КіноВійна закінчиться, а культура залишиться. Це люди, які організували кіноклуб Ukrainian Signal

Троє українців, які через війну втратили дім, організували фронтовий кіноклуб, що за два місяці переріс у бренд, який упізнають у Європі. Вони називають себе благодійним продюсерським майданчиком, вважають, що кожен українець зараз PR-менеджер своєї країни, і вже зібрали орієнтовно 15 000 євро на допомогу військовим.

Під час заходу Ukrainian Signal у Києві поговорили зі співзасновницею кіноклубу і менеджеркою дизайн-бюро Ані Казарян (Київ – Івано-Франківськ), а також з артдиректоркою Надією Самаріною (Євпаторія – Київ – Франкфурт) і продакт-менеджером Дмитром Горшковим (Маріуполь – Донецьк –Харків – Київ – Торонто), які зараз перебувають за кордоном, про те, чому вони вирішили збирати гроші на армію через кінопокази та до чого це може призвести в майбутньому.

Ані:

Я абсолютно не була готова до війни, і 24 лютого, коли все почалося, вирішила не виїжджати з міста. Я була переконана, що вдома найбезпечніше. Перший місяць повномасштабного вторгнення я намагалася звикнути й адаптуватися до нового життя. Команда бюро переналаштовувалася, усі займалися переважно тим, що налагоджували безпечний побут. Багато хто з них поїхав на захід України. Але я планувала перечекати. Записувала друзям відео про те, як поспала у ванній чи в метро.

Десь у березні в один із ранків ракета влучила в сусідній будинок, а її частини потрапили в наш. Тож я лишилася без житла. І лише тоді подумала, що слід виїжджати. Моя партнерка з дизайн-бюро Настя дала мені контакти родичів в Івано-Франківську, у яких я могла би побути якийсь час та оговтатися. Але врешті я залишилася там на два місяці.

Перші кілька днів я взагалі не розуміла, що мені робити, та й Франківськ був більш-менш спокійним. Після того, як я спала в метро та полювала на дефіцитні продукти в Києві, франківська кава, ринки з фруктами й овочами та булочки з корицею здавалися чимось дивовижним.

Навіть під час Другої світової нацисти менше руйнували культурну спадщину, ніж зараз росіяни

У відносній безпеці я почала думати, що потрібно щось робити. Я така людина, яка не може бути бездіяльною. Особливо на тлі стресу. І от якось уночі я дивилася виступ президента, де він розповідав про культуру, і казав, що наш культурний фронт (або культурний тил) зараз у стані стагнації. І навіть під час Другої світової нацисти менше руйнували культурну спадщину, ніж зараз росіяни. І те саме він казав про кіно. Що кіно під час війни – це або інструмент пропаганди, або інструмент підтримки морального духу людей. Я подумала, що це цікаво. І вже наступного дня почала думати, що б такого організувати.

Дмитро:

Я зустрів початок війни за кордоном, але, оскільки сам я з Маріуполя, і моя мама була там перші два з половиною місяці повномасштабної війни, уся моя увага була прикута до рідного міста. Я займався різними проєктами: ми допомагали з евакуацією людей, допомагали волонтерам в Маріуполі шукати гроші, автівки та бензин на місці, розповідали новини про Маріуполь на іноземну аудиторію, збирали гроші для «Азову», закуповували дрони, рації, аптечки, тепловізори. Зараз мої збори, спільно зі зборами нашого проєкту вже приблизно 4 млн грн.

Далі кіноклуб почав розростатися завдяки людям, сам собою

Я не ставила якихось надзавдань зі збору коштів і щодо людей. Думала, що навіть якщо ми зберемо 500–1000 грн – це вже буде щось. Насправді я розуміла, що в перший місяць люди віддали все, що мали. І не знала, чи вдасться нам щось зібрати взагалі. Я була готова, що не прийде ніхто, або лише люди, які перебувають в Urban Space. Але прийшло приблизно 40 людей, і ми зібрали 30 000 грн.

Далі кіноклуб почав розростатися завдяки людям, сам собою. Я думала, що це буде один кінопоказ в Івано-Франківську, я разово зберу кошти, передам Дмитру, і на цьому все завершиться.

Але мені почали писати люди: «О, ми приїхали зі Львова чи із Закарпаття спеціально, щоб подивитися цей фільм. І взагалі, це перше кіно, яке я подивився за 40 днів». І це було так класно – відчувати цю спільність людей, які вперше, перебуваючи далеко від дому, відчули знову життя. Тоді я подумала, що, можливо, це може мати якесь продовження.

Для мене момент безпеки проведення кінопоказу і тоді, і зараз залишається на першому місці

І завдяки людям, які хотіли долучитися, після показу у Франківську ми організовували показ у Львові. Потім ще один. Пізніше зробили ще один показ у Луцьку.

Проєкт розростався на ходу. Ми детально відбирали, з якими партнерами будемо працювати, що будемо говорити, де робитимемо покази, як будемо показувати. Для мене момент безпеки проведення кінопоказу і тоді, і зараз залишається на першому місці.

Через кілька кінопереглядів в Україні я подумала, що, оскільки увага до України з боку Європи вже стихає, можна було б розповідати їм про війну в Україні не через новини чи сухі факти, а показати картинку через такий інструмент, як кіно. Показати документальні кадри реального життя людей і того, як їх поламала війна.

Розвиток і вихід за кордон України

Дмитро:

Ані написала мені про те, що хотіла б розповідати європейцям про Україну через історії в кіно. Я на той момент був у Берліні та сказав, що готовий зайнятися показом тут. А потім вирішив познайомити Ані з моєю подругою Надією. Вона перебувала у Франкфурті, і я подумав залучити її як організаторку на місці. Ну і до того ж вона класна артдиректорка.

Надія:

Коли я почула про проєкт, подумала, що ми не можемо просто взяти та показати в європейському місті кіно. Потрібно робити бренд, ставати впізнаваними, показувати, що Україна – це не просто країна, що бореться із загарбниками, а що це країна дуже талановитих людей. Я залетіла в чат кіноклубу та вирішила, що потрібно його перейменовувати, щоби було зрозуміло в Європі. Бо «Фронтовий кіноклюб» – це контекстуальна місцева назва, а в Європі в нас буде трохи інша цільова аудиторія.

Так у нас народилася назва Ukrainian Signal: the empathy cinema club.

Потрібно робити бренд, ставати впізнаваними, показувати, що Україна – це не просто країна, що бореться із загарбниками, а що це країна дуже талановитих людей

Культура як інструмент фандрейзингу

Ані:

Досягнути мети та зібрати кошти можна простішими способами, ніж через кіноперегляди. Он Притула зібрав за 3 дні на чотири «байрактари». Для цього не потрібно було робити нічого особливого – спрацював його соціальний капітал.

Але в Європі це велика проблема. Ти зазвичай не можеш відкрито просити когось пожертвувати гроші. У людей уже імунітет на слова «fundraise» і «donate». Якщо ти не додаєш додаткової цінності до прохання задонатити, людям дуже складно зрозуміти, чому в них постійно щось просять.

Німці, яких я зустрічала, казали: «Та ми ж і так багато даємо, зброю відправляємо, підтримуємо». Більшість із них не в контексті. І для них це нормально, у них є своє життя. Це їх жодним чином не стосується зараз побутово.

Якщо ти не додаєш додаткової цінності до прохання задонатити, людям дуже складно зрозуміти, чому в них постійно щось просять

Саме тому ми обрали культуру як інструмент. Культурний контекст допомагає нам зараз інформувати та розповідати історії людей і народу через мову кіно. Це дає можливість достукатися. Показати, що в Україні війна триває з 2014 року, і ми вже маємо воєнні кадри, документальні історії. Коли європейці бачать, як війна впливає на реальне життя реальної людини, яка до 2014 року була, наприклад, звичайним графічним дизайнером, а зараз вона снайпер, і як її життя сильно покалічили ці події, вони розуміють, що війна – не щось локалізоване. Це стосується всіх. Тобто культурний контекст допомагає нам більше поширювати інформацію.

Дмитро:

Ми дуже багато робимо. Кожен кінопоказ – це купа підкапотної роботи перед цим: знайти продюсера на місці, знайти локацію, зробити дизайн, обрати фільм, домовитися, організувати бар, фотографа, надрукувати плакати, повісити. Тут і величезна кількість зусиль, і гроші збираються не мільйонами. Для нас це був момент фрустрації. Але тоді ми знайшли для себе ще один сенс. Ми не просто збираємо гроші, ми робимо з України бренд. Україну знають, на неї дивляться зараз по-новому, із захопленням. Ми працюємо над тим, щоб Україну сприймали як країну культурних, розумних, талановитих і креативних людей. Одна з ідей, яка ще рухає нас уперед – європейці мають самі захотіти допомагати Україні. Вони самі мають захотіти бачити Україну в ЄС та українців у своїх містах. А це можливо зробити, якщо ми покажемо, що ми не просто країна на сході Європи, у якій війна. А що ми – країна талановитих людей, які роблять якісний продукт. Люди після показів казали: «Ого, я не знав, що люди в Україні таке знімають».

Ми не просто збираємо гроші, ми робимо з України бренд

Надія:

Ми дійшли думки, що колись війна точно закінчиться, а культура залишиться. І зараз кожен українець є PR-менеджером України, офіційним представником своєї країни за паспортом. Ми дуже хочемо, щоб про нашу культуру знали в кожному куточку світу.

Культурні бар’єри

Надія:

Але це все працює не завжди гладко. Нас ніхто не знає, ми поки що без гучного імені. Ми приходимо в нове для себе місто та кажемо щось на кшталт: «Привіт, ми з України, ми робимо кінопокази, часом артхаусні, часом специфічні. І взагалі ми хочемо з вас зібрати гроші на те, що вважаємо за потрібне».

Виникають складнощі з тим, що кожна країна має свій менталітет. І Європа, дійсно, дуже м’яка. Вони страшенно бояться слова війна. У Роттердамі ми стикнулися з тим, що за кілька годин до показу місцевих почало лякати все. Вони просили прибрати слова «допомога військовим» у соціальних мережах. Тому ми абстрактно вимушені були казати, що ми за мир в усьому світі та збираємо на захист спокою і життя України. З цим трохи складно, але щоб показати контент і зібрати гроші, ми маємо ще робити акробатичні етюди в повітрі й усіх переконувати.

Ми постійно варимося в українському інфопросторі, але маємо ще бути зручними для європейців, щоби все вийшло так, як треба

Ми постійно варимося в українському інфопросторі, але маємо ще бути зручними для європейців, щоби все вийшло так, як треба. «Ми не хочемо вас травмувати, але подивіться, яке кіно». У Роттердамі нам не дозволили зібрані кошти перенаправити на дрон. Ми придбали за ці гроші спільно з фондом Reface аптечки. А в Лісабоні, наприклад, із цим простіше – люди біля океану таких запитань не ставлять [усміхається].

Під кожен показ у кожному місті ми окремо брейнштормимо, щоб ураховувати ментальність людей. Щоразу думаємо, на чому робити акцент, як можна комунікувати, а чого казати не варто.

За відчуттями найпростіше зібрати людей у Києві. На показ в Octo Tower прийшли 80 людей. У Kino42 довелося робити два покази поспіль, бо був sold out, прийшло орієнтовно 60 людей.

А от у Європі завжди мандраж, бо за два дні в тебе може бути продано лише п’ять квитків, а на саму подію, наприклад, у Лісабоні прийшло 70–90 людей. Перші покази в Європі по людях на 60% складалися з українців і на 40% – з локалів. Зараз ми хочемо збирати більше місцевих. Але чудово розуміємо, чому приходять українці. Вони скучили за домом, це додатковий нетворкінг. Люди, які зараз за кордоном, коли просто на вулиці чують українську мову, радіють так, наче зустріли рідну людину. Коли ми оголошуємо показ у якомусь із міст, нам обов’язково пишуть люди: «А я з Маріуполя, можна я також приїду на показ? Я дуже хочу подивитися».

Люди, які зараз за кордоном, коли просто на вулиці чують українську мову, радіють так, наче зустріли рідну людину

Ані:

Часом люди хочуть просто долучитися до ком’юніті тих, кому близька тема України. Вони хочуть підтримувати, розповідати та допомагати. Є категорія людей – українці та їхні друзі – які відчувають себе амбасадорами України за кордоном. Оскільки в них відчуття «провини вцілілого», увесь час здається, що вони роблять недостатньо, долучитися до кінопоказів українських фільмів за кордоном – це хороша платформа для комунікації.

Тобто Ukrainian Signal – це інструмент для українців, які, незалежно від того, де вони зараз, могли би робити свій внесок. Вони можуть долучатися до організації чи просто приходити дивитися.

Раніше показом кіно за межами країни займалися спеціальні організації, які обирали фільми та возили їх на фестивалі. А тепер кожен може самостійно організувати показ. Це добре для культури, для нашого емоційного стану та для ЗСУ.

Режисери та фільми

Надія:

Ми хочемо підтримувати талановитих українських режисерів. Зараз багато хто з них лишився без роботи. Продюсерські компанії також сфокусовані на війні. Навіть професіоналам треба доводити, що вони чогось варті.

А ми як благодійний продюсерський фонд, який продовжує показувати, які круті фільми знімають в Україні. У Лісабоні на одному з показів нам сказали: «Ми не знали, що в Україні є такі талановиті танцюристи й таке кіно, зняте на професійному рівні» [ідеться про кінобалет Анатолія Сачівка «Водуруду»]. У світі не всюди знають, що в нас крутий продакшн-майданчик: Apple, Google знімають у нас, але декого це досі дивує.

Ані:

Перший фільм «Фронтового кіноклубу», який ми показали в Івано-Франківську – «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Це було суто моє бажання. У нас не так багато кіно такого рівня: у плані контексту, композиції, відчуття.

У світі не всюди знають, що в нас крутий продакшн-майданчик: Apple, Google знімають у нас, але декого це досі дивує

3 липня в Києві ми показали фільм Катерини Горностай «Стоп-Земля». Я обожнюю це кіно. І мені дуже хотілося, щоб якомога більше людей в Україні його побачили.

Що стосується стрічок, які ми показуємо за кордоном, тут окрема специфіка й окремий контекст кожної країни та міста.

Десь хочеться показати «Невидимий батальйон», фільм про жінок-воїнів, про те, як будуються і змінюються їхні життя. Ця стрічка трохи обнуляє питання національності та фокусує на темі війни і її впливі на життя реальних людей.

У Роттердамі, оскільки це місто-побратим Маріуполя, ми розробили окрему концепцію та показували документальні короткі метри про Маріуполь.

У Вільнюсі показали «Погані дороги». Там емпатичні люди, вони нас підтримують, розуміють, і ми подумали, що їм було би цікаво побачити цю стрічку.

Наша кінобібліотека масштабується, але хочеться більше показувати кіно саме незалежної України. Я знаю, що багато класних стрічок були створені в Україні за радянських часів, але зараз хочеться фокусуватися на незалежних творцях, незалежних операторах і режисерах.

Наша кінобібліотека масштабується, але хочеться більше показувати кіно саме незалежної України

Бути далеко від дому

Надія:

А загалом, якщо дуже чесно, цей проєкт – про підтримку армії та культури, а ще він про підтримку одне одного та себе. Ми з командою жодного разу не бачилися наживо. У нас усіх немає дому, і ми всі живемо з війною на тлі.

Цей проєкт – можливість для кожного з нас підтримувати свій моральний стан і вправлятися з провиною вцілілого.