Фільм Stardust вийшов в український прокат 11 лютого під назвою «Девід Боуї: Історія людини з зірок». Це біографічна стрічка про Девіда Бові, присвячена визначальному 1971 року в кар’єрі музиканта: Бові вже випустив пісню Space Oddity, але ще не перевтілився в образ Зіґґі Стардаста та не здобув глобальну популярність. В «Історії людини з зірок» автор Changes, Fame та Lazarus проходить шлях від невпевненого молодого чоловіка до головного візіонера сучасної музики.

The Village Україна переглянув стрічку з чи не головним прихильником творчості Бові в Україні, лідером гурту «Хамерман Знищує Віруси» Альбертом Цукренком і попросив його поділитися враженнями.

The Village Україна – інформаційний партнер прем’єри фільму «Девід Боуї: Історія людини з зірок».

– Альберте, вас можна назвати головним фанатом Девіда Бові в Україні. Чи буде перебільшенням сказати, що, якби не Бові, не було б і гурту«Хамерман Знищує Віруси»?

– Це однозначно, у мене бовіцентричний культурний світ. Якби не Бові, я б так не захопився музикою, хоча вже був меломаном на той момент. Зрозуміло, що наша музика й образи не схожі на Бові, але ми схожі в повній свободі – свободі музичних і будь-яких інших засобів, які ми обираємо. Можемо й електронну музику грати, і кабаре, і з оркестром. У цьому плані Бові навчив мене дивитися на жанри як на засоби, а не обмеження.

Як на мене, Девід Бові є центральною фігурою сучасної світової культури, принаймні якщо говорити про шоу-бізнес. Він є втіленням цієї культури, він сприймає культуру як інструмент. Він не належить до якоїсь однієї ніші, напряму чи просто музики. Він використовує культуру, усі її можливі засоби (текстові, візуальні, музичні, концептуальні), щоб передавати свої ідеї. До того ж він сам, його обличчя та тіло є інструментами мистецтва.

Роль Девіда Бові у фільмі виконав Джонні Флінн, який раніше зіграв молодого Альберта Ейнштейна в серіалі «Геній»

– «Історія людини з зірок» не розповідає про весь життєвий шлях Бові, а обирає один період – його поїздку до Сполучених Штатів у 1971 році. Молодий Бові вже зірка в Британії, але американські лейбли ставляться до нього обережно, тому він вирушає в США, щоб переконати їх. Це період прямо перед тим, як Бові став зіркою глобального масштабу, у нього очевидний драматичний потенціал. Але чому, на ваш погляд, автори обрали саме цей відтинок часу?

– Думаю, період обрано правильний: він надзвичайно цікавий. Показує те, наскільки Бові був нестандартний у своїх смаках. Усе життя Бові – неймовірний меломан, він завжди відчував, що буде в музиці за рік-два, куди все рухається та що буде на культурному піку. Цей перехід з андеграунду до зірковості не був випадковий. І це правда, що люди, які шарили, уже тоді казали йому, що він проб’ється.

– Грубо кажучи, є дві думки про Бові. За першою, він був «іншопланетянином», який розривав шаблони, ішов на ризики та творив щось принципово нове. За другою, він передусім розумівся на маркетингу, його постійні зміни образів і стилів диктувалися розрахунком.

– «Іншопланетянин» – це такий стікер, який до Бові причепився на початку кар’єри. Та насправді це не так, адже він був дуже соціальний, особливо в другій половині життя.

Я б не назвав це маркетингом, а сказав би, що це дуже тонке культурне чуття. Так само, як успішні фінансисти можуть передбачати фінансові тренди, певні люди можуть передбачати культурні тренди. Це не був холодний маркетинговий розрахунок, а культурне відчуття людини, яка живе культурою.

Як, наприклад, у середині 1990-х, уже у 50-річному віці, він захопився джанглом і драм-н-бейсом, що було абсолютно нехарактерно для мейнстримної зірки. Це не слідування за трендами й не створення трендів; він же не придумав джангл. Але він першим помічав речі, що будуть актуальні за кілька років. Бові носив музику, як одяг, і передбачав, що буде модно носити в майбутньому. Але він підхоплював ці тренди не тому що був «хамелеоном» (це ще один стікер, приліплений до нього лінивими журналістами), а тому що щиро захоплювався всім радикально новим.

– Зіґґі Стардаст, чому це основний персонаж Бові? Чому саме він дозволив Бові вийти на новий рівень?

– Ну просто в ньому зійшлися всі потенції тодішнього Бові. По-перше, з’явився контекст, у якому це працювало, – розчарування хіпі-революцією. У 1970-х відбулося певне потемніння масової свідомості: після щасливих 60-х прийшли темні 70-ті.

– Умовно, 60-ті були часом надій на подальше освоєння космосу після висадки на Місяць, а 70-ті – розчаруванням.

– Так, але це більше про соціально-економічну ситуацію. Я б не сильно педалював тему космосу, у творчості Бові вона переоцінена. Космос для нього – просто одна з метафор глобальної самотності людської душі. Він постійно порушував цю тему, але насправді не був фанатом наукової фантастики. Зрештою, навіть «Космічна одіссея» [Стенлі Кубрика] – це фільм не про космос, а про самотність. Саме це найбільше чіпляло Бові, космос був способом передачі цієї ідеї.

70-ті мали потужний контекст для більш тривожної творчості. Звичайно, були й інші конотації. Наприклад, Японія для західного світу 50 років тому була просто іншою планетою. Завдяки «бітлам» уже була мода на буддизм та індуїзм, але більше в контексті хіпі. А от ідея постійного перевтілення та мінливості – це все було новим. Цей рух був незвичний, некомфортний. Адже люди, зазвичай, хочуть на чомусь зафіксуватися, до чогось звикнути. Це зараз ми живемо в постійному потоці інформації, але Бові був один із перших, хто це відчув.

Уже тоді відбувався цей шалений рух глобалізації в сучасній культурі, і він був одним із перших втілень цього абсолютного взаємопроникнення стилів, культур, незважаючи вже на субкультури. Тоді ця його еклектичність була вибухом. Уявіть: людина з помаранчевим волоссям і мейкапом виходить на суспільне британське телебачення в програмі Top of the Pops, це був дійсно вибух. І ціле покоління британських школярів тоді було в шоці; купа крутих музикантів, молодших за нього на десять років, часто згадують цей момент як щось революційне.

Окрім гендерної історії, це був перший момент, коли натяк на бісексуальність чи гендерну варіативність показали в мейнстримі, а не як частину квір-культури. Переодягання, жіночність, манірність – це все було. Але то була окрема субкультура. А тут з’являється зірка, для якої не важливо, чоловік він чи жінка; він може бути й так, і так. Це вже більш сучасний погляд на гендерну ідентичність.

– На гендер як спектр, а не бінарність.

– На необов’язковість прив’язки до гендеру, на вихід за межі, за будь-які стереотипи. У цьому було більше від архетипу античного чи месопотамського жреця – людини, яка перебуває поза гендером. І це теж було революційно для того часу.

– Фільм багато часу присвячує інакшості Бові, зокрема пов’язуючи це з його відчуттям страху перед сімейною історією психічних хвороб.

– У Бові дійсно були побоювання стосовно психічного здоров’я, але не сказати, що вони були визначальними. Найбільше вони почали йому дошкуляти в середині 70-х, коли почав вживати наркотики, тоді був важкий період.

– Уже період Fame і Young Americans.

– Так, це дуже важкий для нього період, він дійсно божеволів тоді. Починав захоплюватися магією, кабалою тощо. Не думаю, що це настільки турбувало його на початку 70-х, але дійсно, ця інакшість і нервова тонкість робили його художньо сильнішим. Це не давало йому впасти в самознищення, як це було в багатьох людей із тонкими нервами. Водночас це відчуття робило його відкритим і чутливим до темних, тривожних аспектів людської психіки, людської духовності.

Роль піарника Бові Рона Обермана виконує стендап-комік та подкастер Марк Мерон

Наприклад, тема смерті для нього завжди була дуже важливою, він співав про смерть постійно. Він шукав безсмертя, шукав бога. Бові постійно перебував у духовному пошуку саме через це.

– І задовго до останнього альбому Blackstar.

– Його тонкість, його ген психічної нестабільності постійно спонукав торкатися цих тем у музиці. Темних, бентежних тем. Власне, це його й зробило та виокремило. І, до слова, зробило ціле покоління молодих людей, які теж це відчували, яким не вистачало чогось подібного в тодішній попмузиці, що була більш комфортною.

– Водночас фільм іноді грішить спрощеннями, показуючи, наприклад, як на ідею з постійними змінами образів його наштовхнула експериментальна психіатрична терапія, яку проводив брат.

– Звичайно, історія з братом дуже сильно на нього впливала. Брат був його ментором у юності, це була передова людина для свого часу, він дуже вплинув на його смаки. Завдяки брату Бові дуже рано почав читати класну сучасну літературу та слухати сучасний авангардний джаз.

У фільмі цей момент здається спрощенням, але це типовий кіношний прийом, я не вважаю, що це щось погане. Звісно, такого моменту в житті Бові не було. Але показати це так – нормальний художній прийом.

Насправді моя головна претензія до фільму – це те, що Бові в цьому фільмі немає. Немає навіть натяків на те, чому Бові унікальний, чому він такий.

– Я сприйняв це так: фільм показує Девіда Бові до того, як він став Девідом Бові. За час фільму Бові проходить шлях від невпевненості до усвідомлення, що й як він хоче робити. І в процесі розбирається з сумнівами та страхами.

– Девід Бові був Девідом Бові ще до того, як він досяг успіху. Потенціал, який зробив його відомим, був у ньому вже тоді. Але цього потенціалу не видно в персонажі фільму. Так, Бові ставав Бові поступово, та не було одного моменту, це не так відбувається в реальному світі.

Моя претензія до фільму: із нього не зрозуміло, чому Бові став зіркою. Як це відбулося, якщо в людини на екрані немає харизми, таланту, ерудиції? Де, зрештою, фантастична ширина інтересів Бові: від японського театру кабукі до Німеччини початку ХХ століття?

– Саме про кабукі та пантоміму у фільмі згадали!

– Про кабукі – добре. Але знаєте, чому згадується про кабукі? Зазвичай, про кожну медійну особистість є певне поверхневе уявлення. Про «ХЗВ» що люди знають? Що це найепатажніша група, через яких мер Івано-Франківська посвятив місце, де вони виступали. Що знають про Бові? Людина тисячі образів, Changes, Зіґґі Стардаст, кабукі – найбільш відомі теги.

– Уже зрозуміло, що після касових успіхів «Богемської рапсодії» та «Рокетмена» на нас чекає ціла хвиля екранізацій історій відомих музикантів і гуртів...

– Якщо чесно, я напружився, коли вийшов фільм про Фредді Мерк’юрі. [сміється] Хоча про Мерк’юрі теж кемп, але це значно кращий фільм. Там принаймні харизматичний герой, харизматичний актор.

– І головна відмінність «Історії людини з зірок» від подібних фільмів – це те, що вона не авторизована. Новий фільм про Бові не має жодної пісні Девіда Бові, навіть у кульмінаційній сцені. Але водночас цю історію не затверджували з усіма членами родини та всіма знайомими Бові, як це було в «Богемській рапсодії» й «Рокетмені». Через це фільми перетворювалися на вилизану двогодинну рекламу перевидань класики. Не факт, що в авторизованому фільмі про Бові стільки часу відводили б темам його психологічного здоров’я та сексу.

– Хоча це речі, про які Бові говорив у всіх інтерв’ю. Про брата він також вільно розповідав.

– Чи можна зняти фільм про Бові за форматом, який запропонували «Богемська рапсодія» чи «Рокетмен»? І чи потрібно?

– Думаю, абсолютно реально. Бові не Ісус Христос, будь-яка спроба зобразити якого на екрані буде профанацією. Це жива людина. Звісно, це було б круто й цікаво. Але, певно, це буде ще не скоро через вихід цього фільму.

Ілюстрації: Arthouse Traffic
Портрет: Марсель Онисько