такий карпатський дзен.

Кузьменко: Так, це гра на витривалість. Зараз ми сидимо й спокійно розповідаємо, що так, Карпати були, навіть знімали у 15 населених пунктах. Але тоді в нас була «постійна печія». Ми дуже емоційно, у здоровому сенсі, пройшли цей період. І радощі, і сльози, і все, що хочеш було.

Михайлов: Труднощі зі зніманнями в горах компенсуються силами свіжого повітря, прекрасними краєвидами, щирими й відкритими людьми. Якимось таким «станом гір».

Костіна: Щоби дістатися знімальних місць, ми використовували й гужовий транспорт, і возами з кіньми їздили, і КУНГами [радянські військові фургони – ред.], і на руках апаратуру переносили. У нас на знімальному майданчику, посеред гірської річки, навіть стояла наша машина-генератор. Від неї в одну сторону живили нашу локацію, а в іншу сторону – гримерки, їдальні. На ту ж саму локацію все завозили містком, на мотоплузі.

Михайлов: Локація «хата батьків Памфіра» ніби й при дорозі, але мосту немає, щоби заїхати машиною. Тому й реквізит, й освітлення з бази потрібно було або переносити вбрід, або перевозити підвісним мостиком на конях чи мотоплузі.

Я заїхав на локацію приблизно за два місяця до початку знімань. Ми ж не тільки на Буковині знімали. Половина фільму – це Гуцульщина, Верховинський район. Я гуцулів люблю, у мене багато знайомих завдяки фестивалям, поїздкам на Різдво й коляду. Місцеві жителі – з села Зелене, Бистрець й інших – залюбки допомагали нам на зніманнях. Я робив кіно у багатьох регіонах України, і ставлення, звичайно, буває різне. Але тут воно було відкрите, бо вони знали, що це фільм про їхнє тяжке й цікаве життя.

Ми намагалися не заходити на готові локації. У кожній з них ми обовʼязково щось міняли в кольорі або наповненні. Так, щоби це було цільне полотно. Багато декорацій збудували «з нуля» спеціально для фільму.

Костіна: У нас була така декорація автобусної зупинки. Місцеві жителі проходили й не розуміли, що відбувається, адже зупинки тут ніколи не було. Але ось вона, зупинка з бетону, не пошарпана.

Михайлов: Зупинку ми зробили в Києві, вона, як конструктор, складалася з пʼяти елементів: бокових частин, стіни з мозаїчним панно й даху. Ми придумали й розробили її в такий спосіб, щоби можна було зібрати за 20–30 хвилин. Цю декорацію ми створили для трьох знімальних днів.

Олександра Костіна: Коли я вперше прочитала сценарій, сприймала образ Морди (головного антагоніста) як художнє перебільшення. Сприймала його як казкового злодія. Й от приїхали ми в один населений пункт, дуже-дуже далеко. Поки ми туди їхали, я, як продюсерка, зрозуміла, що ми не будемо там знімати, бо нашим фурам туди не дістатися. [сміється]

Там нас зустрів місцевий лісник. Він мав лісництво, прямо чарівний зоопарк з лісовими звірятками на території. Дідусь пригостив нас смаколиками, запросив додому. А потім ми вийшли на вулицю й побачили молодиків, які до нього підійшли, перекинулись одним словом і пішли. Тоді стало зрозуміло, що він ніякий не казковий дідусь, а той, хто керує ними [ред. – контрабандист] Після цієї ситуації я сказала, що ми тут знімати не будемо, ніколи. На що режисер [Дмитро Сухолиткий-Собчук] мені відповів, що саме тут ми й зніматимемо. І саме там ми й знімали.

Це як коли знімали «Хрещеного батька»: мафія допомагала знімальній групі, щоб їх гарно зобразили у фільмі. Так, мені здається, і місцеві контрабандисти із симпатією до нас ставилися, щоби ми змалювали їхній побут і життєвий шлях.

Іван Михайлов: Хоч сценарій і тримався в секреті, а місцевим жителям ніхто не розказував, про що цей фільм, але всі села навкруги знали, про що він. В одному селі, де знімали, якось декілька джипів їхали з кордону, уже поверталися «пустими». Вони зупинилися й кажуть: «Ага, кіношники. Поїхали в бар! Це ж ви про нас кіно знімаєте, нам приємно».

Оля Юрасова, концепт-художниця: Як створювали світ «Памфіра»? Спочатку їздили у творчі експедиції, де шукали середовище для кожного з персонажів, для кожної сцени. Далі адаптували це все під сценарій. Для мене було важливо знайти концепцію кольору; те, від чого можна було би відштовхуватися візуально.

Перше, що мене надихнуло, – це фаюмські портрети, їхній колір, кольорові контрасти. Це було відправною точкою. Ми домовлялися, що кольори «Памфіра» мають бути досить насичені, але живописні. Проте прямих референсів не мали. Були речі, якими ми надихалися, але такого, щоби мали перед собою картини Босха, не було.

Микита: З погляду сміливості кольорів ми тягнулися до фільмів Східної Азії, де колір часто є головним акцентом або навіть героєм фільму. Тому ми йому приділяли таку увагу. Я взагалі фанат фільмів того регіону, як і Діма [Сухолиткий-Собчук]. «Памфір» вийшов таким собі нашим китайським вестерном.

Оля: Вестерн і справді був у референсах до однієї зі сцен фільму, але я не буду казати, до якої.

Іван: Фільм продумували дуже довго. Важливим є великий термін підготовки – час, щоби вжитися в це кіно, прожити життя з цими людьми [на знімальному майданчику – ред.] Думати про це приблизно рік, а не просто приїхати й за місяць швиденько все зняти. Але багато чого народжується й на майданчику. Наприклад, упіймали якийсь кадр і дивимося: так це ж де Латур [французький художник – ред.]. Це і є магія кіно.

Оля: Найскладніше було зробити так, щоби Маланка завжди була присутня у фільмі, але не стала його головним героєм.

Микита: У мене був внутрішній челендж зі зніманням Маланки, бо Діма казав, мовляв, «не відходь так широко, мені потрібно ближче». Майже всі сцени Маланки – це середній план.

Мабуть, коли ти в реальності потрапляєш на Маланку, то в тебе наче зʼявляється дезорієнтація: усі ці крики, люди, світло, персонажі. Такий трошки тріп відбувається. Тому у фіналі фільму потрібно було показати саме таку Маланку, якою вона є. Але насправді така какофонія в зображенні, як на мене, і створила ту правильну атмосферу Маланки.

Оля: Я працювала з Дмитром над Маланкою ще з давніх-давен, з часів фільму «Красна Маланка» (2013 рік). Дмитро влаштував нам на Маланку класну експедицію. Ми, здається, за дві доби обʼїздили всі села, де потенційно могли щось цікаве зі святкувань Маланки зняти. За рахунок цього ми збудували з цієї мозаїки свою Маланку.

Навіть ці костюми ведмедів [це один із головних атрибутів святкування у деяких регіонах України – ред.], вони ж варіюються в різних селах і регіонах. Але нам потрібні були саме вони, адже вони мають класний вигляд, коли актори в них рухаються.

Деякі з костюмів, які підготували для знімань «Памфіра», представили в Українському домі на виставці «Памфірова Маланка. Танець смерті та життя». Чому це важливо? Там показали не тільки ескізи костюмів, які глядачі могли пропустити на екрані, а й розкадрування деяких сцен, відео з репетицій, які ввійшли до фінального варіанту фільму.

«Те, що люди побачили костюми на виставці – це дійсно привілей. Бо ми зняли, Діма [Сухолиткий-Собчук] сказав, що все, магія кіно є, супер. А ти потім дивишся в кадр: костюмів ніфіга не видно, майже темно в кадрі, видно одну-дві маски. От якщо зупинитися й придивитися…» – розповідає оператор «Памфіра» Микита Кузьменко.

Виставка тривала в Києві з 2 по 10 березня, кількість відвідувачів сягнула близько семи тисяч. Тепер «Памфірова Маланка. Танець смерті та життя» перекочувала до Львова, де триватиме з 28 березня 2023-го, у планах – Варшава, Амстердам і Париж.

Микита: Це справді челендж – знімати в Карпатах або інших красивих місцях. Задачею було створити атмосферу, але ніби трохи приховану, ніби вона десь далі, за спинами героїв; створити кадр, у якому атмосфера відчуватиметься через героїв, мізансцену, композицію кадру, світло, а не просто за рахунок красивого простору, у якому перебувають актори.

Я робив увесь спектр відеоматеріалів, який можна собі уявити. Усе знімав: від кіно до кліпів і тіктоків. Є такий шаблон: мовляв, якщо я знімаю кліпи, то не зможу зняти кіно. Але це не так. На «Памфір» я прийшов із досвідом ніби й кліпів, але якщо подивитися їх уважно, то вони не такі вже й попсові. Вони доволі кінематографічні.

Натомість із «Памфіром» вийшло інакше. Тепер я у фільм постарався принести досвід, який я отримав на кліпах. Якусь динаміку, колір, крупні плани. Тобто зробити щось не таке класичне, щось свіже. У Діми завжди все серйозно: село, драма – а я хотів додати в це трошки свіжого погляду в плані композиції, світла, руху камери. Перехресний маркетинг вийшов. [жартує]

Мій попередній фільм у Карпатах «Жива ватра» (2015 рік) знімали доволі давно, вісім-дев’ять років тому. У Карпатах «Живої ватри» ми старалися шукати саме цю красу, жили в ній і фіксували її. Натомість під час знімань «Памфіра» було цікаво створили не просто красивий фільм, а саме атмосферний.

Микита: Льоню [імʼя головного героя, якого зіграв Олександр Яцентюк, – ред.] уже зняли, а він далі сидить і курить. Видно, що він узагалі не змінюється. Це не те, що йому після знімання сцени приносять віяло і він сидить у гримвагені й пʼє холодну кока-колу з трубочки, як ми звикли думати про зірок. Місцями здавалося, що ми реально знімаємо документальне кіно: настільки він вживався в роль.

Олександра: Цьому передували декілька місяців репетицій у Києві й місяці проживання в локаціях, де ми знімали фільм. На весь період підготовки фільму знімальна група була ізольована від акторів, з ними спілкувалися тільки режисер і його асистент. Ми називали їх винятково іменами персонажів.

Продюсери зазвичай не люблять експедиції, бо це дорого. Але для якості кіно це вирішальний фактор. Коли вся команда перебуває в одному місці, живе одним життям, не відволікається після знімання на якісь побутові справи, а живе тільки фільмом, це сильно відображається на якості.

У нас, в українському кінематографі, зазвичай і репетицій немає. За два місяці, поки тривають знімання, не так багато й удається зробити. Кожна година розписана, для творчого пошуку немає часу. Режисер «Памфіра» ж мав пʼять календарних місяців підготовки: у нього була можливість, наприклад, працювати цей тиждень лише з художнім департаментом, а цей – з акторами, а не робити все одночасно. Це дало можливість перевести підготовку в якість.

Оля: Дмитро, здається, запровадив цю практику ще на «Бороді» (2012 рік). Тож для нього вона точно не нова.

Олександра: Але вживання в роль на знімальному майданчику дуже сильно впливає на людину емоційно. Для мене як для продюсера це був дебютний фільм. Я поставила собі таку установку, що маю прожити усвідомлено кожен день і взяти від нього максимум. Ми не жили весь час разом в експедиції, яка тривала два місяці, але в тісному контакті перебували майже пів року. І ми начебто вже майже родина, а потім в один момент розбіглися по інших проєктах і містах. Рятує тільки «народження» нового життя, коли починаєш працювати над новим проєктом.

Іван: Коли ти живеш цим рік, є й радощі, і труднощі… а потім все-все пропадає, то це така трошки депресія. Треба робити щось нове, «Памфір-2». [жартує]

Микита: Для мене проєкт закінчується, коли завершуються знімання. Далі йдуть якісь процеси, але ти вже працюєш над чимось іншим. Коли робиш кіно, ти неначе в постійному тріпі, щось постійно шукаєш, створюєш… Неначе біжиш-біжиш угору, а потім падаєш униз у всіх своїх станах. Мені треба було десь два місяці, щоби прийти в себе й повернутися в реальне життя.

Іван: Фільм, як на мене, нині набув ще більшої актуальності. «Памфір» показує більш символічну історію про боротьбу, а не прямолінійно описує бойові дії. Це відчувається у настроях [персонажів стрічки – ред.]: у Памфіра, наприклад, на горищі можна помітити щит з Майдану. Про це немає жодного слова, але ми можемо це помітити й зрозуміти, що це людина, яка бореться. Коли було складно, ми казали, що треба згадати Памфіра, бо він же бореться.

Олександра: Ми точно не знімали цей фільм про війну, хоч у сюжеті, у діалогах і були відголоски… Коли розпочався етап повномасштабного вторгнення, то сенс боротися за своє, не давати переходити «червоні лінії» й боротися за майбутнє дітей набув тільки нових барв. Іноземці нам кажуть, що після перегляду їм стає зрозуміло, чому українці так завзято борються за Україну й перемогу; чому в боротьбі навіть із більшим ворогом українці єдині й упевнені в перемозі.

Є дискусія про те, яким саме має бути сучасний український герой. Для мене Памфір – це справжній український герой, зі своїми яскравими й темними сторонами. Він той, у кого віриш і за ким хочеш слідувати.

Оля: Коли ми розробляли фільм, завжди мали на увазі, що в країні триває війна. Тому, власне, кіно й ніколи не було відірваним від реальності. Там є маленькі деталі, які нагадують про цю реальність. Я сподіваюся, що фільм набув ще більших сенсів.