Текстильні скульптури, фото на межі з живописом і подвійний перформанс із Канади й України зараз можна побачити в Інституті проблем сучасного мистецтва за підтримки Українського культурного фонду. Йдеться про виставку «Поезія наших дітей», яка триватиме до 13 вересня. Там показують роботи канадки українського походження Лесі Марущак, яка раніше приїздила в Україну з проєктом «Марія», присвяченим Голодомору 1932–1933 років.

Цього разу художниця зіставляє тему Голодомору з викраденням РФ українських дітей, а також першою програмою інтернування в Канаді, коли до таборів примусово перемістили приблизно 9000 людей, переважно українського походження.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кіхтенко (Кудряшова) поговорила з Лесею Марущак про інтерпретацію вірша Сергія Жадана «Як ми будували свої доми?», вираження колективної травми в танці й збереження української ідентичності в Канаді.

«Ізоляція дає змогу зберегти культуру»

Предки Лесі Марущак переїхали до Канади ще в 1896 році. Запитуємо, як вдалося зберегти українську ідентичність навіть на рівні імені та прізвища. Художниця відповідає частково українською, частково англійською:

– Я виросла на фермі. Біля нас було маленьке містечко, Альвена. У цьому містечку жило приблизно 100 людей, усі українці й усього троє поляків. Українська була моєю першою мовою, я чула її на вулиці, в школі, в церкві. Це було ніби гетто на канадських преріях. Ізоляція дає змогу зберегти культуру, – розповідає Леся.

Частина родичів Марущак пристосувала себе до канадської культури, наприклад, прізвище «Котелко» змінили на «Котел», коли переїхали до великих міст у Східній Канаді. Але художниця не хотіла змінювати ім’я попри те, що неукраїномовним людям було важко його вимовляти. Жартує, що за правильний наголос у прізвищі (на другий склад) уже навіть і не бореться – головне, щоб ім’я вимовляли правильно.

– Було відчуття, що маю бути українкою, це було дуже важливо для мене. Відчуття мрії, яку українці привезли із собою. Я займалася українським танцем, грала на цимбалах, декламувала поезію, – додає Марущак. 

Вона згадує поїздку до Чернівців у 1979 році – поїхала туди за студентським обміном, коли навчалася в університеті Саскачевана. Каже: ще тоді була вражена «м’якою русифікацією»:

– Нав’язування російської мови в школах, необхідність змінити імена, знищення церкви, творів дисидентів. Ми пережили подібне в Канаді, але було важко зрозуміти, навіщо змінювати свої імена, чому має бути г там, де було ґ. Часом в Україні не знали, наскільки тут, у діаспорі, ми старалися й працювали, щоб усе врятувати. Як ми боролися, щоб не забути культуру, – коментує Марущак. 

Певний час вона працювала в канадському уряді, помічницею заступника міністра. До мистецтва прийшла, коли дізналася, що в неї невиліковний рак крові. Художниця каже: мала минути добра половина життя, щоб вона нарешті змогла розповідати в мистецтві історії, так чи інакше пов’язані з Україною.

Своїми джерелами натхнення називає естетику німецьких художників – Ансельма Кіфера – дослідника Голокосту як катастрофи внаслідок німецького нацизму – і Герхарда Ріхтера, який працює на межі фотографії й живопису. Крім того, художниця відзначає колористику Харківської школи фотографії й згадує про Казимира Малевича:

– Малевич важливий для мене саме через «Чорний квадрат», через те, що він повісив його на місце ікони. Я навчалася як іконописиця, тож за допомогою «Квадрата» встановлюю зв’язок із репресованою релігією, – пояснює Леся Марущак.

Протягом довгого часу художниця вивчала візантійський іконопис, тож і у сучасному мистецтві може використовувати давні мистецькі методи (наприклад, малювання яєчною темперою – сумішшю жовткової емульсії та кольорового порошкового пігменту).

В Україні художниця востаннє була у 2019 році, коли готувалася до виставки «Марія» в Національному музеї Голодомору-геноциду – проєкт був присвячений жертвам 1932–1933 років. Але каже, що навіть на відстані продовжує себе відчувати частиною України. Наприклад, нещодавно цікавилася у своєму Facebook, чи відчувають українці в діаспорі себе на війні (Are you at war?) І майже всі українці в діаспорі сказали, що так. Утім, якщо говорити про Канаду загалом, то «втома від війни» неминуча, вважає Марущак: 

– Нещодавно один американець сказав мені, що не впевнений, чи варто вивішувати український прапор, що українці – колабораціоністи з нацистами. І тоді зрозуміла, що попри те, що Канада підтримує Україну, також є багато дезінформації. Тож я працюю над тим, щоби моє мистецтво спонукало до емпатії, було справжнім – це не штучна конструкція на стіні. Це місце, куди можна прийти, щось відчути й повернутися зі спогадом. Треба продовжувати розповідати історії.

«Амбітні інсталяції у пейзажі»

Леся Марущак розповідає історії не лише за допомогою фото (яке називає своєю відправною точкою) – художниця працює з перформансом та «амбітними інсталяціями в пейзажі». Приводом для діалогу з місцем і землею стали зйомки стрічки The Diggers: Memory of Making, де художниця зафільмована в процесі створення.

– Тоді я надрукувала велике фото, чотири метри, на японському папері. Воно було схоже на покривало для дитини. Я берегла його, щоб з ним нічого не сталося. Але коли я почала з цим фото ходити преріями – босонога, у вишиванці – почалися шалений вітер і дощ. У мене був вибір – утікати й зберегти папір ідеальним або нехай природа робить своє. Я обрала другий варіант. І тоді я зрозуміла, як моє мистецтво пов’язане із землею – земля сама є актором, активним гравцем, а не статичним, – пояснює Леся Марущак.

Канадська земля й природа раніше змушували українців у діаспорі відчувати постійну невизначеність, каже художниця. Це і про те, що замість хати доводилося викопували ямки в землі, ризикуючи замерзнути на смерть на тридцятиградусному морозі. І про те, як ризиковано бути фермером, коли не можеш контролювати природу й свій урожай – так художниці казав її батько.

Тому для Марущак було важливо дослідити першу програму інтернування в Канаді на рівні з Голодомором і викраденням РФ українських дітей:

– Програма інтернування була в Канаді, США, Великій Британії. Ми часто говоримо про інтернування під час Другої світової війни, але й у Канаді мало хто говорить про інтернування під час Першої світової. З вибухом війни невинні люди приїхали сюди в пошуках кращого життя, а натомість зводили табори, де мали замкнути самих себе, – каже художниця.

Саме в преріях, де жили предки Лесі Марущак, відбулася канадська частина перформансу, яку Леся Марущак створила спільно з Мішею Горачек у травні 2023 року (і яку тепер показують як відео в Інституті проблем сучасного мистецтва).

– Земля, де я працюю, пронизана емоціями, історією поколінь і майже позачасовістю, – коментує Марущак.

До ритуального танцю на землі захотіли доєднатися чимало українців із діаспори, але більшість із них хотіли просто спостерігати за процесом, а не брати в ньому участь, згадує художниця.

– Але коли вони побачили, що відбувається, то всі взялися до руху. Лише моя мама не змогла бігати – в неї були проблеми з коліном, – каже Леся, яка й сама стала учасницею ритуального танцю, в накидці з вовни й шовку, пофарбованих пігментом рослин із рідних степів. 

Інші учасники перформансу були вдягнені у вбрання з конопель, виткане в Україні вручну. Перформанс проводили в межах трьох кіл, означених борошном.

– Для людей то було ніби щось чуже, але знане – то з аркана, то з коломийки. Багато з них бігали проти вітру й плакали. Це була ніби психологічна реалізація травми, – додає Леся. – Цей перформанс, на мою думку, підсилив роль середовища в наративі й підкреслив важливість відмови художника від контролю. Він допоміг мені зрозуміти, що таке моя форма мистецтва.

Марущак зізнається: їй цікаво, яким би вийшов перформанс, якби його втілювали на українській землі.

Ритуальний танець про колективну травму й текстильні скульптури дітей

– Я хочу тут бути. Хочу бути частиною цього. Мені важко тут сидіти, коли відкривається моя виставка: мені треба все чути, бачити людей, спілкуватися з ними, спостерігати, як діє мистецтво. Але я довіряю смаку людей, із якими працюю [співкураторки виставки – Яна Гринько й Марина Богуш], а також дуже поважаю такі інституції як Інститут проблем сучасного мистецтва та Український культурний фонд, – каже Леся Марущак.

На відкритті виставки [15 серпня] художниця виступає з відеозверненням. Зі стін дивляться 12 дитячих портретів.

– Це діти з канадських таборів інтернування, діти Голодомору та діти сьогоднішньої війни. Я працювала з диджитал-файлами, але хотіла повернути їх до аналогового стилю фотографії, – пояснює Леся Марущак.

Свій метод роботи художниця називає фотоживописом – використовує сучасний фотопапір і срібно-желатиновий папір часів радянської України, у якого вийшов термін придатності. Після цього повторно фотографує зображення, збільшує копії й обробляє їх хімічними реактивами та пігментами.

Художниця працювала зі світлинами з Архіву провінції Саскачеван, приватної колекції Юрія Лугового й сайту Національного музею Голодомору-геноциду.

Крім фото на стінах, у центру зали з чотирьох боків розвішані шовкові метрові полотна з відбитками дитячих світлин. Це текстильні скульптури, що трансформувалися з умовного паспортного розміру чотири на три. Полотна напівпрозорі й оживають від рухів відвідувачів. Текстильні скульптури супроводжували й перформанс у Канаді – тоді вони вступали в діалог із танцівниками, землею та вітром.

Ці полотна – теж частина перформансу: відвідувачів просять стати біля полотен, які орієнтуються на чотири сторони світу. 

– Потрібно, щоб люди також були частиною перформансу – іноді це найважливіше. Моя робота – це багато в чому взаємодія місця з оповіддю, а потім залучення аудиторії як фінал. Тож коли я бачу, що люди плачуть, торкаються й бачать себе крізь шовк, тоді я знаю, що все працює. Нарешті все разом, – коментує Леся Марущак.

Перформанс в інституті виконують волонтери, які відгукнулися на open call, і співкураторка виставки Яна Гринько. Стіл у центрі трьох кіл, накреслених борошном на підлозі, перетворюється на своєрідний вівтар – там короваї, свічки й ляльки-мотанки. Це ритуальний танець під тужливу музику: руки, схрещені на грудях – жест безпеки; підняті до сонця – свобода. Перше коло – інтернування. Друге коло – Голодомор. Третє коло – викрадення українських дітей, тут і зараз. 

Перформанс продовжується й у повній тиші, коли музика стихає. Біг по колу та повторювані рухи заколисують і вводять у транс. Наприкінці танцівники підходять до глядачів і простягають кошик із бубликами. «Пригостіться хлібом». І глядачі ніби справляють поминальну вечерю за тими, кого вже немає. 

Леся Марущак називає постановку скоріше не перформансом, а ритуальним танцем: коло мовби визнає індивідуальність кожного, хто туди приходить і хоче висловити біль втрати. Тож українські перформери не мали повторювати рухи виконавців танцю в Канаді, скоріше показати основний концепт, що їх поєднує.

– Ритуал як би приземлює нас. Я була студенткою етнографії, багато вчила і про поганські [язичницькі] ритуали, і про службу Божу. Наприклад, наші предки робили кутю, приносячи жертву богам, або приносили дідух до хати. Шовкові полотна нагадують мені хоругви, які носять у церкві. І мені хотілося показати єдність часів наших предків, що вже перейшли в інший світ, усіх присутніх зараз і тих, кого ще немає. Я продовжую роздумувати над тим, яку силу несе в собі цей ритуальний танець. 

Паралельно з фізичним перформансом на екрані транслюють танець у канадських преріях. Показують рядки: «Чорне сонце світить», що натякають на поезію Сергія Жадана «Як ми будували свої доми?»

– Та частина вірша, яка мені дуже сподобалася, для всіх була депресивною – про будівництво будинків, за які ви не боїтеся померти. І це справді змусило мене задуматися про жертви, які щодня приносять в Україні. Люди обирають жертву заради Батьківщини. І я почала досліджувати вибір цих людей – піти чи залишитися. А потім я подумала про дітей, які не мають права вибору й часто є невинними жертвами. 

Показуючи травму очима дітей, художниця уникає образів війни й насильства. Виходить достатньо естетичне дослідження історії колонізації та вигнання.

– Одна кураторка сказала мені, що це дуже красиво. Людина приходить і гадки не має, що насправді може йтися про геноцид. А потім трохи читає і щось для себе знаходить. А потім, якщо хоче, читає більше, – розповідає Марущак.

«Ритуальний танець 4°3». Чотири сторони світу й три часи – минулий, теперішній і майбутній. Місце й час. Точніше, позачасовість.

Наступні перформанси в Інституті проблем сучасного мистецтва покажуть 22 серпня о 19:00 та 7 вересня о 14:00.