The Village Україна спілкується з чотирма музейними працівницями, які спростовують стереотип про те, що музеї застаріли.

Фото: Анна Бобирєва

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.

Ольга Носко

27 років, піарниця Музею Ханенків

Я поставила собі ціль, аби ходити в музей стало модно

Я, мабуть, єдина людина в музеї, яка не має профільного диплому – я не музейник, не культуролог, не історик. Я психолог за освітою і потрапила сюди досить випадково: побачила пост у Facebook. У музей шукали людину, яка буде займатися комунікаціями. Це було дуже спонтанно, я відіслала резюме – і ось уже майже чотири роки тут працюю.

Однією з проблем більшості музеїв є те, що люди, які там працюють, роблять усе, як універсальні солдати – проводять екскурсії, займаються науковою роботою, готують виставки. Але коли ти робиш все, то багато чого не встигаєш. Зараз уже з’являється розуміння того, що має бути окрема людина, яка займатиметься соціальними мережами, пресою, міжнародними акціями.

Запроваджувати якісь зміни було не важко, але довго. Наприклад, коли я прийшла сюди на роботу, у мене виникла ідея провести міжнародну акцію #emptymuseum. Але до моменту, як нам нарешті вдалося це зробити, минуло десь півтора року. І я навіть не знаю чому, адже зміни в музеї відбувається досить активно. Можливо, тут є якась консервація часу. Це дуже загадково.

Я розумію, що в музеї знайдуться люди, які навіть не розуміють, чим я тут займаюся. Але є багато прогресивних працівників, які, можливо, прогресивніші за моїх знайомих за дверима музею. Тому коли я чую стереотипи про нудних музейників – наприклад, мене запитують: «Ти в музеї працюєш? На стільці в залі сидиш?» – у мене шок. Як людина у 2018 році може справді так думати?

Коли я тільки прийшла, поставила собі ціль, аби ходити в музей стало модно. Щоб зробити фото з музею було так само модно, як зробити фото з нової кав’ярні. Зараз я дивлюся навколо і розумію, що це модно. До нас ходить багато молоді. Але, мабуть, треба було ставити трошки більшу ціль. Тепер я вже думаю, що з цією модою робити і чи правильно це. Якщо людина прийшла просто сфотографуватися в музеї, то може ним зацікавитися і подивитися виставку. Їй не треба буде боротися зі своїми стереотипами, щоб сюди зайти.

Музей повинен бути комунікаційним майданчиком. Люди можуть сюди прийти, аби просто тут побути. Не подивитися картини чи послухати екскурсію, а просто відновитися. Ми постійно боремося з бар’єрами, які стають на заваді цьому. Тому створюємо інклюзивні програми для людей з інвалідністю чи особливостями розвитку. Для дітей будь-якого віку – підлітків та навіть малюків до трьох років (хоча більше, звичайно, для їх батьків). Я впевнена, що коли ця дитина виросте, вона набагато спокійніше зайде в музей, у неї не буде цього бар’єру, який був у мене в підлітковому віці. У нас є програми для пенсіонерів, зараз розробляємо програми для незрячих.

Ми почали проводити день селфі у музеї ще тоді, коли це не було таким популярним в Україні. Тоді ще не можна було фотографувати в музеї, але після цієї акції ми дозволили, вона стала рубіжем. І потім день селфі для мене став загадкою: у чому ж тепер суть, якщо ти можеш фотографуватися в музеї будь-коли. Чому ти маєш прийти саме цього дня? Я зрозуміла, що ця акція не про селфі взагалі. Вона про популяризацію музеїв, аби показати, що музей – це не нудно. Крім того, це міжнародна акція. Україні важливо виходити на міжнародне поле не лише з проблемами, не лише з війною, а й показати, що у нас ще є велика культурна база. Мені здається, дуже круто, якщо людина зайде по цьому хештегу і побачить багато українських музеїв. Можливо, це спонукатиме її приїхати і побачити їх насправді.

Зараз ми працюємо над планом реконструкції – ми будемо розбудовувати музей. Також плануємо відкрити кафе та розробити айдентику.

 Я вже втомилася повторювати, що музей це не нудно

Олександра Сторчай

29 років, старша наукова співробітниця Музею Івана Гончара

Фраза, якою мене зустріли: «Скільки тобі років? Боже, яка молоденька!»

Я навчалася в Інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Моя спеціальність – художня вишивка та моделювання костюма. Протягом шести років навчання ми постійно були в музеї Івана Гончара на практиці, концертах, виставках, презентаціях. Ще не закінчивши інститут, я прийшла і сказала, що хочу тут працювати. Коли мене спитали, на якій посаді, я відповіла, що мені байдуже. Тоді була вакансія техніка в секторі «Тканина. Одяг», що якраз є моєю спеціальністю. Тому після захисту я опинилася в музеї і вже шість років тут працюю.

Перша фраза, якою мене зустріли в музеї: «Скільки тобі років? Боже, яка молоденька». Тоді я збагнула, що є певне упередження щодо віку. У процесі роботи стало зрозуміло, що мене не треба навчати, я вже сформований спеціаліст. Швидко з’явилося багато обов’язків, які я мала виконувати самостійно. Спочатку наш колектив був старшого віку і мене все одно сприймали як молодого спеціаліста. Кілька років тому колектив «омолодився». Тепер легше працювати, у молодому колективі все швидше.

Щоразу на презентаціях, виставках поза стінами нашого музею я спостерігаю за людьми: і чим віддаленіша ця публіка від нашого музею, тим мені цікавіше, як зробити її нашою аудиторією. Від своїх старших колег я постійно чую: «Для чого це нам? У них – своя аудиторія, а в нас – своя». Але для мене щоразу це виклик: придумати якісь цікавинки, аби привабити нову публіку.

Звісно, допомагають соцмережі та різні онлайн-видання, особливо модні журнали. З останніми ми дуже тісно співпрацюємо. Я дуже радію з того, що дизайнери і стилісти зрозуміли, що для будь-якого нового продукту важливим є підґрунтя. Коли вони ознайомлюються з народною традицією, а потім подають мені якісь креативні рішення і питають: «А так можна?». Звісно, можна робити все що завгодно, аби привернути увагу тих, хто нами раніше не цікавився. Це дуже приємно, що народна традиція, якій уже кілька сотень років, дивує наших дизайнерів і стилістів. Спочатку вони приходять на лекції, потім персонально у фонди. Роблять свій проект і представляють його. Кожна така презентація – це лавина нових знайомств.

100 років моди: 7 образів України

Наші колеги з музею Шевченка розповідають, що переживають, коли старшокласники роблять селфі з посмертною маскою Шевченка. Це трохи бентежить. Якість продукту впливає на те, чи люди прийдуть сюди ще раз. Тому селфі, інтерактивні екскурсії по Skype – це приваблює нового глядача, але все варто робити продумано. Гумор має бути доречним та змістовним.

 Для мене щоразу це виклик: придумати якісь цікавинки, аби привабити нову публіку

Ольга Балашова

33 роки, заступниця директорки з розвитку Національного художнього музею

Не так багато людей можуть назвати хоча б п’ять імен українських художників

Я не можу сказати, що це якісь інновації, але ми робимо айдентику, співпрацюємо з молодими художниками, аби вони комунікували та переосмислювали традицію, яка була в музеї та українському мистецтві.

Зараз ми працюємо над аудіогідами. До нас звернулася ініціативна група, яка запропонувала зробити соціальний проект, до реалізації якого будуть залучені топові українські зірки. І це виклик, бо українське мистецтво досі не сприймається в суспільстві як щось круте за замовчуванням. Ми маємо постійно доводити, що воно варте уваги, що твори українських художників мають увійти в наше уявлення про візуальну культуру. Наше візуальне мислення спирається переважно на європейську традицію. Ми всі знаємо художників італійського Відродження або імпресіоністів. Але не так багато людей можуть назвати хоча б п’ять імен українських художників. Зараз важливо інтегрувати пласт української культури у свідомість людей, а для цього потрібна допомога тих, хто є для них авторитетом.

Також ми хочемо «перепрограмувати» простір музею, зробити перебування у ньому приємнішим та комфортнішим. Цього року з держбюджету було виділено кошти на зовнішні протиаварійні та ремонтно-реставраційні роботи музею. Але ми зробили ребрендинг нашого кола меценатів – «Левів музею» – і збираємо кошти на переосмислення внутрішнього простору. Ми запросили трьох українських архітекторів – Сашу Бурлаку, Олексія Бикова та Пашу Величко – зробити дослідження музею. Важливо, щоб зміни, які відбуватимуться, базувалися не на абстрактному уявленні, як круто десь, а на безпосередньому досвіді користування будівлею і традиціях ставлення до творів мистецтва, які десятиліттями складались у музеї.

На заваді змінам стоїть інерція. Сталі погляди на проблеми, з якими ми звикли жити. Це як з дорогами – нормально, що вони такі, можна ж яму об’їхати. Ми призвичаїлися до проблем і часто навіть не усвідомлюємо, що це проблеми. Також поки що немає чіткого уявлення, куди саме ми рухаємося. Поки не проговоримо це на рівні колективу, не прокомунікуємо своє бачення з суспільством, не уявимо всі точки нашого шляху – усвідомлений рух уперед неможливий. А потрібно зовсім не багато: знання, яке акумулюється в цих стінах, дістати назовні і зробити видимим для суспільства і міжнародної спільноти.

 Зараз важливо інтегрувати пласт української культури у свідомість людей, а для цього потрібна допомога тих, хто є для них авторитетом

Ірина Тофан

25 років, піарниця Національного художнього музею

Треба показати, що у нас теж є свій Лувр

Працюю у музеї з липня. Подалася на вакансію у відділ фондів – думала, працюватиму з паперами, буде в мене спокійне життя з дев’ятої до шостої. Але коли я прийшла на співбесіду, мені запропонували пройти ще одну співбесіду в PR-відділ. Мабуть, побачили, що я занадто активна для фондів.

Узагалі починала вчитися на ІТ, потім покинула навчання, перейшла на мистецтвознавство. Багатьом це здавалося дивним, але я не шкодую. Я хотіла здобути не професію, а освіту. Перший свій текст про мистецтво я написала про Кричевського (Федір Кричевський – український художник – ред.), а першим проектом на роботі була виставка Кричевського.

Через те, що тут комунікаціями та соціальними мережами займалися точково, то спершу я була наче в ролі терапевта: спіть побільше, пийте чай, приймайте вітамін С і все буде добре. Треба просто застосовувати прості механізми, і вони даватимуть колосальний результат дуже швидко. Ми почали говорити з людьми простою і зрозумілою мовою.

Інколи здається, що музей – це лише наглядачі, картини і більше нічого не відбувається. За минулий рік у нас відбулося 100 лекцій. Цього тижня до нас приїжджають лектори з Нью-Йорка та Німеччини. У нас проходять презентації фільмів та проектів молодих художників.

Ніхто не відмовляє собі в задоволенні зайти в Лувр, зачекінитися, зробити кілька фото й купити щось на подарунки. Треба показати, що в нас теж є свій Лувр, у який треба приходити. І він стає усе кращим.

 Інколи здається, що музей – це лише наглядачі, картини і більше нічого не відбувається