Фільм «Атлантида» виходить в український прокат 5 листопада, уперше переглянути стрічку в кінотеатрі можна буде під час «Київського тижня критики». Відзначена на Венеційському кінофестивалі картина є історією про Україну 2025 року після перемоги у війні з Росією. The Village Україна розповідає, чому не варто пропустити фільм.

Підтримай The Village!

Donate

«Атлантида» – головний український фільм року. Стрічку Валентина Васяновича висунули на «Оскар» від України, включили в лонглист Європейської кіноакадемії й назвали найкращим фільмом року за версією Національної премії кінокритиків «Кіноколо». Також її нагородили на кінофестивалях в Одесі, Токіо, Севільї, Тромсе, Мінську та Les Arcs Film Festival у Франції та продали для стримінгової платформи HBO Eastern Europe. Та головна відзнака у фестивальній історії «Атлантиди» – Венеційський кінофестиваль. Це перший український фільм, що здобув перемогу в програмі «Горизонти», другій за престижністю після основної.

«Україна ще не мала такого досвіду на Венеційському кінофестивалі, – розповідає The Village Україна співпродюсер фільму Володимир Яценко. – Ми розуміли, що це сильний фільм. Але не очікували перемоги. Для нас це вже lifetime achievement, ми вже ввійшли в історію кіно». «Для мене все, що відбувалося у Венеції, затягнуте смогом, таким смогом щастя й радості. Я досі перебуваю в цьому дивному стані», – ділився враженнями Васянович наприкінці минулого року.

«Атлантида» – це історія про Україну 2025 року після перемоги над Росією та відновлення контролю над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей. Головний герой фільму Сергій – ветеран, який намагається знайти себе на Донбасі після травматичного досвіду війни, втрати найкращого друга й перетворення малої батьківщини на зону стихійного лиха. Вдається приборкати ПТСР і знайти своє місце Сергієві після зустрічі з волонтеркою Катею. Війна несе смерть, тільки любов може її перемогти – Васянович підкреслює цей мотив завдяки римуванню першої та останньої сцен фільму. Але знайти цей сюжет автору фільму вдалося не відразу: історія «Атлантиди» – це ілюстрація творчого методу, який створив і за яким працює один із провідних українських режисерів.

Валентин Васянович, режисер фільму «Атлантида»

«Передусім я шукаю локацію й фактуру», – каже Валентин Васянович. Автор «Атлантиди» здобув режисерську освіту в Національному університеті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого та Школі режисерської майстерності Анджея Вайди в Польщі, але його перша фахова освіта – операторська. До виходу фільму «Рівень чорного», який у 2017 році також висунули на «Оскар» від України, Васянович був найбільш відомий як оператор фільму «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Ще до цього він встиг зняти ігрові фільми «Звичайна справа» (2012) і «Креденс» (2013) і документальний «Присмерк» (2014). Васянович чемно відповідає на запитання про тему фільму, але по-справжньому запалюється, коли йдеться про знімальний процес. Каже, що його методи роботи визначають насамперед досвіди оператора та документаліста. «Якщо я вражений локацією, вона мені ніби каже: «Зніми тут кіно, тут і зараз! А про що? Ну ти ж режисер, придумай уже».

«Васянович унікальний режисер, – каже Володимир Яценко, – тому що кожен фільм він знімає двічі». Продюсер пояснює, що має на увазі особливий підхід Васяновича до кіновиробництва. На першому етапі він поєднує підходи документального й ігрового кіно, шукаючи майбутній фільм в окремих сценах і комунікації з акторами, які, як правило, не мають професійної освіти. Відзнятий матеріал він обробляє самостійно, складаючи історію вже в процесі монтажу. За цитатою, яку приписують французькому режисеру Роберу Брессону, кожен фільм завжди роблять тричі: коли його пишуть, коли знімають і коли монтують. «Валік [Васянович] єдиний у всіх обличчях, як бог Шива: і режисер, і оператор, і монтажер, і все на світі», – сміється Яценко.

«Зніми тут кіно, тут і зараз! А про що? Ну ти ж режисер, придумай уже»

«Метод документального рісерчу для створення ігрового кіно», як цей творчий метод описує сам Васянович, він уперше повноцінно використав при роботі над «Рівнем чорного». «Мені досі ніхто не вірить, але ми почали знімати без ідеї й без сценарію», – ділиться режисер. Розповідає, що не збирався знімати кіно, просто придбав новий накамерний монітор і вирішив перевірити його в дії. Покликав знайомого фотографа Костю Мохнича («Він, як і я, залежний від різних фотодевайсів»), і вони разом проїхалися Києвом у пошуку локацій. Місце знайшли поблизу Поштової площі, у тунелі біля розв’язки.

– Бачу – тут є фантастична динамічна картинка, дуже потужна за фактурою та енергією, – пригадує Васянович. – І розумію, що в кадрі не вистачає тільки героя – тоді буде готова сцена. Кажу: «Костя, стань у центр кадру. Угу, ось так. Подивись на мене. Угу. Подивися вбік. О, виглядає так, ніби ти когось чекаєш. Давай, кілька хвилин почекай на когось».

У той вечір Васянович зняв трихвилинну сцену, тоді ж провів кольорову корекцію. «Дивлюсь, воно працює, зараза! – розповідає автор про фільм, який мав робочу назву Low Light («Низький рівень освітлення»). – Дивишся півтори хвилини на це, тільки на другій хвилині стає нецікаво». Як зробити так, щоб було цікаво дивитися й довше? Треба ввести в кадр ще когось, продовжує відтворювати хід думок Васянович.

– Ну, думаю, якщо чоловік чекає на когось, то, певно, на жінку. Дзвоню Каті Молчановій, запитую, чи не хоче вона позніматися. Почали знімати: ага, значить, зустрілися чоловік із жінкою, про щось побалакали. Я не чую, про що саме, тому що ми біля дороги. Тоді вони повинні кудись піти. Куди? На поверхні лежить – поїхали займатись любов’ю.

Так Костя Мохнич випадково став головним героєм картини, сумним весільним фотографом, а зі спроби перевірити інструмент народився повнометражний фільм на півтори години – про самотність і кризу середнього віку; з акцентом на внутрішньокадровий монтаж і без слів, із похмурим Києвом на тлі. 80% усіх сцен Васянович зняв без залучення знімальної групи: Мохнич у кадрі, режисер за кадром. «Рівень чорного» висунули на «Оскар» від України, фільм показали на кінофестивалях у Німеччині та Швейцарії, а Васяновича назвали найкращим оператором на національній кінопремії «Золота дзиґа». «Після «Рівня чорного» я зрозумів, що можу так працювати, – згадує Васянович. – У принципі, мені нічого не треба: не треба ресурси, не треба драматична конструкція. Достатньо йти вперед із широко розплющеними очима. Хоч і в темряві».

Головний герой фільму «Атлантида» Сергій є ветераном війни, який раптово втрачає роботу на заводі. Врешті він починає допомагати волонтерам, які займаються пошуком і перепохованням тіл військових на Донбасі. Роль Сергія виконує Андрій Римарук, ветеран АТО та волонтер благодійного фонду «Повернись живим», для якого це перший досвід у кіно. В одній зі сцен герой приходить влаштовуватися на роботу: Римарук відіграє сцену по центру кадру, глядач стежить передусім за ним, але в межах плану Васянович показує безліч деталей.

Ця сцена є прикладом того, як Васянович працює із внутрішньокадровим монтажем: як і в «Рівні чорного», кожна сцена його фільму розігрується в межах одного чіткого плану, що не потребує монтажних склейок. Якщо у звичайного фільму зазвичай 600-800 склейок, то у Васяновича виходить близько 20 окремих статичних планів, пояснює продюсер Володимир Яценко. Васянович пов’язує це з досвідом роботи в документальному кіно: «Документалістика – це коли ти приходиш, дивишся й бачиш. Наводиш камеру – і бачиш у рамці шматок життя. Тому вміти робити документалістику – це вміти запихати життя в цю рамку».

Яценко визнає: «Атлантида» є складним фільмом, який потребує уваги та певних зусиль глядача. До стилю й подачі Васяновича дійсно треба звикнути, дивитися його фільми – означає стежити за фактурами, на яких відбувається певна послідовність дій. Рухи акторів чи інші дії працюють у кадрі, ніби за алгоритмом: одна дія приводить до наступної, коліщата механізму просувають сюжет уперед. Іноді навіть здається, Васяновичу найбільш цікаво стежити саме за цими механічними рухами: ось він будує конструкцію для підйому з тросів чи гойдалку для інвалідного візка в «Рівні чорного», ось відправляє героя на тренажер, а ось в «Атлантиді» змушує акторів протягом 45 дублів демонструвати м’язову пам’ять в імпровізованому тирі чи приймати ванну в ковші екскаватора.

Якщо у звичайного фільму 600-800 склейок, то у Васяновича виходить близько 20 статичних планів

Сцена з влаштуванням головного героя на роботу в «Атлантиді» також починається й закінчується екскаватором. Васянович розповідає, що знайшов цю ідею вже під час знімання.

– Коли ми приїхали шукати рішення цієї сцени, я побачив, як один великий екскаватор допомагає бортувати гуму іншому. Це ювелірна робота екскаваторника: він ковшем підіймає машину, допомагає зняти колесо, а потім притискає, щоб зняти гуму. Я дивлюся за цим із захопленням, бо це ніби цирковий номер. І я такий: «Вау, круто, це щось свіже!».

Пошук динаміки у статиці – фірмовий стиль Васяновича можна схарактеризувати приблизно так. «Моментами, як з екскаватором, я розважаю людей, – пояснює режисер. – Бо кіно – це що? Це розвага передусім. Якщо буде багато статики, глядач не буде дивитися, він втомиться його дивитися. Тому я змушений прикрасити його якимось рухом, якимись історіями, якимись ґеґами. Але я завжди намагаюся закласти в ці ґеґи історію або стосунок до предмета розповіді».

Васянович почав виставляти кадр з екскаватором, але не вписувався у нього невеликий екскаватор, що стояв збоку. Режисер попросив посунути техніку, але вона була не на ходу, тож прибирати її довелося іншим екскаватором. Васянович називає такі моменти «подарунками»: «Коли ми приїжджаємо на локацію, обов’язково щось відбувається. Світ тобі подарує сцену. Якийсь подаруночок неодмінно прилетить, його просто треба зловити». Цей подарунок він описує так:

– Я зриваюся та кричу: «Поверніть його назад, це ж офігенно трогатєльно! Це ж ніби екскаватор піднімає маленьке екскаваторенятко!».

У Венеції Валентин Васянович приймав привітання на тій же сцені, де нагороджували «Золотим левом» фільм «Джокер» – чи не головну подію в кіно 2019 року. У промові на церемонії режисер подякував світовій кіноспільноті за підтримку українського політв’язня й режисера Олега Сенцова, у подяці ж за нагородження свого фільму він водночас виділив головну тему «Атлантиди»: «Найважливіше, що ви зрозуміли меседжі, які ми хотіли послати: війна несе смерть, любов перемагає смерть. І ми всі разом рано чи пізно переможемо».

«Атлантида» – найбільш амбітний і найдорожчий фільм Васяновича. Бюджет у понад 40 мільйонів гривень диктував масштаб фільму та різноманітність локацій, від локацій у Маріуполі та ливарного цеху до полів Донбасу, що перебувають у процесі розмінування. Та ключова відмінність – наявність визначеної заздалегідь сценарної лінії, яка хоч і змінювалася у процесі, але зберігала основу, каже Васянович. До того ж, на відміну від «Рівня чорного», режисер працював із великою знімальною групою з близько пів сотні людей і багатьма одиницями техніки.

– З «Атлантидою» було інакше, тому що це інший рівень відповідальності. «Рівень чорного» я знімав за свої кошти, а «Атлантиду» за кошти Держкіно [і партнерів]. Перший фільми ми зняли фактично вдвох із Мохничем, а в «Атлантиді» за моєю спиною завжди було щонайменше 50 людей.

Валентин Васянович приймає нагороду на Венеційському кінофестивалі

Васянович визнає – з великою знімальною групою простір для експериментів суттєво зменшився. «З одного боку, треба рахувати гроші й вписуватися в заздалегідь визначений план, а з іншого – у процесі постійно з’являються нові ідеї. Коли приїздиш на локацію, відкриваєш для себе неочікуваний світ, цікавіший і красивіший, ніж те, що ти придумав на папері. І тут ти починаєш вагатися, яким шляхом піти – або за шляхом втілення плану, або відкидаєш його й починаєш будувати інший світ», – каже Васянович. Урешті він продовжив «знімати фільм двічі», хоч це й довелося робити «швидше та більш компресовано».

– На «Атлантиді» я також знаходив у процесі нові сцени, пошук ніколи не зупинявся, – доповнює Васянович. – Наприклад, ми приїжджали на локацію за день до зйомки та проводили репетицію сцени. Виходимо на локацію, вивчаємо її, проходимося з акторами по тексту. Знімаємо, приїжджаємо в готель і бачимо за чорновим монтажем, що сцена не працює. І я розумію: завтра ми поїдемо з групою в пів сотні людей і технікою знімати погану сцену. Тому я кажу: «А давайте не будемо знімати погану сцену, бо навіщо нам погана сцена?». Давайте краще виїдемо [на локацію] ще раз і заново спробуємо віднайти її: по-іншому, з геть іншими рішеннями.

Війна – це завжди смерть. Смерть може перемогти лише любов

У такий спосіб зняли близько 70% матеріалу «Атлантиди», більшість змін провели в прифронтовому Маріуполі. Васянович каже, що після закінчення основної частини зйомок сприйняв фільм як такий, що вже відбувся. Група дозняла кілька сцен у Києві, і «Шива» Васянович підготував фінальний монтаж. І тут він зрозумів, що фільм не працює.

– Я вже почав посипати голову попелом, – пригадує свій стан режисер. – Усе пропало. Як далі жити й навіщо – незрозуміло. Це провал.

На те, щоб зрозуміти, у чому проблема, Васяновичу довелося витратити близько трьох місяців. «Війна – це завжди смерть. Смерть може перемогти лише любов», – ця теза з венеційської промови Васяновича здається ключовою після перегляду фільму. Але в першій версії «Атлантиди» її не було.

– Я зрозумів, що спочатку хотів створити світ, у якому б жили тільки чоловіки й машини. Думав, що можна обійтися без традиційної лінії стосунків чоловіка та жінки. Але виявилося, що цей світ не може жити без жінки й любові. Я, як бог – не можу створити світ, який існуватиме без любові, – сміється Васянович.

Проблему вирішили, дознявши й добудувавши п’ять сцен, каже автор «Атлантиди». Так у фільмі з’явилися інфрачервоні початкова й фінальна сцени, які його заокруглили. «Тоді все склалося, я почав розуміти, що фільм працює», – усміхається режисер. Пригадує, що схожу проблему він вирішив й під час монтажу «Рівня чорного»: «Я назнімав багато матеріалу, багато мізансцен, але в мене не складалося кіно. У певний момент, коли посидів над цією головоломкою, я поміняв дві сцени місцями – і мене осяяло. Я побачив кіно».

«Атлантида» є не першою спробою осмислити єдину дійсну війну на території Європи, що вже сьомий рік триває на сході України. Українсько-російську війну вже показували в іншому номінанті на «Оскар» від України, «Донбасі» Сергія Лозниці, що працював на межі трагедії й сатири. (Власне, враховуючи те, що смерть воїна АТО наскрізно визначає й «Додому» Нарімана Алієва, усі три останні українські номінанти на нагороду Американської кіноакадемії пов’язані з темою війни.) Свої спроби розповіді історій про війну в ОРДЛО пропонували в успішному глядацькому форматі в «Кіборгах», менш успішному «Позивний «Бандерас» і навіть комедії «Наші котики». Вдалу фестивальну історію з Венеції також почав фільм «Погані дороги» Наталії Ворожбит, що вийде в український прокат 2021 року.

«Атлантида» відрізняється від цих фільмів тим, що про тему Донбасу вона говорить у майбутньому часі. Події фільму відбуваються у 2025 році, коли Україна здобула перемогу у війні з Росією, але повернула Донбас уже як місце воєнної, економічної та екологічної катастрофи. Запитуємо, чи відчуває Васянович, що перенесення дії на п’ять років уперед дало йому перевагу – подивитися на історію під іншим кутом? «Думаю, однозначно дало, – відповідає режисер. – Коли прийшла ця ідея, я відчув себе вільним».

Автор «Атлантиди» розповідає, що ідея з 2025 роком прийшла до нього також не відразу, хоч і до початку зйомок. Каже – вона дозволила йому дистанціюватися від контексту принаймні на емоційному рівні.

– Я писав сценарій у 2017 році й конструював його з речей, які відбувалися тоді, – пояснює Васянович. – І в цій конструкції мене багато чого дратувало: кіно виходило досить жанровим. Я страшенно дратувався, але не міг нічого зробити, бо там мусив бути герой і ворог. Але врешті прийшла ідея перестрибнути в майбутнє. Політичний бекграунд цього конфлікту відразу відвалився, я почав будувати власний світ. Як би він виглядав, коли б ми перемогли у війні?

– Як на мене, це геніальний хід – перенести дію в майбутнє, – додає продюсер Володимир Яценко. – Нам не треба сперечатися, як ми прийшли до цієї мети. Прийшли. Тепер можемо запитати себе – це те, чого ми хочемо? Чи в нас якась інша мета? І головне – що ми готові сплатити за її досягнення? Це головні запитання. Я б їх ставив замість п’яти запитань Зеленського. Не про економічну зону на Донбасі, а про те, чим ми готові пожертвувати заради повернення Донбасу під український контроль.

«Атлантида» вийде в український прокат 5 листопада за три роки після закінчення сценарію фільму та за майже півтора після прем’єри у Венеції. Стрічка за цей час не змінилася, але чи встигло змінитися ставлення її автора до висловлювання? «Так, змінилося, – відповідає Васянович. – Я був оптимістом до президентських і парламентських виборів [2019 року]. Тому й написав, що в «Атлантиді» війна закінчилася у 2025 році нашою перемогою. Зараз би написав, мабуть, що це буде не раніше 2040 року».

У певний момент героїня-іноземка запрошує головного героя «Атлантиди» залишити землю, яка ще сотні років буде відходити від мін і забруднення підземних вод. Та він обирає докладати руку до очищення регіону, допомагаючи закінчити війну через перепоховання військових. «Військові часто кажуть, що війни не закінчуються, поки не знайдено й не поховане тіло останнього солдата. На жаль, усі війни закінчуються так – ексгумаціями», – каже Васянович.