Люди культури«Перш ніж стати коміком, ти маєш дослідити гумористичне дно»
Хто і для чого розвиває українську стендап-культуру
The Village Україна говорить з київськими стендаперами. Дізнаємося, як потрапили в стендап, про що жартують, чи було колись соромно під час виступу та просимо пожартувати.
Історії героїв переклали з російської, із максимальним збереженням авторської стилістики та пунктуації. Жарти, які винесли на картинки, залишаємо мовою оригіналу.
Фото: Анна Бобирєва
Я народилася у Вінницькій області, потім переїхала в Придністров’я, там була війна, ми були біженцями у Білгород-Дністровському, і тільки після цього приїхали в Одесу. Я жила в Одесі понад 10 років, потім переїхала до Києва.
Одеса – гумористичне місто. Але цей гумор не те, щоб дуже смішний. На Привозі можна засміятися хоча б від того, як там розмовляють люди, іноді це може бути навіть якесь нахабство. Підходжу якось до точки, в якій продають багато різних дрібничок. Запитую, чи є маленькі лампочки для ліхтарика. А продавець каже: «От ще лампочок мені не вистачало».
Мені здається, що гумор в Одесі – це те, що склалося історично. Портове місто, багато різних культур: євреї, німці, французи, італійці. Потрібно було якось комунікувати і не повбивати одне одного. Одна з найбільших потреб у гуморі – коли погано. Гумор – це зняття напруги.
Звісно, це місто вплинуло на те, ким я стала. В Одесі, якщо не пишеш вірші, не малюєш картини, ти поц якийсь. Чим ближче до моря, тим більше божевільних. У дитинстві я багато писала, але одночасно ще займалася регбі, плавала на байдарках, співала в хорі, танцювала. Мені хотілося робити все, і все подобалося.
Кар’єра в гуморі стартувала неочікувано. Ми з подругою почали жартувати в якийсь момент. Це був останній курс університету. Коли у всіх закінчується КВН, у мене він тільки почався. Окрім КВН, ми нічого не бачили більше в житті. Паралельно я почала займатися «камеді».
Потім був дует, ми смішні були разом. Коли я зрозуміла, що переросла дует, і спробувала працювати самостійно, збагнула, що я смішна. Так почався мій новий досвід – коли ти одночасно і актор, і сценарист. У якийсь момент «камеді» закінчилось, гроші теж. Потрібно було щось робити. Я почала працювати більше як авторка. Могла по кілька днів не виходити з дому, їсти усе, що траплялося під руку. Потім знову повернулася на сцену. Це була чиста енергія, вихід із себе, оновлення.
Якщо зараз дати мені будь-яку тему, я напишу про це жарт. Це вже навичка. Комік жартує не просто про світ, це його ставлення до того, що відбувається, що увійшло в нього і виходить новою думкою, допомагає людям побороти або усвідомити чи просто посміятися та відпустити. Комік говорить про свій біль, свою невпевненість. І це найскладніше: зрозуміти й прийняти це у собі. Я іноді жартую, що всі жарти – про когось іншого, про нашого друга, знайомого, але ніколи не про нас. Бо якби про нас – це було б образливо.
Мені дуже допомогла передача «Розсміши коміка». Це було класно. Я була першим стендап-коміком, який прийшов на шоу. Мені всі казали, що стендап-комедія не для того, щоб судити гумор за часом, ці жарти не можуть бути моментальними, тому ніхто не виграє. У мене вийшло. Це називається боротьба із самим собою. Мені весь час потрібно собі доводити, що я можу. Саме тому я постійно виходжу на дивні сцени, погоджуюся на дивні корпоративи, пишу жорсткі речі. Це випробування, те, що мене тримає у тонусі, дає шанс не зупинятися і чогось досягати.
Я жартую про людські стосунки, про чоловіка та жінку. Мене не влаштовує, як ми живемо, звички людей, хибні уявлення. Наприклад, чому люди їдуть в Індію і думають, що можуть змінитися? Вони будуть їхати на слоні і пи*діти на слона. Я шукала озеро Комо, перейшла по геолокації, і на жодному фото не було самого озера. Були жопи, груди, парочки, що цілуються. Відбувається якась підміна понять.
Одного разу в мене був виступ, на якому сиділо десь 500 людей, на фестивалі Ulichnaya Eda. Зі всіх присутніх тільки один чоловік жер щось зі своїм другом, постійно кидаючи в мій бік фрази типу: «не смішно», «дура», «вали зі сцени».
Я не витримала і кажу йому: «Ви хочете мені щось сказати? Так скажи прямо. Чи ти з тих чоловіків, які люблять, коли дівчина ззаду?». Натовп мене підтримував, аплодував. Звісно, йому стало неприємно, що 500 людей вважають його мудаком. Він встав та пішов до мене. Мені було страшно, я хвилювалася за свою безпеку. У результаті все закінчилося нормально, але після виступу я почувалася дуже дивно. Прийшла додому, мала репетирувати, але просто сіла. Не могла ні їсти, ні пити, чекала, доки все заспокоїться. Мене колотило. Це було фізичне втручання у мій власний простір.
Я жартую про людські стосунки, про чоловіка та жінку. Мене не влаштовує, як ми живемо, звички людей, хибні уявлення.
У нашого стендапу поки що початковий рівень. Ми робимо усе, що можемо зробити, ми перше покоління, яке пробує, що таке стендап. Нам треба вірити в себе, нам потрібні концерти, якщо їх не буде, значить ти не популярний. Якщо ніхто не сміявся, значить ти не смішний. Так можуть опуститися руки.
Коли в США тільки лейт-найт шоу починалися, там давали час коміку, його з тисячі барів знаходили, приводили, він читав свої жарти, вибрані редактором, звичайно. Люди сміялися, дізнавалися про нього, потім йшли на концерт. У нас такого не буде, тому що в нас телевізор на низькому рівні, немає такого шоу, яке реально покличе коміка, де в залі сидітимуть не бабусі із золотими зубами, а люди, які здатні зрозуміти цей гумор.
Якби у нас було круте шоу, з’явилося б багато стендап-коміків. Це передбачає конкуренцію, а конкуренція – контроль якості. Якщо багато коміків, уже всі знають про комедію, вона поширюється. Тоді виникають клуби, є куди їздити, навіть у маленькі міста.
У нашого стендапу поки що початковий рівень. Ми робимо усе, що можемо зробити, ми перше покоління, яке пробує, що таке стендап.
Я з Дніпропетровської області, Нікопольський район, село Приміське. За освітою політолог. У дитинстві дивився по телевізору «Аншлаг», «Криве дзеркало». Досі пам’ятаю монолог Дроботенка. «Приходить чоловік в аптеку і каже: «У вас є щось від голови?». А йому відповідають: «Сокира підійде?». Я тоді подумав, що теж хочу бути таким чуваком, мати такий самий піджак, такі ж штани, хочу жартувати зі сцени.
У школі був веселим. Є такі хлопці-клоуни, які заважають вести уроки. Але це не було смішно, я просто говорив якісь дурниці. Далі познайомився з КВН. Мріяв бути причетним до цієї культури, робити хоча б щось, навіть просто стільці виносити. Коли вступив до університету, на факультеті філософії не було команди КВН. Ми її створили і за три роки навіть виграли кубок ректора. Думали, будуть якісь заохочення, простіше стане у навчанні чи щось таке. Але нічого такого не сталося, нас не підтримували і я б навіть сказав, що ми постійно відчували спротив. Зараз нічого не змінилося, триває постійна боротьба. Але потроху ми перемагаємо, здається.
Згодом я зрозумів, що КВН – це командна гра, багато що залежить не від тебе, а від інших людей, від редактури, яка також має свої уявлення про смішне. Ти тиждень працюєш над жартами, вони для тебе дуже важливі, але тобі кажуть, що це не смішно. Редакторам іноді років 40-50, і між вами прірва.
Мій перший гонорар – 300 гривень за якусь вечірку. У КВН я не заробляв нічого, ще й витрачав свої гроші на переїзди, проживання, реквізит.
Зі стендапом у мене заплутана історія. Я брав участь в університетському конкурсі – «Містер КНУ». Мене висунули від факультету, тому що був весь такий активний, хоча очевидно не тягнув на цей титул. На виступ написав монолог про стосунки – дуже свіжу та прогресивну тему. Вся зала – а це людей 700 – сміялася. Я тоді подумав: «Кайф». І згодом пішов із цим матеріалом на відкритий мікрофон «Мамахохотала». Виступив у тишу. Було чутно тільки покашлювання. Це було жахливо, але я радий, що мав такий досвід. Треба помилятися і пробувати, знову і знову.
Згодом я виступив у «Банці» на КПІ, там був легендарний мікрофон. Жодного разу не переміг, хоча двічі був у фіналі. На півроку закинув стендап, нічого не писав, поки мене не покликали в універі на якусь подію. Вирішив написати жарти про успіх, тому що всі називали мене «успішним чуваком», бо я одночасно встигав працювати, добре вчитися і не втрачати голову. Тоді ж мене покликали в клуб Stand Up Time. Я написав нові жарти про успішного чувака, на той момент здавалося, що це моя золота жила.
У цьому образі ходив на проект «Розсміши коміка». Виграв тільки з третьої спроби. Жарти були короткими, побудованими на грі слів. Типу «у дитинстві мама казала мені: не грай з вогнем, але я грав. І виграв». Або: «Мої батьки люблять помпезність, тому коли я народився, мою пуповину перерізав мер». Це було просто, але особливої цінності не несло. Вже потім я зрозумів, що кожен жарт має свою вагу – цей 100 грамів, а цей тонну.
Одного дня я побачив Джорджа Карліна. «От що таке стендап! Можна думати, коли пишеш жарти, аналізувати». Я влюбився в Карліна, в його манеру. Не те щоб я намагався писати як він, для мене ще ранувато. Це був трансформативний шлях у стендап, через образ успішного чувака. Але мені здається, що нормальний стендап я почав писати роки півтора тому. Тепер це вже свідома комедія.
Щоб вийшов жарт, треба якусь думку пропустити крізь себе. Не можна просто сказати: «Люди, ви тупі», і сподіватися, що це буде смішно. Є ти, є твоя позиція щодо теми, завдяки цьому виходиш на щось більше. Іноді пишу про політику. З останнього, наприклад, жарт про Вакарчука. Типу: «Якщо Вакарчук стане президентом, у нас ніколи не буде революцій, тому що все завжди буде закінчуватися концертом «Океану Ельзи».
Щоб вийшов жарт, треба якусь думку пропустити крізь себе. Не можна просто сказати: «Люди, ви тупі», і сподіватися, що це буде смішно.
Зараз пишу про роботів. Якщо штучний інтелект вийде з-під контролю, мені треба буде жартувати так, щоб розсмішити його. А якщо буде повстання роботів і машин, то мені нічого не загрожує. Тому що в нас це буде повстання телефонів Huawei та «ланосів». Розповідаю про космічне сміття довкола Землі, про усі ці старі супутники, які ніхто не прибирає. І кажу, що треба відіслати на орбіту мого батька. Він подивиться та скаже, що це не сміття. Через півроку ці супутники будуть лежати у гаражі, на горищі. Він зробить з одного якийсь мангал, з іншого сушку для одягу і так далі.
Я вступав на політолога з бажанням щось змінювати в суспільстві. Потім зрозумів, що це не та професія, аби щось змінювати. А в стендапі, коли тебе уважно слухають 100 людей, такий шанс є. Зараз пишу сольник. У мене вже був один, загалом хороший. Хочу, щоб він був з думками та жартами, потім планую проаналізувати, успішний він чи ні, зробити відео сольника, а далі писати і ставати смішнішим як комік.
Якщо буде повстання роботів і машин, то мені нічого не загрожує.
За освітою я юрист, закінчив Академію адвокатури України. Хотів бути адвокатом, ходити так поважно залом, вражати присяжних своєю промовою. Вже потім виявилося, що мене цього всього будуть вчити найменше. На лекціях було нудно. Потім у моєму житті з’явився КВН, який займав увесь час. А на додачу і робота.
Я працював у колекторській компанії, мені треба було кілька годин після навчання обдзвонювати клієнтів – представлятися серйозним адвокатом і вимагати сплатити борг, бо «краще зі мною не жартувати». Це були телефонні розіграші на серйозні теми. Потім додався стендап і на все часу не вистачало. Доводилося чимось жертвувати, як правило, навчанням. Я отримав бакалавра і вирішив далі не продовжувати. Працював юрисконсультом і весь вільний час витрачав на творчість, у нас тоді вже був маленький стендап-клуб. Згодом прийшла повістка в армію і я вирішив сходити. Повернувся через 18 місяців, коли стендап уже був на слуху.
Зрозумів, що хочу займатися гумором, коли вперше вийшов на сцену, сказав жарт, а зала відгукнулася сміхом. На той момент я навіть не уявляв, що це може приносити мені якийсь прибуток. Просто займався тим, що мені подобається, писав та виступав, не особливо щось плануючи. А пропозиції знаходили мене самі.
Мій перший гонорар – 200 гривень. Це був 2015 рік, у якомусь пабі робили тематичну вечірку до Дня незалежності США і вирішили: буде круто зробити стендап. Я мав виступ на 15 хвилин, у результаті не був задоволений реакцією залу, хоча зараз, переглядаючи той матеріал, розумію, що хотів стрибнути вище голови.
Я пишу про те, що хвилює, бажано не тільки про те, що стосується мене. Люди повинні впізнавати себе в твоїй комедії. Дуже круто пожартувати з чогось, що роками було на поверхні, але ніхто не бачив у цьому теми для гумору, а потім такий: «Справді, як я цього не помічав?». Головне знайти ідею. Іноді це вимагає багато часу, а іноді тобі вже не терпиться швидше щось написати. В обох випадках після того, як придумав, потрібен ще час, щоб правильно розкрити думку, подбати про те, щоб вона «зайшла» глядачам.
Люблю армійські історії, їх мільйон, ніколи не втомлюся розповідати їх зі сцени. Був на «Розсміши коміка». Жартував про армію, ставився до цього як до гумору і не думав, що у мого керівництва, а ще у керівництва мого керівництва і в мене персонально, можуть бути проблеми через це. Але я не шкодую ні про що і повторив би все те, що сказав тоді, тому що це правда.
Якось я виступав у повній тиші. Люди мене слухали, не відволікалися ні на що, але й не сміялися. Наприкінці я пожартував, що це через те, що в мене старе взуття. У перших рядах навіть привстали, щоби подивитися, але навіть без усмішки. Потім вийшов наступний комік і отримав овації. Це було жахливе відчуття.
Я пишу про те, що хвилює, бажано не тільки про те, що стосується мене.
Перш ніж стати коміком, ти маєш дослідити гумористичне дно. Треба навчитися не панікувати, коли все йде не так, як ти очікуєш. У нас в «Підпільному» кажуть: «Роби все з таким лицем, ніби все навіть краще, ніж ти планував». Навіть якщо вже відчуваєш під ногами Маріанську западину, вдавай, що все ок. Зміни теми, заведи інтерактив з гостями. Словом, якщо не виходить – так буває, сьогодні просто не твій вечір.
Хочу асоціюватися з хорошим стендапом, забезпечувати себе цим повністю. Зараз він хоч і дає прибуток, але треба поєднувати з роботою сценариста. Хочеться, щоб люди знали, що хороший гумор не в телевізорі, що він не про село та кума.
Треба навчитися не панікувати, коли все йде не так, як ти очікуєш.
Я експерт у сфері туризму. Міг би працювати в готелях чи турагентствах. Більш як рік тому переїхав з Дніпра до Києва. Там робити нічого, перспектива та зростання – у столиці. Я знав, що не пропаду, телевізійній галузі потрібні автори та сценаристи.
Перші три місяці було трохи важко освоїтися, Дніпро немале місто, але не зрівняється з Києвом. На перший період мав 1000 доларів. У Києві відучив себе ходити в бари, ресторани, тому що вони дорогі.
Жартувати почав ще зі школи. Там треба бути або сильним, або смішним. Якщо ти ще й не дуже красивий, залишається бути тільки смішним. Це єдиний шанс у житті мати щось із дівчатами. У Дніпрі виграв КВН і стендап-шоу. Проводили відкритий мікрофон, на який міг прийти будь-хто. Я соромився, але одногрупниця, котра випадково взяла листок з парти, на якому були записані жарти, сказала, що це смішно. Я тоді працював у кол-центрі й під час перерви пішов на виступ. Усім сподобалося, і мені запропонували виступити на основній вечірці. Сміялися в міру. Коли у залі тиша – це найжахливіше відчуття, особливо якщо розраховуєш на реакцію.
Перший гонорар – 500 гривень. На той час у кол-центрі я отримував 1500.
Жарти у мене були про район. У Дніпрі я жив на околиці, це було не дуже безпечне місце. Я виступав як людина звідтіля, але нормальна. Зараз я живу на Лісовій, і це не дуже відрізняється. Пишу про те, як їздили в подорож, до неї я був готовий, а до цін ні. Якщо у тебе немає можливості тратити більше ніж 100 євро, то краще не їхати.
Коли у залі тиша – це найжахливіше відчуття, особливо якщо розраховуєш на реакцію.
Коли до концерту залишається мало часу, я намагаюся фіксувати все – фрази людей, їхню поведінку, свої думки. Усе записую в нотатках. Коли сідаю писати, переглядаю, якщо є прикольні ідеї, починаю їх розвивати. Зараз себе змушую писати. Людська лінь. Думаєш, ще годинку відео подивлюся, ще годинку музику послухаю, і за день так нічого й не напишеш. Іноді я виходжу з дому в сусіднє кафе і там уже нормально працюю.
Стендап для мене – це 50% доходу. Решта – за віддалену роботу сценаристом. Був період, коли заробляв тільки стендапом, по 6-7 концертів на місяць.
На YouTube поки не викладаю матеріал, бережу. У мене є монологи, з якими я краще поїду на «Розсміши коміка» та зароблю грошей. Усі мріють, що невдовзі буде пропозиція стендап-проектів на телебаченні, і вже там можна буде все розповідати.
Коли до концерту залишається мало часу, я намагаюся фіксувати все – фрази людей, їхню поведінку, свої думки.
Я з Вінниці, у Києві живу 13 років. Батьки переїхали, забрали мене з собою. Мені було 12 років. Я захоплювався багато чим. У 12-13 років мріяв стати художником коміксів, потім ходив на акторську майстерність, потім у «Чорний квадрат» місяць, згодом був ТЮГ. Я постійно хотів двіжухи, сцени.
У 17 років подивився «Страх і огида в Лас-Вегасі», знайшов там якусь романтику, зараз цей фільм дуже «опошлили», він потонув у стереотипах про наркотики і так далі. Потім я перечитав Хантера Томпсона і чомусь вирішив, що я тепер Хантер Томпсон, надумав повторити такий стиль і написав близько трьох оповідань. Думав, що стану письменником, розповідатиму про нашу реальність у найжорсткіших суб’єктивних тонах, у яких зможу.
Вступив на маркетолога, підробляв копірайтером. Постійно відчував, що хочу працювати не тільки з текстами, але й на сцені. Так акторська майстерність і робота з текстами зійшлися у стендапі.
У 19 років я їздив до Польщі за обміном. Ми переїхали туди з дівчиною, і вона відразу мене кинула. Я забив на навчання, засинав о 7-й ранку і прокидався о 7-й вечора. Ввечері ходив на відкриті мікрофони англійською мовою, це був шикарний час, тому що в Польщі більше іноземців, можна валити англійською. Коли була революція, я повернувся до України.
У 2015 році я пішов на відкритий мікрофон і дуже облажався. Я просто кричав на людей і бризкав слиною. Ніхто не оцінив. Але я вирішив, що треба пробувати ще.
Наступного разу вийшло значно краще. Потім я влився в ком’юніті «Підпільний стендап». Клуб хороший тим, що дає максимальну свободу під час виступу, це дуже потужно насправді, можеш говорити все, що хочеш.
Добре, що мене обійшов КВН, я не зламав своє відчуття гумору. По-перше, він звучить як спецслужба. Також я завжди намагався обмежити себе від усіх кириличних стендап-коміків, тому що це все сурогат. Навіщо слухати Цоя, якщо можна слухати Joy Division? Потрібно виходити на першоджерела, я завжди надихався західними коміками, намагався ввібрати це у себе. Я добре знаю англійську, дуже цим пишаюся.
Хлопці з «Телебачення Торонто» (проект, який робить шоу Майкла Щура – ред.) якось прийшли на «Підпільний», я їм сподобався, вони взяли мене у свій проект. Я сценарист. Мені подобається з ними працювати, у них велика аудиторія, водночас вони експериментують, не бояться.
Здається, перший гонорар був 150 гривень. Це був вересень 2015 року. Ми зробили з товаришем концерт у клубі на Петрівці, квиток коштував 30 гривень. Зараз гумор третину доходу приносить, решта – це фріланс – копірайтинг, сценарії.
Я пишу про те, що мене хвилює. Наприклад, мене бісить реклама, всі ці «відчуй, створи, поринь». Це ж просто кава. Або як магазин техніки. Повідомлення: «Ще більше шалених емоцій». Народ, це просто магазин техніки. Тобто спочатку були просто шалені емоції, типу ейфорія, скепсис, депресія, розчарування, а тут ще більше? Це комерційна шизофренія, я її намагаюся якось викрити, тому що підробляю ще у цьому напрямку. Я знаю, про що говорю.
Потрібно виходити на першоджерела, я завжди надихався західними коміками, намагався ввібрати це у себе.
Або контент. Раніше як було – виходив фільм і, щоб його подивитися, треба було вийти та купити чи взяти на прокат DVD. Зараз вибір настільки великий, що вже не обираєш насправді. Дивишся 20 хвилин і думаєш, що, напевно, треба було подивитися інший. Тому, щоб переглянути фільм, я змушую себе думати, ніби я в 70-х і дядько мені привіз касету з Німеччини, а завтра він її забере.
Кілька разів мені морально прилітало за жарти. Грозили розбити обличчя за жарти про Вакарчука. Це було не в коментарях, а просто під час виступу. Мій товариш сидів поруч із двома хлопцями, які перешіптувалися про це.
Я перебуваю в дуже замкнутому просторі. Не бачу, які ми. Я можу сказати, що наш стендап дуже нерівномірний – хтось потужний, з думкою, а хтось по верхах. Це все неоднорідно, прогрес нелінійний. Київ акумулює навколо себе коміків, а якщо поїхати кудись в інші міста, у Вінниці взагалі нічого немає. Всім трохи «засрав» мізки КВН, усім зараз треба звільнитися від цього і навчитися бути собою у гуморі.
Я пишу про те, що мене хвилює. Наприклад, мене бісить реклама, всі ці «відчуй, створи, поринь».