Оксана Забужко з нагоди видання артбуку «Казка про калинову сопілку» розповіла в інтервʼю The Village Україна про улюблені місця в Києві, яких вже не існує. Зокрема, Сінний ринок, будинок золотаря Стрельбицького і магазин «Казка».

Сінний ринок

У молодшу школу Забужко ходила на тодішній Великій Підвальній, нині це Ярвал. «Моя мама там викладала в старших класах, тому я гралася з друзями в районі школи, чекаючи, коли вона зможе мене забрати й ми разом поїдемо додому», – каже Оксана Забужко The Village Україна. Фактично три роки дитинства письменниця провела на задвірках Сінного ринку. Зараз там усе забудовано. 

Сінний ринок у 1950 році

Сінний ринок офіційно називали «Колгоспним», він став популярним серед киян і гостей міста. Родзинкою ринку був «блошиний ринок», де було можна було придбати від антикваріату до вживаного одягу. 

Сінний ринок у 1957 році

У 2004 році міська влада зазначила, що будівлю треба реконструювати. Адміністрація закрила Сінний ринок для реконструкції, однак роботи так і не почали. Нині на місці ринку житловий квартал із 14 багатоповерхівок.

Сінний ринок у 2000-х роках

«Кругленька, елегантненька» Львівська площа

З іншого боку була Львівська площа – «вона була дуже київська – така маленька, кругленька, елегантненька, по ній дзвонив трамвай, яким я, власне, і приїздила щоранку до школи», каже письменниця.

Архівні фото Львівської площі

Львівська площа зникла в 70-х роках, коли збудували Будинок художника. «Цю площу, яка була така маленька, зграбненька, така жіночненька, просто роздерли і зрізали кут». А потім через дорогу почали будівництво торгового центру.

«ЗНАЄТЕ, ДЛЯ МЕНЕ КИЇВ ВЕЛИКОЮ МІРОЮ – ЦЕ ПАЛІМПСЕСТ, ДЕ Я БАЧУ ПЕРВІСНІ ОБРИСИ КРІЗЬ ОБРИСИ ПІЗНІШИХ ЗАБУДОВ. НАВІТЬ ТАМ, ДЕ Я НЕ ЗАСТАЛА ТИХ ПЕРВІСНИХ ОБРИСІВ. Мій досвід із Львівською площею навчив мене їх подумки реставрувати. Це коли ви бачите не один кадр, а «кадр з історією», – поділилась Оксана Забужко.

Будинок колишнього «Дворянского Собранія» з «найкращою акустикою в місті»

На місці сучасного Будинку профспілок ще 40 років тому був будинок колишнього «Дворянского Собранія». У цьому будинку Леся Українка зачитувала «реферати», там також ставили українські вистави.

Архівне фото будинку «Дворянского Собранія» 

«Там була найкраща акустика в місті, я пам’ятаю той зал. Моя мама тоді була в аспірантурі Інституту педагогіки, і вона туди часом заходила до колег в Будинок учителя і брала з собою мене маленьку. Мені було років 10–11. Я пам’ятаю рипучі дерев’яні сходи, і як ми піднімаємося в цей зал, весь обшитий деревом, де Лисенко грав свої концерти, і як було чутно, що пошепки говорять в іншому кінці залу. Це робило колосальне враження, вовік незабутнє», – згадує Забужко.

Будинок «Дворянского Собранія» знесли в 1975 року попри охоронну дошку. Влада збиралась зробити Київ «зразковим комуністичним містом», – додає письменниця.

Історична пам'ятка-будинок, де жив Нечуй-Левицький

«Коли йдете по Пушкінській [тепер – Чикаленка] і повертаєте за Театром російської драми [театр Лесі Українки перейменували в липні 2022 року], то там перший будинок – це кав’ярня. А раніше там стояв будинок, де жив Нечуй-Левицький. І цей будинок теж знесли у зв’язку з «реконструкцією Києва». «Дом Булгакова» не знесли, а цей знесли», – розповідає Оксана Забужко.

Архівне фото будинку, де жив Нечуй-Левицький ФОТО: Konstantin Bunilin (Wikimedia Commons)

Будинок, де жив Нечуй-Левицький у 2017 році Фото: Vi Ko (Wikimedia Commons)

У повоєнний період у будинку зробили гуртожиток. На будівлю із мармуровими сходами, мозаїкою та ліпниною на стінах привозили дивитися туристів, а в 1983 році тут знімали фільм «Гонки по вертикалі». На початку 1980-х мешканців розселили через аварійність будинку. Після реставрації тут планували зробити музей Нечуя-Левицького. Однак після демонтажних робіт будинок розвалився. У 1986 році напівзруйнованій будівлі присвоїли статус пам’ятки архітектури місцевого значення.

Рештки інтер'єру будинку Нечуя-Левицького ФОТо: Revontulet (Wikimedia Commons)

«Дев’яності – це навала грубих грошей, ніхто нічого вже не контролював. Це розбишацтво, коли захисту ніякого, а можливіості безмежні й не обмежені»

Будинок золотаря Стрельбицького на Подолі

«Абсолютно чарівна була кам’яничка, унікальний зразок житлового козацького бароко, саме житлового, а не церковного! Цю будівлю віддали під резиденцію американському послові, й американці там зробили New England Style, позбивали всі наші барокові орнаменти, привезли свого реставратора, і свій реставратор їм зробив оцей Массачусетс 18 століття», – каже Забужко.

Будинок золотаря Стрельбицького ФОТО: Сарапулов (Wikimedia Commons)

Садиба Стрельбицького складалась з триповерхового цегляного будинку, трьох дерев’яних «горниць», стайні та криниці з дерев’яними трубками для відведення води. У 1811 році такий поверх коштував 18 тисяч рублів. На першому поверсі були чотири приміщення, зокрема кухня з «російською піччю з цегляним комином». 

Магазин «Казка» з розписами Марфи Тимченко

«Кожен візит туди був подією! Неймовірні були розписи Марфи Тимченко, дитяча увага в них просто тонула, досі пам’ятаю Івасика Телесика, який летів на гусях... А потім купили той магазин і замалювали дональдами даками», – згадує письменниця.

Частина ескізів із «Казки» нині зберігається у Музеї українського народного декоративного мистецтва. Сюжетні розписи на стінах магазину переходили один в одне і перепліталися. На особливу увагу заслуговувала велика піч та інші поверхи з класичним петриківським розписом.

Ресторан Еней у будівлі Спілки письменників

«Про це [місце] взагалі говорити не хочеться. У будівлі Спілки письменників був ресторан «Еней». Той самий ресторан, який розписував власноруч автор ілюстрацій до ювілейного видання «Енеїди» 1968 року [ідеться про Анатолія Базилевича]. Це були геніальні розписи, пам’ятаю всіх козаків на стінах. Цей ресторан продали москалям, і всередині, кажуть, усе позамальовували», – ділиться Забужко.

Стіни ресторану були стилізовані картинами «пекла» та «раю», з яких проглядали персонажі поеми. В «Енеї» проводили творчі вечора, тут траплялися «і веселі й сумні історії». Наразі на місці «Енея» відкрили арт-ресторан «Кобальт». Тут спробували поєднати ресторан-кафе-галерею-клуб у «мистецькому центрі». 

   

Оксана Забужко – письменниця, поетеса, есеїстка, яку «важко втиснути в одне десятиріччя». Письменниця народилася в Луцьку й у віці семи років переїхала до Києва.

Редакція The Village Україна підготувала велике інтерв’ю з письменницею. Ми запитали про те, як це – повертатися до художньої літератури після есеїв, як формувалася національна література 90-х і що потрібно робити зараз, щоби вона устоялася. Поговорили й про дзвін трамваїв на Львівській площі, якого вже не існує. Повний текст інтерв'ю з Оксаною Забужко читайте на нашому сайті.

Обладинка: Серж Хуцану
Фото: Wikimedia Commons, Апостроф, «Многоликий Киев», «Радіо Свобода»