Інтерв'ю Otoy вже не той? Що буде з репером після релізу альбому «темна ч.2»

30 січня репер Otoy випустив другий альбом дулогії «темна» – «темна ч.2». Реліз містить 11 треків про актуальні події в українському суспільстві й особисті переживання виконавця. Сам Otoy говорить, що цей альбом знаменує завершення першого етапу його кар’єри артиста. Чого чекати надалі?

Журналіст The Village Україна Серж Хуцану зустрівся з В’ячеславом Дрофою (Otoy) до презентації альбому 10 лютого в київському клубі Atlas і розпитав його про це. Щира розмова про музику, пошук сенсів під час війни та проблеми батьківства без дітей.

 Фото: Серж Хуцану

«темна ч.2» 

– Ти анонсував реліз [альбому] «темна ч.2», заявляючи, що це буде останній альбом Otoy. Опісля в інтервʼю для «Суспільне.Культура» сказав, що це був клікбейт. То для початку прояснимо – репер Otoy нікуди не дівається?  

– Так, усе добре, репер Otoy є і буде надалі. Звичайний клікбейт, щоби підігріти інтерес перед релізом. Як бачимо, спрацювало. Нам насправді дуже мало треба, щоб воно спрацювало. Себто якщо, наприклад, поглянути на США з їхніми інфовкидами перед релізами (згадаємо, умовно, Каньє Веста), то цей мій хід там уже давно прожита історія, нічого особливого. Тож прошу вибачити, якщо когось аж надто потривожив цим. 

У цьому контексті західний музринок – це ніби Альпи, а в нас такий собі степ. І на цьому степу деколи бувають пагорби, але в основному там ями, у яких вічно відбувається якась хуйня з артистами.То одне одного шкварять, то одне в одного треки пиздять.

– «Темні» альбоми, особливо другий, – це рефлексія на актуальні події. Ці роботи абсолютно не схожі на «[Недовготривалі] відносини». У нашій попередній розмові, не під запис, ти ділився, що обидва були написані задовго до повномасштабного вторгнення. Другий альбом довелося переписувати, щоб актуалізувати? Як це вплинуло на весь концепт?

– Так, обидва альбоми були написані ще у 2021 році. Перед тим, як вийти з релізом першої частини, я частково поперезаписував вокал і тексти, щоб освіжити те, що звучало об'єктивно неактуально. Але здебільшого альбом був виданий на 95% в тому звуці, у якому він був написаний. Так, реліз був для мене як артиста своєрідним гештальтом.

 Після релізу я почав рефлексувати на те, що я взагалі видав, слухати й читати відгуки. Відгуків було багато, багато з них зводилися до однієї тези, мовляв, якби цей альбом вийшов у 2021, він би роз'їбав. У 2023-му ж відчувається, що він був написаний двома роками раніше – і за глибиною наповнення (якості написаних текстів), і за звуком. Я згоден. Очевидно, що з 2021 року я виріс у всіх планах. Це про самоусвідомлення, глибину світосприйняття, звук. І [повномасштабна] війна теж внесла свої корективи. Але реліз уже відбувся, тож із цим вже нічого не поробиш. Але ж була ще друга «темна».

Друга частина мала вийти 30 січня. Це означає, що 1 січня ти маєш відвантажити увесь альбом на стримінги. І от сиджу я 5 грудня, переслуховую ці 11 треків і такий, а дай но я придумаю собі зайоб – візьму 8–9 треків, видалю їх нахуй і повністю з нуля їх перепишу. Сказано – зроблено. Так, у той самий день я сів, повидаляв абсолютно всі тексти з вибраних треків і записав усе з нуля. 9 треків за 10 днів. 17 грудня я віддав останній на зведення. Умовно в день писався й аранжувався один трек. Потім це все в темпі вальсу зводилося й мастерилося. 

 Так вийшла друга частина, і вийшла набагато актуальнішою, ніж могла бути. А ще легшою для розуміння, як на мене. У першій частині було багато абстракцій, широкого звуку, метань, «темна ч.2», як на мене, більш цілісний [альбом]. Звісно, я намагався зберегти цю експериментальність, але другу частину відверто легше слухати.

– Ти відрефлексував усе, що хотів, на цьому альбомі?

– «темна ч.2» – це для мене прийом у психотерапевта. Я мав досвід роботи з терапевтом і не з одним. І ось щоразу наставав етап, коли терапевт мені казав, що більше нічим не може допомогти. А опісля, через кілька тижнів я розумію, що мені пізда все-таки. Цього разу я подумав, що нахуй терапевтів – виллю все в музику. Тож поки я варився в цій темноті, я паралельно варив цей альбомчик. 

– Проте є тема, якої на альбомі немає, але вона витає в суспільстві – мобілізація. Ти навмисне не чіпав її?

– Сказати, що я відчуваю мобілізацію… Чесно? Я жодного разу не думав про це. Я жодного разу не проживав цього «страху блокпостів». 

Проблема в тому, що часто люди думають, що коли ти в армії, то ти залізно сидиш в окопі й чекаєш, поки тобі, блять, насипають «гради» в обличчя. Себто якщо ти йдеш в армію, то ти 100% йдеш на смерть і так далі. Проте насправді в окопах сидять 15–20% від загальної кількості людей. Інші ж привозять боєприпаси в цей окоп або їжу. Ще інші цю їжу готують. А ще інші заправляють автомобілі, які це все привозять. А якщо авто не їде, то інші після інших ремонтують ті автомобілі. І так далі…

Якщо ми вже говоримо про мобілізацію в контексті страху смерті, то тут насправді все просто в наших умовах. Хочеш жити – вмій крутитись. Якщо твій найбільший страх закінчитись в окопі, як це малює ІПСО – відкрий Lobby X, подивися посади. Там є посади абсолютно штабні. Ти можеш навіть перебувати в Києві, можеш працювати в пресслужбі конкретної бригади. Абсолютно величезна кількість професій, у якій ти своїми цивільними навичками можеш бути корисним. І ти гарантовано не закінчишся в окопі. Тому що Lobby X за договором із Міністерством оборони контролює цю історію.

– Попри це, «темна ч.2» – це політичне висловлювання.

– Музики поза політикою немає. Усе, що ми робимо – це політика. А якщо ти не хочеш займатися політикою, політика буде займатися тобою, як той казав. Мені інколи закидають, чи не планую я йти в політику? Я не хочу йти в політику, але паралельно з цим, я не хочу, щоб політикою займалися [корупціонери], які пиздять бабки. Це означає, що нам самим доведеться щось робити. Тому я це роблю в тому напрямі, де можу це робити ефективно.

Є величезна машина й називається вона держава Україна. Поза тим, що відбувається тут хуйового – це наша країна. Нам тут жити. Нашим дітям тут жити. Мені би хотілося, щоб мої діти жили в Україні. 

Гадаю, кожному варто ставити собі запитання: а якщо я сьогодні помру, то чи зміниться щось у цій країні?

 Pomitni

– Як справи в лейблу Pomitni?

– Усе супер. Я взагалі в ахуї з того, що відбувається зараз з українською музикою.Чесно.У нас з'являється ринок. Артист сьогодні може вибирати між лейблами, які самі до нього приходять. З'являються інтеграції. Здається, наступним дуже яскравим етапом буде, коли Universal і Sony зайдуть до нас повномасштабно. Але для того ми маємо стати дуже вартісним ринком.

Щодо лейблу, то все добре. Це дуже усвідомлений бізнес, яким керує просто ахуєнніша людина. Яка по суті є і моїм другом, і бізнес-партнером. Це історія про здоровий шоубізнес. Уся команда, починаючи від Ірини [Горової], закінчуючи всіма, хто там працює – це дуже свідомі люди. Мені подобається, що я можу творити, працюючи з наймасштабнішим нині лейблом України.

– Розкажи, з ким зараз працюєш над музикою?

– У мене зараз склалася просто шалено крута команда насправді. Є Артур Фролов, барабанник, із ким ми виступаємо. Він об'єктивно для мене один із найсильніших барабанників в Україні. Чувак, який мені все зводить і мастерить, – Антон Флеш. Суперкрутий чувак. Абсолютно все, що люди чують, абсолютно все, що я видаю, зводить він. Лише він, це єдина людина, кому я це можу довірити. Також Lazy Jesus, Moeerr, який, власне, є автором обох частин «темної». Багато інших крутих музикантів.

 Що далі

 – У розмові з DTF Magazine ти говориш, що цей альбом знаменує завершення першого етапу твоєї кар’єри артиста. Як ти розділяєш?

– Якось так трапилося, що дулогія «темна» супроводжувала всі етапи мого становлення як артиста з 2021 року до сьогодні. Але ці три роки все дуже змінилося. Це, напевно, останній реліз, який видався без розуміння того, що буде далі. Сьогодні є бачення того, куди воно має йти. Мені здається, що коли в тебе з'являються оці вектори й конкретні цілі замість абстрактної мрії «фітануть із Кендріком [Ламаром]», рівно в цей момент ти перестаєш бути артистом-початківцем. Ти переходиш у стан свідомого якісного ремесла, від якого ти кайфуєш. Тому я перефразую. «темна ч.2» – мій останній реліз як артиста-початківця

 – Чого чекати від другого етапу Otoy?

– По-перше, це про звук. Хочеться робити той звук, який хіп-хоп-артисти тут, в Україні, навряд чи повторять. Хочеться, щоби було яскраво. Тут ідеться про українську музичну сферу взагалі.Тобто покращення у всьому. Є способи й розуміння того, як це все просто розвивати на інший рівень. Тож буду робити. О! А ще живе музло – живі барабани, гітари на треках. Оце все.

Також важливо, що артист робить у соціальних проєктах, що він робить на сцені, що він робить поза нею. Альбом «темна ч.2» починається з більш прямих меседжів, рефлексій на соціум і нашу буденність. Там є конкретні імена з конкретними відсиланнями. Але що далі від першого треку ти проходиш до останнього, то більше там усе розвертається в бік особистого, до моїх життєвих переживань. Передостанній трек – «Безумство», який я не дуже люблю. От він не про соціум на противагу попереднім, а про моє місце в ньому.

– То хто ти в соціумі?

– Якось сталася дуже класна лампова вечірка, де зібралася невелика кількість людей, але всі такі красиві, закохані одне в одного. Я спостерігав за ними. Паралельно мене теж хтось обіймав, торкався. Чуттєві моменти. 

Опісля я прийшов додому та зрозумів, що я… дуже самотній. Це усвідомлення дуже сильно накрило і я написав великий-великий спіч у сторіз про оцю самотність. Закликаю, блять, цінуйте кохану людину поруч із вами!

Наступного ранку я прокинувся, а в мене в Instagram понад 700 повідомлень, де люди пишуть, мовляв: бля я проживаю те саме. А ще купа подяк за те, що я говорю про це. І тут у мене питання. У який момент з'явився оцей прикол, що «люди з галочкою» транслюють у соцмережах лише творчість і те, що має надихати або мотивувати когось? Та ми так само серемо, спимо, харимось, пиздимось, боїмося. І в тому, власне, живість. Показувати обидві сторони. 

До чого я це? По суті «темна ч.2» – це те саме відверте висловлювання про наболіле.

– Самотність – це ж комплекс факторів завжди. Це не лише про якусь екзистенційну потребу в людині поруч.

– Безумовно. Це далеко не про це насамперед. Що таке для мене взагалі самотність? Це про відсутність щирого та максимально розуміючого співпереживання. Зараз я відчуваю, що навіть без якихось конкретних подій, ми ніби в джунглях. Тут ми, звісно, якщо треба, то всі заодно, але коли доходить до моменту критичного, то кожен сам за себе. І в тому самотність. Це мене найбільше вкурвлює.

Якісь [погані люди] на кшталт Гринкевичів, чи дно творчості на кшталт «Мазні» Морозюк буде завжди, ми від того не втечемо. Це, на жаль, закладено у нас у генетичному коді. Згадай наші прислів'я – у сім'ї не без виродка тощо. У моєму дитинстві багато хто так казав, не стосовно конкретної людини, але просто я чув цей вислів доволі часто. Водночас я не чув подібного від французів, британців. Сказати, що там таких людей немає? Ні, звісно, є.

Але ми чомусь дуже часто концентруємося саме на цьому. На поганому. На виродках. Нас ніби мотивує саме хуйове.

От коли дали по шапці, трапився обстріл, коли хтось щось дуже багато втратив. Тоді починаємо вимагати, донатити, якось рухатися. А в момент, коли все заєбісь, то ми просто до цього заєбісь звикаємо й перестаємо робити щось для того, щоб це заєбісь зберегти.

 – Бісить?

– Бісить, звісно. Бісить у самому собі, бо я абсолютно такий самий. Бісить у кожному з нас. Зараз такий час, що дуже-дуже важко відчути себе в спокої. Ти не можеш просто сісти й заспокоїтися. Ти завжди думаєш, чи не роблю я щось неправильно? Чи не роблю я чогось такого, що засмутить моїх друзів чи близьких (зокрема, друзів, які воюють)? Чи взагалі роблю я те, що треба? Чи, може, я мав би чимось іншим займатися тут і зараз? Окей, а чого оцей мудак не робить того, що роблю я? Чого він собі кайфує? Інший у Буковель поїхав відпочивати. Він що, узагалі ахуєл?

Ці постійні накрути шалено нас зʼїдають насправді. Але я вже навчився це приймати. Я розумію, що це вимушений етап, до якого привела нас історія. І привела не тільки через те, що ми живемо поруч з абсолютно уєбанським народом. Частково ми маємо, що маємо, і через цю бездіяльність у часи спокою. У чому сенс?

Сенси й любов

– Давай якраз на сенсах і зупинимось. Де віднаходити сенси зараз? 

– Я не можу сказати, що сенси зараз якось зникають. Вони просто видозмінюються. От у мене зараз є чітка концепція того, який наступний альбом я хочу написати. У мене є назва цього альбому. Є сенс, який я хочу туди закласти. І зараз я, наприклад, уже сиджу, працюю над цим. Бо мені важливо от постійно перебувати в цьому процесі.

Якщо я не буду перебувати в цьому процесі, мені здається, я тут і зараз захворію на [хворобу] Альцгеймера. У мене мозок задубіє і піздец. Тому так, я перепливаю від одного до іншого. Плекаю в цьому енергію. Енергію робити щось, рухатись далі. Бо треба завершити одне, щоб плекати інше. Такий сенс.

– Батько логотерапії, відомий «психіатр із концтабору» Віктор Франкл визначає любов як остаточну й найвищу мету, до якої повинна прагнути людина. «Порятунок людини відбувається через любов і в любові». Ти згоден із цим?

– Про любов – це факт. З того часу, як ми говорили про [альбом] «Недовготривалі відносини», я насправді прожив доволі… цікаві періоди. Для мене нормально, що ми через різні етапи будемо проживати життя поруч із різними людьми. Але рано чи пізно, коли ти нагулявся, ти ставиш собі запитання – де за цими моментними втіхами, цими недовготривалими стосунками щось більше? 

Недовготривалі стосунки – це як хворіти на ковід. Спочатку в тебе просто з'являється якась слабкість від того, бо цьому віддаєш багато енергії. Потім ти втрачаєш смак. У цьому контексті любов – це вакцина.

От зараз я прийшов до того етапу, що я, напевно, у житті кохав лише один раз. Поки що не відловлюю, у чому причина того, що я не можу покохати знову, бо спроби були. Але я точно хочу покохати. Точно хочу поринути, віддатися оцьому почуттю любові, знаєш, такої щирої, такої абсолютно безкомпромісної. Я знаходжу в тому дуже сильний порятунок. Банально навіть, коли я думаю про цю любов.

Знаєш, коли накриває, і розумію, що тут і зараз я самотній. Або коли злий і пишу альбом. За цим усім, коли я лягаю спати, я думаю про своїх майбутніх дітей. Я вже обрав їм імена. [сміється] Уявляю, як виглядатиме моя сім'я. Ось так я буду одягати свого сина й так далі. І воно працює, знаєш. Поза бажанням фітанути з Кендріком, запустити стартап. Немає нічого кращого за сім'ю. І немає ніякої вищої цілі за сім'ю. 

– У цих сторіз ти також писав, що ображаєш людей. Ти визнаєш, що за такого розкладу важко буде будувати стосунки, які ти щойно описав?

– Це історія про уникаючий тип особистості, що я легко можу щось розпочати, але мені в якийсь момент стає дуже важко продовжувати. Це все сходиться до насправді дуже примітивного, мені стає впадло. 

Я не отримую нічого зі стосунків. І я зараз не говорю про тілесні втіхи чи розмови. Немає відчуття чогось глибшого, і, коли не виникає відчуття чогось глибшого, а от мені треба тут і зараз. Чомусь в мене в голові сидить оцей конструкт, який я прожив уперше (і поки востаннє), коли покохав, що я покохав відразу. Тому я очікую, що моє друге кохання трапиться абсолютно так само раптово.

І коли я розумію, що це якийсь короткий термін, це кохання не трапляється, я такий, ладно, це не мій варіант, треба йти далі. І паралельно з тим, я боюся відповідальності. Тому що за стосунками завжди стоїть дуже велика відповідальність. Кожного разу я починаю уникати. Уникати тому, що я боюся відкритися, я боюся глибше поринути у світ людини й впустити її у свій світ.

Тому що я очікую, що мене під'їбуть абощо. А ми вже обоє витратили купу часу й ресурсу. А життя одне. І життя – це час. Цей комплекс думок, накрутів стає результатом того, що я просто зникаю. І цим, звісно, роблю боляче. Зараз я це усвідомлюю та працюю над цим.