Кіно«Джокер здорової людини»: чому варто переглянути фільм «Таксист» на «Київському тижні критики»

Кінофестиваль «Київський тиждень критики» триває у кінотеатрі «Жовтень» 24–30 жовтня. Ми вже розповідали про 19 фільмів фестивалю, а тепер звертаємо увагу на картину «Таксист», яка бере участь у програмі «Новий Голлівуд». Запитуємо кінокритиків і кураторів «Київського тижня критики» Дарію Бадьйор (LB.ua), Сергія Ксаверова (DTF Magazine), Анну Дацюк (Vertigo) і Станіслава Битюцького («Довженко-Центр»), чому фільм понад 40-річної давнини є настільки актуальним у 2019 році.

Дарія Бадьйор: Показувати «Новий Голлівуд» без «Таксиста» було б дуже складно. Особливо, якщо наша мета показати суперспектр, суперпопулярні фільми –

«Апокаліпсис сьогодні», наприклад. Адже наша програма орієнтована й на кіноманів, і на ширшу аудиторію глядачів. Думаю, будуть люди, які прийдуть на «Таксиста» через те, що подивилися «Джокера». Може, таким чином вони подивляться нормальне кіно, такий «Джокер» здорової людини. [сміється]

Анна Дацюк: Я думаю, що це дуже показовий приклад, який демонструє навіть не актуальність «Таксиста», а й актуальність режисерських методів Мартіна Скорсезе. Скорсезе нещодавно наїхав на Marvel, у відповідь на нього трошки наїхали фанати коміксів. Але водночас виходить коміксовий «Джокер», який послуговується стилістичними методами раннього Скорсезе. Це дуже голосний фільм, він збирає величезну кількість відгуків, бере «Золотого лева» у Венеції. Тому, думаю, «Таксист» як мінімум актуальний. І зараз він виходить на великий екран дуже в тему, просто щоб нам всім нагадати, що Скорсезе може й справді old white dude, але це людина, на яку досі орієнтується багато кінематографістів. І не дарма.

– Але що ще робить «Таксист» актуальним у 2019 році? В американських медіа часто називають одним із чинників проблему покоління, ставивши слідом за поколінням «Таксиста» покоління «Бійцівського клубу» і «Джокера». Це фільми, які також показують травму білих американських чоловіків і токсичної маскулинності, проте насправді це найбільш привілейована частина суспільства США.

Сергій: Ви дійсно назвали три фільми, які присвячені білій [американській] культурі. Власне, Тревіса Бікла можна назвати певною мірою першим інцелом. Можна казати про покоління «Бійцівського клубу», згадувати також «Американського психопата». Це ознака [представників] білої культури, неприйнятих суспільством, які тим чи тим чином переходять межу у своїх діях.

– І які знаходять виправдання [своїм вчинкам] у впливі суспільства.

Сергій: Кожен знаходить виправдання у тому, що робить, зважаючи певним чином на суспільство. Це знову питання про актуальність «Таксиста». За своєю суттю він досі актуальний. Тому що це урбаністичне середовище; це герой-одинак, який не може знайти зв’язку з іншими, хоча бажає; і це травма, яку, мабуть, одним із перших показав Скорсезе. Вона так чи інакше знаходила втілення в подальшому кіно США.

Анна: Якщо згадати ці три фільми, то в «Джокера» найменш логічно вибудувана [поведінка]. У Тревіса Бікла все дуже зрозуміло: посттравматичний синдром після В’єтнаму, він продовжує жити за принципом війни і після повернення додому. «Бійцівський клуб» – це критика системи консюмеризму. Не знаю, чи я б назвала «Джокера» фільмом про покоління.

– Я нещодавно обговорював «Джокера» і «Таксиста» з колегою. Це було ще до прем’єри «Джокера», коли був високий рівень занепокоєності щодо фільму, коли в США готували посилені заходи безпеки перед сеансами. І людина, з якою я говорив, використала «Таксист» як приклад сміливого фільму, який не спричинив акти насильства. Але ми знаємо, що насправді було інакше.

Сергій: Цей фільм тригерує, так. [Але] «Таксист» не провокує насильство, він провокує характерні риси насильства. І Хінклі-молодший справді подивився «Таксиста» [перед спробою замаху на президента США Рональда Рейґана], у нього справді розвинулася манія Джоді Фостер. Але його визнали недієздатним, тобто це не та людина, яка відповідає за свої вчинки. Тому риторика, що насильство в кіно провокує насильство в житті, не придатна для всіх.

Анна: Це дискусійне запитання, оскільки так само The Beatles надихнули Чарльза Менсона. Я не думаю, що витвір мистецтва можна розглядати як щось, що робить з людини психопата.

Дарія: Так ми можемо добалакатися і до чорних списків. Розумію: усім хочеться поговорити про відповідальність митця, і справді є певна міра відповідальності. Але зводити лише до соціального коментаря кожний вислів, витвір мистецтва... Навіть програма «Нового Голлівуду» може бути трактована як консервативна програма, тому що всі фільми дуже консервативні. «Американські графіті», наприклад.

Сергій: Це дуже маскулинні фільми.

Дарія: Вони настільки маскулинні, що аж очі виїдає. Але завдяки цьому можна провести ревізію власного сприйняття.

Сергій: «Таксист» мені здається більш провокативним фільмом, тому що в кінці Тревіс Бікл стає героєм усього суспільства, у «Джокера» ж це не так.

Дарія: Але Джокер же стає героєм, хіба ні?

Сергій: Не всього суспільства.

– Треба сказати, що і в «Таксисті», і в «Джокері» ми не до кінця розуміємо, що з того, що нам показують у третьому акті, є правдою, а що – вигадкою головного героя.

Сергій: Але ж це показують.

Анна: Як мені здалося, «Джокер» – це кіно, у якому режисер тільки половину хронометражу намагається встановлювати зв’язок глядача з головним героєм. У першій половині фільму нам відверто шкода Артура Флека. Та в якийсь певний момент відбувається перелом: тобі вже не шкода його, ти просто його боїшся, він просто стрьомний чувак.

– І в тому ж «Таксисті» також є чіткий момент, коли ми «втрачаємо» Тревіса: коли він приводить героїню Сибіл Шеперд у порнокінотеатр. Навіть на рівні музики фільм у цей момент змінюється кардинально.

Анна: Не тому що він дивиться порно, а тому що він вибирає його як фільм для побачення.

Сергій: Він не вибирає його як фільм для побачення, він просто веде її на те, що звик дивитися. Дуже дивно, що іде на порнофільм: він не ходить на нього для того, для чого ходять інші. І вже тоді можна зрозуміти, що у Тревіса серйозні проблеми. Тому я і кажу, що це дивний персонаж. Він не схожий на нью-йоркця, його ніби хвилями Атлантичного океану прибило до Нью-Йорка після В’єтнаму. Він схожий на провінціала, якого вкинули у велике місто – і це стало для нього ще однією травмою.

 Цей фільм є одним із найбільш особистих стрічок Шрейдера

– Тому зараз, після критики Скорсезе фільмів Marvel, жартують, що насправді саме Мартін зняв головний фільм про супергероя – «Останню спокусу Христа». [сміється]

Анна: Хто ж Ісус як не супергерой. [сміється]

Станіслав: Але ж про «Таксиста» треба говорити не лише як про фільм Скорсезе, а й як про фільм Пола Шрейдера. Мені здається, що цей фільм є одним із найбільш особистих стрічок Шрейдера. Власне, Тревіс Бікл – це історія Шрейдера. Це якесь велике щастя, що Скорсезе зняв його, а не сам Шрейдер, попри те, що він іноді знімає дуже гарне кіно.

– І це якраз на противагу сучасному Голлівуду, у якому авторському кіно проявити себе дедалі складніше.

Станіслав: Сьогодні теж багато авторського кіно, Голлівуд також дуже авторський. Автори йдуть у велике кіно, стирається межа між авторським і розважальним кінематографом. «Чорна пантера», до прикладу, каже більше про расові проблеми і колоніалізм, ніж якісь маленькі авторські хіти.

Сергій: Але це взагалі не особисте кіно.

– Можна сказати, що для Раяна Куґлера «Чорна пантера» особисте кіно.

Сергій: Так, це матеріал, який він міг сприйняти дуже особисто, але це не його особисті відчуття.

Дарія: Режисери-автори справді йдуть у Голлівуд, але у них немає [права на фінальний монтаж фільму] – майже ні в нікого. Хіба що Джей Джей Абрамс і Крістофер Нолан.

– Ну і Джеймс Кемерон.

Дарія: Кемерон знімає свої «Аватари» вже 50 років. [сміється]

– На тижні The Hollywood Reporter готували рейтинг сотні найбільш впливових людей Голлівуду 2019 року. І як головний виклик учасники рейтингу називали процес монополізації Голлівуду. Умовно кажучи, що більше Disney скуповує студій, то менше можливості для розповіді особистих історій.

Сергій: Мені здається, навіть навпаки. Голлівуд скуповує дійсно все. Але це також шанс, наприклад, для маленького кіно у Санденсі. Якщо його купила студія, то для його прокату вже є вся необхідна система.

Станіслав: Є нова хвиля горорів, яка балансує на цій межі.

– Як працює Джейсон Блум [продюсер М. Найта Ш’ямалана й Джордана Піла].

Станіслав: Є також і Netflix.

Анна: Це дає можливість й авторам. Бо раніше, якщо ти зняв свою маленьку незалежну драму, показав її на одній із секцій Санденсу, більш ніде показати своє кіно ти не зміг би. А тут у тебе з’являється можливість показати фільм на стримінговому сервісі. Раніше такою платформою було телебачення.

Дарія: Є й негативні моменти. Певні режисери не хочуть віддавати своє кіно на Netflix, тому що це кладовище фільмів. Їх настільки багато, що спробуй щось знайти.

Сергій: З іншого боку, вмикаються й інші стримінги: Amazon уже кілька років веде оскарівські кампанії, зараз заходить Apple.

– Apple, яка вже підписала контракт із A24, продюсерами оскарівського «Місячного сяйва».

Дарія: Усе вирішить конкуренція. І тут теж буде боротьба за авторів. Можливо, люди дійсно будуть менше ходити в кінотеатри, тому що зручніше дивитися кіно і серіали на Netflix. Але мені здається, що це не означає, що всі кінотеатри мають загинути. У Нью-Йорку, здається, нещодавно закрили останній однозальний кінотеатр – і це погано. Але можливо, потім маятник хитнеться в інший бік, і люди нарешті захочуть залишити свої медіабульбашки, вийти назовні й подивитися, хто ж там живе на сусідній вулиці.

– Але якщо поставити запитання руба: новий фільм Скорсезе ви б краще подивилися в кінотеатрі чи на Netflix?

Дарія: Звичайно, у кінотетрі. На найбільшому екрані.

Сергій: А я б подивився на Netflix. Просто це 3,5 години. [сміється] Я не фанат Скорсезе. Мені здається, що у Мартіна вже давно немає жодного почуття міри.