Artists At Risk (AR) має головний офіс у Гельсінкі (Фінляндія), але працює для митців у зоні ризику в десятках країн уже понад десять років із 2013 року. У грудні 2023 року AR презентувала внутрішню українську мережу резиденцій у львівському Jam Factory Art Center і прагне її розширити. 

Зараз в Україні працюють 13 інституцій культури, мистецьких центрів і приватних ініціатив, які прийняли 100 українських митців із початку повномасштабної війни. Крім того, близько 500 українських митців прихистили резиденції за кордоном спільно з національними мережами SWAN у Швеції, Goethe-Institut у Німеччині, регіональними мережами в Італії, Іспанії та загалом у Європі.

Співзасновники Artists At Risk (AR) Івор Стодольські та Маріта Муукконен також є співзасновниками організації Perpetuum Mobile (PM), що створена у 2007 році, зосереджена на кураторстві й об’єднує мистецтво, практику та дослідження. З українськими митцями куратори працювали ще до повномасштабної війни, але, щоб забезпечити прихисток після 24 лютого 2022 року, мережу резиденцій довелося створювати практично з нуля.

Редакція The Village Україна запитала в співзасновників Artists At Risk (AR), наскільки важко було створити мережу внутрішніх резиденцій в Україні, за якими критеріями визначають, що митці перебувають у зоні ризику та чому резиденції в Україні треба продовжувати не лише для українських митців.

 

 

– Ви були кураторами «Київської бієнале» ще у 2015 році й надавали прихисток українським митцям після 2014 року. З чого почалося знайомство з Україною?

Маріта Муукконен: Так, справді, ми були кураторами однієї зі шкіл на «Київській бієнале», яка мала назву «Школа переміщених осіб» (The School of the Displaced). Ми тоді отримали запрошення від Українського центру культурних досліджень (Ukrainian Center for Cultural Studies Visual Culture Research Centre (VCRC). Наша школа отримала таку назву, бо [російське] вторгнення, на жаль, на той момент уже почалося. У Києві вже жили ВПО. Але хочу згадати, що ми працювали з українськими художниками ще до бієнале, у наших кураторських проєктах. Наприклад, із Миколою Рідним, Романом Мініним та іншими.

Івор Стодольські: У 2015 році ми зробили великий проєкт із міжнародними художниками на Київській бієнале. Окрім репрезентативного проєкту в головному офісі Центру візуальної культури, ще одна частина цього проєкту відбулася на вулиці Фролівській, 9/11, де раніше був шелтер для переселенців, там можна було отримати одяг чи меблі. Не знаю, чи це місце досі є, але ми там побудували сцену. Приїхали музиканти-біженці із Судану, які жили в Норвегії. Вони приїхали в Київ, щоби показати, що можна жити далі й створити державу, де можна так виступати. Ми провели кілька концертів – із танцями й гітарами, а потім сказали, що маємо перейти до наступного проєкту. А вони сказали: «Ні-ні, ми продовжимо», і виступи не припинялися. І ми продовжили. Фактично це було те саме місце, де пекли той хліб, що їли на Майдані. Вони показали нам це місце, яке для них було майже святим.

Маріта Муукконен: Також біженці сказали нам, що хочуть не лише дах над головою, а й простір для майстер-класів, наприклад. Тому простір після бієнале залишився, зі стільцями, столами, лавками, які вони могли використовувати для своїх цілей. Ми також робили про це виставку. Виставка в Центрі візуальної культури була присвячена міжнародним художникам, які самі пережили переміщення чи вигнання.

Івор Стодольські: Ми приймали українців у Гельсінкі ще до того, як вони опинилися в зоні ризику. Тому зв’язки з Україною були протягом багатьох років. Ще одна просто причина, чому ми хотіли відвідати Україну – мій дідусь народився в Ужгороді. [усміхається]

 

   

 

Думаю, ми маємо ще більше мотивації продовжувати співпрацю в Україні після того, як відвідали ці резиденції та побачили їхню залученість

 

   

 

– Нещодавно ви відвідали Jam Factory у Львові, де презентували мережу резиденцій в Україні. Наскільки я знаю, потім планували їхати до Києва, чому відмовилися від цієї ідеї?

Івор Стодольські: У Київ не цього разу. Тоді було кілька потужних атак на місто. У Львові була велика дводенна подія в мистецькому центрі Jam Factory, там ми познайомилися з мером Львова. Разом ми поїхали туди, де реставрують приміщення для майбутнього хабу ЮНЕСКО. Ми також побували в Ужгороді, Дрогобичі, інших містах України.

Маріта Муукконен: Ми також були в горах, зустріли там сніговий шторм. Загалом у нас був обмежений час, в Україні ми провели близько десяти днів. За цей час, окрім дводенного семінару та відвідування мера Львова, ми встигли відвідати шість мистецьких резиденцій, це досить багато. І це був справді хороший досвід: побачити резиденції і як ними керують, у дуже виважений і творчий спосіб. Думаю, ми маємо ще більше мотивації продовжувати співпрацю в Україні після того, як відвідали ці резиденції та побачили їхню залученість.

Івор Стодольські: З причин, які ви знаєте, під найбільшим ризиком перебувають митці, які тікають зі східних регіонів – окупованих територій або тих, які перебувають під обстрілами. Ми розміщуємо їх на заході країни, де менша ймовірність обстрілів.

Маріта Муукконен: Більшість наших резидентів перебувають у безпечніших районах. Звісно, в Україні немає безпечних місць, але я маю на увазі, що більшість резидентів живуть на заході країни, у нас там близько 15 хостингових закладів. Також кілька таких інституцій є в Києві.

 

 

– Митців у зоні ризику ви в загальному визначаєте як таких, які перебувають у політичній небезпеці й рятуються від утисків і війни. Яким критеріям мають відповідати митці, щоб стати резидентами?

ДИСКЛЕЙМЕР: Artists At Risk (AR) має центральний офіс у Гельсінкі (Фінляндія). Це організація, що працює на стику прав людини та мистецтва. У своїй роботі AR дотримується Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (як UNESCO, «Госпітальєри» чи інші міжнародні інституції й фонди), де йдеться про відсутність дискримінації різних націй у порятунку. 

Тому робота AR включає порятунок митців з Афганістану, які рятуються від Талібану, тікаючи від війни та переслідувань, Курдистану, Уганди, а також російських і білоруських митців – опозиціонерів путінського режиму та війни, а весь час повномасштабної війни це близько 90 росіян і білорусів, на противагу близько 600 українським митцям і професіоналам сектора культури в ризику. Цей напрям поступово зменшується, бо білоруським і російським митцям перестають видавати візи.

Водночас український департамент не пов’язаний із цим напрямом. У Artists at Risk не змішували українських митців із білоруськими чи російськими на жодній резиденції чи на жодному івенті.

ІВОР СТОДОЛЬСКІ: В Україні це неважко визначити. Це люди, які втекли з окупованих територій, чиї будинки розбомбили, вони втратили все. Без сумніву, вони в зоні ризику і їм потрібна допомога. Тому вони в пріоритеті. Якщо я правильно пам’ятаю статистику, то в 98% випадків наші резиденти – саме з окупованих територій, сходу України чи інших територій поблизу фронту. Лише 2% з територій, які не під такою загрозою. Це митці, які мають серйозний посттравматичний стресовий розлад чи подібні психічні проблеми. Вони потребують переміщення, щоб відновити свою душевну рівновагу. 

Наприклад, у 2022 році багато художників прибули на резиденцію в Німеччину чи Західну Європу, отримали дозвіл проживання через нас. Зараз, у 2023 році, у резиденції можуть сказати: «О, в нас були такі чудові стосунки з цим художником, було так добре й цікаво. Чи можна ще один грант?» І ми хотіли б його надати, але намагаємося віддавати перевагу заявкам тих митців, які справді перебувають у зоні ризику.

 

 

Маріта Муукконен: По суті підтримка ментального здоров’я для тих, хто цього потребує – це також частина резиденції. Звісно, у нас є онлайн-терапевти, ми можемо надавати довгострокове лікування, але за кілька сеансів вони можуть спрямовувати й для подальшої медичної допомоги, якщо це необхідно. Тож у певному сенсі це відрізняється від звичайної мистецької резиденції. В інших країнах у нас також є випадки, коли людей катували, а потім вони були врятовані, тому такий тип підтримки потрібен.

За кілька днів після запису інтерв’ю на глобальній сторінці Artists at Risk з’явився пост про російського резидента Face, який швидко видалили, тому редакція The Village Україна уточнила у співзасновників AR їхню позицію щодо публікації.

– На глобальній сторінці AR з’явився пост про російського опозиційного репера Face як вашого резидента. Цей пост згодом видалили. Чому ви вирішили окремо про нього розповісти? І чи видалили через реакцію української спільноти?

– Це був ніби шторм у чашці чаю, але такі речі демонструють наші основні принципи. Нещодавно ми мали інтенсивну й гарну програму подій в Україні, яка включала дводенну конференцію, семінари й візити до багатьох наших резиденцій на заході України. Тому наші соціальні мережі, Global AR, були переповнені українськими історіями. Водночас наша піар-команда Global AR не подумала заздалегідь та опублікувала на сторінці пост про резидента Face, який перебував у Гельсінкі. Це було вирвано з контексту.

За іронією долі, ця публікація довго висіла в черзі майбутніх публікацій просто тому, що ми не могли її опублікувати під час проживання Face з міркувань безпеки. До речі, на резиденцію AR не витратив ні копійки, Face фінансував її самостійно, AR лише допомагали з підготовкою документів.

Крім того, пост був незавершеним. Ми не схвалили його оприлюднення. Коли ми побачили, що його опублікували, то сказали команді зняти його, щоби виправити неточності, які ми побачили. І через 20 хвилин його зняли. Але за ці 20 хвилин було кілька негативних реакцій, і ми побачили, що контекст не той. Ми вирішили не розміщувати його, поки глобальна стрічка AR не змінить фокус. Це все. Наша українська стрічка Instagram унікальна серед правозахисних організацій у сфері мистецтва. Як завжди, вона мала лише український контент (інші організації можуть його змішувати).

Як відомо всім, хто працює з AR, ми дотримуємося міжнародних конвенцій із прав людини. Ми підтримуємо афганців та іранців, які тікають зі своїх країн, уряд яких тероризує їхніх жінок, а у випадку з Талібаном оголошує більшість форм мистецтва просто злочинними. Так само ми підтримуємо російських митців-дисидентів, тих, хто змушений тікати від убивчого режиму Путіна. Ми завжди проводимо перевірку минулого, щоб переконатися, що вони є саме дисидентами й це не фейк. І що вони справді потребують прихистку через переслідування за їхню опозиційну діяльність.

Як чітко зазначено в міжнародних конвенціях із прав людини, яким би жахливим не був уряд країни, паспорт якої хтось має, не можна дискримінувати цих осіб на основі їхнього етнічного походження, раси, кольору шкіри чи релігії. Така дискримінація неприпустима. Як сказано в Загальній декларації прав людини: «Ніхто не може бути підданий тортурам або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню й покаранню… Ніхто не може бути підданий свавільному арешту, затриманню чи вигнанню… Усі рівні перед законом і мають право на рівний захист закону без будь-якої дискримінації». Це конвенції, підписані всіма членами ООН, ЄС, Європейської Ради, підписантом яких також є Україна. І це також принципи Artists at Risk (AR).

 

   

 

 В Україні є резиденції для митців, але раніше не було мережі українських резиденцій

 

   

 

– Які загалом були ваші дії, коли в Україні почалася повномасштабна війна?

Маріта Муукконен: Ми опублікували вебсторінку з усіма екстреними посиланнями для українських митців і працівників культури – як їм отримати допомогу, як виїхати з країни. Це було за кілька днів після початку повномасштабної війни. Це відбувалося в тісній співпраці з владою, щоб потім, наприклад, працювати з резидентами у Швеції. Ці лінки стали дуже вірусними, люди почали шерити, і вебсторінка вже не була вихідним ресурсом. Після цього українські митці та працівники місцевих рад почали до нас звертатися, інституції почали запитувати, що вони можуть зробити, щоб допомогти своїм українським колегам. За десять років роботи такого з нами ніколи не траплялося, щоб інституції пропонували свою допомогу, перш ніж митці в зоні ризику її попросять. Зазвичай усе навпаки.

Івор Стодольські: Це було просто божевілля. До 24 лютого ми шість або вісім місяців провели в шаленому овердрайві, бо намагалися допомогти тисячам художників з Афганістану. Ми отримували мільйони запитів та електронних листів і відчайдушно працювали з багатьма партнерами по всьому світу. А потім ще це [повномасштабна війна]. І тоді ми сказали собі: «Добре, ми маємо це зробити». І ми це зробили, одразу перейшли до цього. 

Нам писали сотні людей із Нью-Йорка, Берліна, Парижа, загалом з усієї Європи й запитували: «Що ми можемо зробити? Як ми можемо допомогти?». Їх було так багато, що нам довелося створити спеціальний форум для хостів, щоби до них могли звернутися по допомогу. І ще треба було зробити перевірку репутації, щоб переконатися, що це законні організації. Отже, це був абсолютно новий для нас процес фільтрації та пріоритезації, це було інтенсивно. Цифрова інфраструктура значно зросла.

Маріта Муукконен: Перших українських митців із зони ризику ми почали приймати в ЄС протягом кількох днів, думаю, перша резиденція відбулася на початку березня 2022 року. У межах України резиденції почали приймати митців улітку 2022 року, прийняли близько 100 митців на сьогодні. За межами країни ми прийняли набагато більше митців, приблизно 500 (без урахування їхніх родин). Загалом ми надали допомогу приблизно 600 українським митцям у зоні ризику за два роки. 

Митцям потрібна не лише підтримка, їм потрібен розвиток, творче середовище, де вони можуть продовжувати свою роботу. Ми давали можливість митцям вирішити, чи вони хочуть (і чи можуть) залишитися в Україні, чи хочуть поїхати за кордон (якщо дозволено). І багато митців захотіли підтримувати мистецтво в Україні.

Ми продовжуємо працювати й з афганськими художниками, як і з українськими. Під час воєн чи інших видів великих репресій ми повинні продовжувати працювати й з іншими, бо, на жаль, у всьому світі відбуваються конфлікти, війни та переслідування. В Україні, як і, наприклад, в Афганістані, ми створили окрему команду, яка працювала з кураторами зі Швеції, Фінляндії, Німеччини. Важливо, щоб команди країн, наприклад, України, не змішували аплікантів із різних країн.

Думаю, варто також згадати, що ми одразу вирішили підтримати Україну. Є подібні правозахисні організації, які її не підтримували. Ми також зазвичай не працюємо з практиками, як утеча від війни, ми працюємо з конкретними митцями, перевіряємо їхню історію, як в Афганістані, коли митці проти уряду, проти режиму, чи справді вони перебувають у зоні ризику. Тому для нас це був інший процес, ми ухвалили рішення, що будемо підтримувати українських колег.

 

 

Івор Стодольські: Ми також вирішили, що маємо працювати з Україною, бо вона є частиною нашого історичного регіону, з яким ми завжди працювали. І я вважаю, що важливо бачити кількість допомоги, яку ми отримали від інших мереж резиденцій, а це мережі в 40 країнах.

Україна хоче бути частиною Європи в довгостроковій перспективі. Це важливо, що до України ставляться як до країни, яка одного дня матиме такі самі обов’язки, як європейська країна. І ми цьому дуже раді. Але що ми будемо робити з афганцями, які навіть не можуть отримати візу до Німеччини, а в Іспанії так і не вийшло? Може, привеземо афганців в Україну. І деякі люди нам навіть казали: «Чому б і ні?». Це був позитивний знак. Він демонструє бачення безпечного українського майбутнього, де країна може допомагати іншим.

Але ідея в тому, щоб Україна була не лише була частиною мережі, але й частиною допомоги. Наприклад, резиденції в Західній Європі, які приєдналися через українських резидентів, тривають не лише для українців (бо їх тепер приїжджає менше), але й для митців з усього світу, наприклад, із Судану чи Ірану. І це ще одна причина того, чому для нас важлива мережа в межах України.

Маріта Муукконен: Ми зараз намагаємося переконати спонсорів продовжувати фінансування мережі. Підтримувати резиденції – це також підтримувати їхню інфраструктуру, що означає наявність туалету всередині приміщення, опалення, генераторів та іншого.

В Україні є резиденції для митців, але раніше не було мережі українських резиденцій. Але ми сподіваємося, що вона буде та продовжить підтримувати не лише українських митців, але й закордонних у довгостроковій перспективі. Тому зараз ми намагаємося зробити все, щоб мати більше такого обміну та розвинути потенціал. Наприклад, фінським або німецьким резиденціям можна було б дізнатися, як українським резиденціям вдалося налагодити роботу за допомогою дуже невеликих ресурсів і в дуже креативний спосіб.

 

   

 

Ідея в тому, щоб Україна була не лише була частиною мережі, але й частиною допомоги

 

   

 

– Думаю, доволі важко відкрити мережу резиденцій в Україні, якщо ви тут не перебуваєте. На які труднощі ви натрапили в процесі?

Маріта Муукконен: Завдяки роботі внутрішньої української команди нам вдалося зробити так, щоб усе працювало добре. Наприклад, українці краще знають особливості управління фінансами всередині країни. Завдяки американським донорам і ЮНЕСКО ми використали різне фінансування під різні потреби, так нам вдалося змусити цю головоломку працювати. Один із перших воркшопів, який ми організували, полягав саме в тому, щоб поділитися цими знаннями з резиденціями – як керувати фінансами та як звітувати про фінанси. Також у нас був фінансовий консультант, який тренував резиденції, вони також навчалися, як здійснювати адміністрування для міжнародних донорів. У довгостроковій перспективі важливо знати, які вимоги є до квитанцій, фінансової та іншої звітності. І нам вдалося це зробити, бо ми знайшли в Україні людей, які є компетентними. Зараз ми маємо членів команди в Києві, Львові, Одесі й цьому дуже раді.

Івор Стодольські: У нас чимало членів команди перебувають на місцях, загалом це наш modus vivendi [від латинського modus – спосіб і vivendi – жити]. Наприклад, якщо йдеться про Афганістан, то оцінку ризиків проводить той, хто справді був в Афганістані й знає там мистецьку сцену, інші місцеві історії. В Україні в певному сенсі простіше, бо зрозуміло, хто «хороші хлопці», хто – агресор, а хто – жертва. У таких місцях, як Афганістан чи Іран, виникає велика плутанина. Хтось може вдавати, що виступає проти режиму, але може виявитися терористом, або тим, хто насправді підтримує уряд Ірану, тому важливо перевірити репутацію митця та провести оцінку ризиків. Наприклад, вони можуть казати, що створили відео, а потім виявиться, що це чуже відео, отже, люди намагалися його підробити за допомогою різних програм. Тому ми це фільтруємо належно, залучаючи людей із регіону та перевіряючи факти.

Маріта Муукконен: В Україні оцінка ризиків, звісно, відрізняється. Наприклад, заявки подали близько 2700 людей, але ми надали житло 600 митцям, бо наша команда оцінювала, хто найбільше цього потребує. Це, наприклад, люди, які виїхали з окупованих регіонів або втратили на війні членів сім’ї. Наша команда могла поговорити з цими людьми на місцях, тому, звісно, знає ситуацію краще за нас.

 

 

– Війна в Україні триває 10 років, повномасштабна – майже два роки. Ви вже казали, що на резиденції за кордоном приїжджають менше українських митців. Чи помічаєте, що менше людей хочуть допомогти?

Івор Стодольські: Обсяг допомоги був неймовірним як для невеликої організації у світі мистецтва – ми перемістили 600 митців, і це просто феноменально. Але це стало можливим лише завдяки мережі державної підтримки з усього світу, особливо в Європі. Здається, урядам потрібно багато часу, щоб ухвалити бюджет. Зараз, наприклад, німецький Goethe-Institut не знає, продовжуватиме підтримку чи ні. Торік вони отримали сигнал у червні, а в серпні ми нарешті підписали контракт. А потім інтенсивно працювали чотири або п’ять місяців, бо надійшли гроші. Так само і з ЮНЕСКО. Мережа резиденцій у Швеції значно скоротилася ще торік. Тож так, є ця повільність, і ми не знаємо, що буде у 2024 році. 

Щодо пожертвувань фізичних осіб, це вже не злободенна тема (на жаль, люди часто так думають). Ми намагаємося нагадати їм, що Афганістан все ще важливий. І Україна, звісно. Ви знаєте, ніхто навіть не думає про Судан, М’янму, де дуже важливі й дуже складні ситуації. Тож ми намагаємося не йти за модою й не стежити лише за актуальною темою. Але це з боку індивідуальних пожертвувань. Великі грантові пожертви також залежать від політичної волі. 

Маріта Муукконен: Ми хотіли б підкреслити, що зараз не маємо жодних гарантій щодо продовження мережі в Україні. Намагаємося заохочувати робити людей пожертви, щоб ми могли продовжувати працювати, бо резиденції в України дуже залучені й виконали величезну роботу, щоб запуститись. І нам буде хотілося б бачити цю наступність, особливо для цієї мережі в Україні. Але інакше, відповідно до потреби. Це те, над чим ми працюємо.

Івор Стодольські: Також має бути фінансування з українських джерел. Я маю на увазі, що є великі олігархічні фонди, які мають багато грошей. Знаєте, грант на 100 тисяч чи 200 тисяч євро – це так уже й багато. Але це змінить все колосально, коли йдеться про підтримку мережі внутрішніх резиденцій України та зміни всього мистецького поля. Не знаю, якби це був [Віктор] Пінчук чи інші великі імена, то це не вимагає від них великих грошей.

Другий рік ми отримуємо фінансування від ЮНЕСКО, Andy Warhol Foundation for Visual Arts і Teiger Foundation. Але навіщо очікувати, що американці більше за українців будуть непокоїтися щодо мистецької сцени в Україні? Тож, щоби зберегти це, українцям варто активізуватись і вкласти цю невелику частину грошей.

 

   

 

Було б добре, якби цю справу згодом перейняли українські національні інституції

 

   

 

Маріта Муукконен: Думаю, варто згадати, що Andy Warhol Foundation, який зазвичай отримував фінансування лише для нас і для ще однієї організації в Україні, вирішив фінансувати і європейські організації. Завдяки їхньому фінансуванню ми змогли почати роботу в Україні. Andy Warhol Foundation підтримує нас уже другий рік. Навесні, я сподіваюся, вони продовжать фінансування, але ми не знаємо.

Перший рік проєкт усередині України нас фінансували лише американські фонди, а цього року додалося ще й фінансування ЮНЕСКО, який був для резиденцій за кордоном у 2022 році. Інша американська організація, яка давала кошти протягом першого року, відмовилася від фінансування, тому ЮНЕСКО втрутилася. Але фінансування від ЮНЕСКО малоймовірне. Тому ми шукаємо українських «олігархів»: якщо знаєте якогось, то, будь ласка, передайте йому. [усміхається]

Івор Стотодольські: Незначна сума, й у вас буде мережа резидентів, якої ви ніколи не мали, це буде суперуспіх. Наприклад, у Jam Factory Art Center багато митців із Києва чи Івано-Франківська зустрілися вперше, і це створило абсолютно нову можливість, щоби подумати над національною мережею резиденцій. Під час наших дискусій зі спонсорами, включно з Українським інститутом, Українським культурним фондом, ООН, ми неодноразово говорили, що не хочемо володіти мережею. Йдеться не лише про митців у зоні ризику, а про створення мережі резидентів для України на довгострокову перспективу. Було б добре, якби цю справу згодом перейняли українські національні інституції. 

Витік мізків з України також є проблемою, тому, щоб таланти залишалися в Україні, треба побудувати внутрішню мережу. Поки що немає жодних ознак того, що фінансування продовжать, тому нам точно потрібен новий спонсор. Ми відчуваємо, що настав час, щоби цей спонсор прийшов і взяв на себе відповідальність за цю важливу мережу.

 

 

– Що ви зрозуміли про українську культуру за час роботи з нею?

Івор Стодольські: Знаєте, європейці часто відчувають, що люди, які приїжджають з інших місць, якось їх наздоганяють, цей європейський комплекс переваги. У певному сенсі в Україні, принаймні у світі мистецтва, багато людей нібито намагалися бути більш передовими, більш сучасними. Багато професійних митців, є й аматори. Але загалом, думаю, є чимало тенденцій до професіоналізації, бажання бути естетично свіжим, актуальним, думати наперед. Це приємно бачити.

Маріта Муукконен: Одна з найцікавіших речей для мене як кураторки – це відкривати нові імена. Я більше знаю про візуальне мистецтво, але, наприклад, нещодавно в Гельсінкі зустріла українську драматургиню Олену Степаненко, про яку раніше не чула, і це дуже сильна драматургиня. Або Саша Денісова. Також приємно, коли драматурги перекладають п’єси на фінську та ставлять їх у Фінляндії. Роботи українських митців бачать у Європі, і це добре, бо Україна фактично є частиною Європи. Наша програма підтримує митців, щоби вони заявляли про себе й продовжували свою мистецьку діяльність.

Івор Стодольські: У 2022 році в нас також була резиденція в Парижі, приїхали три українки, яких ми підтримали за допомогою ЮНЕСКО, ми познайомилися з їхнім мистецтвом. Одна була диджейкою, друга – художницею по склу, ще одна – художницею по текстилю. Ми познайомили їх із багатьма контактами – виставковими майданчиками, сценами, кураторами, спонсорами, ЗМІ, бо знаємо місцеву екосистему. Як говорила Маріта, наше завдання – не просто створити гарне місце проживання, а дати нові можливості. Завжди приємно бачити їхнє процвітання як митців, і це дає їм шанс продовжувати.

Маріта Муукконен: Ми допомогли понад 600 українським митцям із різних дисциплін, серед них багато талановитих, але, звісно, ми знаємо не всіх. Нещодавно в нас була подія в Берліні, туди приїхав один із наших перших резидентів, молодий ЛГБТК+-активіст. Він підійшов поговорити, запитав, чи пам’ятаємо ми його, і сказав, що він тепер студент американського Бард-коледжу. Він розповів про свою мистецьку роботу зараз, за рік вона дуже просунулася. Чудово бачити, як люди знаходять нові шляхи. І, сподіваюся, що вони повернуться в Україну.