Люди культуриХто пише вірші в Києві

Фото: Анна Бобирєва

Я народився в Карпатах і почав писати вірші ще до школи. Моя баба Катерина читала мені, часто саме поезію. Вона була ткалею. Одного разу вона ткала ліжники – це такий вид народного мистецтва, який поширений тільки у тому селі, де вона жила, – а я сидів з ручкою і щось собі записував. Я пам’ятаю, що тоді написав віршика про їжачка. І кажу бабі: «Почитай!» Вона сказала, що це я десь вичитав, що це не моє. Але потім усе ж повірила. У школі в мене була прекрасна перша вчителька, яка вчила нас гратися в рими, ми складали якісь примітивні віршики. Це все було таке школярство.

Для мене те, що називають власною поетичною творчістю, настає тоді, коли текст переламує все, що було до нього. Він засвоїв техніку і може рухатися далі, робити з нею, що хоче. Наприклад, раніше я боявся неточних рим – тепер навпаки, інколи уникаю точних. На третьому курсі навчання в Могилянці я написав книжку «осоте!», отримав за неї премію, її видали. Потім видав «Метрофобію». Наступного року вийде третя поетична збірка, яка називатиметься «Троянда».

Раніше я читав дуже багато сучасної української поезії, ходив на літературні вечори. Останнім часом це мені перестало бути цікавим – у старому уявленні про те, яким є літературний процес. Тобто я і далі спілкуюся з поетами, не тільки свого покоління, але хочу, щоб поети не замикалися у своїх тусовках. Читань стало так багато, але вони погано структуровані й одноманітні. Їхня аудиторія – самі поети або постійні шанувальники, нової аудиторії немає. Але я не пов’язую це з якістю текстів, а з неправильною організацією подій. Поезія може бути тим, чого хотітимуть, а не чимось доступним у кожному кабаку.

Коли я переїхав у Київ, у мене не було ніяких проблем, крім того, що я перші кілька днів не міг запам’ятати схему метро. Я ніколи не відчуваю себе чужим в іншому місті. Можливо, тому що моя голова й моє серце – це мій дім. Карпати ж – це те, що забите у мене, як цвях. Вони завжди на моїх горизонтах, у тому числі, уявних. Київ я дуже люблю, це моє місто. Тут дуже багато локацій, які для мене дуже важливі. Я тут живу вже більшу третину свого життя і сподіваюся, що проживу ще більше. Але від старших знайомих чую, що Київ поступово втрачає свій древній шарм. Особливо, коли почалися ці безсенсові забудови, несмак, вульгарне ставлення до старовини. Мій Київ – це все ще Київ з тисячолітніми фрагментами.

Уся творчість йде з історій, які ти бачиш навколо. Тому я ходжу і збираю їх. Люблю виходити на ринок, спілкуватися з продавчинями, слухати, як чоловік з газетою кричить: «Трамп виграв! Усе, кінець світу!» Міста для письменників – це трохи більше, ніж просто міста. Міста – це тексти, які вони читають або не читають. Київ – це текст, який я все ще читаю. Мій новий роман, який буде готовий влітку, має три часові пласти, один з яких переносить нас у Київ 1918 року, а інший – у сучасність. Для мене Київ – це перехрестя цивілізацій, мов, народів. Мене чомусь часто питають, чи хочу я виїхати з Києва, з України. Чому не можна звідси їхати? Цивілізаційно ми –  на маргінесі, Нью-Йорк і Лондон на кілька десятиліть випереджає нас. Але культура майбутнього якраз закладається на маргінесах. Саме тут народиться нова культура. Все, що робиться десь в Америці – здається нам центровим, але ж воно всього-на-всього перебуває в попередній парадигмі. А нові парадигми народжуються тут, на маргінесах.

Я задумувався, коли саме я почав бачити світ образно, інакше. У мене навіть є вірш, у якому я собі хочу відповісти, що таке поезія. Там чотирирічна дитина виходить з дому зранку, вона витягає всі каструлі з шаф, виносить на двір, засипає глиною, потім йде в поле, зриває різні рослини і ніби садить їх у ці горщики. Оце і є поезія – садити зірвані рослини в горщик і думати, що вони проростуть. Було там ще одне порівняння: поезія – це всякі кротики, мишки, землерийки, яких кіт приносить зранку на поріг свого господаря. Нікому тих гризунів не потрібно, а кіт усе приносить і приносить. Зрештою, у кінці вірша одна з рослин таки проростає.

Я киянка, 19 років прожила на Академмістечку. Все життя пройшло в одній квартирі. Мабуть, саме тут народився мій поетичний талант, якщо так можна сказати. У мене творча сім’я: мама художниця, дідусь теж малював, півсім’ї журналістів. Свідомо я пам’ятаю, що перший вірш написала у четвертому класі. Потім в одинадцятому класі ходила на підготовчі курси до вступу в Шевченка (КНУ – ред.), де у мене був викладач, який зумів зацікавити сучасною українською літературою. Тоді я з нею ознайомилася, почала ходити на творчі вечори. У цей час я вже писала. І якось світогляд відійшов від Ліни Костенко, від того, що в тебе вкладають протягом життя. Я зрозуміла, що є цікава література, яка не пише про ночі, очі, калину, Україну і патріотизм. Почалися літературні тусівки, поїздки на Форум видавців, літшкола. Мабуть, так я і стала київською поеткою.

У Києві багато поетів і всі вони різні. Тут зібралося багато осередків поетичного життя. Але всі вони локальні і завжди стосуються якихось окремих людей, організаторів, які між собою не спілкуються. Найкращими заходами для мене були Форум видавців та Книжковий Арсенал, але я багато ходила і на літературні вечори. Потім зрозуміла, що у мене немає мети видати збірку, і це перетворилося радше на своєрідну сублімацію. Вірш – це щось, що допомагає вивільнити думки, випустити на волю те, що робить боляче.

Київ це не повсякденний одяг, який можна прийти і зняти з себе вдома. Київ – це твоє місто, твоє тіло, яке разом з тобою росте, яке разом з тобою болить, разом з яким ти падаєш, встаєш, радієш. З ним тобі і боляче, і добре. Я живу очима, і слів мені іноді не вистачає, щоб зафіксувати як фотограф те, що я бачу. Тому це потім трансформується у метафоричні слова.

Київ маленькою дитинкою росте разом з тобою. Я пам’ятаю, коли була малою, росла на Академмістечку, то там не було ніяких МАФів, нічого не було. Потім з’явилося метро, а навколо нього – з’явилося життя. Половину віршів я написала в метро. Я любила спостерігати там за людьми і уявляти, хто вони. Так народжувалися поетичні образи.

Місто для мене – наче якась окрема людина, яка може мене образити чи в яку я можу закохатися у певний момент. У мене немає такого до інших міст, лише до Києва. Моє найулюбленіше місце в Києві – вулиця Рейтарська. Я не можу пояснити чому, мене просто тягне туди. У мене є вірш про воронів на Рейтарській, і там змішалися дивні штуки: образи чувака з групи Oasis і те, що я ненавиджу Joy Division.

Може, це смішно, але я лише тепер зрозуміла, що треба виходити з роботи раніше і піднімати голову від асфальту. Ми настільки сильно заглибилися в роботу, що у нас немає часу, щоб поглянути на те, що відбувається довкола. Я не помітила, як виріс Київ за 22 роки. Я наче жила із заплющеними очима до цього часу, а тепер мені ніби розвиднілося. Може, тому що весна прийшла. Київ місто травневе насправді.

Я народилася в Києві. У мене творчі батьки-музиканти. Вперше написала вірш десь у 4-5 років. Усе дитинство і підлітковий вік я писала, але в певний момент, у 15 років, зрозуміла, що це не просто одна з моїх діяльностей, а щось серйозніше. Я хотіла вдосконалюватися у цьому, розвиватися. Тому почала ходити на різні заходи про сучасну поезію. У школі цього не навчають, але важливо в якийсь момент прошарити, що є сучасна поезія. Зрозуміти, що немає сенсу писати альбомну лірику 19 століття. Навіть у плані форми є певні тенденції. Я почала ходити на різні літвечори, щоб просто слухати молодих сучасних поетів. Ну і, звісно, знайомитися з ними, «вливатися» у цю тусовку. Так я дізналася про формат вільного мікрофона, почала публічно читати свої вірші.

Десь коли мені було 15-16 років, у дворику на Грушевського діяла мистецька платформа і там часто проводилися різні читання. Там збиралася різноманітна тусовка: якісь маленькі дівчатка, типу мене і моєї подруги, які прийшли сюди лише вдруге, та Полунін, який приходив читати. Зараз є угруповання LitHUp – вони організовують не тільки вільний мікрофон, а й батли чи заходи, присвячені окремому поету. Є інші заходи у форматі вільного мікрофона, де участь чомусь платна. Взагалі, читати одне перед одним – це класно, але потім хочеться кудись рости. Наприклад, ті ж самі батли, про які я згадувала, мають журі, яке може дати якийсь адекватний відгук.

Далі я подавалася на різні конкурси – Молоду республіку поетів, Dictum. Коли я почала виходити в фінал, то зрозуміла, що я все ж щось можу. Конкурс – це якась легітимація того, що ти пишеш щось непогане. Коли я назбирала достатньо віршів, щоб податися на премію від видавництва «Смолоскип» – тоді й зрозуміла, що маю достатньо віршів, аби видати збірку. Після конкурсів йде момент, коли ти знайомишся з людьми, тебе вже знають як поетку, яка пише непогані вірші, тому запрошують десь почитати. Так усе і відбувається.

Поезія ніколи не буде масовим явищем, мистецтвом, яким цікавиться кожен другий. Важко сказати, що буде вирішувати – реакція публіки на вірш чи як відгукується про тебе авторитетний поет. Мені, мабуть, важливіше якесь визнання у профільному середовищі, а не сто лайків під віршем – що, до речі, майже нереально.

Місто як простір відігравало велику роль раніше, коли я жила в самому Києві, на Троєщині. У мене є вірш про Київ – «спи, моє лагідне місто, під ковдрою із асфальту» – де місто, наче велике створіння, яке нас всіх приймає. Відколи я переїхала в село Чайки під Києвом, то дуже сильно змінився акцент на природу. У віршах більше відображається місце, де я живу, до якого я прив’язана емоційно. Місто може надихати, а може, й втомлювати. А ось щоб мене втомила природа, не можу собі такого уявити.

Я живу в Києві 5 років. З перемінним успіхом: часом доводилося дауншифтити додому. Почав писати десь років у 19-20, доволі пізно порівняно з іншими. Я постійно зустрічаю людей, які розказують про те, що пишуть вірші з дитинства. Я прийшов до цього вже у більш зрілому віці. Просто хотілося займатися творчістю, а поезія – це найменш затратне за бюджетом мистецтво, і я вирішив, що буду писати вірші.

Спочатку я просто писав для себе. Жив у маленькому містечку в Кіровоградській області – в Ульяновці, тепер це Благовіщенське. Там нічого не відбувається, ніякого культурного життя, вірші нікого не цікавлять, тому писав я сам для себе. Усе змінилося, коли переїхав у Київ і випадково зв’язався з київськими поетами. Вони почули мої вірші, і виявилося, що це непогані вірші. Я почав читати в різних місцях. Поступово у мене набрався корпус текстів, з якими я подався на конкурс від «Смолоскипу», отримав премію, мою книжку видали.

«Купідон» – це була, мабуть, перша локація, де я натрапив на людей, які збираються читати вірші. Це не можна назвати літстудією. Організатор – Олександр Ірванець (український письменник, член літературного угруповання Бу-ба-бу – ред.). Читаєш один-два вірші – тобі дають порцію кави. У кінці вечора Ірванець обирає найкращий вірш і дає міні-премію – пачку кави. Так-от, я прийшов і того ж вечора отримав каву. Тоді і зрозумів, що варто писати ще. Просто в мене не було якогось способу об’єктивно оцінити творчість, і коли я отримав схвальні відгуки від людей, які на цьому розуміються, то зрозумів, що роблю щось правильне. Це було важливо для моїх творчих пошуків. Саме в Києві я познайомився з великою кількістю людей, які теж займаються якоюсь літературною діяльністю.

Київ – велике місто, у цьому просторі переплітається багато соціальних зв’язків. Тут багато емоційної взаємодії між людьми, а це більш плідно, ніж якась медитативна ізольованість у провінції. У тебе постійно з’являються нові ідеї, ти отримуєш більше вражень з довколишнього простору. Думаю, Київ стимулював мене до чогось нового.

Мені було цікаво описати місто в поезії. Збірка «Цукровик» певною мірою зроблена на матеріалі мого рідного міста, що є стереотипним: провінційне, пострадянське, таких тисячі на цих теренах. Я хотів створити міф невеликого мономіста. Київ – дуже строкатий: тут є історичний центр, але є і різні райони повністю з панельних будинків, які є в кожному іншому місті країни. Ця універсальність існування в урбаністичному просторі – її можна накладати на Київ і будь-яке інше місто.