Життя в Україні – суцільний день бабака? Інтервʼю з режисером фільму «Редакція»
«Редакція» – новий фільм режисера Романа Бондарчука, де змішалася дика природа Херсонщини, не менш дикі місцеві (й закордонні) політики, корупція й культи у стилі кіно «Сонцестояння» Арі Астера. У «Редакції» Бондарчук продовжує свою розповідь про українську «глибинку» з першого повного метру «Вулкан», який вийшов шість років тому.
Біолог на імʼя Юра стає свідком підпалу лісів і встигає сфотографувати злочинців. Газети не хочуть публікувати докази, тож він влаштовується журналістом в одну з редакцій міста. Там він дізнається, що таке корупція – настільки вкорінена, що на пост мера балотується кандидат прямо з коми.
Продюсерка фільму Дарʼя Бассель згадує, що під час показу «Редакції» в Чехії місцеві розповідали про своїх політиків, які брали участь у виборах із коми, а в Ірландії одна журналістка казала, що впізнала у фільмі свою редакцію.
Увага: можливі спойлери, особливо наприкінці інтервʼю
– Почну з головного: образ бабака в «Редакції» – це алюзія на фільм «День бабака»?
– Він [бабак] пухнастий і милий, його хочеться погладити та просто приємно мати у фільмі. Ми шукали якусь червонокнижну тварину з цих країв, щоби знімати наживо. Як варіант – був ховрах європейський. Але всі, хто займався тваринами, казали, що він настільки рідкісний, що його не знайти. Потім під час пошуку локації ми знайшли в національному парку «Олешківські піски» ящірку, унікальну для цієї території. Утім, наш оператор Вадим Ільков сказав: «Круто, звичайно. Але як її зняти?» А от бабак доволі великий. Ми навіть їздили на Харківщину «знайомитися» з одним таким. Наглядачі казали, що треба завчасно встановити біля нього зелений екран, щоби він звик до нього. На жаль, потім ця територія опинилася під окупацією, і ми все переграли. Бабак – корінний житель цих земель, а якщо є рима з фільмом «День бабака» – це теж непогано.
Хоч ми писали кіно з херсонських реалій, у фільмі не називаємо це Херсоном. Я вірю, що це універсальна історія про маленькі містечка, та й не дуже – ті ж американські вибори показали таке «гречкосійство», якого ми тут і не могли уявити. Так, зараз багаті «бізнесмени», які могли утримувати одразу пʼять-вісім видань, порозбігалися. Тепер «клімат» у місті кращий, там залишилися працювати журналісти, умотивовані не тільки грошима. Написати джинсу зараз доволі складно, через це вони [журналісти] обʼєднані, як ніколи [команда фільму їздила в тур українськими містами з дискусіями про локальні медіа та корупцію – ред.].
– Що встигли зняти до 24 лютого 2022 року, а що – після?
– За винятком епілогу, ми встигли зняти все до повномасштабного вторгнення. За день до цього ми сиділи разом із режисером монтажу Віктором Ониськом і працювали. Потім він пішов добровольцем у військо, а ми переключилися на волонтерські проєкти. Віктор швидко став командиром, визволяв Херсонську область. Він загинув у бою біля Бахмута в грудні 2022 року. Тоді ми зрозуміли, що фільм треба закінчити, почали шукати партнерів за кордоном. Спочатку це була німецько-українська копродукція, потім чеська продюсерка допомогла нам зняти епілог у Словаччині. Було складно знайти там шматочок українського степу, бо куди не глянь – електровітряки або гори. Масовка була переважно з українців, тож принаймні цей елемент був знайомим.
– «Редакція» також про можливість розповісти українцям з інших регіонів, що Херсонська область і південь загалом – це не тільки кавуни, а й те ж обмазування «цілющою багнюкою». Це все власні досвіди? Питаю як у документаліста
– Я дуже люблю мати документальний фундамент, мені так спокійніше. Біля Раденська є два озера поруч, мовляв, одне для літніх людей, а інше для молодих. І туристи почали зупинятися там на машинах, влаштовувати пікніки, пиячити, обмазуватися цією «цілющою багнюкою». Хтось почав говорити, що одна жінка померла від серцевого нападу через грязюку, а потім її почали вичерпувати та продавати на дорозі у пляшках. Так повністю вичерпали одне з озер.
З Бджолярем [одним із персонажів – ред.] я познайомився, коли ми шукали локацію для «Вулкану». Довго їздили на машині, не могли знайти проїзд, бо там полігон. Через кілька годин блукань спитали на пасіці, як виїхати на ті Олешківські піски. В автівку сів чоловік років 30–35, повністю обмазаний мазутом, щоби його не кусали бджоли. Казав, що від життя в місті в голові почали зʼявлятися голоси й він поїхав – і як тільки виїхав за межі міста, подалі від антен, інтернету, «вайфаю», нарешті почав нормально жити. Тож ми його вставили як персонажа, трошки змінивши. Усі такі дивні речі в «Редакції», як те ж екопоселення «Веселка», – усі списані з реальності.
Той самий волонтер дядя Гриша на кріслі колісному. Він збирає гроші для АТО з 2013 року. Стояв біля супермаркету в Херсоні з Bluetooth-колонкою, умикав гімн України, збирав величезні суми.
– А що з «Веселкою»? Іронічно, але ця локація дуже важлива для кінцівки фільму…
– «Веселку» відкрив місцевий бізнесмен, який розбагатів на виробництві заморожених продуктів – пельменів, млинців. Він став депутатом місцевої ради, але потім вирішив, що йому «треба розвивати дух». Збудував собі екопоселення, «розвивав дух», босоніж ходив у білих одежах. Почав робити фестивалі, читати лекції. Ми зʼїздили на одну з подій із Дмитром Багненком [виконавцем головної ролі – ред.]. Це 15 хвилин від міста на автобусі, але там уже не зрозуміло, який рік на вулиці, яка це країна й про що всі ці люди говорять.
А з іншого боку лісу палили, рубали й пиляли дерева, відправляли на баржах у Туреччину. Вразив цей парадокс, усі ці ритуали. Мені подобається досліджувати ритуали, для мене кіно будується на цьому. Наприклад, як депутати в «Редакції» збираються перерізати стрічку після нібито відкриття нової труби в селі, крутять вентиль, а потім їдять фуршет навколо труби, якої насправді немає.
– Тобто історія з трубами – це не вигадка? [у фільмі показують, як депутати встановлюють «труби», не підʼєднані до комунікацій]
– Так, історія не останніх років, але це справді було.
– Це, мабуть, сюрреалістичний досвід – знімати кіно з меседжем про важливість природи, а потім бачити, як російська ракета влучає в Каховське водосховище…
– Продовжити працювати над цим фільмом, як не дивно, мало цілющий ефект. Будинок моїх тестя й тещі стояв у воді по саме горище два тижні. Зараз там усе під постійними обстрілами. Навіть складно з'їздити туди, щоб подивитися, у якому воно стані. Тесть із тещею примудряються: доглядають за трояндами, які вижили після потопу, годують бродячих собак, яких там просто тьма. Зараз на місці водосховища росте ліс, і це якесь дивовижне природне явище.
– Остання третина фільму перетворюється на «темну» історію. «Редакція» – не горор, але які ваші стосунки з горорами?
– У мене було базове уявлення про горори – Гічкок, «Сяйво». З «Редакцією» побували в Ірландії на фестивалі, де більшість премʼєр – горори. Чому? По-перше, це дешево. Якщо за каноном, то це одна локація, кілька акторів. По-друге, зазвичай окуповується. Коли режисер-дебютант робить там горор, то це найменший ризик для продюсера. У великій залі це особливі відчуття, як американські гірки: люди пригинаються, разом волають, відвертаються.
– Мені здається, ця «містичність хутора», яку ви показуєте в кінці «Редакції», дуже близька українцям, зашита в нашу культуру ще з часів Гоголя…
– Ми ж живемо в якійсь магічній свідомості. Віримо, що нас карають, коли трапляється щось погане, нас легко навернути в теорії змов. Іноді це брак критичного мислення, іноді недоліки освіти. Зараз багато «експертів» плавно переходять із політичних коментаторів на роль астрологів, прогнозують «точні дати» визволення міст чи завершення війни. У нас же був майже рік Олексій Арестович, «головний астролог країни», ще й мав статус радника. Люди слухали, вірили, любили його, пісні складали. І це не тільки «глибинка», це вся Україна.
– Ще до знімань фільму ілюстратор Микита Лиськов зробив замальовки, щоб сформувати візуальний стиль «Редакції». Спрацювало?
– Микита придумав перші ескізи і Юру [головного героя], сформував його образ – одяг, фотоапарат. Він придумав гіпертрофовано великого «королівського бабака», масштаб якого ми спробували зберегти у фільмі. У «Вулкані» був момент, де герой потрапляє в яму серед степу. Це проста сцена, де персонаж лежить у позі ембріона й зустрічається із землею, ніби перероджується. Поза, поєднання масштабів – будь-який прийом, який знайшов художник, може стати вирішальним у кіно.
– Дмитро Багненко грав головну роль у фільмі про журналіста. Після 24 лютого 2022 року він зняв документальний фільм про звільнення Херсонської області від росіян, а потім пішов у військо. Як він потрапив у проєкт?
– З Дімою ми познайомилися, коли він працював у газеті «Вгору», грав у театрі. Водночас він писав про лісові пожежі, завжди був на звʼязку з активістами. Я запропонував йому разом зробити дослідження для сценарію, зустрітися з місцевими журналістами. Ми взяли камеру, почали зі старшого покоління журналістів. Потім я поїхав у Київ, але продовжував зідзвонюватися з Дмитром. Поступово я зрозумів, що в Юрі багато що від нього, тому мені вже було складно затвердити на роль когось іншого.
– Ви часто берете непрофесійних акторів або з невеликим досвідом. Це практика, яку ви взяли з документального кіно? [Бондарчук зняв три повнометражні доки й десяток короткометражних – ред.]
– Не можу сказати, що є один рецепт. Уперше це сталося з моїм дипломним фільмом «Таксист». Це був 2008 рік, індустрії фактично не існувало. Можна було взяти камеру, плівку в інституті Карпенка-Карого камеру й усе. Ми це й зробили з оператором, поїхали в Херсон, де є друзі, можна було позичити машину й хоч якось зробити фільм. Почали збирати історії, а просили цих самих людей зіграти самих себе у фільмі. Мені цей метод сподобався. Передусім своєю певністю. Деякі фактури, акцент – вони неповторні.
Але це мікс. Треба зрозуміти, яка роль підйомна для непрофесійного актора. З Дімою це був ризик – було б або дуже круто, або дуже-дуже важко. Ми домовилися з ним, що він піде з газети, організували для нього й Жанни Озірної [режисерки, яка зіграла у фільмі – ред.] курси індивідуальної акторської майстерності. Крім самого акторства, це також уміння ходити по точках, знайти сцену периферійним зором і «зустріти» камеру, зловити правильне світло. У мене завжди досвідченіші актори починають допомагати тим, хто це робить вперше. Круто стежити, як вони знаходять потрібні слова. Це живий процес, воркшоп у реальному часі.
– Як вважаєте, Жанні Озірній, яку тепер відкривають як режисерку («Медовий місяць»), допомогло знання роботи з акторами, щоб правильно «стати на всі точки»?
– І Сергію Степанському у «Вулкані», і Жанні Озірній трошки заважало розуміння всієї кухні. Іноді актору не треба знати, що зараз ми трохи затримуємося й переносимо обід. Актори здебільшого на це не зважають, бо це їх не стосується – за це відповідальні інші люди. А якщо в кадрі звукорежисер [Степанський] чи режисерка [Озірна], то в них теж починає цокати годинник у голові. Маючи цю відповідальність, від цього вже не вийде позбавитися. Жанна мужньо прийняла це запрошення й потім утілила дуже складну для втілення персонажку. Вона сама настільки глибоко в цій боротьбі, що могла б сама цю персонажку для нас розписати [Озірна грає журналістку, яка чи не єдина в редакції бореться за права жінок, ЛГБТК+ спільноти].
– Тепер до афериста Боба Траска, якого зіграв Ілля Ракош («Вулкан»). Усі збіги з Дональдом Трампом випадкові?
– Цікаво, що ми не думали про Трампа. У цього персонажа є реальний прототип. Він гастролював невеликими містами та пропонував інвестувати в якісь обʼєкти. Про те, де він буде, інформацію передавали з вуст у вуста. Народ збирався, довго чекав. Його помічники розповідали, як сильно вони розбагатіли і як це змінило їхнє життя. На виступах він казав: «У вас є час до ранку, щоб вкласти гроші, інакше пропозиція втратить силу». І люди йшли, невиспані шукали гроші о пʼятій ранку, позичали. Бо вірили, що так працює бізнес, що так люди стають багатими. Я почав цікавитись, де цей персонаж зараз. Його арештовували, він сидів у Лук'янівському СІЗО, почав займатися криптовалютою та вчити вʼязнів, як розбагатіти. Видав книжку, сидячи в тюрмі, створив нову мережу з криптобірж. Ілля Ракош довгий час був священником і добре знав цих «телевізійних євангелістів» і всі їхні техніки.
Дарʼя Бассель, продюсерка: Ще більше паралелей виникло після виборів у США, сповнених маніпуляцій і популізму. Трамп танцював на своїх виступах, так само як і герої нашого фільму у своїх передвиборчих кампаніях, базою для яких стали реальні події в Херсоні кілька років тому.
– У кінці фільму масово садять сосни, хоч за сюжетом ми дізнаємося, що вони можуть шкодити іншим деревам. Виходить, нічого не змінилося?
–Ну, ми ж не знаємо, чому біолог це говорить: бо його катували й він здався, чи тому, що справді не варто садити сосни. Епілог не про те, що все йде по колу й не змінюється. Уже немає «смотрящего» мера, який прокидається від коми на дві хвилини, щоб перевибратися на свій пост. Зовсім відвертих поганців здуло. Для мене це радше відкритий фінал.
– В епілозі показують Зеленського, Єрмака й міжнародних політиків, зокрема Боріса Джонсона, які теж разом із місцевими політиками садять дерева. Що це за сюр?
– Приблизно такий задум був в оригінальному сценарії, після враження від програми президента й наказу висадити мільйон дерев за рік. В усіх регіонах звітували, і ми з командою теж з'їздили. Усім видавали лопату, відро із саджанцями, пляшечку з водою, були розваги для дітей. Звісно, місцеві політики приїздили пофоткатися. Це візуально була дуже життєствердна картина. Один із журналістів там розповів нам, що не може бути занадто радикальним у маленькому містечку, бо фігурантами розслідувань можуть виявитися його сусіди, друзі, родичі. Він писав про одного чиновника, а потім виявив, що живе з ним в одному будинку, просто ніколи його не помічав.