Степан Бурбан, він же «Паліндром», уперше поїхав у закордонний тур, щоби зібрати гроші для українських військових із ГУР. «Спершу донейти, а потім – задоволення», – каже музикант. «Паліндром» уже відіграв концерт у Варшаві, далі – виступи ще в пʼяти містах, де звучатимуть треки з нового альбому «Машина для трансляції снів». 

Бурбан називає цей реліз «найбільш гітарним», а також попереджає – це зовсім не веселий альбом. Чому? Ми поговорили зі Степаном Бурбаном про очікування від закордонного туру, майбутнє «Паліндрома» після закінчення війни, а також депресію й пів пляшки вина на день, які замінила (максимум) одна банка пива вряди-годи.

«Демоверсія закордонного туру»

– Які відчуття перед першим європейським туром?

– Є певна невідомість. Я не концертна людина, ми їх робимо передусім тому, що можна зібрати кошти для військових. До повномасштабної війни я не дуже розумів сенс концертів, сильно стресував на кожному з них, але зараз ніби краще. Тому є передчуття чогось більшого, хоч я і розумію, що там здебільшого будуть українці, аудиторія, яка за нас шарить. Можливо, пощастить із кількома іноземцями.

Я думаю про дві речі: спокійно перетнути кордон [інтервʼю записане ще до початку туру – ред.] і щоб нам вдалося зібрати достатню кількість грошей. Я не так багато думаю про лажі на сцені чи забутий текст, як про гроші. Тому якось так: спершу донейти, а потім задоволення. Але це не значить, що на сцені не буде віддачі й енергетики – це в нас по дефолту є. Ми настільки любимо музику, що не можемо її грати нібито на відстані, завжди з головою поринаємо. І якось виходить органічно.

 

 

– Якщо трохи абстрагуватися від донейтів і збору грошей, чи відчуваєш, що цей тур може стати наступним кроком у карʼєрі?

– Роки три назад я б думав: «Ого, це типу ми за кордоном виступаємо?». А зараз… не знаю. Прикольно, тому що такого досі ніколи не було, але це ніби закономірно. Ми достатньо поїздили Україною, хоча здебільшого великими містами, зрозуміли свої сили в плані зборів. І ось я знову повертаюсь до зборів грошей [сміється]. Європейський тур дає розуміння, що можна більше. Це наступний рівень, але винятково в тому, що можна привезти більше грошей.

Питання про карʼєру чи зростання як артиста на другому плані. Я і музиканти з мого оточення перестали мислити категоріями на кшталт: «У нас є кар’єра, ми кудись рухаємось, круто би зіграти в більшій залі...». Усе сприймаємо через призму війни. Мені важко повірити, що коли війна закінчиться, будуть концерти, на яких ніхто не виходитиме посеред виступу, щоб продати якісь дивні речі на аукціоні.

– Готуєш якісь меседжі конкретно для іноземців?

– Мені подобається запитувати прямо зі сцени, чи в залі є місцеві. Якщо так, то серед них можуть бути ті, хто любить Достоєвського або «вєлікую рускую культуру», і тоді можна поговорити з ними, порозвінчувати міфи. Це мені нагадало, як ми в Нью-Йорку презентували фільм «Правило двох стін». Після показу були запитання від аудиторії, і не всі до кінця розуміли, що взагалі відбувається. Ми намагалися провести такий собі лікнеп, а люди виходили із зали вже з іншими поглядами. Такі люди потрібні, бо потім вони ширять ці меседжі, і світ поступово змінюється. Сподіваюся, моєї англійської на це вистачить.

У турі шість міст. Хотілося би більше, але я розумію, що спершу потрібно зробити демоверсію закордонного туру. Зараз це оптимальна кількість. Якщо тур пройде успішно, то потім буде більше. Я дуже хотів, щоби був Берлін, бо люблю це місто. І в мене завжди була думка, що якщо ми приїдемо до Берліна з концертом, то там буде soldout, але поки що все не зовсім так.

– У які міста, крім Берліна, ще хотів би поїхати з концертом?

– Хотілося б виступити в Бельгії. Можливо, у Брюсселі або в меншому місті. Мені було дуже добре у Брюгге, коли я там був. Є менші містечка, наприклад, Гент – був там один раз і закохався. Там прекрасна сцена металу, альтернативи й інді-музики. Навіть якщо не брати до уваги українців, місцеві люди мають чудовий смак. Було б класно заманити їх на наш концерт, щоби вони зацінили, що роблять хлопці зі Львова. Але дорого – нам, таким «бомжам», треба враховувати ці витрати.

 

 

Про новий альбом, фільм Девіда Лінча, вино й депресію, яку не хочеться приймати

– Коли чекати на вихід альбому? Весна-літо?

– Це буде точно ця весна. Тобто чекати вже недовго. Є одна дата, на яку я цілюся, але поки не можу чітко сказати, що це саме вона, бо є технічні нюанси із записами, зведенням і мастерингом.

– Дата до чогось приурочена?

– Ні. У новинах часто можна почути, що росіяни, і особливо їхнє керівництво, постійно щось приурочують до певних дат. Але я в цьому плані спокійний. Усе, що в мене приурочено до чогось, уже вмістилося в альбом.

– З чого для тебе почався альбом «Машина для трансляції снів»?

– Восени 2023-го я видав «Найліпші питання самому собі». Після того були концерти, тури й лише поодинокі сингли. Потрібно було щось робити, шукати план у житті – а мені діагностували депресію. Призначили ліки, які я довго не пив. Відтягував цей момент, бо чомусь боявся. Тоді я написав пісню «Найліпший день». Це не характерна для мене пісня, бо вона оптимістична. Після цього синглу я подумав: що робити? Треба, мабуть, писати альбом. Це втримає мою голову в порядку, я не буду «пливти». Так і сталося насправді.

Коли почав планувати альбом, пригадав, як у дитинстві хотів винайти машину для трансляції снів. Мені снилися казкові, неймовірні сни, і після прокидання я хотів переглянути їх знову, як на телевізорі. Бувши чотири- чи пʼятирічним пиздюком, придумав собі таку машину. Цю ідею я взяв за основу альбому, де чи не кожна пісня має імітувати певний стан. Так, звісно ж, не вийшло, – важко обмежувати себе такою концепцією.

– Ти вперше стикнувся з депресією?

– Чесно кажучи, не знаю. Досі не можу в це повірити, бо все життя живу в такому стані – досить флегматичний, із меланхолійним настроєм. Я б нічого й не зрозумів, якби щодня не відчував утому, коли прокидаєшся, а через годину знову йдеш спати, бо просто немає сили. Хочеш зробити сніданок чи обід, і відчуваєш, що в цьому немає сенсу. І втома, жахлива втома. Це були перші дзвіночки. 

Коли мені виписали ліки, я ще пів року чекав. Мені не хотілося вірити в це, а ще я не хотів припиняти вживати алкоголь. Я був дуже споріднений із вином. Мені здавалося, що випивати пів пляшки вина ввечері – це ок. Послухати під це музику, покурити… Дуже це все по-мистецьки.

 

 

Коли я зрозумів, що нічого не встигаю в житті, бо вдень тільки сплю й дивлюся серіали, то наважився почати пити ліки. Я приймаю їх уже рік. Зараз я себе почуваю принаймні придатним до продуктивного життя. Частково цей рік, що почався з ями і продовжився спробами вилізти з неї, описаний в альбомі. Тому так, мушу попередити знову: альбом не буде веселим. 

– А ми так чекали… 

– Так-так. Чекали якусь хорошу танцювальну музику. Можливо, депресія була в мене давно, але війна стала тригером, щоби вона прокинулася. У мене є певні генетичні ризики, бо хворіла моя мама, і, відповідно, я маю більше шансів цю депресію отримати, ніж люди, у яких у родині немає чи не було нікого з депресіями або іншими психічними розладами.

– Виходить, ти вже рік не вживаєш алкоголь. Як тобі з цим?

– На вушко психіатриня мені сказала, що іноді я можу випити одне пиво раз на тиждень або ж келих вина, якщо сильно хочеться. Я спробував, але воно дуже «садило», бо нервова система вже не в тому стані, як до прийому ліків. Випиваєш келих вина, а відчуваєш, ніби випив пляшку. Неприємний ефект, задоволення ніякого. Мені це, мабуть, перестало подобатися. Я замінив алкоголь на каву, хоча раніше ніколи її не пив.

– Я знаю, що ти любиш допитливих слухачів, які самі аналізують та інтерпретують твої пісні. Але, можливо, можеш дати якісь натяки на «пасхалки» в альбомі?

– Звісно, можу. Але це навіть не стільки натяк на «пасхалку», скільки на розуміння концепції. Альбом базується на снах, несвідомому, на потоці думок, який ллється, мов вода з крану. Навіть не з крану, бо його можна закрити, а з прорварної труби.

Основний етап роботи над альбомом припав на час, коли помер Девід Лінч. Це було схоже на те, що я відчув, коли помер Кузьма Скрябін, хоч Лінч значно більш далекий для мене, як територіально, так і ментально. Його смерть вплинула на деякі тексти й сенси альбому. Була ідея щось присвятити Лінчу в цьому альбомі, але я вирішив, що це якось надто пафосно. Фільми Лінча теж часто базуються на снах, на чомусь нелогічному. 

Утім, я не хочу занадто сильно інтерпретувати альбом від себе або розкривати якісь «нутрощі». Просто хочеться, щоб люди слухали, самі робили висновки, писали рецензії, інтерпретували. Я хочу підштовхнути слухача до того, щоб він проникнувся настроєм і сам поставив собі ті ж питання, які я ставив собі. Якщо прагнути до того, щоб люди думали щось конкретне, це буде ніби менторство в музиці, типу: «Степан прагне впливати на уми». Ще тоді треба продавати езотеричні курси «Паліндрома»[сміється]. Зараз це дуже модно, якась така всяка срань, де люди впливають на інші уми, продають їм успіх.

– У мене назріло таке, можливо, занадто особисте питання. Ти сказав про те, що хочеш, щоб інші люди подумали про те, що думав ти… і мені здалося, що тут трохи навіює самотністю.

– Навіює. Я самотній, але точно не одинокий. Це різне. Щоб у людей, коли вони читали цей текст, не виникало бажання мене всиновити або просто пожаліти. У мене все окей. Але бути самому і загалом самотність – це для мене хороші речі, ніби привілеї мого життя. Усі ці переживання потім стають музикою. Мені класно промацувати це у процесі створення пісень. Це все рефлексія, яка відбувається сам на сам. Інколи може бути мій кіт поряд, але він не людина, і я на нього дивлюсь трошки, як на прибульця.

Для мене це інтимний процес. Але коли розумію, що до цього потім долучаться слухачі «Паліндрома», які це розділять, то мені стає приємніше. Але тільки від тих людей, які дійсно занурюються. Бо є ті, хто просто проходить повз і каже: «Ну прикольно…А коли Кашляючий Ед повернеться?» Або щось типу: «Та нє, це гімно».

 

 

Я відчуваю спорідненість із людьми, які не знімають на телефон увесь концерт, а слухають, про що я співаю. Це я собі можу говорити, як маргінальний митець: «Я сам для себе, мені не важлива слава, не важливі гроші». Але ні, мені важливо. Проте важливі тільки ті, хто не проходить повз – хто ледь не плаче, дякує за те, що завдяки цій музиці вони змогли вигребти у кризовий період. Мені завжди стає трошки не по собі, але дуже приємно.

– Ти кажеш, що це твій найбільш гітарний альбом і ти довго до цього йшов, але «це ще далеко не кінець»… 

– Це означає, що процес пошуку звучання на цьому альбомі не закінчиться, а буде тривати, мабуть, до самого останнього альбому в моїй дискографії. Це і є суть «Паліндрома» – вічний пошук. Звісно, є музиканти, які починають трохи паразитувати, коли знаходять успішне звучання, але мій шлях – це щоразу обнуляти лічильник. Мені самому цікаво, що буде далі. Для більшості людей це, мабуть, виглядає органічно, бо немає якогось квантового стрибка, коли на першому альбомі Степан lo-fi співає про кохання, а на останньому – вже ґроулить.

– Розкажи про пісню «Німію» та кліп до неї

– Це про людей, які не можуть вирости, не беруть відповідальність за свої дії, інфантильних людей, які слухають російську музику й намагаються повернутися до «спокійного життя». Уже не буде того мирного життя, яке було раніше. Це збірний образ людини, яку тягне до нездорового ескапізму – втекти від лиха війни й далі собі слухати російську музику, яка в них «у серці і щось означає».

Я люблю візуальні прийоми, коли інформація подається гіперболізовано, можливо, навіть навмисно крінжово. І так народилася ідея з касетою Цоя в гімні, бо рускій рок – це гамно-рок. Попри те, що це касета в лайні, людина, яка її вмикає, не відчуває відрази – вона, навпаки, втішена. 

 

 

Коли альбом вийде, я планую випустити фільм. Це буде щось типу документалки про альбом «Машина для трансляції снів», де я детальніше розповім про створення кожного відео, концепції й ідеї. Я сяду вдома, буду пити багато чаю, гладити кота й пригадувати, що я намагався вкласти в кліпи «Німію», «Боюсь», і так пройтися по кожному. 

Я планую зробити цей фільм сам. Навіть нещодавно камеру купив, хендікам. Це цифрова камера, яка дає картинку, ніби це 2005 рік. Я щось подібне шукав на Olx, щоб нагадувало останні роботи Лінча. Його «Внутрішня імперія» знята на таку камеру. Зараз я збираю локації для знімань. Думаю, це буде досить абстрактний відеоряд із різними поетичними кадрами, що чергуватимуться з моїми розповідями. Це буде своєрідна інструкція, як використовувати альбом «Машина для трансляції снів».

– Який твій улюблений фільм Лінча?

Їх небагато, але таке враження, що в цей список можна занести чи не кожен із них. Окрім «Дюни», яку він сам не любив. Це «Гумкоголовий», наприклад. Я недавно читав книгу про життя Лінча, і там було багато про те, як він знімав це кіно. Усе базувалося на бюджеті, якого не було. Мене це вразило. Наскільки ж людина любила свою справу, і неважливо, коли це вийде, головне – доробити. Це дуже трушно.

Другий фільм – «Малголланд Драйв». Ну і «Твін Пікс», усі три сезони. Я його відкрив недавно, десь рік тому. Хоча років пʼять-шість тому починав його дивитися, але мені не зайшов цей вайб. Я тоді подумав: «Що це за хєрня?». Мабуть, не був готовий емоційно чи інтелектуально.

– Розкажи про колаборацію з «Курганом» і пісню «Хаха»?

– З Женею ми були знайомі онлайн, а наживо познайомилися в Харкові минулої весни. Він задонейтив на зустріч із «Паліндромом» у кафе «Надія» – у нас був такий лот, і він його виграв. Я розумів, що це спланована акція, можливо, для подальшого знайомства. І, звісно ж, я дуже хотів піти йому назустріч, бо люблю його музику й тексти. Було навіть трохи страшно знайомитися з ним.

 

 

Ми сходили в кафе «Надія», поговорили, поїли смачної домашньої їжі [сміється]. Потім почали обговорювати спільну музику. Потім зробили перші демки – він вибрав саме той біт, що був і моїм фаворитом також. Я, здається, попросив Жеку першим написати куплет, бо мені було цікавіше відштовхуватися від того, що він зробить. Ми планували, щоб він приїхав до мене і ми все записали в мене вдома, але не вийшло. Він зробив свій куплет на дистанції. 

Після цього я запросив – можна сказати, змусив – Женю приїхати до Львова. Бо ми тут знайшли класну напів покинуту фабрику, де колись виготовляли шкіру, здається. Фабрика називалась «Світанок». Там ми і зняли кліп.

– Погодишся, що ваші стилі сумісні?

– Я вважаю, що нас поєднує меланхолія. А ще нас поєднує те, що ми п’ємо однакові антидепресанти. Ми з цього навіть сміялися. Ще нас об’єднує те, що ми можемо бути супервеселими чуваками. Жека, звісно, виграє в мене у плані харизми, але я теж можу бути дуркуватим чуваком. Але за цим меланхолійна спокійна особистість. Здається, що Жека такий самий.

– Є ще якісь олдскульні українські чи закордонні музиканти, на творчість яких ти посилаєшся в цьому альбомі? Наприклад, як це було з піснею «На Кульпаркови» і Віктором Морозовим… 

– Є такі люди в новому альбомі. Здебільшого це історія, яка базується на мастодонтах дарк-джазу. Наприклад, є така група Bohren & der Club of Gore – це такі серйозні вже, поважні дядьки, а може, навіть дідусі. Вони це й так не прочитають, а, відповідно, не образяться, тому можна їх так назвати. Вони грають похмурий, темний джаз із саксофоном. У 2019 році я був на їхньому концерті в Празі, і в мене стався культурний шок.

Цей альбом досить важкий у плані звучання, більш гітарний. Відповідно, є референси навіть до ґрандж-музики 1990-х. Є елементи, які нагадують похмурий метал, що слухають люди з похмурими обличчями та довгим волоссям. Той же блек-метал або дум-метал – повільний, похоронний метал.

– У пісні «Я боюся» відчувається тривога перед невідомим, а в пісні «Хаха» – скоре настання апокаліпсису. Чи дійсно ти відчуваєш, що нас може чекати кінець світу?

– Кінець світу як якесь фізичне явище, коли все раптово зникає, – в таке не дуже вірю. Але щось більш метафізичне – може й так. Слухаючи «Хаха» вже після запису й зведення, я пробував її переосмислити, знайти надію, якийсь позитив. Але, співаючи рядки: «Коли цей закінчиться світ», у мене виникла така цікава думка… Коли закінчиться цей світ, також перестане існувати світ війни,  дивних політичних рішень наших партнерів, дивних президентів, світ насильства, рагулізму й безвідповідальності щодо України.

Передчуття апокаліпсису – щось, що присутнє в кожному десятилітті. Ми завжди будемо думати про кінець світу, бо це як чорне й біле. Але поки люди думають про кінець світу, він стається щодня – просто в такій «маленькій» формі. Це як вислів: «Кожен день ми знову розпинаємо Христа» чи щось в такому стилі. Тобто щодня відбувається крок до того апокаліпсису, про який знімають фільми і пишуть книжки. Я зараз буду звучати як ментор, яким я дуже сильно не хочу стати, але, умовно, викинутий недопалок десь у небажаному місці, не в смітнику, – це теж такий маленький крок до апокаліпсису. Заходиш у ліс, милуєшся деревами, проходиш трохи далі – і бачиш купу сміття, пляшок з-під горілки, пластикові стаканчики, і думаєш: «Ну блін, це ж зробили люди. І це дивно, що серед нас такі все ще є».

Про російську мову у Львові та страх втратити актуальність після завершення війни

– У 2022 році ти казав, що хочеш, щоб у нас була велика бібліотека українських артистів. Чи наблизились ми до цього за цей час?

– Наблизилися. У який жанр зараз не ткни пальцем, всюди є артисти. Всюди є, що слухати. Не все, звісно, на умовно західному рівні, але… Там усе сталося передусім через економічний успіх. Коли він буде і в нас, то тут буде ще крутіше. Зараз ми всі ніби граємо на поганому роялі, але добре граємо. Коли нам дадуть хороший рояль, то ми заграємо так, що у всіх щелепи повідвисають.

Торік я потрапив на музичний кемп під Києвом від DTF. Там було багато молодих артистів, які поділилися на команди й мали записати трек між собою. Я гордився ними, коли вони казали, що вночі над ними літав «шахед», а зранку вони вже йдуть у студію та продовжують писати музику. Є таке усвідомлення, що це їх тільки загартує, що життя артиста для них буде просте, ніби клацнути пальцем.

– Як ставишся до того, що деякі українські виконавці копіюють свій стиль під певного російського виконавця, щоб залучити більше аудиторії до себе?

– Це як говорити пропагандистський російський меседж, але українською мовою. Це все звучить так, ніби міст між нами ніколи не зникне. Мабуть, краще було б надихатися тим, що є в нас, у нашому українському репі, наприклад. Наприклад, гурт «Місто 44» зі Сміли, які записували якісний хіп-хоп у 2000-х. Це ж така класика!

– Як змінився Львів за час війни?

– Для мене ніяк. Можливо, він візуально став кращим. Пощастило Львову, що це відносно спокійне місто, сюди майже не «прилітає». Хоч обстріл 4 вересня 2024-го я запам’ятав на все життя. Тоді загинула сімʼя й лише один батько залишився живим. Це було буквально за два будинки від мене. Крім цього, – все спокійно. Люди, яким не байдуже, користуються цим спокоєм і роблять хороші речі. Наприклад, Ляна Мицько [дівчина та партнерка Степана – ред.] організовує ще один простір для ветеранів. Місто міняється – з’являються велодоріжки, інклюзивні простори, правильні пандуси, а не симулякри часів «совка», які їх просто імітують. 

 

 

Я намагаюся уникати центру міста, бо там якась вакханалія відбувається – підлітки б’ються, напившись «рево», багато поліцейських машин і «швидких», і всі з телефонами в руках знімають чергову бійку, яку потім викладають у телеграм-канали. Я стараюся це обходити якимись периферійними шляхами, тому ніби перестав тримати руку на пульсі центру міста. І може, це й добре, бо мені стало спокійніше.

Але іноді, проїжджаючи там на велосипеді, чую дуже багато російської мови й майже не чую української. Я розумію, що зараз у Львові багато людей, які приїхали з інших міст України, які тікали від війни та загрози життю. Але ненормально те, що вони досі продовжують голосно говорити російською мовою й тригерити навколишніх або, можливо, військових, які тільки-но повернулися з полону. Я не засуджую таких людей, бо мовне питання дуже складне. Хтось каже, що говорити про російськомовних українців у негативному контексті – це ділити країну. Але для мене це не про розділення. Я просто хочу, щоб ці люди повноцінно вдихнули українського повітря.

За ці три роки вочевидь стало менше концертів. Багато людей пішли до війська, частина виїхала за кордон або в інші міста України, інші просто перестали ходити на музичні події, бо не стягують психологічно, хтось має якісь інші проблеми або просто боїться ТЦК. Якщо колись андеграунд або хардкор-сцена бурлила життям, то зараз усе фактично напівстерте.

– Ти сказав, що перемога – це не лише припинення військової агресії. Що, на твою думку, буде перемогою для України?

– Це про засвоєння певних уроків. Передусім про те, що з росіянами не можна брататися. Не варто мати з ними спільної справи, не варто споживати їхню культуру. Навіть якщо, на перший погляд, вона здається привітною, всередині там чітко сформований, перевірений на практиці план експансії, крадіжки й промиття мозку, щоб зробити тебе «одним із них». Перемога – це усвідомити її ціну. Це звучить дуже пафосно, але я маю на увазі прості речі: говорити українською, слухати українське, створювати українське. 

Мова, державність – це речі, над якими не можна пожартувати на якомусь модному стендапі. Це сакральні речі. Коли про це говорять, то всі прибирають з обличчя дурнуваті посмішки, бо це щось таке, що нас усіх об’єднує. 

Нещодавно стою на кухні, підʼєднав Bluetooth-колонку до свого вінілового програвача. Якийсь пан, який сидів у припаркованому авто біля будинку, якось – я досі не розумію, як – підключився до моїх колонок. І я стою, п’ю собі каву, і раптом із цих колонок починає грати дуже поганий російський реп. Ну, він увесь поганий, але цей – музично найгірший, що може існувати в росії. Я дивлюсь у вікно, а там доросла людина в дорогій і «статусній» машині. 

Маю ще одну історію. Нещодавно йшов проспектом Шевченка в центрі Львова. Бачу, що людина стоїть біля автівки та слухає російську музику, типу Аллєгрової. Я кажу: «Це нормально, що ви зараз це слухаєте? Можете вимкнути?» Він вимкнув, вибачився. Але як він наважився це зробити? Що в нього було в голові в цей момент? Якщо він такий уже залежний від цієї музики, хай собі слухає вдома, на ничку. Тільки не зі стримінгових платформ – хай запише собі на флешку.

– Чи вплинула війна на твоє бачення себе як митця? Якщо так, то розкажи детальніше… 

– Передусім війна вплинула на мене як на людину, а, відповідно, і як на музиканта, бо я не сепарую ці дві речі. На сцені я такий самий, як і в черзі в магазині. У кожного музиканта є задача, певний план. Мені здається, мій план у тому, щоб проговорити всю цю гидоту, щоб допомогти прокричати біль. Для якихось веселих речей є інші музиканти, – точно не я. Здається, що поки час турбулентності, то я актуальний, а коли все внормується, то вже перестану цим займатися.

 

 

Прикро думати про своє «закінчення». Хоча зрештою, якщо мислити більш фатально, то є враження, що час турбулентності не закінчиться ніколи. Він буде тривати й після закінчення війни. Як я вже писав в одному з треків: «Перемога означає не закінчення бойових дій, а те, що ми зробимо з цією перемогою». Я нібито боюся «веселого» часу, де все добре, як в утопічному фільмі, але й розумію, що завжди є зло, війна, насильство. Може, я й не закінчусь. Може, я надто драматизую.

– Мені здається, «Паліндром» зʼявився не як рефлексія війни в Україні, а як рефлексія Степана Бурбана щодо самого себе. Виходить, «Паліндром» існуватиме й після війни?

– У принципі, ти права. «Паліндром» виник ще до повномасштабної війни, і я співав насамперед про себе, а вже під час повномасштабної війни адаптувався до обставин. Я бачу, що можу на щось рефлексувати й після війни, і це необов’язково має бути щось серйозне чи соціально важливе. Хоча я не вважаю, що у своїх піснях оперую чимось дуже соціально важливим – радше просто якісь роздуми, думки вголос.

Мені здається, у багатьох людей є певна прив’язка до такої «темної» сторони. Вони слухають ці всі пісні, наприклад, альбом «Придумано в черзі», який вийшов у 2022 році, і тепер він асоціюється з війною. Відповідно, коли все це закінчиться, я не думаю, що вони захочуть його слухати, бо це повертатиме їх у ті бентежні часи. Це така собі ретравматизація. Я розумію, що все, написане під час війни, з часом перестане бути актуальним для багатьох.

Фото: Анна Молодан, Marian Salievych