В Україні немає точної статистики щодо кількості незрячих людей. За неофіційними даними, їх близько 100 тисяч, у Києві — майже 4,5 тисячі. Фільмів з україномовними коментарями для незрячих усього чотири («Поводир», «Щоденник пам'яті», «Я бачу», «Доторкнись і побач»). Ще є близько тридцяти мультфільмів.
Тифлокоментування (стислий закадровий опис візуальної частини фільму) існує у світовій практиці вже понад 30 років, але в Україні такі проекти почали запускати лише в 2013 році. Першим був мультфільм «Сонячний коровай». Його робили на громадських засадах у Львові.
The Village Україна познайомився з людьми, які роблять кіно для незрячих людей та дізнався, хто і як перетворює візуальну частину фільмів в аудіодоріжки, та чому незрячим ще довго чекати на адаптований «Ла-ла-ленд».
Ілюстрації
Дощовий вечірній Львів. У мерехтливих вогнях площі ринок пробігає трамвай. Чоловік, одягнений у коричневу куртку з капюшоном, йде вулицею. Під пазухою він несе коробку з подарунковою стрічкою. Необачно переходячи дорогу, його збиває автомобіль. До нього вискакує водій…
Тифлокоментар до фільму «Доторкнись і побач»
У затишній хатці бабуся старанно місить у діжці тісто... Вона накрила тісто рушничком, позіхнула і втомлено пішла спати. А на гілці дерева, що біля хатки, пташка-зяблик теж засинає. На небі засяяли зірки. Зійшов місяць, схожий на пухкий рогалик…
Тифлокоментар до мультфільму «Сонячний коровай»
Юлія Мостова
Журналістка та громадська активістка. Сліпота Юлі – набута. Улюблені фільми: «Продюсери», «Аналізуй це», «Інтерв'ю з вампіром», «Слова».
Частково тифлофільми нам (незрячим, — ред.) заміюють аудіокнижки. Вони зараз озвучуються в ролях зі всілякими спецефектами.
Фільми з тифлокоментарями доводиться довго шукати і їх вибір досить обмежений. Мені більше допомагають звуки в звичайному кіно. По звуках предметів, шумів, я розумію, що відбувається на екрані. Для людей, які ніколи не бачили, тифкоментарі будуть дуже доречними. Коли звуковий ряд пояснює картинку — це классно, бо вони прибирають деякі бар’єри, коли ти сидиш і думаєш: «Ой, а що зараз відбулося».
Фільми з тифлокоментарями в кінотеатрах, на жаль, практично не показують. Але цю справу необхідно просувати, щоб люди мали змогу провести цікаво дозвілля. Сходити в кінотеатр. Соціалізуватись. Посидіти разом з іншими людьми. Пожувати поп-корн.
Андрій Демчук
Розробник програмного забезпечення для тифлокоментарів. Працював над мультфільмом «Сонячний коровай», документальним фільмом «Я бачу» та короткометражкою «Доторкнись і побач».
Чи дорого це? В Америці озвученням фільмів для людей з вадами зору за державної підтримки займається компанія Audiovision, яка створила методику створення аудіодескрипції. У цієї фірми замовляють одразу адаптацію фільмів, мультфільмів, які виходять на DVD-дисках. Вони транслюються зі звуковою доріжкою, яку можна увімкнути або вимкнути.
В Америці інша ситуація. Там є замовники – це держава і приватні компанії — бо це бізнес. В нас цим займаються лиш ентузіасти, які хочуть робити гарну справу.
Ціна різниться в залежності від: а) замовника, б) складності фільму. Вона стартує ВІД 1000$ І МОЖЕ ДОХОДИТИ ДО 5000$. Звісно, що в Україні це було б значно дешевше. Хоча тут неможливо визначити ціну, бо не існує ринку. Все, що я робив, я робив безкоштовно. Був би радий, якби більше людей хотіли займатись цим. Я спробував багато шляхів, намагався підбурити якісь кафедри в університеті, які мали б займатись чимось схожим, якоюсь соціальною роботою. Наразі з Ресурсним центром ми вже не співпрацюємо, і цей продукт простоює.
Як створюються тифлокоментарі
Сам процес починається з того, що в програму заганяю відеоряд. Витягуючи всю звукову доріжку, моя програма аналізує її та шукає смислові паузи спеціальними алгоритмами, де є можливість вставити тифлокоментар.
Після того, як програма проаналізувала звукову доріжку, вона показує мені, де вона вважає за потрібне вписувати тифлокоментарі. Я можу побачити і відеоряд, і звукоряд. Потім я пишу в ці паузи тифлокоментар.
Інколи буває великий шматок на 3-5 хвилин, в які просто неможливо втиснути тифлокоментар. Після того, як ми начитали тифлокоментарі, можна їх давати додатковою звуковою доріжкою. Опісля я переглядаю весь відеоконтент з тим, що зробив і затверджую.
Для того, щоб добре записати все потрібен звукорежиссер, звукова студія, в ідеалі для тестування потрібні 3-4 людини, мінімально — 2-3, одна людина, яка пише все, а також диктор. Це має бути людина, яка здатна начитати за три секунди великий текст.
Складно озвучувати мультфільми, особливо для дітей, які не бачать від народження. Тут треба думати, чи це того вартує. Бо якщо це неприродні істоти, наприклад, Боб Губко, буде важко пояснити, що воно і хто воно.
Другий проблемний тип — це гостросюжетні трилери, де дуже багато екшену і немає пауз. Такі фільми майже нереально адаптувати, бо може з’явитись відчуття штучності.
Кожен новий фільм — це нова історія. І дізнатись, чи можна його адаптувати можна лише на етапі цього аналізу.
Я знаю, що інколи особливо «не паряться» і на піратську версію фільму накладають аудіозапис тифлокоментаря. Вони переглядають фільм, і вручну прописують паузи, куди можна щось вставити. Потім розтягують паузи, вставляють коментар в аудіоконтент напряму — і все. Це такий «топорний» метод. Раніше я теж так експериментував. Так досі роблять в Росії, такі ж ентузіасти, як ми.
Ольга Фразе-Фразенко
Режисерка першого в Україні повнометражного документального фільму з тифлокоментарем «Я бачу»
В фільмі «Я Бачу» герої діляться своїми спогадами та відчуттями під час велопробігу для незрячих «Бачу! Можу! Допоможу!». Він відбувався вже двічі в 2015 та 2016 роках. За цей час в ньому взяло участь кількасот людей, які подолали відстань в 3000 км на велосипедах-тандемах.
«Я Бачу» починається з чорного екрану та голосу за кадром, з роздумів про те, що бачить незряча людина, як вона уявляє простір навколо, як вона почувається в цьому просторі. Далі з’являється зображення.
Цей фільм є дуже візуальним: багато картин, які не надаються для швидкого опису. Ці яскраві кадри натякають на те, що ми бачимо їх, що ми можемо їх бачити (і у фільмі, і в житті). Я навмисно фільмувала такі речі, аби спонукати глядача подумати про можливість просто спостерігати, як в ставку рибина підпливає до поверхні води, як пливуть величезні купчасті хмари, як з гілки злітає горобець. Деякі люди можуть про це лише мріяти.
Сама ідея – про силу і про вибір людини. Кожен з нас має якоюсь мірою обмежені можливості, але ми можемо вибирати, що робити з цими обставинами, чого ми хочемо від життя і на що ми здатні. Прочитайте п'єсу Моріса Метерлінка «Сліпі», або біографічну книгу Джона Ґалла «Бачити в темряві. Досвід незрячої людини». Там є над чим задуматись.
Прем'єра стрічки відбулась понад рік тому у Нью-Йорку, в Генеральній Асамблеї ООН. Зараз подаємося на декілька кінофестивалів. Також плануємо нові покази за кордоном. Після цього планую завантажити фільм для вільного доступу на Youtube і зробити дубляж англійською.
Люди зазвичай позитивно реагували на героїв фільму і велозаїзд. Але виникали й серйозні запитання: «Невже це може допомогти подолати дискримінацію?», «Навіщо незрячим людям подорожі?», «Який сенс в тому, що ви робите, якщо держава не дбає про людей з інвалідністю?».
Юлія Сачук
Координаторка ініціативи «Боротьба за права» Fight For Right.
Те, що незрячі люди дивляться — це в основному російський продукт, тому що там більше робиться фільмів з тифлокоментарями. В нас можна згадати лише фільм «Поводир».
Розробляючи будь-які програми, які мають на меті покращити, забезпечити виконання прав людей з інвалідністю, треба враховувати кількість цих людей. В нас зі статистичними даними дуже складно. Ми оперуємо цифрою від 70 до 100 тисяч по Україні, але це умовно, бо є незрячі, люди, які мають залишковий зір і знижений зір.
У світі є приклади, коли на законодавчому рівні можуть зобов’язати компанії, які роблять візуальну продукцію — фільми, телепередачі — забезпечувати їх аудіодескрипцією. Україні потрібно розробити якийсь стандарт забезпечення доступності кіно. Але на даному етапі, наскільки ми моніторимо механізм виконання Стратегії у сфері прав людини, то до цього питання ще не приступили.
В Україні немає відповідної законодавчої бази, яка зобов’язує робити кіно доступним. Плюс немає належної практики. Все що зроблено – це одиниці стрічок.