Український репер музикант Вʼячеслав Дрофа, який виступає під псевдонімом Otoy, 20 вересня випустив новий альбом «8 роздумів». Це вісім треків-рефлексій про свої емоції за останні сім місяців – саме стільки часу Otoy не випускав нові релізи. Це ніби й недовго, але не в Україні, каже він. За менш як три роки повномасштабної війни він випустив три альбоми («Недовготривалі відносини», «темна ч.1», «темна ч.2») й один мініальбом «Околофронт». 

До виходу альбому Otoy з командою лейблу Pomitni облаштували на «Куражі» й «Куренях» інсталяції. Це смітники з написом «тут не сміття, тут думки», куди можна було вкинути папірця з будь-якою своєю думкою – негативною чи позитивною. Пізніше всі ці 160 записок зібрали в одному документі, а також записали трек «100 роздумів».

Редактор «Віледжа» Олексій Морозов послухав «8 роздумів», побував на закритому показі альбому напередодні релізу та провів інтервʼю з Otoy. Вийшла розмова про те, чому в українській музичній індустрії місяці йдуть як котячі роки, а всіх українців здебільшого турбує лише одна річ – смерть.

Обережно: у тексті присутня нецензурна лексика.

«Я дивився й такий: «Блять, вісім треків, у кожного є якась своя думка. Ну, виходить, – «8 роздумів». Я максимально, як ти розумієш, просто підійшов до цього релізу»

Так Otoy описує, чому саме вісім роздумів. З музикантом ми мали зустрітися на Золотих воротах, але ввечері там гамірно, грає музика із середньовічними мотивами. Тож їдемо в тихе місце, на Пейзажну алею. Дорогою питаю в Otoy, чи бере він на роботі відпустку, коли випускає альбом. «Приїхав на зустріч одразу після робочого дзвінка», – відповідає він. Завʼязується розмова про українських артистів, для яких музика – це часто друга робота.

«Я не думаю, яку музику роблю. Чи залишиться вона навічно, чи будуть її згадувати. Я розумію: що я не зроблю, комусь сподобається, а хтось засре. Ми як людство токсичні. Раніше думав, може, це через війну. Безумовно, лепта в тому є, але так було всю історію», – розповідає музикант уже на лавочці на Пейзажній алеї.

Кажу, що недавно ірландський рок-гурт Fontaines D.C. випустив альбом і комунікував, що це реліз для ширшої аудиторії. Запитую в Otoy, як цього досягнути музично. Він відповідає, що єдиний варіант – це колаборації. Додає, що в нього вже є заплановані: з Надею Дорофєєвою, а також навіть із рок-гуртом. «Я вже готуюся до того, що мені будуть писати: «Блять, продався, спопсився». Так будуть писати. Як масштабуються закордонні артисти, той же Дрейк, Каньє Вест, Кендрік Ламар? Це постійно колаборації, обмін аудиторією», – доводить Otoy.

– Ти казав, що в цей реліз, «8 роздумів», ти вклався найбільше. Поясни, чому?

– Коли я випускав попередній альбом, «темна ч. 2», я написав, що це мій останній реліз як артиста-початківця. Я дуже довго мусолив це питання, типу, а що таке цей інший рівень? Який це звук? Яка подача? Який це масштаб взагалі? І от, блять, розмусолив на сім місяців паузи. Зараз я насправді зрозумів, що творчість тим професійніша, чим вона відвертіша. Що вона більше рефлексійна тобі як артисту, і що більше відгукується у вухах аудиторії, яка з тобою із самого початку, бо вона бачить твій ріст. Я зрозумів: щоби здобути той «новий рівень», певно, варто написати максимально відвертий альбом. Не шукати метафори, афоризми, не вкладатися в образи, а писати просто. Хтось скаже, що це графоманство. Я писав так, як я в побуті розмовляю, про що мені болить, що мене турбує, від чого я пруся. І від того я насправді дуже сильно вкладаюся. Коли я писав попередні релізи, я підшукував щось таке, щоб не стільки заглибити слухача, а, навпаки, щось приховати.

– Думаю, багато хто стикався з тим, що закривається «інтелектуальністю» й цим показує свою вразливість… 

– У якийсь момент ти сідаєш і такий: «Та ні, це не так працює». Блять, будь таким, яким ти є, людям простіше буде тебе прийняти. А тим, хто тебе не прийме – їбалось воно в рот. Краще нехай вони відвернуться від тебе раніше, ніж пізніше, коли збудують якийсь образ тебе, а потім розчаруються в ньому.

– Лейбл Pomitni теж допомагає вийти на наступний рівень, але вже в сенсі дистрибуції, піару, менеджменту?

– З артистів нової хвилі, якщо так можна сказати, на лейблі Pomitni я був першим. Після мене почали з'являтися інші, лейбл став помітним, переформатувався. Безумовно, тому що це внесок великої команди. Зовсім немає такого, що хтось лізе в мою творчість, підказує, як треба, щось хоче. Усі ідеї, уся реалізація візуальної стилістики, звуку, посилів, тексти, все-все-все це лежить суто на мені. Усе, що після цього – дистрибуція, піар – будуємо разом. Команда дуже якісно закриває цю потребу. Зараз я максимально задоволений співпрацею. Спочатку я переживав, чи не будуть намагатися мене «підпопсити», підпродати. У якийсь момент прийшло розуміння, що ні лейблу, ні Ірині [Горовій, власниці лейбла] це нецікаво. Нам цікаво робити пиздату музику, а заробити гроші завжди вийде.

– Ти казав, що сім місяців не випускати релізів – це дуже довго, хоч навіть на заході це зовсім не так. В Україні це рахується якимись «котячими роками»?

– Так, сім місяців в Україні – це сім років [сміється]. Ринку як такого саме в моїй ніші немає, бо попсегмент, наприклад, в Україні сформований. Хоча навіть там є ця історія, мовляв, усі мають слухати лише мене, всі контракти – мої, а ще я найкращий. І тому йдеться не про здорову конкуренцію, де є місце всім. Ні, у нас чомусь усі намагаються когось витиснути й перетягнути ковдру на себе. Насправді в нас дохуя українців. Більше, ніж поляків [принаймні, до повномасштабної війни – ред.], інших європейських країн, де ринки в десятки разів більші, й артистів більше, і всім місця вистачає.

Сім місяців у такому випадку – це шалений період відсутності. Утім, за ці сім місяців кількість слухачів у Spotify не впала, вона стабільна, навіть трішки росте. Це й тому, що я був присутній на різних YouTube-шоу, всюди зʼявлявся. Так і нові слухачі відкривали мене для себе, і старі не забували.

Кліп до першого синглу «Десять причин»

– Вихід альбому підсилили зразу кілька колаборацій із великими брендами: тут і день із «МакДональдз», і Uklon у кліпах «Десять причин», і «Мрії, бажання, плани, цілі», й колаборація щодо скульптури I’m Fine на Burning Man. Це знову ж про постійні нагадування, тільки поза музикою?

– Колаборації – це про визнання якогось твого рівня. Що «МакДональдз», що Puma і Uklon – це одні з найбільших брендів в Україні. Коли вони приходять до тебе в один період, це свідчить про те, що є ріст, ти чогось вартий. Для мене це показник, що я роблю не лайно. Це мене заспокоює й тішить набагато більше, ніж засмучують емодзі гівна чи клоунчика під постами про мою творчість. Безумовно, це працює для комунікації із ширшою аудиторією. Що більш глобальні бренди комунікують із виконавцями, то більше росте ринок. Тож виконавці мають більше фінансів, щоби рости й залучати ще більші бренди. Якби мені рік тому сказали, що я буду з Uklon, «МакДональдз» чи Puma, то я би подумав, що ні, навряд чи це буде.

– Можна перекриватися іншими проєктами, але постійно працювати в такому темпі – це суцільне вигорання. У цьому релізі теж рефлексуєш на цю тему?

– Часто люди плутають вигорання з виснаженням. В альбомі йдеться саме про виснаження: моральне, інколи розумове, бо потрібно водночас закривати величезну кількість справ, і це все на купу, все тут і зараз. Благо, я поки що не стикнувся з цим вигоранням. В альбомі є трек «Страхом задуває». Там фраза: «Інколи думки завершити – це стати білим комірцем, типовим тіпом із завідомо відомим кінцем». І я думаю, що якби я не творив, то моє майбутнє було б максимально визначеним. А творчість створює незвіданість. Звісно, тут додаємо фактор війни, це окрема історія. Але якщо брати суто творчість – то це про пригодницький дух, постійний пошук.

– Зараз буде дуже віледжівське запитання. Мені здається, люди можуть не дозволяти собі виснажуватись, мовляв, зараз війна, треба бути сильним, зібраним. У тебе таке було?

– Постійно. Мені здається, якщо ти сьогодні маєш щастя залишатися в цивільному житті, якщо ти не є частиною війська… Я це повторював тисячу разів, спосіб існування українців сьогодні один: або ти для Сил оборони, або ти є частиною Сил оборони. Немає третього шляху, де ти поза цим і просто живеш свої найкращі роки. Найкращі роки інших, на жаль, уже ніколи не настануть або завершилися занадто рано. Мозок і тіло адаптуються, навіть і не думаєш про таке виснаження. Ти такий: «Ну а що, в мене, блять, є вихід?»

– Це класно, коли артист створює не тільки музику, а й щось фізичне, до чого можна доторкнутися. Як зʼявилася ідея створити інсталяцію?

– Ми думали, а що ж ми хочемо показати цим альбомом? Про що поспілкуватися? Під час однієї з креативних сесій почали шукати різні способи комунікації. У мене от нещодавно трапився перший такий прецедент фізичної присутності моєї музики не лише на концертах, а і як вініл [альбом «Недовготривалі відносини» разом із треками «Судоми» й «Кишеня з отвором»].

Я зрозумів, що мені це дуже імпонує, коли це виходить за межі цифрового життя. Щось офлайнове зустрічається значно рідше. Донька Ірини Горової, Наталя, прийшла з ідеєю розбити альбом «8 роздумів» на інсталяцію, де буде вісім відчуттів людей, які вони проживають. На жаль, я поки що фінансово не маю змоги забезпечити набагато якісніші інсталяції. Проте ми вирішили піти цікавішим шляхом. Що менше грошей, то більше креативу. 

Ми просто взяли смітники й табличку «Тут не сміття – тут думки», які розмістили на «Куражі» та моєму концерті в «Куренях». Люди могли вкинути папірці зі своїми думками, позбавитись їх, щоби вони десь існували в просторі. Ми не робили рамки для цих думок: це могло бути щось, що болить, не подобається, щось, що пре. Потім ми взяли ці «думки», почитали, відібрали деякі з них і я написав трек. Узяв 100 думок, 100 розумів інших людей і закрив цю історію. Бо альбом більше про саморефлексію, це така персональна сповідь, відверта терапія, а цей трек як зворотний фідбек. Виходить, що так ми повзаємодіяли з аудиторією, з фізичним світом, і я зрозумів, що людей хвилює те саме, що й мене.

– Писати трек із чужих емоцій важче? Чи ми зараз переживаємо настільки схожі емоції, що це ніяк не впливає?

– Я був суто виконавцем, бо просто озвучив. Не прописував жодних рим – як люди написали, так я їх і задекламував прозою. Але так чи інакше, коли читаєш ці думки, ти ж ретранслюєш це. Приймаєш на себе, пробуєш змоделювати емоцію, поведінку людини в момент, коли вона це писала. Це цікаво, бо вловлюєш, що нас реально всіх їбе одне й те саме. Буквально, як є. Ми всі дуже схожі.

– Про що люди здебільшого писали?

– Смерть, боюсь померти, боюсь смерті, смерть. Боюся, що чоловіка заберуть на війну. Мене забрали на війну, я воюю, боюсь померти. Я цивільний, боюсь за сина, боюсь вмерти. Смерть, смерть. Дуже багато думок про смерть сьогодні в Україні.

– Цей трек вийде як окремий сингл?

– Його не буде на стримінгах. Опублікую це в Instagram, мабуть.

– Ясно, як Кендрік.

– Ага [сміється].

Бонус-трек «100 роздумів», який створили з «думок» людей, які Otoy зібрав за допомоги своєї інсталяції

– У наших предків був страх, що діти можуть бути не нагодовані, а от я (як й учасники інсталяції до виходу альбому) лягаю спати у футболці й шортах, якщо вночі фіксують виліт стратегічної авіації. Чи можливо в таких умовах писати про щось, крім як про війну?

– Мені здається, що чим більше пісень не про війну під час війни, тим краще. Про війну під час війни писати найважче. Потрібно правильно й обережно транслювати думки, щоб вони не ранили. Якщо артист сьогодні пише не про війну, – великі спасибі. Дайте людям хоча б у межах творчості пожити чимось іншим. Звісно, багато мілітаристського, про війну, але поза цим є творчість і про інші емоції. Окрім того, що ми воюємо, страждаємо, проживаємо цю війну, ми відчуваємо весь той спектр емоцій, який відчували й до цього, він нікуди не зник. 

– А зараз це не одна з багатьох причин нарватися на хейт?

– Люди постійно пишуть щось, ставлять емодзі лайна, клоунчика. Пишуть: «Що за хуйня?», «Фу, довбойоб», «Він такий митець, а воювати не пробував?» Постійно несеться якась залупа. Інколи я, звісно, думаю: «А нахуя я взагалі це все роблю, якщо ви так реагуєте?» Мене заспокоює одна просто думка – в реальному житті шанс, що я зустріну цю людину, один на мільйон. Набагато частіше я зустрічаю людей, які висловлюють вдячність, повагу, або навіть не підходять, якщо їм не подобається моя творчість. Я розумію, що це подобається не всім – це норма, так має бути. Якщо я подобаюсь усім, значить, я роблю щось не так, тоді точно роблю якусь хуйню. Поруч зі мною є кохана людина, якій імпонує те, що я роблю, а мені імпонує те, що робить вона. Ми підсилюємо одне одного в цьому. Це насправді єдине, що мене їбе.

Кліп на головний трек альбому «Мрії, бажання, плани, цілі»

– Ти також писав, що експериментував зі звуком: був і постпанк, і блюз, й індастріал, і реп у стилі Playboi Carti…

– Коли кажуть «репер», то я аж трішки скукожуюся. В очах типового слухача репер – це ось класичний образ, який зовсім не про той реп, яким він є в Україні. Коли ти хочеш висловитися через жанр, то вибираєш, який звук подобається, який не крінжовий для тебе, бо це однаково назвуть репом. Я вже прийняв, що окей, це реп. Звісно, мені би хотілося, щоб писали просто Otoy, блять… 

– То музикант чи просто артист?

– Музикант, артист, що завгодно. Просто слово «репер» кидає в рамки. Я сидів і думав: «У якому звуці я хочу творити?» То в мене були синтезатори, як у раннього Sampha або The Weeknd, то брітпопу, як Everyone You Know, то електронщини в стилі The Blaze. А потім я такий: «А від чого це все пішло?» Джаз, живі інструменти, блюз, балади, spoken word. І я такий – окей, повертаємося до коренів. Цього буде багато [в новому альбомі].

– Якщо люди чують речитатив – зразу реп. Якщо не співаєш, то ти репер… 

– Можливо, так по факту і є. Просто для мене репер – це такий чувачок, як A$AP Rocky, Skepta, Кендрік Ламар. Якщо я почну одягатися як A$AP, поводитися так, читати про те, що він читає, то це буде йобана крінжа. Це на мене не натягнеться ніколи, і на жодного українського артиста.

– Я згадую альбом Лу Ріда, який він записав із Metallica. Здавалося б, як поєднати spoken word із металом? Чи тобі цікаво в пошуках дійти до, наприклад, реп-кор-альбому, чи це вже про втрату образу?

– У мене немає ніякого образу. Я просто лисий тіп із вусами, і це єдине, що мене ідентифікує. У мене від альбому до альбому різний звук. «Недовготривалі відносини» – soulful хіп-хоп, до цього «Околофронт» злий, потім добрий реліз, далі два злі, а потім знову добрий альбом. Я виляю, шукаю жанри. Саме в цьому я відчуваю ріст: щоби кожен наступний альбом був новим у звуці, щоб можна було віднайти своє. У мене немає бажання знайти одну формулу, яка працює, і бути в ній. Мені хотілося б, щоби мене можна було ідентифікувати за тим, що я висловлюю в цих треках, а не за тим, як вони звучать. Можливо, це буде реп-кор-альбом, звісно. Я би хотів спробувати щось таке.

– Що зараз слухає людина, яку всі називають репером? 

– Це майже ніколи не реп останнім часом, хоч і репу теж багато. У репі це Kaytranada, French the Kid, Кендрік Ламар, Loyle Carner, Slowthai або Flying Lotus, де може й тексту не бути, це просто якесь мʼясо, від цього можу піти до MF Doom. Багато даркпопу, як-от FKA Twigs чи Sevdaliza.

– Останнє запитання. Як ти почуваєшся після восьми роздумів? Досягнув катарсису, нарешті висловившись?

– Головне, щоб мене анафемі не піддали [сміється]. Хоча ні, нехай піддають.Я відпустив. Збирав, роздумував, писав, вкладав. Вклав так багато, тож мені цікаво, що з цього вийде. Це дуже трепетно для мене, дуже по-особливому. Безумовно, я відчуваю відпущення.