Інтерв'юСтрит-художник Rubae відкрив першу виставку в Києві. Запитали про стрит-бомбінг замість вандалізму

Двері електрички, імпровізовані люки з метро й мозаїка: першу персональну виставку анонімного графітера, дизайнера й художника Rubae відкрили в київській YA Gallery. На виставці, яка триватиме до 28 квітня, прагнули відтворити автентичну вулицю з телефонною будкою, світлофором і камерами відеонагляду.

Rubae – автор одного з найбільш упізнаваних тегів у Києві, який створив графіті, зокрема, на артзаводі «Платформа», Караваєвих дачах і Русанівці. Вуличний художник також розвиває бренд стритвер-одягу Ugly Cool.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова побувала на виставці, а пізніше зустрілася з Rubae в київському кафе «Каштан», щоби запитати, навіщо в галереї вуличне мистецтво, як створював графіті на вагонах компанії «Ковальська», а потім видав артбук, що відрізняє стрит-бомбінг від вандалізму й чому графіті райтер створює та руйнує одночасно.

 

 

– Мені здається, вуличні художники можуть дещо скептично ставитися до ідеї персональної виставки. Чому для тебе це було важливо?

– [палить у дворі кафе та розповідає] Ідея відкрити виставку була ще до того, як була запланована книга. Вийшло навпаки: щоб закріпити результат книги, після її виходу відкрили персональну виставку. YA Gallery вийшли на мене ще перед тим, як побачили книжку. Вони були зацікавлені в тому, щоби дати мені змогу зробити щось своє. Я вже мав підготовлений матеріал, але підготовка однаково тривала десь пів року до відкриття виставки.

– Що думаєш про тезу, що вуличне мистецтво має бути на вулиці, а не в галереї?

– У цьому є частка правди, звісно. Вуличне мистецтво – живе, тому має бути на вулиці. Але іноді є моменти, коли можна зробити щось більше. Коли є змога зробити щось легально, а не лише обмальовувати фасади й потяги – чому цього не зробити? Також хтось із колекціонерів може придбати.

 

 

– Виставка акцентує на тому, що треба відрізняти стрит-бомбінг від вандалізму. Як це зробити? І які правила справжнього райтера, а не того, хто хоче його вдавати?

[Повз проходить одна із сестер Фельдман, Rubae запрошує її на виставку. Вона відповідає, що сходить, а її сестра вже там була] 

– У спільноті є неписані правила. Наприклад, райтер ніколи не залишає свої теги на пам’ятках архітектури, це вже і є вандалізм – коли псуєш фасад історичної будівлі. Усе просто: якщо це на гаражі – то ок, гараж від цього не розвалиться, напис чи малюнок навпаки можуть його прикрасити. Якщо телефонна будка обмальована тегами, але телефон працює – це ок, просто з’явилася нова мітка. Вандалізм – це коли вибивають вікна в електричках. А коли на ній малюнок – то нічого не змінюється, вона й далі йде за маршрутом. Хіба що людям не так добре видно з вікна, бо на вікні можуть бути фрагменти малюнка. Словом, вибиті вікна й малюнки на фасадах пам’яток архітектури – це вандалізм. Решта – навпаки, щось таке, чим ти доповнюєш міське полотно.

– Тебе часто затримувала поліція?

– Не так уже й часто, тричі або чотири рази. З часом стаєш більш розсудливим, продумуєш усі акції наперед. В Україні кілька разів ловили, один раз у Берліні, ледве всю групу не «посадили». Загалом це «адміністративка». У Києві зупиняється патрульна поліція, можна на місці з ними поговорити, що ми домалюємо й підемо. Це від людського фактора більше залежить.

 

 

– А за кордоном?

– Там набагато серйозніше. У Берліні є спеціальний підрозділ, vandal squad, який спеціалізується на тому, що відловлює графітників, які малюють у метро, S-Bahn чи U-Bahn. Вони у звичайному одязі, спортивної статури та їздять на Mercedes Vito. Якщо ти місцевий, то штраф може бути в кілька тисяч євро. А якщо турист, то можуть відвезти в поліцію, можливо, навіть трошки потримають, щоби ти зрозумів, що в цьому житті зробив не так, і відпустять. У нас такої немає, є просто транспортна поліція. Якщо на потягах малюєш, то туди можуть притягнути. Але гучних історій у мене не було.

– Як мені здається, шарм мистецтва графіті в деякій некерованості. Інакше кажучи, важко уявити, що прийде Департамент охорони культурної спадщини й буде регулювати, де яке графіті. Водночас зараз на рівні міста працюють над механізмом регулювання муралів, що думаєш про це?

– Регулювати графіті й справді недоречно, бо це живий вид мистецтва, який розвивається сам по собі. Для муралів треба узгоджувати, особливо на фасадах історичних будівель, це показали останні події із Сонями Морозюк і Євгеніями Фуллен. Десь близько десяти років тому в Києві був бум муралів, створили близько 100. Ще працював WaOne з Interesni Kazky, запрошували митців з усього світу. Було багато хороших і вдалих робіт, і не лише на фасадах, вагони метро теж розписували. Зробили кілька whole train [це повністю розмальований потяг. Також можна розмалювати лише вагон чи його частину, це має назву whole car].

– Вийшли на вашу територію [усміхаюся].

– Так-так. Було кілька артпотягів, які й досі курсують на червоній і зеленій гілках метро. Це круто.

 

 

– В описі виставки ти кажеш, що найскладніше – малювати на вагонах і дахах. Чому так?

– Якщо, наприклад, ти малюєш у метро, то складність у тому, щоби потрапити в тунель. Потрібно відключити сигналізацію у вентиляційній шахті, пробратися в цей тунель, розмалювати вагон і потім вилізти назад. Коли потрапляєш туди, то розумієш, що порушуєш три статті Кримінального кодексу одночасно – хуліганство, злом і проникнення на стратегічний об’єкт. Зараз у метро ми не малюємо, бо воєнний стан.

– А на зруйнованих будівлях?

– Ми дуже часто малювали на закинутих промзонах, там можна довго попрацювати, створити суперкольорові малюнки з персонажами та цікавою композицією. Це більше в кайф, малювати кілька днів одну роботу.

– Як воно, створювати щось, коли ти знаєш, що графіті можуть відтерти, замалювати, а будівлю, де воно зображене – знести?

– Графіті на потязі метро може жити лише кілька годин. Велика ймовірність, що ти взагалі не побачиш свій малюнок, бо цей потяг можуть зняти з рейсу. Його залишать у депо, будуть відтирати чи замальовувати графіті. Але неймовірне відчуття, коли потяг, який ти розмалював, виїжджає з депо, цей момент має назву «трафік». Ти ловиш цей «трафік» і фоткаєш. Той, хто цього не робив, не зрозуміє цих емоцій, які зашкалюють.

 

 

– Але загалом кайф більше від процесу, ніж від результату, так?

– Результат також важливий, ти його фільмуєш собі на згадку. Раніше був крутий ресурс, називався Streetfiles, там можна було зустріти графітників з усього світу. І там класно зробили градацію графіті – на стінах, на потягах, лише на метро чи на «заброшках». До мене колись приїздили адміни цього сайту, уже сиві дядьки за 50 років. І сказали, що будуть закривати сайт, бо до них приїздили з vandal squad і просили інфу про користувачів, які зливали фото whole train. Було багато звернень поліції з приводу того, що цей сайт контактує зі «злочинцями», тому з часом його «прикрили».

 – У тебе в шапці профілю Instagram написано, що ти створюєш і руйнуєш, creating and destroying. Це значить, що будівля, на якій з’явилося графіті, більше ніколи не буде такою, як раніше?

– Це про подвійність. Коли робиш великий бомбінг – це частково руйнація. Найчастіше це малюнок у центрі міста у два кольори, хром і чорний. Це найбільш ходові кольори, ними можна швидко зробити те, що ти хочеш. А створення – це про розробку проєктів чи дизайнів. Я за спеціальністю архітектор, тому іноді роблю логотипи на замовлення для своїх друзів, не для комерції.

– Коли здобув професію архітектора, стало важче чи легше бути графіті-райтером?

– Було багато хороших предметів, які дали ази з тих чи інших предметів – креслення, рисунок, композиція. Це база, необхідна для художника, графітника, дизайнера, щоби розвиватися далі.

 

 

– Загалом чи можна визначити художню цінність графіті? Чи графіті не мислить такими категоріями, це скоріше про соціальний маніфест?

– У кожної людини свої смаки. Комусь може подобатися, комусь ні. Це приходить із часом, ти не можеш одразу стати крутим графітником. Щоби знайти свій стиль і рухатися далі, треба перемалювати гори ескізів.

– А в тебе які критерії? Як визначаєш, умовно, хороше графіті чи ні?

– Передусім дивлюся на стиль. Серед сучасних графітників, які почали малювати рік чи два тому, я би не сказав, що дуже багато крутих. Для цього треба працювати років 10 і 15 – над комбінацією кольорів і композицією шрифту. Але в Україні є досить багато активних і талановитих райтерів, роботи яких радують око.

– У вас велике, стабільне ком’юніті?

– Є кілька команд, у яких я із 2002 року. Створили групу в Telegram, де й початківці, й професіонали діляться своїми роботами. Більше працюємо разом на фестивалях, зазвичай улітку. Один із перших фестивалів був у 2006 році в Ялті. Було дуже круто. Я якраз малював, коли мені подзвонила мама та сказала: «Вітаю, ти вступив у Київський національний університет будівництва та архітектури на державне».

– До речі, про це. Ти описуєш, як для тебе все починалося як для райтера в Тернополі. Як ви з другом о 4:00 йшли з дому, щоби малювати графіті. Що ти казав мамі? Чи нічого не казав, просто тікав із дому?

– Казав мамі, що йду з другом бігати. Ми збирали фарбу, яка була, і малювали спільну роботу на локаціях, які завчасно продумали. Тоді [у 2002 році] були лише дешеві автомобільні фарби. Не було спеціальної продукції, яку зараз можна купити в графіті-шопах. Тому ми йшли на авторинок і купували дешеві фарби, інколи навіть прострочені.

 

 

– Як з’явився твій тег Rubae?

– Я довго думав над тим, щоби придумати цікавий тег, який запам’ятовується. Раніше в мене був тег Silver, це найперший. Але вже років 16, мабуть, я пишу Rubae.

– Ти вкладаєш у свій тег якийсь сенс?

– Це просто альтер его.

[Rubae поспішає на зустріч зі своїм другом і художником Славою Крижановським, тому ми починаємо прямувати до Пейзажної алеї]

– Цікава історія з «Ковальською». Як усе було, ти просто прийшов до компанії та запитав: «А можна я буду малювати на ваших вагонах»?

– Не зовсім. Ми з друзями почали активно малювати на вагонах десь із 2017 року, вони тоді зовсім чистенькі були. Ми просто приїжджали в депо й систематично створювали дві чи три роботи. З часом я зрозумів, що зробив доволі багато робіт, і потрібно це задокументувати, зробити якийсь журнал чи навіть книгу. У мене виникла ідея просто приїхати до них в офіс і представитися фотографом Rubae. Вони запитали: «А як Rubae ставиться до «Ковальської»? Я кажу: «Добре. А як «Ковальська» ставиться до Rubae?» Вони відповіли: «Дуже добре». Їм подобалися мої роботи, вони бачили, як я розмальовую їхні вагони та публікую фото в себе в Instagram. Це своєрідна реклама для них, бо на кожному вагоні видно логотип «Ковальської». Вони також схвалили ідею створення артбуку, але ми довго не розуміли, як зробити це офіційно. Тому проєкт трохи «заглухнув». Виходить, ми планували книгу з 2020 року, але надрукували її лише минулого року. І майже весь тираж розкупили.

– Плануєте додруковувати?

– Ні, не планую. Це й так хороший тираж для першої книги [500 екземплярів]. Думаю, наступного разу буду робити щось трохи інакше. [відволікається на будівлю, повз яку ми проходимо]. Другий раз на тому самому місці відривають мою бетонну плиточку!

 

 

– А що це за плиточка?

– Просто з тегом, на виставці було три такі. [продовжує думку] Так, ми спочатку думали, треба 300, 500 або 1000 екземплярів книги. Вирішили, що 500. 

– Яка загалом концепція книги, що об’єднує всі ці вагони, які ви розмалювали?

– Їх об’єднує тег Rubae. Це документація періоду в історії України. Ніколи раніше такого не було, щоб власники вагонів дозволили художнику на них малювати. Через мене вони фактично дозволили всім графіті-райтерам малювати на їхніх вагонах, я ніби легалізував графіті на цих вагонах. Ольга Пилипенко [директорка зі стратегії й розвитку «Ковальської», дружина співвласника й виконавчого директора компанії Сергія Пилипенка] написала пост на Facebook про те, що Київ став новим Берліном для графіті райтерів, і додала в пост мою роботу. Можна відмивати вагони, ставити охорону, але якщо не виходить боротися з графіті, то краще очолити їхнє створення.

– Повернімося до ваших тегів. Колись рахував, скільки їх загалом по Києву, та й по Україні та світу загалом?

– Це неможливо порахувати. Так, колись я намагався, і зупинився на цифрі 50 000. Зараз, можливо, 100 000 чи навіть більше. Якщо говорити про теги на повноцінних роботах, то лише на вагонах «Ковальської» їх понад 200. Вони також є в Німеччині, Бельгії, Франції, Іспанії, Відні.

[Зустрічаємо дорогою двох чоловіків. «Залітайте на виставку!» – каже їм Rubae. Вони відповідають, що вже звідти. «І як?» – запитує Rubae. Один із чоловіків відповідає: «Те, що ти робиш на вулиці, мені більше подобається. Сорі, кажу, як є»]

 

 

– Ти був на відкритті виставки, але залишався анонімним. Як на мене, це дуже вигідно, бо можна ходити серед людей і слухати відгуки. Якими вони були?

– Усі в захваті, принаймні мені так казали. Тільки-но почув перший негативний коментар. Але він повинен бути. Краще, коли людина говорить правду.

– Я би не сказала, що це однозначний негатив.

– Можливо, не завжди треба переносити вулицю в галерейний простір, але в цілому відгуки хороші. Я спілкувався з Жанною Кадировою, вона зараз у Європі, але теж обіцяла прийти на виставку. Для мене це дорогого вартує. Багато людей також казали, що не бачили такого раніше в YA Gallery. Там більш академічні художники виставлялися, а це щось зовсім нове, дуже європейське.

– А що пан Павло Гудімов казав?

– Йому сподобалося. Він багато не змінював із того, що ми запланували. Шкода, що не приїхав. Він у Львові займається відкриттям іншої виставки. 

– Тобто суперечок із Гудімовим як із куратором не було? Чи, можливо, було щось, чого не дозволили зробити?

– Усе було супер. Я одразу сказав, що хочу робити інсталяцію вулиці, реалістичні об’єкти. Мені сказали, що все це можна, але треба узгоджувати з куратором. Ніяких чітких критеріїв не було, думаю, 95% із того, що я планував, ми зробили.

Наприклад, я не встиг зробити плиточки зі своїм тегом, але не бетонні, а вилиті з бронзи. Спеціально замовив аміак, щоби зробити їх із зеленим відливом. Це лімітована серія, три штуки всього. Одну залишу собі, а дві виставлю на продаж.

 

 

– Давай про концепцію виставки. Яка була мета – зібрати всі роботи в одному місці? Бо коли вони розкидані по всьому Києву й не тільки, їх важко оцінити.

– Не зовсім. Якби можна було доставити туди вагони «Ковальської», ми би це зробили. А загалом ми показували й те, що було створено раніше, і процесі підготовки до виставки. Були експерименти з мозаїкою, я раніше ніколи цим не займався.

– Складний був монтаж?

– Надзвичайно. Було дуже мало часу, по суті, повні два дні. За цей час треба було звезти з двох майстерень у галерею. Великі полотна я робив у майстерні в Слави Крижановського, бо просто не зміг би винести зі своєї, не проходили крізь отвори дверей. Потрібно було привезти в галерею двері від електрички, а вони дуже важкі. Ми з хлопцями ледь не надірвали спину, поки спускали їх із п’ятого поверху, бо в майстерні немає ліфта. Часу справді було мало, усе було у швидкому темпі, але, в принципі, я задоволений.

– Можливо, порадиш, як краще дивитися виставку, з чого почати?

– Треба взяти буклет і прочитати опис до кожної картини, перейнятися й просто кайфонути. Насправді для абстрактних робіт не потрібен опис, щоби відчути, що хотів сказати автор. Це така собі медитація в залі експозиції – відчути, які емоції викликає робота в цю хвилину. Це я про триптих Destructive Minds, де такі патьоки чорні й фактурні на білому тлі.

Полотнами вже не сильно когось здивуєш, мені подобається, що виставляти можна й кераміку, камінь, дерево. Виставка – це взагалі щось дуже серйозне, коли ти готовий показати, що назбирав за всі роки, показати свої техніку й стиль.

– Цікаве переосмислення про метро, де ти пишеш, що це «ключ до міста».

– Там біля роботи лежав болторіз, яким можна різати арматуру, спокійно зрізати колодку й замок і потрапляти, куди потрібно. Це і є «ключ до міста», бо з ним ти можеш потрапити, наприклад, на будь-який дах.