У рубриці «Нова класика» автори The Village пропонують по-новому поглянути на фільми, що вийшли протягом останніх 20 років, але вже встигли стати класикою – іноді забутою, іноді – не дуже. У першому випуску Артем Макарський розповідає про фільм Мішеля Гондрі «Вічне сяйво чистого розуму» – незвичайний романтичний фільм, у якому любов, всупереч звичаю, не перемагає обставини. «Оскар»-2004 за найкращий сценарій.
Текст: Артем Макарський
Фото: Focus Features
«Вічне сяйво чистого розуму»
ОПИС
РІК ВИХОДУ: 2004
РЕЖИСЕР: Мішель Гондрі
Сценаристи: Мішель Гондрі, Чарлі Кауфман, П’єр Бісмут
У РОЛЯХ: Джим Керрі, Кейт Вінслет, Кірстен Данст, Марк Раффало, Елайджа Вуд
Джоел Беріш (Джим Керрі) помірно молода людина з настільки нудною роботою, що про його посаду навіть не згадують. Напередодні дня Святого Валентина він наважується на нетиповий для нього імпульсивний вчинок. Взявши відгул з роботи, він застрибує у двері потяга та прямує на Монток. У Монтоку, а потім і в зворотному поїзді на Нью-Йорк, він зустрічає дівчину із синім волоссям, яку звуть Клементина (Кейт Вінслет). Джоел іноді зовсім не розуміє, як реагувати на її репліки, але ввечері вони вже їдуть на озеро дивитися на зірки, лежачи на льоду. Як з’ясується, два роки тому в них уже були стосунки, а практично все інше у фільмі буде спогадом про те, як Джоел заради помсти спробував забути Клементину так само, як вона забула його.
Інші авторські фільми, що вийшли 2004 року
– «Будинок літаючих кинджалів» Чжана Імоу
– «Водне життя зі Стівом Зіссу» Веса Андерсона
– «Дев'ять пісень» Майкла Вінтерботтома
– «Довгі заручини» Жана П’єра Жене
– «Життя як диво» Еміра Кустуриці
– «Погане виховання» Педро Альмодовара
2004-й рік – бум авторського кіно. З успіхом проходить величезна кількість фільмів як від класиків, так і від молодих режисерів. Француз Мішель Гондрі в цю хвилю вписався – хоча він був більше схожий на Софію Копполу та Веса Андерсона, ніж на Жене та інших. «Вічне сяйво чистого розуму» зібрало в прокаті 72 мільйони доларів (при бюджеті в 30 млн) і стала проривом кліпмейкера – отримала «Оскар» за сценарій й остаточно затвердила Керрі в статусі драматичного актора. Це один з головних ромкомів століття – але, як і всі найкращі фільми в жанрі, із секретом. Точніше, з цілою купою каверз.
ЧАРЛІ КАУФМАН, людина, що перетворила концепт режисера Мішеля Гондрі та художника П’єра Бісмута в повноцінний сценарій, розлютився, коли в 2000-му році дізнався про вихід «Пам’ятай» Нолана – там теж обігрувалася тема постійної втрати пам’яті.
Кауфман навіть намагався умовити всіх залишити роботу над проектом, але у нього, на щастя, нічого не вийшло. До виходу «Вічного сяйва» залишалося чотири роки, але робота над ним розпочалася ще в 1998 році, тому зрозуміти переживання Кауфмана досить легко. А тим, хто дивився фільм «Адаптація» Спайка Джонза, їх можна ще й уявити.
Нолан був не єдиною проблемою знімальної групи – на роботу погоджувалися не всі, продюсери намагалися натякнути, що Кейт Вінслет можна замінити на Джулію Робертс, яка тільки-но отримала «Оскар» за «Ерин Брокович». Гондрі ніхто не розумів через акцент, ну й так далі. Втім, повернемося до початку.
Художник П’єр Бісмут, з яким Гондрі познайомився через паризьку арт-тусовку, можливо, є одним з небагатьох людей, який отримав «Оскар» за те, що він чогось не зробив. Наприкінці дев’яностих у нього ніяк не виходило втілити в життя арт-проект, в якому він збирався роздавати випадковим людям картки «Вас стерли з пам’яті» і простежити за їхньою реакцією. Задум так і залишився задумом – і Бісмут віддав ідею Гондрі. Про участь Бісмута в розробці сценарію відомо мало, але в цей момент в історії з’являється Кауфман, з яким Гондрі вже працював над «Звірячою натурою», зовсім безглуздою версією «Собачого серця». Кауфмана привабила ідея стирання пам’яті, і він занурився у спроби зрозуміти, як працюють людські стосунки.
Те, як вони працюють за версією Кауфмана, можна дізнатися в «Аномалізі», якій фірмовий цинізм сценариста зовсім не пішов на користь, – у «Вічному сяйві» ж Гондрі вдалося його врівноважити.
У первісному сценарії ми бачимо тих же героїв через п’ятдесят років – і з’ясовуємо, що вони стирали одне одного вже п’ятнадцять разів. Утім, раз на три з половиною роки – вже непоганий для них результат. Один з персонажів стирає собі спогади про аборт. Джоел домовляється про секс з колишньою в день повторного знайомства з Клементиною. Усе це до фільму не ввійшло.
Гондрі вміло очистив картину від зайвого: ще трохи і всі ці ігри та спецефекти почали б дратувати, але режисер не перегинає палицю. Історія взаємин узагалі відтіняє все інше, проте задній план її підкріплює і з нею контрастує: друзі Джоела хоч і здаються не обов’язковими, але в них теж не все гаразд. Працівники стиральної компанії веселяться тільки для того, аби ми зрозуміли: вони теж люди. Кірстен Данст, закохана в одруженого лікаря, який постійно стирає їй пам’ять, віддувається за те, щоб показати – любов може бути прокляттям. Елайджа Вуд показує, що взаємності та близькості не можна домогтися завдяки заїждженим фразам і діям за правилами. Марк Раффало занадто невпевнено показує навзаємну любов – і тому здається трохи зайвим. І все-таки в центрі історії – двоє людей, а решта – не важливо.
«Мені завжди буде дванадцять», – так називався автопортрет Гондрі для DVD із серії Directors. Внутрішня дитина Гондрі – його візитна картка, його надбання та кредо.
Можна легко списати все на його хлоп’яцтво і на цьому заспокоїтися. Але що, як все не так просто? Світ аналогових спецефектів, у який більшість його героїв утікає від реального світу, якщо задуматися, чи не страшніше від того, що навколо. У «Сяйві» цей світ, в якому ви робите з ковдри намет, точно ворожий для головного героя: він підминає Джоела під себе, працює над тим, аби він прийняв те, що відбувається у реальному світі – і ось це вже справжня зрада.
Гондрі говорив про те, що не може переглядати фільм, тому що під час монтажу його залишила дівчина і він сам прожив ті емоції, про які зняв фільм. У цьому одночасно є і правда, і лукавство. Одна з найбільш інфантильних речей, які можуть бути – небажання впоратися із втратою, через яке проходять герої фільму. Гондрі, який пройшов через принизливу процедуру відправки чужих речей бандероллю, тим не менш, не готовий визнати те, що він доросліший за своїх героїв. Він також розуміє, що зняв чесний фільм, якому не потрібні ніякі спецефекти – машини скільки завгодно можуть падати з неба, а важливішим все одно є лежання на льоду озера. Лукавство ж у тому, що Гондрі програв, не зміг зробити трюки і спецефекти обов’язковими та потрібними, тому через антураж фантастичного фільму, зробленого на коліні, постійно проривається справжнє почуття.
Але все ж «Вічне сяйво» – перемога Гондрі. Інші можуть залізти в голову Джона Малковича, але в голову Мішеля Гондрі не може залізти ніхто. Що для нього було важливішим в історії – почуття чи блискучі фантики спецефектів? До кінця не зрозуміло. Зрозуміло лише те, що весь цинізм Кауфмана Гондрі згладжує не дитячим ставленням до історії, а людяністю, більшою емпатією. Це почуття взагалі притаманне йому в фільмах: головні герої для нього найважливіші, їм він співпереживає, як мало хто з колег. Однак не можна не відзначити, що на пробах Гондрі так сподобався стан Керрі, який тоді розлучився з партнером, що чи то жартома, чи то всерйоз попросив його зберегти цей настрій ще на рік, коли повинні були початися зйомки. Судячи із фрази «ось настільки у нас двинутий бізнес», кинутої в документалці «Джим і Енді», Керрі прохання не оцінив – зате Гондрі явно домігся свого.
Цікаві факти зі зйомок фільму:
– у Джима Керрі в дитинстві був такий самий велосипед, як у сцені флешбеків з дитинства Джоела, але про це він дізнався вже під час зйомок;
– камери знімали все без зупинки, але з достаньої відстані, щоб акторам було простіше розслабитися;
– усіх, крім Керрі, на зйомках просили імпровізувати, щоб він був більш сумним;
– сцену проходу цирку по місту знімали без сценарію: просто всім сподобалося, як ходять слони.
Але «Вічне сяйво» – рідкісний фільм, який цікаві факти зі зйомок роблять не тим, чим він здається.
Усі ці речі допомагають забути про те, що це – сумний фільм про проблему комунікації. Джоел і Клементина обговорюють усе, що завгодно, крім самих себе, ховаються від розмов одне про одного в алкоголі, веселощах, побуті – тільки щоб не говорити про наболіле. Найжахливіша сцена фільму – та, де до початку процесу стирання пам’яті вони слухають, що наговорили одне про одного: образливі слова, що роблять боляче, відразу заперечуються, а значить, потрібна розмова може так і не відбутися.
І все-таки їм, незручним людям в зручному світі, одне з одним найчастіше добре – є в їхніх стосунках якась визначеність, заради якої можна пожертвувати постійним поверненням до початку, до нульової точки. Джоел і Клементина будуть разом, поки їм не набридне – а потім почнуть усе знову. Усе буде так, як має бути.