Як на заводі «Антонова» робили карбоновий велосипед, чим крутий дизайн «Таврії» та як геніальні розробники шрифтів переховувалися від НКВДистів. Напівзабуті, а часто й невідомі імена дизайнерів тепер вкарбовані в історію. Їх записали й випустили у форматі друкованого періодичного журналу Настя Жеребецька та Вова Смирнов – артдиректори та співзасновники Spiilka Design Büro, яких ми знаємо щонайменше завдяки «Дії». Видавництвом, що займається правами, редакцією та контролем друку стало Ist Publishing, а одним із головних партнерів – школа популярної культури Skvot.

Ми поговорили з Вовою і Настею про їхній журнал «Літопис українського дизайну», нав’язану українцям меншовартість і труднощі в дослідженні українського дизайну. Презентація видання відбудеться 28 травня.

 

З чого почався «Літопис українського дизайну»

– Коли й чому з’явилася ідея зайнятися «Літописом українського дизайну»?

Вова Смирнов: Коли на початку повномасштабного вторгнення ми всі роз’їхалися хто куди, роботи було не дуже багато – українські клієнти «заморозились» на якийсь час. Ми співпрацювали з Мінцифрою, допомагали Силам спеціальних операцій і подумали, що хочемо зробити свій внесок в українську культуру – зробити музей українського дизайну. 

Нас дуже зарядила ця думка, ми такі: «Клас, давайте зробимо». А коли розійшлися після дзвінка, застопорилися, бо як це – робити музей українського дизайну?

Ми вирішили подивитися й почитати все, що є про український дизайн, щоби вибудувати якусь хронологію й розуміти, які матеріали можна зібрати. Так ми зрозуміли, що немає ніяких матеріалів. Є книжки про Нарбута, Кричевського, «Знак» про українські логотипи й товарні знаки, писали про Харківську школу дизайну часів УРСР.

Коли зрозуміли, що матеріалів мало, вирішили зробити «Вікіпедію українського дизайну». Чомусь ми подумали, що людям буде цікаво самим приходити й писати статті про український дизайн, наповнювати лакуни в знаннях. Хотіли, щоб це був такий собі онлайн-музей українського дизайну. Порахували, скільки коштуватиме розробка цієї «Вікіпедії», зрозуміли, що це дуже дорого. На певний час навіть припинили про це думати. Аж раптом з’явилася ідея зробити журнал. Це ж щось, що ми зможемо потримати в руках!

Чомусь нам здавалося, що зробити журнал – це не дуже складно. Треба написати якісь умовні 12 статей. І, звісно, ми не розуміли, скільки це коштує. Думали, що за дві, ну добре, за п’ять тисяч доларів можна це зробити.

Вирішили почати з підготовки статей. Я раніше робив із Megogo подкаст про історію українського дизайну, і в мене було шість умовно готових текстів. На решту ми хотіли знайти журналіста. Але виявилося, що це не так і просто – знайти журналіста, який розбирався б у дизайні. 

Тому після довгих пошуків ми з Настею самі дописали ще шість статей. І з рештою нам допоміг Юра Самусенко зі Skvot.

  

Ми вирішили подивитися й почитати все, що є про український дизайн, щоби вибудувати якусь хронологію й розуміти, які матеріали можна зібрати

Настя Жеребецька: Насправді ми думали про те, щоб робити щось про український дизайн ще років сім тому, але це було якоюсь мрією на потім. А повномасштабне вторгнення перетворило мрію на свого роду громадянський обов’язок. Якщо ми щось про це знаємо, ми маємо говорити. До того ж усі ці роки, коли ми мріяли й не діяли, ми однаково спостерігали, хто що видає. А видавало переважно видавництво «Родовід» – вони постійно когось відкривають або перевідкривають. Завдяки їм люди знову згадали про напівзабуті імена Нарбута, Кульчицької, Кричевського, Яблонської (вона, звісно, не дизайнерка, але менше з тим). Вони роблять це дуже фахово, це їхня робота. А для нас це було як додатковий проєкт, який треба впихнути в основну роботу. 

Спочатку ми вірили, що зробимо диджитальний проєкт, таке собі slow media про дизайн, але не склалося.

 

 

– Чому ви передумали робити диджитал-платформу?

Настя Жеребецька: Ми в диджитальну платформу дійсно вірили дуже сильно. Бо ми цим займаємося. Для нас набагато простіше зробити класний сайт і потім знайти команду, що буде його поповнювати. Здавалося, що це ідеальна штука, що можна буде писати повільно й так далі. Але що довше ми були в пошуках журналістів або партнерів, то більше ми розуміли, що дуже важко буде підтримувати такий формат. Знайти людей, які будуть постійно, хоч і slowly писати, дуже важко. Бо навіть талановиті журналісти, які не глибоко в темі дизайну, замість опису проєктів писали історичну довідку. Це дало нам розуміння, що медіа ми не потягнемо, тож ми вирішили все ж іти в журнал.

Нам продовжувало здаватися, що це буде нескладно: впряглися, зробили номер, відпочиваємо. Потім наступний.

– І так ви впряглися на скільки?

Настя Жеребецька: На рік. Уже рік ми працюємо над реалізацією ідеї.

Вова Смирнов: Але далі буде швидше. Рік – це ми принюхувалися до всього. Були й дизайнерами, і верстальниками журналу, і видавцями. Але наступний номер у нас насправді текстово вже готовий. Залишилось тільки заверстати. Тобто всі технології в нас уже є, процес уже налаштовано. 

– Як часто будуть виходити наступні номери?

Вова Смирнов: Десь раз на три місяці. Чотири номери на рік.

 

Як це – видати журнал про історію дизайну

– Хто збирав основні матеріали для видання?

Настя Жеребецька: Більшість усього писав Вова. А ще ми залучили дизайнерку-ілюстраторку, яка пише. Це виявилося ефективніше, ніж знайти журналіста, який знається на дизайні.

Усе почалося з того, що Юлія Лободюченко малювала для нас кілька ілюстрацій: до статей про «Таврію» й «Енея», а потім ми попросили її написати текст.

– Ви казали, що зробити журнал виявилося дорожче, ніж ви думали. І я бачила, що у вас багато партнерів, які долучилися. Тобто ви спочатку думали, що самі все зробите своїми силами швиденько, а виявилося, що це не так просто? У чому полягала ця складність?

Вова Смирнов: Спочатку це був шок. Коли я вперше зустрівся з Кирилом Бескоровайним, який робить «Куншт» [науково-популярний журнал – ред.], і розповів йому ідею, він сказав «не робіть журнал». Він порадив повернутися до ідеї з диджиталом.

   

Нам продовжувало здаватися, що це буде нескладно: впряглися, зробили номер, відпочиваємо. Потім наступний

– Чому він не радив друкуватися?

Вова Смирнов: Він розповів про ліцензію на видання, порадив робити це з видавництвом, і каже: «Уяви – увесь твій офіс заставлено журналами». Я це й так розумів, тому мене це не дуже налякало. Складну логістику усвідомлював. Але дійсно здивувала мене ціна. Я уявляв, що це до п’яти тисяч доларів. А Кирило [Беcкоровайний] зорієнтував, що вартість – у діапазоні від 10 до 20 тисяч доларів. Тоді ми просто зрозуміли, що не можемо собі цього дозволити, тому почали шукати партнера у видавництві.

– Хто зараз серед ваших партнерів?

Вова Смирнов: Першим нашим партнером стали дівчата з Ist Publishing, які дуже підтримали ідею й допомогли все порахувати. Ми з ними [працюємо] на партнерських умовах, із мінімальною комісією. Але коли ми вперше побачили угоду, дуже здивувалися, бо дуже великий відсоток із продажу забирають книжкові магазини – близько 30-40%. 

Тобто ми думали, що надрукуємо випуск, продамо, візьмемо прибуток, вкладемо в наступний номер. Але виявилося все не так – гроші звідти не витягнеш, продається воно не все одразу…

Ми почали говорити з бізнесами про можливе партнерство. Але постійно був присутній всередині нас самих цей конфлікт, що люди на дрони, на машини збирають, а ми просимо гроші на журнал про український дизайн. Але бізнеси відгукнулися – нас підтримали MacPaw [українська IT-компанія – ред.], Headway [українська EdTech-компанія – ред.], Skvot [школа популярної культури – ред.] і юридична компанія «Василь Кісіль та партнери». 

Настя Жеребецька: Причому Skvot нас підтримали не лише матеріально, а й поділилися своїми журналістами. А це дуже класні журналісти, і було великим щастям, що вони написали аж п’ять статей для нас. Одна з них піде в другий номер через проблеми з правами на зображення.

 

 

– Розкажіть про права. Бо це ж дуже складний момент. Купа матеріалів, права на які комусь належать. Та й узагалі проілюструвати це все, мабуть, непросто. 

Настя Жеребецька: Оця стаття, що не ввійшла в перший випуск – про Євробачення. Воно відбувалося ж умовно нещодавно, у 2017 році, а матеріалів майже немає. І це ж не якийсь Нарбут, за яким треба лізти в архіви. 

Ми зверталися по зображення у Banda [креативна агенція, що займалася розробкою айдентики – ред.], а в них є лише брендбук. Решта матеріалів була в дизайнера на комп’ютері й не збереглася. Думали, що є в Мінкульті, але там змінилася команда й теж нічого не знайшли. Тобто ось буквально вчора був цей дизайн, а вже нічого немає. І це прямо проблема, бо це ж класна айдентика, а в історії не збереглася.

Вова Смирнов: Настічка, звісно, викрутилася, і наробила патернів із тих зображень, які були. Але наступний цікавий етап стосувався того, що Banda не належать права. Вони не належать і Мінкульту. А за тиждень до того, як журнал мав іти в друк, з’явилася пані з «Суспільного» й каже: «Узагалі-то права належать нам». Технічно їх можна придбати, але ми досі не знаємо ціну. Пані сказала, що їм треба два-три тижні на обговорення всередині. Тож поки що відклали на другий номер.

 

 

 

 

Було цікаво ще з «Живчиком». Ми хотіли написати історію про «Живчик», а вони відмовилися говорити, і сказали, що це – комерційна таємниця. Ми такі: «Так ви ж будете в історії, ми вас закарбуємо, це ж промо, і у вас є можливість розповісти про себе, але ніт».

– Ну вони зроблять колабу з monobank, і їх згадають більше, ніж ці ваші журнали. [сміється] Але вони не хотіли розповісти про дизайн, правильно ж? Ви ж не про продукт питали?

Вова Смирнов: Так, саме дизайн – комерційна таємниця.

 

  

Ми домовилися, що навіть якщо нам дизайн не подобається, але він або вплинув на українців, або був помічений десь у світі, то ми про нього пишемо

Про що історія українського дизайну

– Про що перший випуск? Як ви добираєте ці матеріали? Чи представлені обов’язково в кожному випуску різні часові проміжки? І чи обираєте ви тільки той дизайн, який вам суб’єктивно подобається?

Настя Жеребецька: Оскільки ідея з музеєм продовжує залишатися мрією, ми все-таки маємо свій хронотоп. Ми обрали для себе категорії: шрифтовий, графічний, цифровий і промисловий дизайн. Ми не брали фешн, бо про нього і так пишуть, і архітектуру. Ми брали теми, у яких хоча би приблизно розуміємося. 

Ми дискутували на цю тему між собою, але вирішили все ж обирати те, що нам подобається. Для першого номеру вийшло все просто, оскільки ми починали писати статті самі, узялися за те, що знаємо. 

Вова вже на той час багато знав про Василя Кричевського, про «Таврію» – він про них писав для свого подкасту, тому насправді перший випуск журналу – по суті Вовин спадок. 

Також у нас був подкаст «Звукопис українського дизайну», я там розповіла про «Нову хату». А тепер це мегахайп. Усі про цю «Нову хату» пишуть, і ми теж не можемо не написати, тому що вже сказали А, треба сказати й Б. Тому в нас в одному з номерів буде «Нова хата». Я зараз поїду у Франківськ до свекра, у нього є всі номери цього журналу. Беру із собою сканер і матиму найексклюзивніші кадри, бо те, що було на Pinterest, уже всі собі зберегли. [посміхається] Я покажу те, чого ніде нема.

Вова Смирнов: Так воно якось і відбувається, що ти щось відкрив, відкопав і відкладаєш на наступний номер. У нас уже є ідеї на четвертий, на шостий номер. Так потроху й самі відкриваємо для себе український дизайн. 

Ми ще домовилися, що навіть якщо нам дизайн не подобається, але він або вплинув на українців, або був помічений десь у світі, то ми про нього пишемо. Але, думаю, що випусків на десять вистачить тих дизайнів, які нам подобаються. [сміється]

 

У майбутньому це має бути нашим внеском у культуру.

– Ви думали про кінцеву мету проєкту? Усе ж музей? І скільки для цього має вийти епізодів журналу?

Вова Смирнов: Узагалі тут варто трошки відійти назад і сказати про те, як викристалізувалася наша ідея з «Літописом». Ми обідали з командою й заговорили про те, що західні партнери вкотре відтерміновують допомогу. І я кажу: «Цікаво, якби напали на Францію, теж так було б?» Але ж ні, усі знають Францію, французьку культуру, і їм би точно допомагали охочіше. Просто тому, що люди більше знають про Францію. 

Чи от Італія, Колізей. Якби ракети летіли на Колізей, цивілізований світ захвилювався б. Це ж Рим, Ватикан, Відродження, Леонардо да Вінчі. Це не можна руйнувати. А що знають про Україну? Чорнобиль, Шевченко й корупція? Ну Чорнобиль і так зруйнований, Шевченко вже не грає. Навіщо оберігати цю радіоактивну корупцію?

Ми тоді й подумали про те, що якби люди були більше знайомі з українською культурою, вони б розуміли, що тут також є спадок, який слід берегти. І допомагали б нам охочіше. Так ми спочатку подумали, що зробимо 10 випусків журналу, зберемо це все в книжку, перекладемо англійською й випустимо антологію українського дизайну. 

У майбутньому це має бути нашим внеском у культуру. Тобто, умовно, на наступну війну з москалями, може, у нас будуть уже товстіші ракети й хлопці з НАТО будуть воювати разом із нами. Отака мета вималювалася.

 

– А як же музей?

Вова Смирнов: Зараз важко загадувати на майбутнє, але це було б, мабуть, дуже гарно, якби це був музей дизайну. Це важливо для туризму. Люди б приїжджали з усього світу дивитися, наприклад, на «Таврію» в музеї. 

– Я розумію, що ви більшою мірою спиралися на ті теми, які вже знаєте, але я підозрюю, що дуже багато всього однаково відкривали для себе під інакшим кутом. Може, згадаєте історії, які вам допомогли закохатися в український дизайн по-новому?

Настя Жеребецька: Мене багато що дивувало. Зазвичай у біографіях пишуть, наприклад, Василь Єрмілов народився тоді-то, зробив це, це й це. І ти собі уявляєш, що в нього була творча цікава робота, а потім Вова в обід розповідає, що чувака розстрілювали, але він вижив, і його гнітили в Радянському Союзі. Дизайнерів просто фізично знищували, не давали їм заробляти. Ми чули це про українську літературу та звикли до цього, що є Розстріляне відродження, що багатьох авторів репресували. І ти ніби знаєш, що література страждала, що той, кого ти читаєш, не помер своєю смертю. 

А дизайн – це ніби якась така святкова штука, творча, прикольна, красива, а виявляється, там те саме – увесь той самий жах і трагічні історії. І про це теж треба розповісти. Саме тому ми робимо журнал із текстом. Бо простіше було б нічого не писати – зробити дизайнерський журнал із картинками. Це було б дуже гарно. І я особисто дуже люблю такі видання, як Pinterest, але друкований. І так було б легше. Але писати потрібно. Бо інакше це знову будуть оці всі святкові прикольні картинки без історії. А український дизайн ніфіга не святковий. Він інакший.

 

 

Дизайн – це ніби якась така святкова штука, творча, прикольна, красива, а виявляється, там те саме – увесь той самий жах і трагічні історії.

 

 

Вова Смирнов: Якось ми записували епізод «Звукопису українського дизайну», Настічка розповідала про Хасевича. І я тоді зловив себе на думці, що ми, як завжди, жартуємо, щоб зняти напругу, але майже в кожного дизайнера була складна доля. Хасевич зрештою відстрілювався від КДБістів, а це був суперталановитий і супервідомий чувак. А життя закінчив у криївці, відстрілюючись. 

Чи архіви Кричевського, які горіли чотири рази. Тобто чотири рази за життя в тебе згорають абсолютно всі роботи. Він закінчив життя у Венесуелі, бо якимось дивом зміг утекти. Його намагалися викреслити з усіх згадок, з усіх підручників, а його рідного брата Федора Кричевського заморили голодом. Йому не давали працювати, він помер від бідності. Це називалося «бити рублем». Він теж намагався втекти, але його чи то в Словаччині, чи в Чехії зловили, примусили написати «покаяніє», і після цього він уже нічого не міг робити й помер із голоду. 

А про Нарбута ми жартували, що йому пощастило. Тому що, по-перше, він помер до сталінських репресій, а по-друге, у нього дружина була КДБістка. Зате він залишився в підручниках.

А тепер вони мають нахабство всюди писати, що це російські митці. Наприклад, про Єрмілова вони всюди пишуть, що це російський футурист і конструктивіст. Хоча ніде в документах не зазначено, що він російський і Росія його все життя гнобила. Він пережив дві репресії. Зараз у МОМА вже вказано, що це український художник, але це тому, що наші активісти туди стукалися й доводили.

Узагалі історія з репресіями була в бажанні Сталіна нібито боротися з космополітизмом, щоби люди не дивилися кудись «не туди». Наприклад, на захід. Але насправді це було замасковане переслідування євреїв. Але на дев’ять євреїв репресували ще й одного українця чи росіянина. 

Сталін вважав, що євреї більше за всіх мають зв'язки із за кордоном, отже вони не є радянськими людьми. І Єрмилова звинуватили в космополітизмі по рознарядці. Він виявився тим десятим на дев’ять євреїв. І був репресований вдруге наприкінці 1940-х, а тепер вони кажуть про нього «російський митець».

2012 року росіяни випустили про Єрмилова книжку й розкрили там його історію через Маяковського. Типу він без Маяковського був ніким. Нібито це ж хохол, він не може без «великого брата» бути самодостатнім. І коли ти дізнаєшся про це, то дуже бісить це.

 

Настя Жеребецька: Але з приємних відкриттів те, що ми знайшли декілька доказів того, що наше відчуття меншовартості – штучно насаджене. 

Наприклад, для мене був відкриттям журнал «Нова хата». Він виходив 1925 року, його робили винятково жінки. Цей журнал виник у Львові, де тоді вже було багато польської мови, усі дивилися польські журнали, і коли виходив цей, було багато скептицизму, що це ніхто купувати не буде. Він жіночий, він про те, що чоловікам не цікаво, там є якась історія про меншини. Ну й навіщо робити щось українською, якщо польською краще продається. Але в результаті цей журнал став номером один, його купували, передавали сусідкам, які не могли його купити. Він став прабатьком інших українських журналів, наприклад, «Жіночого світу», який також видавали жінки, але вже в Канаді. І головне, що він виграв приз як найкращий дизайн журналу в 1931-му році в Празі. Тобто це світового рівня журнал, феміністичний, зроблений українськими дизайнерками, які писали про українську культуру, про українські меблі, про інтер'єри, про вбрання. І якщо подивитися на це зараз, це дуже круто. Ну це наш Vogue. Там неймовірні ілюстрації. Я коли досліджувала це, зрозуміла, що ми не просто щось можемо зараз, ми насправді завжди могли. Просто нам казали, що ми не можемо.  

 

Я коли досліджувала це, зрозуміла, що ми не просто щось можемо зараз, ми насправді завжди могли. Просто нам казали, що ми не можемо

У нас просто забрали цю еволюцію. Ми на цей час могли бути вже в рази крутішими, наприклад, ніж той самий Vogue. Просто в них була можливість жити, а в нас не було можливості розвиватися.

Чи той-таки Хасевич. Я б у житті не подумала, що в когось із наших художників у 1930-ті роки могла бути виставка в Чикаго. 

Тому, я думаю, що нашу меншовартість реально викорінити тільки ґрунтовними знаннями. У нас були й музика, і дизайн, і живопис, і мода. Просто ми про це не знаємо. Або карбоновий велосипед! Карбоновий велосипед на заводі Антонова! Якби я сама писала статті, я так би й писала «карбоновий велосипед!!!!!» [сміється]

– У вас буде презентація «Літопису». Що там буде відбуватися?

Вова Смирнов: Ми хотіли, по-перше, подякувати всім партнерам, які до нас долучилися, і попросити їх розповісти, чому для них це важливо. А потім трішки потравимо байки. Розповімо, як це все непросто. Бо ми ж під це зробили ГО «Укрдизайнархів», щоби працювати в чисту, щоб нас не звинуватили, що ми беремо якісь гроші. Бо це дуже важливо пояснити, що кожна гривня йде для підтримки цієї історії. Адже спонсори дали гроші на друк першого випуску. Другий ми поки що фінансуємо з власної кишені.

– Великий наклад друкуєте?

Вова Смирнов: 1000 штук. 

– Що ви планували робити з дистрибуцією? Журнали будуть продавати в книжкових магазинах? Чи їх треба буде десь замовляти?

Вова Смирнов: Ми анонсували передзамовлення і за декілька днів продали більше половини тиражу. Решту з першого випуску будемо продавати на презентації, під час «Книжкового Арсеналу» та в декількох книжкових магазинах.