28 червня в український прокат виходить «Літо» – відзначений Каннським кінофестивалем фільм Кирила Серебреннікова. Це історія про молодість і процес написання першого альбому рок-музиканта Віктора Цоя. The Village Україна на прохання «Артхаус Трафік» розпитує про фільм у сценаристів Міхаіла та Лілі Ідових.

Фото: «Артхаус Трафік»

– Формально «Літо» є біографічним фільмом. Але наскільки важливо для вас було зробити фільм, який сподобався б не тільки прихильникам Цоя?

Л: Для нас це було принципово важливо. Ми хотіли б, щоб люди, далекі від контексту, люди молодшого віку, також отримали від фільму задоволення. Наприклад, уперше ми переглянули його на Каннському кінофестивалі – у залі, повній людей, які нічого не знають про російський рок. Хотіли, щоб стрічка резонувала на людському рівні; насамперед – у людей, які не знають, що один із героїв стане великою зіркою, а інший – ні.

М: Це не той байопік про Віктора Цоя, на який від нас абсолютно безпідставно чекало багато людей. Дозволю собі різке висловлювання: можна було або зробити фільм для фанатів Цоя, або хороший фільм.

– Це фільм навіть не про Цоя чи музику, а про свободу, чи не так?

М: Звичайно, це фільм про епоху. Про те, що у будь-якому місці, у будь-який час є відчайдушні молоді люди, які намагаються вибудувати навколо себе простір особистої свободи. Причому незалежно від того, є ця свобода навколо них чи її немає. Зокрема, як ми бачимо на прикладі Майка та Наташі – і в тому, що стосується їхнього подружнього життя і стосунків, і загалом. Проте один із гірких присмаків цього фільму полягає в тому, що ми ніколи не є настільки вільними, наскільки нам цього б хотілося. Не лише через зовнішні фактори, а й через [внутрішнє] стримування. Завжди буде… Лілі, як російською перекласти слово «posessiveness»?

Л: Бажання володіти іншою людиною?

М: Одна з моїх улюблених сцен – це коли Віктор і Майк сваряться через використання драм-машини. Майк ніби за свободу всього на світі, але в нього є свої ідеологічні шори – про те, яким повинен бути справжній рок-н-рол. Віктор у цьому плані більш вільний: для нього немає штучних рамок між роком і поп-музикою.

 Це не той байопік про Віктора Цоя, на який від нас абсолютно безпідставно чекало багато людей.

– Ну і це також фільм про свободу через ситуацію з арештом режисера Кирила Серебреннікова. (Наприкінці знімального процесу «Літа» Серебреннікова звинуватили у шахрайстві, вчиненому у великих розмірах. Із серпня 2017 року режисер перебуває під домашнім арештом. Справу називають політично мотивованою – ред.)

М: Так, це очевидна паралель. Але вона випадкова – вона не закладалася ані нами, ані самим Кирилом. Якщо шукати сучасний еквівалент Ленінградського рок-клубу, то це буде не якесь музичне утворення, а «Гоголь-центр» (театральний центр у Москві, створений режисером Серебренніковим – ред.). Адже саме він зараз є місцем концентрації авангардної культури, яка стане мейнстримною протягом наступного десятиліття. Я майже впевнений, що всі молоді актори, які знялися у цьому фільмі, стануть зірками першої величини.

Л: Цей фільм створювався у відчутті свободи. Ми вперше відвідали знімальний майданчик в останній день зйомок – за день до арешту Кирила. Це був абсолютно неймовірний день. Ми побачили відзнятий матеріал і зрозуміли – фільм уже є і він вдався.

 Цей фільм створювався у відчутті свободи.

 Увесь фільм – це Кирило.

М: Ми цілий день провели з Кирилом, і нічого не віщувало біди. Після зйомок пішли разом на вечерю, і люди в нього постійно запитували – як воно, вас же пресують. Та він просто відмахувався від цього, був повністю зосереджений на фільмі.

Л: Ми залишили майданчик із неймовірним відчуттям щастя – що відбувається щось велике і справжнє. І раптом це все перервалося – абсолютно раптово.

– Наскільки я розумію, те, що «Літо» частково стало мюзиклом, – це відповідальність саме режисера?

Л: Увесь фільм – це Кирило.

М: Як заповідав журнал Cahiers du Cinema, у фільму один автор – і це режисер. Нам із Лілі дуже лестить, що у випадку з цим фільмом неординарну кількість уваги приділяють сценарію і тому, як його змінювали. Але кожен кадр у фільмі – це кадр Кирила. Ми можемо сказати, що у першому варіанті сценарію, який зацікавив Серебреннікова і який ми потім допрацьовували разом, звучала тільки музика гуртів «Кино» та «Зоопарк».

– Тобто повноцінним мюзиклом у вашому сценарію «Літо» не було?

М: Це був, так би мовити, backstage musical. Це жанр, у якому спів і музика виправдані сюжетом. Тобто у нас герої також постійно співали, але вони співали на сцені, а не посеред вулиці, у тролейбусі чи електричці.

Л: Але під час роботи із наступним драфтом сценарію ми з Кирилом разом підбирали музику і місця, де ця музика повинна була звучати. Можливо, у певних епізодах я б обрав інші пісні іноземних виконавців.

– Не Talking Heads?

М: Ні, сцена з Talking Heads – ідеальна. Це одна з моїх улюблених сцен у фільмі. Понад те, ми її з Лілі бачили до графіки, коли її щойно зняли. Вона була фантастична і в такому варіанті. До того ж її зняли буквально з двох чи трьох планів.

 «Літо» – це все-таки не «Ла-Ла Ленд».

– Є точка зору, що мюзикл – це один із найскладніших жанрів. Адже дуже складно витримати баланс між історією та постановкою музичних номерів.

Л: Звісно, ми розуміли, що це складний жанр, що все може не скластися. Тому робили все для того, щоб усі ці складники спрацювали разом.

М: За гамбурзьким рахунком, «Літо» – це не повний мюзикл. Справжніх мюзиклів давно не було, і люди забули, як вони працюють. Адже класичний мюзикл – це фільм із оригінальними піснями, у якому герої продовжують діалоги за допомогою музики. «Літо» – це все-таки не «Ла-Ла Ленд». Це драматичний фільм, у якому звучить музика і в головах героїв якого звучить музика.

Сцени із тролейбусом та електричкою – це про музику у їхніх головах. Адже герої не просто майбутні рок-зірки, вони насамперед меломани. Вони сприймають світ через західну музику, яку вони слухають. Тобто у справжньому світі в контексті фільму лунає їхня музика, а коли ми слухаємо музику в їхніх головах – це, звісно, Talking Heads, Лу Рід, Бові, Іґґі Поп. Адже вони вважають себе якщо не спадкоємцями, то радянськими відповідниками цих музикантів.

Л: На мій погляд, зняти гібридний фільм, який працює і на рівні інтимної драми, і музичного фільму, ще складніше. І ми дуже раді, що це вийшло.

М: Цей фільм тихий і гучний водночас.

– Ви згадали про «Ла-Ла Ленд». Як на мене, паралель між двома фільмами не тільки у жанрі, а й у цьому мотиві – люди зустрічаються, розходяться, але це не означає, що в процесі вони не зробили життя одне одного кращим.

Л: Я б сказала, що «Літо» – це фільм про трьох людей, які зробили одне одного кращими. Адже творча колаборація і дружба між Віктором і Майком…

М: Ми спеціально не називаємо прізвища.

Л: Для нас ця лінія взаємної співпраці настільки ж важлива, як і любовна лінія.

М: Це працює у всі боки – те, на які жертви всі йдуть заради одне одного. Хоча, наприклад, сцена, коли Майк виходить рятувати Віктора за допомогою гітарного соло під час концерту, подобається мені подвійним сенсом. Майк, з одного боку, справді рятує друга. З іншого – це такий перформанс для Наташі, яка сидить у першому ряду. Показати, хто крутіший. Насправді це єдиний момент ревнощів Майка у фільмі – просто виражає він його не словами, а через музику.

 Зняти гібридний фільм, який працює і на рівні інтимної драми, і музичного фільму, ще складніше.

– Це ваш перший досвід спільної роботи над сценарієм фільму. Чи стало це випробуванням для ваших подружніх стосунків? Якщо так, чи було це випробування більшим, ніж спільне відкриття кафе у Нью-Йорку? (Міхаіл Ідов – автор бестселера «Кавомолка», присвяченого розповіді про відкриття подружжям кафе, – ред.)

Л: У нас узагалі не було конфліктів, цей сценарій ми написали на одному диханні.

М: Десь за півтора місяця.

Л: Ми трохи розділили галузі наших знань: Міхаіл більше писав музичну частину, а я – лінію Наташі і все, що пов’язане з її спогадами.

– Лілі, поправте мене, якщо я помиляюся, але у фільмі немає жодної сцени, у якій героїня-жінка не думала б про чоловічого персонажа чи не тримала на руках дитину. А як же тест Бекдел?

Л: У фільмі є багато сцен, у яких чоловік і жінка говорять винятково про музику – забуваючи про все інше. Але річ у тім, що фільм побудували на спогадах конкретної людини – Наталії Науменко. Зрештою, це роль, яку відводили жінкам у рок-музиці – і не лише у російській. Класичний рок – це все-таки дуже чоловічий світ. Жінки перебували в ньому на другорядних ролях – допомагаючи і надихаючи. Мені здавалося, що важливо було відобразити внутрішній світ людини, а не штучно витягувати її на сцену.

М: Наташа як героїня сама обирає собі роль і функцію. Як на мене, у перших сценах вона задоволена статусом і життям так званої дружини великої людини. Але у Вікторі вона бачить можливість іншого життя. Та згодом вона сама знайомить Віктора із Маріанною, яка, власне, врешті-решт починає виконувати значно більш активну роль у його концертній діяльності. Як на мене, це також хороший контраст.

Трейлер фільму «Літо»