Фільм «Не хвилюйся, він далеко не піде» із Хоакіном Феніксом у ролі карикатуриста з інвалідністю Джона Каллагана виходить в український прокат 30 серпня. У межах інформаційного партнерства з «Артхаус Трафік» The Village Україна переглядає стрічку з директором «Групи активної реабілітації» Віталієм Пчолкіним і головою правління правозахисної організації «Права людини» Уляною Пчолкіною.

Фото: Артхаус Трафік

Віталій Пчолкін: Це класична історія – травма допомагає людині знайти себе. Головному герою довелося пережити серйозний стрес, щоб краще себе зрозуміти. Зрештою, багато людей з інвалідністю визнають, що травма допомогла їм змінити погляди на життя.

Уляна Пчолкіна: Думаю, цей фільм спонукатиме людей з інвалідністю думати, що вони нікому нічого не винні. Окрім того, стрічка показує – вони теж живі люди і можуть відчувати щось, крім інвалідності.

Ярослав Друзюк: Головний герой вийшов досить складним персонажем – так, він отримав травму, але у нього багато інших штрихів, інвалідність його не визначає.

У: Зрештою, фільм показує, що люди з інвалідністю можуть бути пияками. Насправді це дуже важливо – показати, що ми можемо мати емоції, не пов’язані з інвалідністю. Наприклад, [персонаж Хоакіна Фенікса] дуже переживав, що ріс без мами, що він не знав, хто вона. Але – зокрема, через інвалідність – він усвідомив, що їй треба пробачити. Головний герой зрозумів: треба думати не тільки про те, що ти пережив і наскільки тобі складно. І врешті знайшов, як реалізуватися.

Віталій та Уляна Пчолкіни

В: Як на мене, головна ідея фільму – не варто ображатися і шукати винних. Якщо ти живий, то можеш знайти вихід із будь-якої ситуації. Треба жити сьогоднішнім днем, а не старими почуттями.

У: Тобто інвалідність – це не головне у фільмі.

В: У цьому фільмі інвалідність є лакмусовим папірцем, а не лейтмотивом.

У: Так, це лакмус. Нарешті навчилися знімати фільми про людей з інвалідністю, але не про інвалідність, а про людей. Так, у головного героя є інвалідність. Але це не вся його історія.

«Ми знаємо, що він підніметься»

Я: У кіно є випадки, коли на темі інвалідності спекулюють.

У: Це дуже простий спосіб драматизації – зробити так, щоб глядач пустив сльозу. Але навіщо це робити? Викликати жаль, щоб пошкодували «бідненьких інвалідів»? Адже є люди, яким справді потрібна стороння допомога – особливо люди з ментальними порушеннями.

Трейлер фільму «Не хвилюйся, він далеко не піде»

Я: Мені було незручно дивитися сцену в трейлері, у якій головний герой падає з візка. Здавалося, що це теж може бути спекуляцією.

У: Так, але в контексті фільму це не було спекуляцією. Власне, ця сцена мені сподобалася чи не найбільше. Піднятися йому допомогли підлітки. І це не викликало якогось жалю. Так, ми падаємо, але так само спотикаються і падають і люди без інвалідності.

В: Добре, що підлітків показали саме так.

У: Ми по собі знаємо, що діти набагато простіше ставляться до людей з інвалідністю, ніж дорослі люди.

В: У нас є електроскутер. Коли їздимо по місту – всі діти одразу наші.

У: І тут теж – хлопці підняли його, вчепилися на скейтах за коляску і поїхали. Це теж показово.

«Фенікс класний актор і зіграв направду круто»

Я: Як вам Хоакін Фенікс у головній ролі? У США провідна організація з інклюзії критикувала творців за рішення взяти на роль цього актора, а не актора з інвалідністю.

У: Гадаю, це рішення могли ухвалити, тому що головного героя треба було показати і до травми. Так, звісно, є актори з інвалідністю, які з’являються на екрані. Певно, це можна було б обіграти – оцифрувати обличчя, наприклад. Але Фенікс класний актор і зіграв направду круто. Урешті-решт, не всі люди у візках є експертами з доступності, а не всі актори з інвалідністю зіграли б цю роль так, як цей актор.

В: До того ж у кількох ролях другого плану, як мені здалося, були люди з інвалідністю.

У: Я майже впевнена, що одна з дівчат справді була з інвалідністю. У неї був старий візок, але сиділа вона на сучасній подушці – тоді таких не було. Адже подушка для людини на візку – це як друга шкіра. Будь-яка поверхня повинна бути з протекцією. Вона підганяється індивідуального під кожного, це дуже важливо.

В: Головний герой, до речі, сидів без подушки.

У: Так, це прорахунок творців фільму. Це нереально для людини з настільки високою травмою. До того ж не було мови про те, чи були у нього пролежні. Адже головний герой постійно перебував у візку. Думаю, було б важливо проговорити це у фільмі. Також було кілька помилок у перекладі медичних термінів.

 Урешті-решт, не всі люди у візках є експертами з доступності, а не всі актори з інвалідністю зіграли б цю роль так, як цей актор.

«Порушує кілька тем, про які говорять нечасто»

Я: Головний герой малює сміливі карикатури, не боїться порушувати суперечливі теми.

В: Можливо, він отримував у цьому певну знижку. Через те, що він людина з інвалідністю, йому справді давали певну індульгенцію. Але що більше людей обговорює певну тему, то більше уваги вона отримує. Наскільки я розумію, карикатури Каллаган малював здебільшого не на тему інвалідності.

У: І на соціальні, і на політичні теми.

В: Але, можливо, це десь зрушило питання, які раніше замовчувалися. Власне, те саме можна сказати й про фільм. Він порушує кілька тем, про які говорять нечасто. Люди можуть не розуміти, що у людей з інвалідністю після травми не лише «не працюють ніжки-ручки», а є ще мільйон проблем.

У: І, можливо, це навіть більш суттєві проблеми.

В: Багато хто не знає, що таке сечоприймач. Але насправді це те, без чого людина з інвалідністю не може вийти з дому, тому що почувається невпевнено. У фільмі ж це показують.

У: І там уже в кінці 70-х були сечоприймачі.

В: А в Україні і досі з цим проблеми. Це мене найбільше здивувало – 40 років тому герой мав електричний візок, на всіх тротуарах є з’їзди, тому він міг їздити самостійно. Також дуже показово для нас те, що навіть у ті роки держава оплачувала йому помічника (яким би він не був), що дозволило йому вести відносно незалежний спосіб життя. Словом, ці точкові акценти – їх дуже правильно розставили.

Я: Фільми, які не приховують такі речі, певно, більше роблять для розуміння людей з інвалідністю широкою аудиторією, ніж більш обережні висловлювання.

В: Звісно. Так само і зі сценами сексу людей з інвалідністю. Те, що вони показали сцени – це справді круто.

У: Це круто, що вони показують – у людей з інвалідністю після травми є секс.

В: Що у них є життя.

У: І ці сцени у лікарнях із медсестрами – правда. У мене є знайомий, який каже, що після травми розробляв руки на медсестрах (сміється). Це реальні історії – дуже життєві. І дівчина [Руні Мара] – дуже мила.

Я: До речі, про цього персонажа. Ви, певно, добре знаєте, наскільки важливо мати поруч людину, яка тебе підтримує, чи не так?

У: Вона просто ставиться до нього, як до звичайної людини.

В: І цього достатньо.

У: Це не той випадок, коли показують, що вона «йде рятувати інваліда». У нас так часто це подають. «Ти що, це ж героїня!»

Я: Хоакін Фенікс і Руні Мара вже тривалий час зустрічаються, і це помітно у хімії між їхніми персонажами.

У: Справді? Ні, вони реально класні.

В: Я не настільки стежу за цим усім. Але мені вони також сподобалися.

«Найголовніший бар’єр, який нам треба подолати – психологічний»

В: Пригадую ще момент, коли до нього приходить соціальна робітниця і каже, що в нього можуть забрати пенсію, коли він почав заробляти гроші. У світі справді є така практика. Це те, з приводу чого починає виникати дискусія і в Україні. Якщо ти працюєш і заробляєш кошти, то тебе не повинна утримувати держава. Але держава повинна забезпечувати необхідними засобами, які дозволяли б людині працювати.

У: Це нормальна практика для Європи. У мене є друзі з європейських країн, у яких забрали соціальні виплати. Це стимулює людину не сидіти на шиї, а бути відповідальною за своє життя.

В: Метою реабілітації є повернення людини до трудової діяльності. Далеко не завжди можна поставити людину на ноги, але повернути до роботи в більшості випадків цілком реально.

У: Але для того, щоб вийти на роботу, треба встати з ліжка, сісти на коляску, почистити зуби, прийняти душ, приготувати їжу… Вийти вільно зі своєї квартири, зрештою. Адже багато людей з інвалідністю не має змоги самостійно залишати житло. У мене є знайома, яка для того, щоб вийти з під’їзду, змушена викликати поліцію.

В: Інвалідність – це не особиста проблема людини. Це насамперед бар’єри в оточенні – серед іншого архітектурні, ментальні, інформаційні тощо. Наприклад, я відчуваю інвалідність перед цими сходами (кінотеатру «Київ» – ред.). Але, коли їх немає, я інвалідності не відчуваю. Можу робити все на рівні з іншими. Можливо, навіть краще – у тому, що я вмію добре.

Я: Чи допомагають подібні фільми якщо не забрати, то хоч якось знизити ці бар’єри?

У: Найголовніший бар’єр, який нам треба подолати – психологічний. І це відбудеться тоді, коли студенти-архітектори почнуть створювати об’єкти з універсальним дизайном, тобто зі зручністю для всіх – байдуже, йдеться про людей з інвалідністю, людей похилого віку, батьків з дитячими колясками чи дітей. Коли з’явиться це усвідомлення і держава буде вести контроль за цими нормами, тоді нічого не треба буде переробляти, ні до чого не треба буде звикати. Коли ці бар’єри почнуть ламатися в голові, стане значно простіше.

В: З іншого боку, треба сказати, що за останні роки в Україні в цьому плані багато змінилося на краще.

У: Але ще є над чим працювати.

 Далеко не завжди можна поставити людину на ноги, але повернути до роботи в більшості випадків цілком реально.