Театрально-музичний гурт Schmalgauzen нещодавно назвали «Проривом року». Якщо ви ще не бачили уривків із їхніх виступів у TikTok, то варто знати, що це завжди історія про мікс жанрів й активний фан-клуб (якщо вірити коментарям і  Muzwar Awards). Прихильників своєї творчості хлопці називають «поціновувачами».

Гурт створили у 2020 році в альмаматер – університеті Карпенка-Карого. Зараз учасників гурту насправді не шестеро: Schmalgauzen – це не лише Влад, Міша, Кирило, Рома, Женя й Жора, які виходять на сцену, а також режисер гурту Андрій і директор гурту Валентин. Разом вони створили програми «Твій Віль» (за мотивами творів Августа Стріндберга й Томаса Манна), Avgusto&Gustav (за мотивами творів Роберта Вальзера) і Silence to Silence (за мотивами творів Семюеля Бекета). Манеру гурту часто називають андеграундною, але режисер каже: Schmalgauzen не хочуть бути андеграундом і «готові підлаштовуватися, не зраджуючи собі».

Напередодні прем'єри першого кліпу Schmalgauzen редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова зустрілася з учасниками гурту на їхній репетиційній базі, в Будинку кіно, й запитала, що потрібно, щоб «імпровізація в системі» вдалася, чому важливо поставити програму за Миколою Вінграновським, який був здатен писати водночас про космос і про сало, і навіщо театрально-музичному гурту створювати кліп.

 

Дійові особи (деякі з них мовчать, але присутні):

Влад «Дід» Михальчук – соліст і гітарист

Міша Матюхін – вокаліст і піаніст

Кирило Липко – барабанщик

Роман Дебрін – саксофоніст

Женя Запояско – басист

Жора Ярмоленко – акордеоніст

Андрій Ширко – режисер гурту

Валентин Білоконь – директор гурту

Михайло Швець – оператор першого кліпу Schmalgauzen

 

Про Будинок кіно як театральний дім і перший концерт у Харкові

– Для студентів університету Карпенка Будинок кіно – це намолене місце,  ви його називали своїм «театральним домом». Як почали відкривати для себе цей простір?

Міша Матюхін: Це місце відкрили для нас Андрій і Валік [режисер і директор гурту]. Для них спочатку відкрився ресторан поверхом вище, «Чарлі Чек Поінт», вони почали нас туди потроху зазивати. Це було місце, де можна було спокійно посидіти, раніше тут не було багато людей.

Андрій Ширко: По-перше, Будинок кіно дає певну атмосферу творчості, ти бачиш цей пантеон облич світового кінематографа. А по-друге, у фінансовому плані було дуже зручно.

Влад «Дід» Михальчук: «Американо» був по 25 гривень!

Андрій Ширко: Так, якраз на чашечки три вистачало.

Якось пан Дід запропонував зробити тут імпровізацію на День закоханих, і я погодився. Так почалася історія з Avgusto&Gustav.

У Будинку кіно ми відчуваємо дух театру. Навіть цей дизайн [має на увазі модерністську стелю з важкою люстрою в репетиційній кімнаті, де проходить інтерв’ю] створив видатний оператор Вілен Калюта майже за свій кошт, і це було його місце. І не лише його: це місце бачило багато людей, які нам близькі. Наприклад, Сергій Параджанов стояв на сцені, де ми грали Avgusto&Gustav.

– Ваш гурт фактично сформувався в підвалі на Київщині, а перший великий концерт ви провели біля ТЕЦ-6 на Троєщині. Зараз квитки на ваші концерти розлітаються за лічені хвилини. Коли відчули, що ваша творчість не лише для студентської аудиторії?

Андрій Ширко: Точка відліку, певно, почалася з того моменту, коли нам почали писати: «Дуже чекаємо у Львові», «Дуже чекаємо у Франківську». До цього такого не було, хоч і була певна аудиторія, яка чекала на камерний концерт у Києві.

Кирило Липко: Це було трохи більше року тому, коли ми створили TikTok.

Влад Михальчук: Відверто кажучи, допомогли соціальні мережі. Усі запити приходили або в особисті повідомлення, або в коментарі під відео. Ми бачили статистику, з яких міст найбільше пишуть. Де нас найбільше чекають, туди ми і їхали.

Валентин Білоконь: Прямий запит людей – це найякісніший фідбек, який ти можеш отримати від аудиторії.

Андрій Ширко: Або просто ти прямо в неї запитуєш: «Скільки вас там?» [сміються] 

Валентин Білоконь: Першим точно був Харків, звідти було найбільше запитів.

– Бачила, свою останню виставу ви там скасували. 

Андрій Ширко: Так, на жаль, заклад, де ми виступали, був розташований біля аеропорту, це доволі небезпечне місце. Передусім заради безпеки людей, які будуть збиратися й спілкуватися перед концертом [поціновувачі творчості Schmalgauzen іноді збираються за чотири або п’ять годин перед концертом] Там і так небезпека щодня, а тут ще й масове скупчення людей. Але ми дуже чекаємо на зустріч з Харковом і його людьми, бо це одне з наших найулюбленіших міст, де хочеться проводити час і займатися творчістю. Це особливе місце.

Міша Матюхін: Пам’ятаю, як перед першим концертом у Харкові ми стояли на пероні, курили й переживали.

Кирило Липко: У мене в Instagram єдиний пост із турів, і він саме з першого концерту в Харкові. Я ще підписав: «Вітаю, Ха, тепер ти морське місто!» [у творчості Shmalgauzen багато відсилок до морської тематики]

Андрій Ширко: Для нас найважливіші міста – це ті, де ми відчуваємо, що повністю себе не реалізували. Це, зокрема, Маріуполь і Харків. Хотілося би приїхати туди й дати тисячний концерт. Кожне місто – це різні люди з певним душевним настроєм. Для нас важливо побачити очі цих людей і принести їм те, що їм подобається в нас.

 

 

– Питання до Андрія. Зазвичай люди уявляють режисера в кіно чи театрі як людину, яка дає всім піздюлєй. Що робить режисер театрально-музичного гурту?

Андрій Ширко: Режисура з’явилася з легенди: певна кількість акторів бігала по сцені, але не бачила, який вигляд має збоку. Тож вони обрали людину, яка мала певні здібності, щоби вибудовувати, наприклад, мізансцену, хотіла вона цього чи ні. І цю людину посадили в зал коментувати, а потім до нього почали дослухатися.

Влад Михальчук: Це ти нашу історію тільки що розказав? [cміються]

Міша Матюхін: Андрій увесь час навчання в університеті казав, що не буде режисером, а хоче сидіти у своєму маленькому театрі, гримуватися за столом і виходити на сцену, бути актором.

Кирило Липко: Але на курсі Андрій себе дуже добре проявляв як режисер, тож усі були дуже «за», щоби він керував процесом. Він завжди пручався, але якось виходило його вмовляти.

Андрій Ширко: На мене накинули це ярмо, і я цим займаюся. Ось у Будинку кіно є ресторан «Вавилон», а тут театрально-музичний гурт як місто Вавилон, перший такий мегаполіс, який ділиться на багато різних районів. І як мер цього міста – як тільки я поговорив зі світлохудожником, так треба вирішувати щось, пов’язане з адмініструванням. Тебе обирають, і ти вже несеш відповідальність. Це не професія агресії чи тиранії, але потрібно все тримати в певній зібраній матерії, щоби нести далі.

Ми вже дійшли до спільної філософії. У романі Марселя Пруста є цитата про те, що життя – це зусилля в часі. І кожен із нас розуміє, що це так. А мені потрібно більше за всіх це розуміти, щоби результат виконаної роботи був ще масштабнішим.

Влад Михальчук: Андрій – це такий великий вбачальник, світлий маяк, який бачить світло й правильно його корегує. Залиште це дослівно, будь ласка [cміються]

Міша Матюхін: Можна казати, що він режисер кліпу, режисер репетиції, режисер кіно, режисер перекуру, режисер розмов, режисер життя…[cміються]

 

 

– А директор – це продюсер гурту?

Валентин Білоконь: Роль продюсера я поділив би навпіл: Андрія назвав би креативним продюсером, який розуміє напрям і перспективу гурту, а себе назвав би радше виконавчим продюсером. Тобто я займаються організацією й адмініструванням, але без креативного продюсера у виконавчого не буде роботи.

– Андрію, раніше ви були акордеоністом гурту. Чому вже не виходите на сцену?

Андрій Ширко: Бо людина, яка прийшла [теперішній акордеоніст гурту Жора Ярмоленко], талановита. Ми з ним чимось схожі, акторським типажем. І я відчуваю, що моє акторство вже в минулому. Я в якийсь момент не подумав з «Дідом» конкурувати як з актором. Хоча ми з ним одну роль грали в дипломній виставі, ми дуже різні.

Люди часто в цій професії гризуться, думають, що мають займати абсолютно всі ніші, бути й героєм, й антигероєм. Але кожен актор у своїй ніші розкривається максимально. І якби я «Діда» посадив за барабани, він міг би грати те саме, що й Кирило, але нічого не вийшло б. Але «Дід» уміє тримати на собі всю виставу, як і Міша. 

Оця нішевість і створює органіку: усі не можуть бути героями-коханцями, бо в цьому буде відчуватися фальшивість. А коли ти граєш кривого й косого, а після вистави виходиш таким красивим романтиком, це класно.

Міша Матюхін: Коли ми відкривали тур «Твій Віль», Андрій ще був із нами на сцені, показував Жорі процес, і він був як такий собі тренер, що грає. По факту, людина, яка має дві роботи, які було капітально важко поєднувати.

 

Про «імпровізацію в системі» й «космос і сало» Вінграновського

– Манеру своєї роботи ви називаєте «імпровізація в системі». Як поєднати імпровізацію й структуру і що робити, щоб імпровізація вдалася?

Валентин Білоконь: Це більше стиль життя. Яскравий приклад «імпровізації в системі» – програма по Вінграновському. План уже був намічений, що ми їдемо з нею 100%, це був лютий-березень 2024 року. Але ми стикнулися з проблемою авторських прав, тож із Вінграновським не вийшло. Тому ми зімпровізували й поїхали з програмою Avgusto&Gustav. У принципі, ми перебували в тих межах, які вибудували самі для себе, але з ноткою імпровізації.

Кирило Липко: Імпровізація й азарт полягали в тому, що цю програму ми вирішили зробити для себе викликом. Наприклад, винести з цього простору, який ви бачите, на 65 людей, у «червону залу» на 650 людей, і це 31 грудня, перед Новим роком. Швидко побачивши результат, ми перебудувалися й поїхали з програмою в тур.

 

РОМАН ДЕБРІН: Враховуючи той факт, що вистава була готова, нам лишилося вирішити питання з декораціями, мізансценами (бо в усіх сцен набагато ширший простір), ще два величезні софіти. І, звісно, організаційні питання.

ВЛАД МИХАЛЬЧУК: Це як із піснями, розумієте? Ви можете одну пісню вигадувати три або п’ять тижнів, а можете за пів години. Це така імпровізація потягу душі. [сміються]

Якщо говорити про місцеву імпровізацію, не глобальну, то, наприклад, є моменти на репетиції, коли відпускаєш себе. Є навіть цілі шматки. Але найчастіше все відрепетирувано, хто на який музичний акцент скидає плащ, хто бере жилет, а хто повільно нахиляє спину.

КИРИЛО ЛИПКО: Що чіткіша структура, то більше місця для імпровізації. Та й що таке імпровізація? Я не знаю конкретного терміну. 

МІША МАТЮХІН: Я пам’ятаю з універу фразу, що хороша імпровізація – це відрепетирувана імпровізація.

Кирило Липко: Імпровізація – це коли існуєш тут і зараз. І дуже швидко існуєш, бо тут і зараз швидке. І це підходить під наш стиль життя.

Міша Матюхін: Під час імпровізації ти дуже швидко пропонуєш партнеру те, що виникло в тебе в голові, як спалах. Наприклад, в Avgusto&Gustav, де ми грали разом із «Дідом», кількість імпровізацій зашкалює. Був такий момент, коли ми з ним удвох «розкололися» на сцені: просто сиділи й ржали, і з нами ржав увесь зал. У цей момент ти розумієш, що просто не можеш тримати жодну маску на своєму обличчі й перетворюєшся на звичайного себе.

Кирило Липко: Слід розуміти, що «Дід» дуже серйозний сценічний опонент, щоби його «розколоти».

Андрій Ширко: Існування на сцені дало змогу навіть у цій ситуації, коли вони повернулися в реальний час життя, однаково залишатися в образах. Тобто тоді вони поєднали реальний час життя з ігровим, були в образі й не відчували час. А не відчувати час – це найголовніше в існуванні на сцені.

Міша Матюхін: Вистава мала тривати десь годину сорок чи годину тридцять, а потім ми виходимо й нам кажуть: «Пацани, ви сьогодні дуже довго». Ми грали дві з половиною години, і люди сиділи без антракту. Де ми знайшли ще годину? [сміються]

Андрій Ширко: 2,5 години тримати залу вдвох – не кожен так може. Умовно кажучи, якщо вас троє, вам більше є про що поговорити. Про що двоє людей можуть говорити дві години й водночас цілий місяць? [сміються] Але вони знайшли цікавість одне до одного, я вважаю, одні з найкрутіших акторів України.

 

– Ви вже згадували про роботу з матеріалом Вінграновського й проблему з авторськими правами. Коли ми можемо побачити українських авторів після Стріндберга й Манна?

Андрій Ширко: Поки що ми шукаємо шляхи вирішення проблеми з авторськими правами. Мені здається, нічого іншого поки робити не будемо, бо велика робота пророблена, хочеться почати саме з Вінграновського. Як мінімум, ми оцифрували фільм разом з Укркінохронікою й Національною спілкою кінематографістів. Він зараз є в YouTube, але в дуже жахливій якості. Там Вінграновський 50 хвилин у кадрі, але раджу поки не дивитися, дочекатися показу цього фільму в 4К у великих залах, я сподіваюся. 

 

Вінграновський – це людина, яка має дуже багато поличок із думками і щоразу відкриває для тебе щось нове. Він говорить у віршах про все: рідне село, батьків, Довженка, Голодомор. Сподіваюся, автобіографічний перформанс буде з текстів цього фільму.

Мене ще лякає цей погляд – судити про людину широким мазком. Люди жили в обставинах, коли потрібно було балансувати: якби не балансував би, не зняв би фільм, не видав би збірку й люди не згадали би твоє ім’я. Вінграновський не хотів приймати якихось правил, і йому просто не давали робити фільми, тож він сидів удома. Але потім він погодився на певні умови, йому все-таки дали фільм про фермера, який пройшов Другу світову війну, і це був його перший прибуток за певні роки. 

Саме Вінграновський дасть правильний пласт, який нам потрібен. Щодо інших українських авторів, то не можна просто так взяти й зіграти, наприклад, Коцюбинського. Він може не «лягти» на нас як на акторів, і ми не відчуємо цей матеріал усередині себе. Є різні тексти, драматургія, різні типи театру. 

Міша Матюхін: У свій час я пробував писати дуже багато пісень на вірші, і найбільше відгукувався саме Микола Вінграновський. Купу разів ми пробували з Євгеном Плужником: ніби заводить, але ти не можеш підкорити його до кінця, бо він дуже ламає систему.

Я згадав просто чудовий вірш Вінграновського. Ти читаєш його, усе супер, а потім Вінграновський каже: «Є віра, космос, сало, кавуни і ми». [ідеться про вірш Миколи Вінграновського «І є народ»] Коли ти читаєш цей вірш уперше, це може тобі здатися відсилкою до шароварщини, але потім ти розумієш, що радше ні, текст дуже живий. У палітру чогось постійно актуального Вінграновський дуже вміло вплітає українську спадщину, яку він бачив на той час.

Андрій Ширко: Ось нас цікавить не просто сало, а саме поєднання космічності й сала. Умовно кажучи, є будинок у селі, де живе твоя бабуся й де завжди пахне їжею, а є Рейтарська як прогрес, сучасність, така правильна європейськість. Це не про крайнощі, які ми відкидаємо. Це про те, що Україна про поєднання, у якому ми зараз і живемо, повертаємося в рідні міста й села, а потім ідемо в Києві пити каву в модну кав’ярню.  

 

Кіностудія Довженка як «український Голлівуд» і перший кліп як мініфільм

– В одному з інтервʼю ви казали, що раніше у вас було співвідношення театру й музики 30 на 70, потім стало 50 на 50. Як зросла роль театру, органічно чи ви просто потрапили в загальний тренд?

Валентин Білоконь: Було відчуття того, що потрібно зробити саме це й саме в цих обставинах. Андрій запропонував побудувати структуру так: крім пісні й музичного переходу, де Міша чи «Дід» читали вірш, зробити сцени, розбити на діалоги й монологи.

Міша Матюхін: Тренд стався саме в Харкові, на першому концерті туру, де залетіла ця історія з «лавандою» й «дев’ять чи десять» [ідеться про пісню «Кров і вино»].

Мені здається, люди зрозуміли, що театр буває ефектним і почали записувати TikTok. З одного боку, коли граєш виставу, то хочеш бачити очі глядачів, ніж телефони. А з іншого, якби не ця просвітницька історія, то театру ніхто би не побачив.

Кирило Липко: Але час TikTok має пройти. Спочатку люди прийдуть на одну виставу, щоби відзняти її й відзвітувати в соцмережах, а потім закинуть це діло. 

Влад Михайльчук: Телефон розбивається тоді, коли починається «Тетяна» [сміються].

Кирило Липко: Зараз дуже популярна фраза у відмітках, коли якусь розмиту фотку в сторіз людина підписує: «Вибачте, але це все що я встиг або встигла сфоткати або взяти. Я просто насолоджувався чи насолоджувалася». 

Навіть якщо це мода на театр, то ця мода досить не погана.

АНДРІЙ ШИРКО: Це стає правильною звичкою, бо ти вже знаєш, що квиток у театр можна обрати на подарунок або піти туди на побачення. Уже немає такого, що тебе притягли в дев’ятому класі за руку.

 

Влад Михальчук: «На Кайдашеву сім’ю».

Андрій Ширко: Так, і ти розумієш потім на все своє життя, що в театрі більше нічого не показують. А зараз театр стає класним елементом життя кожного.

– Театр – це люди перед іншими людьми, тобто живий ефект. Якщо знімати його на камеру й викладати на YouTube, як на мене, цей ефект втрачається. 

Андрій Ширко: Як і раніше, актори й режисери стають популярними на всю країну завдяки аудіовізуальному мистецтву. Тому моє прагнення – створити аудіовізуальну платформу, щоби люди відчували, що це класне поєднання. Думаю, наступним кроком від нас буде інша форма, ніж на живих виступах, але це питання часу й грошей.

– Але ж кліп, який ви представите 21 червня [інтерв’ю записували 14 червня], уже можна назвати новою для вас формою?

Андрій Ширко: Так, думаю, це початок нової історії для нас. Із самого початку ми бачимо логотип Національної кіностудії Довженка, і це маленька підказка до того, що може бути далі. Нам цікаво створити не Голлівуд в Україні, а…

Влад Михальчук: Україну в Україні.

Андрій Ширко: Так, щоби був логотип національної кіностудії, але водночас ти не відчував різниці між тим, що це українське, а це голлівудське кіно. Та сама кіностудія Довженка є нашим українським Голлівудом. Можливо, колись ми вас запросимо в перший павільйон, і ви побачите, які об’єми кіновиробництва можна робити тут у Києві, і ви зрозумієте, що це той самий Paramount, ті самі обʼєми своєї інфраструктури, зі своїм фільмосховищем, музеєм на території, купою систем світлоцеху та з власною генерацією електроенергії. Тобто це обʼєкт, який має бути центральним із кіновиробництва в Україні. Тому нам цікаво використовувати айдентику такої інституції, щоб люди цікавилися, читали новини й хоча б мінімально ставили галочки під петиціями. 

Міша Матюхін: Насправді це ще й про розірваність галузей. У нас театр відірваний від музичної сфери, музика завжди була десь у клубах і зовсім забута в театрах. Тобто в них були різні глядачі. Те саме з кіно. Але коли вони разом, це кайфово. Тому, повертаючись до попереднього запитання, у нас, певно, уже не 50 на 50 театр і музика, а 50 – 50 – 50: театр, музика й кіно.

Андрій Ширко: І ще хочеться, щоби була спільна класна конкуренція, а не як у нас заведено, що зробив щось круте, і це будуть обговорювати на кухнях. Це якийсь совєтік юніон. Якщо ми хочемо рухатися далі, нам треба спілкуватися, вирішувати питання, щоб й Укркінохроніка збереглася, і Довженко-центр. Щоби ти йшов на кіностудію й розумів, що йдеш працювати в будівлю, куди ходили працювати Леонід Осика й Сергій Параджанов.

 

– Як ви знімали кліп?

Влад Михальчук: Знімали цілу ніч в одному дуже цікавому місці в Києві. У плані комунікації було дуже тепло.

Андрій Ширко: Ми дуже хвилюємося за результат, але мені здається, що нам удалося, бо вийшло поєднання акторів, режисера й оператора. Я навіть не хотів би називати це кліпом, це про історії людей, які існують у пісні. Але й мініфільмом не можу назвати, бо глядач уявить, що там на годину матеріалу. 

Михайло Швець: Але й кліповості ви в цьому матеріалі не побачите.

Андрій Ширко: Оператор [Михайло Швець] як ще один режисер. Ти приходиш і кажеш йому: хочу, щоб був такий колір і такий об’єктив. Якщо тобі оператор через чотири хвилини в Google знаходить такий об’єктив, значить, у тебе талановитий оператор.

Михайло Швець: Найбільш тривалим періодом був підготовчий. Ми з Андрієм намагалися знайти потрібну пластику зображення, переглядали тести різних об’єктивів у мережі. Пізніше ми зробили власні тести, а потім ще допрацьовували зображення різними світлофільтрами.

Щодо зйомки, то нам дуже не подобалися плавні й роботизовані рухи камери, бо це про несправжність і синтетичність. Тому під час фільмування ми використовували ручну камеру без стабілізаційних систем. 

Також використовували динамічне світло й імітували рух автомобіля. Ми не ставили перед собою завдання зробити це надто реалістично, мала залишатися умовність.

[наперебій]

– Але машина тряслася все-таки. 

– Вона проїздила повз ліхтарі.

– А потім усі зрозуміють, завдяки кому вона їхала і що то за ліхтарі [сміються] 

 

 – А як щодо пісні  «Порцелянові очі», як її створили?

Влад Михальчук: Якраз була глибока весна, така приємна погода. Ми винесли барабани, фортепіано й іншу апаратуру на задній двір Будинку кіно. Не хотілося репетирувати в приміщенні, коли така прекрасна погода. Це літній настрій задав таке класне латинське полотно. Відбувся синтез: сидиш на вулиці з хлопцями, грає барабан, гітара, саксофон. І ми зіграли цю пісню, записали на диктофон. Я взяв пару сигарет і пішов створювати, балдіти від музики. І тоді придумалися не лише «Порцелянові очі», а й інші пісні, які колись ви теж почуєте.

Роман Дебрін: Цікаво, що пісня вийшла майже такою самою, як ми її створили в той день, сильних змін не зазнала.

Андрій Ширко: Це поєднання ретро й сучасності. Нова форма існування, яку ми й планували зробити.