«Назвати видавництво своїм прізвищем – для нас це про відповідальність»: подружжя Cвітлана й Дмитро Стретовичі, які раніше робили Litostiva, запустили «оптимістичне» видавництво в серпні 2024 року. Видавництво Stretovych позиціонує себе як таке, що «позитивно впливає на життя читачів за допомогою знань, емоцій і перспективи, що вони пропонують». 

Першою книгою видавництва став «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко, її видали разом із видавництвом «Основи». Також уже відкрили передзамовлення на книгу режисера Антоніо Лукіча «Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій».

Заступниця головної редакторки Віледжа Вікторія Кіхтенко (Кудряшова) поговорила з Дмитром і Світланою Стретовичами про лонгселери, велику літературну дискусію, яка буває раз на сто років; новинки, які готує видавництво, і книжкову екосистему, яку можна побудувати навколо них.

Фото: Данило Павлов

«Ми хочемо бути видавництвом лонгселерів»

– Як вирішили відкривати власне видавництво?

Дмитро: Восени минулого року ми зі Світланою завершили свої попередні проєкти, залишили Litosvita. Наприкінці того ж 2023 року ми з Іриною Осадчук також ухвалили рішення про закриття видавництва Pabulum. 

І почали думати, чим займатися далі. Майже п’ять років ми зі Світланою працювали разом і в нас виходило, ми отримували кайф від спільної роботи. Тож зрозуміли, що є сенс об’єднати наші зусилля й працювати над спільним бізнесом. Також було бажання продовжувати робити те, що робили до цього, тобто займатися книжками, освітою, культурою в широкому сенсі. Але з іншими масштабами.

Ми маємо певне бачення екосистеми, як зараз модно їх називати. Тобто один напрям – великі івенти, інший – видавництво, третій – освітня частина. Розуміємо, що організаційно й фінансово все одразу не потягнемо, тож вирішили спочатку сконцентруватися на видавництві, бо книжки – це фундамент у нашій галузі. Паралельно Світлана запустила агенцію ексклюзивних культурних подій Stretovych Agency.

Я так довго розповідаю, бо воно так довго й народжувалося. Ми живемо разом, щодня спілкуємося й доходили до цього поступово.

– Мені здається, це дуже важко, якось відмежовуватися, якщо у вас спільний бізнес. Виходить, ви постійно говорите про роботу.

Дмитро: А ми й не відмежовуємося, ми постійно в потоці.

Світлана: Це теж екосистема [cміються]

Щоразу, коли хочеться зробити щось нове, треба зважати на свій попередній досвід. У нас із Дмитром він не малий [Світлана Стретович була головною редакторкою видавництва Nebo BookLab Publishing]. Досвід освіти й книговидання, мабуть, найтриваліший із досвідів у мене й Дмитра. Є певне розуміння процесу й того, що хотілося б зробити ідеально. Тож вийшло продовження попереднього досвіду з трансформацією в щось нове.

 

Дмитро: Ми хочемо робити класно й ідеально, наскільки це можливо.

Від Антоніо Лукіча, який особисто доставить книжку додому, до нестандартних книжкових презентацій

– Здається, що зараз  вам просто хочеться врахувати всі помилки з попередніх досвідів і зробити по-своєму. Видавати такі книжки, які ви самі хотіли б бачити в себе на полиці. Це так?

Дмитро: Так, більшість цих книжок – це must read для нашої книжкової полиці, але будуть і книжки з різних тем, важливість яких ми розуміємо. Наприклад, із появою двох маленьких дітей ми не так часто ходимо в ресторани, але в нас буде книга від топової рестораторки.

Ми не хочемо робити маленьке, крафтове видавництво, яке видає кілька книжок на рік. Ми хочемо робити ринкове успішне видавництво, яке випускатиме 30 книжок на рік, тобто середнє видавництво.

Якщо Vivat позиціонує себе видавництвом бестселерів, томи хочемо бути видавництвом лонгселерів. Тобто видавати книжки, які стабільно продаються протягом багатьох років.

Фото: Данило Павлов

– Ви вже анонсували продаж трьох книжок, і першим був «Дискурс модернізму в українській літературі» разом із видавництвом «Основи». Нетипова практика для українського ринку. До того ж я була здивована, коли побачила цю доволі серйозну книгу в топах продажів. Як наважилися на перевидання?

Дмитро: Ми просто дуже хотіли видати цю книжку. Світлана навіть писала в колонці головної редакторки, як ця книга на неї вплинула під час роботи над кандидатською дисертацією. Тож запропонували видати книжку «Основам», їм належать права. І дійшли до того, що хочемо копаблішинг. На світовому ринку бувають такі історії, коли два видавництва об’єднують зусилля, та й в Україні також. Ми повністю відповідали за додрукарську підготовку, Світлана зазначена як головна редакторка.

Світлана: Кожен, кого я запрошувала до співпраці, розумів, що береться за легендарну й важливу працю і що це відповідальність. Книжка справді серйозна, монографія докторської дисертації, і вона готувалася довго, без поспіху – із січня 2024 року.  Цікаво, що ця книга перша не лише для нас, але й для «Основ» у їхньому новому складі. Тобто та пташка, яку Сергій Майдуков намалював на обкладинці, символічна.

Дмитро: Якщо книга в топах продажів протягом перших тижнів, значить, її дуже чекали. Зараз також добре йдуть продажі. І це феноменальний приклад того, як серйозна наукова праця може бути популярна для ширшої аудиторії. Навіть на презентацію в «Сенс на Хрещатику» прийшло близько 300 людей: 200 місць було посадкових, а ще близько 100 людей стояли. Це був шок: зазвичай на презентацію такого типу літератури не ходить стільки людей.

Також одна з перших наших книжок – це «Як читати українських класиків» Ростислава Семківа. Чомусь багато хто пропускає слово «українських» і плутає із попередніми книжками «Як писали класики» і «Як читати класиків». Ці книжки ми також будемо перевидавати з оновленнями й доповненнями. Наприклад, до першої Ростислав дописав розділ про Джоан Роулінг і вніс близько 3000 правок у ще сім розділів. «Як читати класиків» – теж буде оновлене видання, бо частина тексту вже не така актуальна, ще частина дописана.

А ось «Як читати українських класиків» – це повністю нове видання, поглиблення для тих, хто читав «Пригоди української літератури», але більш прикладне. У жовтні в нас буде тур із цією книжкою в семи містах. Усі події із Семківим – це велике інтелектуальне задоволення, після них відчуваєш себе розумнішим [презентація видання на фестивалі «Книжкова країна» стала однією з найбільших подій].

– Ще одна ваша книжка – «Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій» режисера Антоніо Лукіча. Ви вже відкрили передпродаж. І мені здається, частина людей замовить цю книжку не тому, що справді хоче навчитися писати сценарій, а тому, що ви написали, що три рандомні замовлення Лукіч особисто доставить додому. [усміхається]

Дмитро: Узагалі як бізнес ми дуже хочемо робити нестандартні, несподівані речі. Знаєте фільм «Круелла»? Це метафора того, як ми хочемо вести бізнес і комунікувати. Тобто робити перформативні, інноваційні речі, але бути на стороні добра.

Умовно, книзі обов’язково потрібна презентація в книгарні, бо про презентації існує певне уявлення. Ми не проти цього й не заперечуємо формат класичних презентацій, але хочеться додавати щось нове. Уже цієї осені в нас будуть як класичні, так і нестандартні презентації, може, навіть не зовсім презентації, радше події. Але поки що тримаємо в секреті, у чому суть.

Фото: Данило Павлов

– Ви вже анонсували велику літературну дискусію, яка буває раз на 100 років. Чому зараз потрібна така дискусія?

Світлана: Ідея великої літературної дискусії в мене була давно. Велика літературна дискусія, яку започаткував Хвильовий із 1925 року, була для мене зразком того, як би малося говорити про літературу. Зі шкільного часу я розуміла, що хочу, щоби про літературу виникали такі палкі говоріння. Не йдеться про площину особистих образ, хоча про певні імена все ж ідеться. Лише в розмові, у дискусії може народжуватися щось нове.

Але мав прийти той самий імпульс, коли розумієш, що «момент настав». І він прийшов, коли ми проводили презентацію «Дискурсу…» Соломії Павличко. Саме вихід цієї книги показав, що час ставити запитання, а що є українська література і яка її реальна картина розвитку? Тому я вирішила провести таку подію в Молодому театрі (а це 400 глядачів), як традиційно збираю для літературних вечорів. Для дискусії це, погодьтеся, виклик: навіть коли я щоразу планую літературні вечори, не знаю, як піде. Це завжди ризик.

Євгеній Стасіневич і Ростислав Семків представлятимуть два покоління в літературі, які можуть говорити на рівних, а я модеруватиму розмову. У мережі найпопулярнішим коментарем до події стало питання, чому на афіші два Стасіневича й два Семківа: її можна розглядати як графічний роман про те, що в кожному з нас живе людина у светрі й людина в кепці. Ну, це як варіант інтерпретації.

Нам важливо, щоби ця розмова прозвучала, бо поки вона на різних майданчиках, у соцмережах, а хочеться все звести до спільного знаменника. Даватимуть оцінку тому, що відбувається в літературі, саме літературознавці й критики, а не письменники, і це, сподіваюся, буде відверта розмова. Коли ж говорити про літературу так широко, як не зараз? Давати чесні відповіді щодо того, яка може бути модернізація нашої літератури.

Якщо літературні вечори – це для активних читачів, які відстежують усе, що відбувається у творчості конкретного письменника чи письменниці, то ця подія, як й інші, які ми будемо проводити від видавництва, про те, щоби вивести літературу на ширшу аудиторію, більшу за звичний читацький периметр. 

Запису традиційно не буде. По-перше, це різні жанри – зафільмований виступ і розмова на сцені театру. По-друге, це подія, яка більше не повториться, тобто краще не сидіти в телефоні, бо потім не можна повернутися й переслухати.

«Віднайти мову українського нон-фікшену»

Видавництво Stretovych має у роботі 50 книжок, угоди за деякими підписані на 2027 рік. Планують видавати:

– сучасну українську літературу

– класичну й сучасну світову літературу

– нон-фікшн – прикладний, історичний, а також біографії й мемуари

– Ви плануєте доволі широкий асортимент: від нон-фікшену про футбол до художньої літератури. Це більше про пріоритет для певного напряму чи про баланс?

Дмитро: Ми хочемо, щоби в наших читачів був вибір за різними зацікавленнями. Наш слоган – «Жага руху вперед». Тобто це книжки для людей, які постійно хочуть рухатися вперед і відкривати для себе щось нове, і кулінарія, і футбол не заперечують одне одного. Але орієнтовно хочемо видавати 60% нон-фікшену й 40% художньої літератури. А також 70% на 30% українські й перекладні книжки.

Світлана: Одна з серій, яку ми хочемо широко розробляти, буде про успіхи українців. Автори цих книжок так само, як і я, не люблять слово «успіх», хоча, по суті, це історії успішних українців, які роблять Україну модерною в різних галузях. І їхній досвід важливо передати. Це біографія, написана не для того, щоби повісити собі медалі на груди. А для того, щоби поділитися, як усе складалося, які є шляхи досягнення великих цілей. 

Про ресторанний бізнес цікаво читати не лише рестораторам, так само, як і книгу Антоніо Лукіча: ця книга перекладається на будь-яку галузь, наприклад журналістику чи літературу, бо алгоритми всередині працюють однакові і твій успіх корелюється з кількістю докладених зусиль. Тобто це будуть книжки на межі біографії й прикладного нон-фікшену.

Дмитро: На Заході є так званий how do-напрям. Тобто представники різних сфер розповідатимуть, як можна щось зробити самому.

Світлана: Один із таких прикладів –книжка маркетологині Юлії Колесник про те, як побудувати бренд, маркетинг і комунікацію для малого бізнесу й стартапів. Фактично ти можеш взяти цю книжку до рук і зрозуміти, які є інструменти для побудови бренду, навіть якщо ти не маркетолог.

Дмитро: Тобто це настільна книга для малих бізнесів і стартапів, які, як правило, не мають грошей на розроблення бренду, маркетинг і комунікацію. У цій книзі будуть конкретні фреймворки чи таблиці, які можна заповнювати, її можна назвати настільною.

Ще один приклад – «Енциклопедія копірайтингу» Стаськи Падалки. Це справді буде енциклопедія, книга, яка фактично закриває всі потреби з цієї теми. Усе, що можна зібрати з теми копірайтингу, Стаська зібрала.

Світлана: У всіх цих напрямах для нас важливо винайти мову українського нон-фікшену. Створити таку гостросюжетну біографію, яку можна було б прочитати за один вечір.

Дмитро: З одного боку, біографія може бути пафосною – книга, як пишуть, коли людина йде на пенсію, щоби її вшанувати. З іншого, вона може бути схожою на блог з інстаграму, з якого зробили книжку. Ми не хочемо робити ні так, ні так. Приклад для нас – біографії Уолтера Айзексона.

Світлана: Також будемо розробляти напрям української ідентичності, історії України. Це важко, бо такий напрям потребує залучення фахівців, які пишуть людською мовою, тобто це науковці, які мають простою мовою пояснити складні речі.  З таких книжок у роботі «Історія українського хліба» (і це не хрестоматійний посібник, який неможливо читати). Також працюємо над книгою про українські традиції, яка має дати відповідь на умовне питання «Хто ми такі». 

Дмитро: Коли говорять про традиції, чомусь на думку спадають свята. Але книга буде не лише про це, а про моменти, які з нами щодня. Дослідниця вже збирає матеріали, зокрема й в експедиціях.

Світлана: Щодо художньої літератури, то плануємо серію, яка буде називатися «Класика жанру», хочемо відкривати нові імена з класики, які ще не видавали в Україні.

Дмитро: Серія матиме таку назву тому, що це будуть передусім жанрові тексти: детективи, історичні романи. Але замість детективів Агати Крісті це можуть бути книжки Жоржа Сіменона чи Діка Френсіса, тобто тексти, які видають у світі шаленими накладами, але досі маловідомі в Україні.

Світлана: Перша перекладна книга, на яку ми підписали угоду, – це «Дептфордська трилогія» канадського класика Робертсона Девіса, який протягом життя поєднував літературу й науку.

Дмитро: Його біографія чимось схожа на біографію Умберто Еко. А «Дептфордська трилогія» – легендарна праця, вона є в «Західному каноні» Гарольда Блума, куди він вносив тексти, які формують нашу цивілізацію. Зараз ми в пошуках перекладача для цієї трилогії, який уперше зробить її частиною української культури.

– Ви сказали, що хочете намацати мову українського нон-фікшену. А як щодо мови загалом? Помітила, що мова вашого бренду максимально проста, прикладна. Також писали, що хочете робити подкаст. Чи немає в планах робити медіа про книжки?

Світлана: Найближчим часом ні. Медіа – це передусім про журналістські стандарти. Недостатньо цитувати лише із соцмереж, піти за коментарем – це мастхев, але через брак часу цього не роблять. Поки що в нас є колонка редакторки, де буду описувати головні виклики роботи з книгами чи історії про їхню підготовку, якими хочеться поділитися.

Фото: Данило Павлов

– Ви також оголосили про прийом рукописів. Які отримуєте?

Дмитро: За місяць ми отримали двісті рукописів, це середній показник. Великі видавництва стільки отримують за тиждень. Рукописи дуже різні, наприклад, є дитяча література й поезія, яку ми не видаємо. Є й фентезі, і детективи, і те, що складно вкладається в параметри певного жанру. Але поки немає такого рукопису, який би впав нам в око, утім ми ще не встигли розглянути всі заявки.

Світлана: Найбільше нас цікавлять талановиті тексти. Це те, від чого можна будувати просування й усе інше. Хоча краще сарафанного радіо нічого не працює. Як казав [Андрій] Федорів: «Якщо у вас немає грошей на рекламу, то вкладайтеся в продукти, які ви робите». 

Наприклад, наклад книги Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» вже перевалив за 100 тисяч, і люди продовжують її купувати й обговорювати в книжкових клубах, хоч книжка вийшла 2020 року. «Видавництво Старого Лева» її постійно не рекламує, Ілларіон Павлюк також, хіба виступає раз на рік. Тож жанр чи реклама не такі важливі, як талановитий текст.

– Чи плануєте ви додавати електронні й аудіокнижки?

Дмитро: Так, електронні книжки будуть з’являтися приблизно за місяць після паперових. Напевно, усі паперові книжки будуть і в електронному вигляді. 

Щодо аудіо, у нас уже є партнер «Абук», який матиме ексклюзивні права. Звісно, не всі книжки будуть виходити в аудіоформаті. Наприклад, та сама «Енциклопедія копірайтингу» Стаськи Падалки матиме такий масив інформації, що його буде неможливо передати аудіально. Але здебільшого аудіоверсії будуть десь за місяць-півтора після виходу паперової книги.

«Видавничий бізнес перестав бути специфічним»

– Зважаючи на ваші плани, ви маєте справді багато роботи: від ідей книжок до їхнього друку й дистрибуції. Наскільки велика зараз команда видавництва?

Дмитро: Зараз нас шестеро. Крім нас зі Світланою, тобто директора й головної редакторки, є випускова редакторка, менеджер із продажів, дизайнерка й бухгалтерка. Скоро плануємо відкривати ще дві вакансії, пов’язані з комунікаціями. До кінця року штат має збільшитися до 10 людей.

Світлана: Також більше 30 людей працюють із нами на аутсорсі, долучені до створення тих чи тих книжок. Це нормальна практика для всіх видавництв.

Дмитро: Кожна книжка – це як мінімум випусковий редактор, літературний редактор, коректор, верстальник, дизайнер, тобто як мінімум п’ять людей. У деяких виданнях ще потрібен перекладач чи науковий редактор. Насправді ми дуже відкриті для всіх, навіть якщо вакансії не оголошені. 

Світлана: Якщо людина ще не має достатньо навичок, але має сильне бажання й знання, це перший крок. Ми в пошуках людей із досвідом створення книжок, які хочуть долучитися до команди чи працювати попроєктно.

З книжками працювати цікаво, але виснажливо, і це теж треба розуміти. Коли я лише почала працювати головною редакторкою у видавництві Nebo BookLab Publishing, то мені здавалося, що можу прийти й одразу навидавати крутих книжок. А потім ще зможу їх продати. Але згодом розумієш, що певні речі у створенні книги стають рутинними, а ідею, оцей спалах, ще треба довести до ідеального макету. І це чотири чи п’ять місяців додрукарської підготовки, які потребують уважності, навіть скрупульозності.

У книжці Антоніо Лукіча є підрозділ про «емоційний заряд історії» щодо сценарію. Тобто треба отримати оцей початковий імпульс і вміти розтягнути його на довго, щоб опікуватися своєю історією, відповідати за неї, проводити від початку й до кінця. Із книжками має бути такий самий заряд.

 – Як ви друкуєте книжки, зараз є проблеми із друком?

Дмитро: Зараз у всіх це спільна проблема: ринок росте, видань більшає, але друкарень – ні. Навантаження стало більше навіть без форс-мажорів-от, як у Харкові, де друкують найбільше книжок. Ми теж там друкуємося, але не лише. 

Коли повітряна тривога або влучання, підприємства зупиняються, а потім ще довго відновлюють роботу, бо треба підключити величезні станки. Із відключеннями світла простіше, це вирішують генераторами. Але постійні обстріли й мобілізація працівників дуже впливають. Ми звикли, що раніше здаєш книжку в друк, і за місяць вона вже в тебе. Зараз це може бути три місяці й довше.

Світлана: Навіть коли є умовна черга й ти з’ясовуєш у менеджера, що книжка, наприклад, буде на початку жовтня, то за два дні ця черга може суттєво змінитися. Скажімо, «Дискурс…» виїздив із Харкова в день масованих атак по всій Україні. І ми чекали, поки скінчиться тривога, бо в нас була спланована презентація. Тобто під книгу підв’язано купа процесів. Зрозуміло, що презентація без книги під час війни – не найгірший варіант, але краще, щоби книга все-таки доїхала. Автівка так тоді й не змогла виїхати через обстріл, і виїхала наступного дня, але на презентацію встигла.

– Якщо ви вже кажете про екосистему, чи немає у вас амбіції відкрити друкарню?

 

Дмитро: Ні, це дуже складний бізнес. Друкарня – це, по суті, завод, який виробляє книжки. Потрібні величезні інвестиції, специфічні обладнання й знання. Усі, хто дотичний до книжкової сфери, говорять, що нам потрібні друкарні, але чомусь ніхто не бере на себе відповідальність.

Навіть коли говорять про релокейт харківських друкарень, це зробити дуже важко. По-перше, треба перевезти всіх працівників із родинами, а перевезти більше 100 сімей майже неможливо. По-друге, це займає як мінімум пів року часу, не всі готові до такої тривалої зупинки свого бізнесу. Після перевезення ще треба налаштувати роботу наново, а це займає дуже багато часу. І спеціалістів дуже мало.

Фото: з особистого архіву

– Тоді про дистрибуцію. Зрозуміло, що найбільш перевірений варіант – замовити книгу у вас на сайті. Але якщо говорити про фізичний простір: ваші книжки можна буде знайти лише у великих київських книгарнях чи в маленьких книгарнях у регіонах також?

Дмитро: Сайт ще ніколи не був основним джерелом доходу в середніх і великих видавництв. Як правило, це 30% доходу, іноді до 40%. Тобто більша частина доходу – це, грубо кажучи, продажі в книгарнях.

Ми хочемо максимально широку дистрибуцію, підписали договори з більш ніж 20 контрагентами. Це великі мережі. Наприклад, «Книгарня Є» має 70 магазинів по Україні й планує збільшувати до 100. «Книголенд» активно розвиваються, корпоративні мережі, які представляють різні видавництва, як-от Vivat чи ВСЛ, великі книжкові простори, як-от «Сенс», Readeat й інші. Але ми хочемо бути представлені і в маленьких нішевих книгарнях у регіонах, наприклад у Ворохті.

– До речі, цікава ідея із самовивозом [книжки видавництва Stretovych можна забрати в книгарнях «Плекай» і «Книжковий Лев» у Києві і Львові].

Дмитро: Можна замовити книжки на сайті й за п’ять хвилин забрати в книгарні. Це можливість економити на доставці, бо її вартість постійно росте. А ще самовивіз підштовхує людей ходити в книгарні, вони бачать, що книжки – це щось сучасне, модне, класне. Можна взяти крафтового пива й почитати книжку, як у «Плекай».

Світлана: Наприклад, зі Львова нам писали: «Клас, я в цій книгарні не була, якраз з’явиться можливість побачити, коли прийду забирати книжку». Це гарно працює як інструмент популяризації.

– Як ви формуєте ціну на книжку, яка ваша цінова політика?

Дмитро: Точних цифр немає, але в середньому книжка буде коштувати 400 гривень. «Дискурс модернізму в українській літературі» вийшов дорожчим, бо там 632 сторінки, висока собівартість. Загалом у нас middle price: ми не хочемо завищувати вартість, але й демпінгувати не будемо, бо втрачається якість. Треба заплатити гонорар усім, хто працює над книжкою, вкласти в друк, маркетинг, податки. Тобто якщо ви бачите книжку за 400 гривень, найімовірніше, її собівартість – близько 200 гривень.

Фото: з особистого архіву

– Ще одне бізнесове запитання. Як існувати видавництву, якщо немає державних протекціоністських законів? Як існуєте ви: гранти, власні ресурси?

Дмитро: Усе-таки для книговидавців скасовані ПДВ, і це наш заробіток. Інакше було би складніше. Загалом я думаю, що видавничий бізнес перестав бути якимось специфічним. І це не лише моя думка, але й великих гравців ринку. Це нормальний бізнес. Не IT, але вже є достатньо оборотних коштів, щоби видавці починали відкривати красиві книгарні-кав’ярні чи офіси, вкладатися в маркетинг. Заробітні плати по ринку виросли, у хороших видавництвах хороші ставки й гонорари.

Тому мені здається, що не йдеться про виживання. Радше про те, що видавцям треба заповнювати ринок. У книгарнях, які відкиваються, не так багато асортименту, щоби охопити всі тематики й ущільнити всі полиці. Треба новий класний асортимент, який буде задовольняти попит читача.

Світлана: Учора [інтерв’ю записували 25 вересня] на літературному вечорі [Макса] Кідрука дізналася, що «Колонії» продали 48 тисяч. Це шалена цифра, і звісно, вона ростиме.

Дмитро: Не всі показують цифри, але іноді можна подивитися на підсумки продажів за рік. 10–20 тисяч – це вже стандартна історія для популярних книжок. От 50 тисяч уже можуть викликати здивування, а 100 тисяч – це вау. А якщо книжка накладом у дві тисячі не продається, значить, із чимось не вгадали. Загалом проблеми у видавців зараз не так із грошима, як із друкарнями й авторами. Усі хочуть, щоби кожен письменник писав у рік по бестселеру, а так не виходить.

Щодо того, як розвиваємося ми, то просто розраховуємо на власні інвестиції. Вони мають працювати далі.

Світлана: Треба встигати за планом. Якщо ринок працюватиме й потужності будуть рости, як зараз, то це має спрацювати. Віримо в це.

– Повертаючись до екосистеми, поставлю дуже модне в медіа запитання, які ваші плани?

Дмитро: Ми хотіли б відкрити культурний центр із подіями, можливо, книгарню-кав’ярню. Поки що в нас немає чіткої концепції, бо це план не на цей рік і навіть не на наступний. Будемо відштовхуватися від того культурного ландшафту Києва, який буде на той момент. А в нашій екосистемі все ж має бути фізичне місце, де є книжки, великі івенти й освіта.