Фільм «Зона інтересу» виходить в український прокат 22 лютого. Це стрічка про родину коменданта нацистського концентраційного табору Аушвіц, яка мешкає прямо поряд із місцем одного з найбільших злочинів Голокосту. 

Відзначену гран-прі Каннського кінофестивалю картину зняв британський режисер Джонатан Ґлейзер, відомий зокрема за фільмами «Опинись у моїй шкірі» зі Скарлетт Йоганссон і «Народження» з Ніколь Кідман. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк поговорив із Ґлейзером про найскладніший проєкт у його кар’єрі та свідоме рішення не показувати Голокост у фільмі про Голокост. 

You can read this piece in English.

Що таке «Зона інтересу» 

   

Головні герої «Зони інтересу» – Рудольф Гьосс і Гедвіг Гьосс. Він – комендант одного з найбільших німецьких концентраційних таборів часів Другої світової Аушвіц. Вона – його дружина, яка називає себе «Королевою Аушвіца» та влаштовує побут в окупованому польському Освенцимі. У зоні інтересу, тобто на території безпосередньо поряд із концтабором, вони продовжують будувати звичайне життя під час Другої світової війни – настільки ж буденне, наскільки кричуще за контрастом із контекстом навколо. 

Джонатан Ґлейзер своєю чергою на цьому контрасті будує свій фільм. Він ухвалює свідоме рішення жодного разу не показувати жахи Голокосту, натомість робить акцент на відсторонене знімання побуту «королів Аушвіца» – святкування дня народження, приїзд бабусі та пікнік біля річки з дітьми, який відкриває стрічку.

Трейлер фільму «Зона інтересу»

У кількох попередніх інтерв’ю в промотурі «Зони інтересу» Ґлейзер називав проєкт найскладнішим у кар’єрі, зокрема в розмові із The Guardian ділився, що неодноразово здійснював спроби залишити цю історію, але врешті знову повертався до неї. «Це був непростий шлях, це дуже делікатний проєкт, який потребував делікатного балансу, – розповідає режисер і сценарист, який готував проєкт майже протягом 10 років. – Адже це не звичайний фільм: це не фільм про звичайних людей і звичайне місце». 

Ґлейзер розповідає, що прагнув зробити стрічку максимально реалістичною: «Я відчував цю потребу: якщо я дійсно буду робити цей фільм, я маю зробити його так, щоби він відчувався максимально наближеним до правди». Водночас він визнає, що це передбачало цілу низку викликів. «Я дуже багато думав про те, що мені слід показувати, а що ні, – пояснює він ключове рішення проєкту. – Я точно не хотів візуально відтворювати жахіття концентраційного табору, я не хотів бачити й показувати ці образи. Гадаю, ми вже достатньо їх бачили [у хроніці, фільмах тощо], ми вже їх розуміємо, вони вже є в наших головах». 

Джонатан Ґлейзер в подкасті Інституту Dolby

Попри те, що режисер вирішує не показувати концентраційний табір, він не уникає його. Через максимальне наближення будинку головних героїв до Аушвіца – над ним буквально височать труби крематоріїв – глядачі постійно на фоні чують крики страждання жертв концтабору. «У сценарії я намагався відтворити звуки, які доносяться з-за стіни й насичують кожен кадр фільму, вони тяжіють над буденністю [побуту]. Тому відчувалося, що ми ніби робили два фільми одночасно: перший, який ви дивитеся, другий – який ви чуєте. І в багатьох сенсах фільм, який ви чуєте, для мене найважливіший», – розповідає Ґлейзер в інтерв’ю компанії Dolby, яку залучали до роботи над звуком «Зони інтересу».

Підсилює ці моменти музикант Міка Леві, який почав кар’єру композитора для фільмів з «Опинись у моїй шкірі» Ґлейзера. «Урешті-решт, коли ми чуємо ці звуки на тлі, ми однаково наштовхуємося на ці образи [Голокосту]. Тож у мене не було потреби їх відтворювати», – повертається до свого пояснення візуальних і звукових рішень Ґлейзер, який також має досвід знімань кліпів для музичних гуртів, зокрема кліпу на Karma Police від Radiohead. 

Чому було важливо знімати в Освенцимі
(і саме так)

   

Будинок із басейном і садом, де триває життя, розташований буквально через стіну від концтабору – спершу цей прийом може здатися занадто прозорою метафорою, але насправді він ґрунтується на справжній історії. Режисер та автор сценарію Джонатан Ґлейзер адаптував однойменний роман Мартіна Ейміса, але замість вигаданих персонажів використав справжнє подружжя Гьоссів, документальну основу та роботу дослідників архівів Аушвіца. 

Понад те, знімання «Зони інтересу» відбувалося в польському Освенцимі: локацію з помешканням Гьоссів відтворили в деталях за 50 метрів від будинку головних героїв, розповідає Ґлейзер. «У мене було стійке відчуття, що фільм треба знімати саме там, – розповідає режисер. – Я знав, що це історія передусім про це місце. Тож для того, щоб зняти фільм про це місце, мені була потрібна саме ця локація. Його вага, його жахливість і це відчуття дистанції було критично важливим для мене». 

Роль Рудольфа Гьосса виконує Крістіан Фрідель, ви могли бачити його в серіалі «Вавилон – Берлін» / кадр із фільму «Зона інтересу»

За словами Ґлейзера, вплив локації відчувався одразу на кількох рівнях: «Недарма кажуть, що фашизм починається в родині, я теж у це вірю. Тож у цьому й полягала ідея фільму, увесь його жах і вся його сила – показати цю родину в момент, коли вона насолоджується успіхом, а цей успіх став можливим через колосальні людські жертви; показати, що вони не переймаються через це; показати простір між тим, що ми бачимо, і тим, що ми чуємо, врешті-решт. Я хотів, щоби досвід жертв цих жахіть [для глядачів] був поза зором, яким цей досвід був і для [головних героїв]. Для нас цей досвід усе одно присутній у думках, ми не можемо про це не думати. Але вони можуть. Це люди, які не мають жодної емоційної реакції на те, що вони чують». 

Глядачі «Зони інтересу» чують, як на тлі відбуваються масові вбивства, але головні герої фільму – ні. Їхня драма – не про акт геноциду, що вони самі чинять неподалік від свого будинку, а те, що, ймовірно, їм доведеться залишити Аушвіц, тому що Гьосса хочуть підвищити до керівника всіх нацистських концтаборів, настільки добре він виконує свою смертоносну роботу. 

Режисер та автор сценарію Ґлейзер визнає – спочатку він узагалі не уявляв, як знімати такий фільм. «Я не хотів знімати цю стрічку конвенційною мовою кіно. Кіно за своєю природою схильне гламуризувати, ми завжди шукаємо красу в тому, що знімаємо. Але я хотів позбавити цю історію всієї драми. Драма цих персонажів мене не цікавила, я точно не хотів стати заручником їхньої драми. Але мене цікавило те, як вони самі вплутуються в цю драму», – пояснює Ґлейзер. 

Для цього він обрав специфічний технічний процес знімання, зробивши ставку на приховані камери та статичні кадри. «Я хотів певним чином забезпечити критичну дистанцію між персонажами й темою фільму, – веде далі Ґлейзер. – Я хотів бути на певній дистанції від них: щоби мати змогу стежити за тим, як вони себе поводять і що роблять, але бути достатньо далеким від них, щоби не затягувати себе в їхню психологію. Було важливо створити світ, у який ми могли б зазирати, але лише для того, щоб подивитися ззовні, наскільки мало всього там відбувається, принаймні в тому, що стосується історії. Але водночас бути в цьому просторі й відчувати, що ми перебуваємо замкненими в ньому разом із цими людьми, навіть відчувати незручність бути в їхній компанії».

Кадр із фільму «Зона інтересу»

В інших інтерв’ю Ґлейзер уже розповідав, що для досягнення цього ефекту він сам свідомо вирішив триматися осторонь від знімального майданчика, надаючи перевагу перебуванню в іншій будівлі й стеженню за процесом поодаль. Я запитую, чому це було важливо для нього як режисера. «Ця дистанція дала мені змогу стежити за персонажами на антропологічному рівні. У такий спосіб я міг дивитися на них, як учені вивчають якихось жуків під мікроскопом. Тобто я зміг дивитися на них безпристрасно», – відповідає він. 

Разом із тим Ґлейзер визнає, що прийом із дистанцією працює в обидва боки. «Це незручно визнавати, але ці персонажі – не чудовиська, які впали на нас із неба, вони люди. Люди, які здійснювали злочини, крок за кроком перетворюючись на масових убивць. Ми показуємо цю історію крізь призму злочинців, ми весь час стежимо за злочинцями. Але фільм намагається шукати спільне не серед жертв, а саме в злочинців», – вважає він. Для Ґлейзера це можливість поставити запитання глядачам: «Тому люди теж можуть спроєктувати їхній досвід на себе. Коли вони розмовляють про амбіції, соціальний статус, нерухомість чи здоров’я – це універсальні для всіх речі. Тоді [глядачі] думають про цю можливу схожість, а не про акторів, які грають для них драму. Коли ми бачимо, наскільки гротескно схожими вони можуть бути на нас, ми ставимо запитання вже собі».

Ґлейзер додає, що цей контекст не міг не впливати на знімальний процес і творчу групу: «Усі несказані страхи й почуття, що мали всі актори та члени знімальної групи, безумовно, вплинули на кінцевий результат. Це таке зіткнення різних емоцій: ти водночас радий мати можливість знімати фільм, причому саме з людьми, з якими ти хотів би це робити, але водночас усі усвідомлюють, про що ви знімаєте стрічку. Адже ми знімаємо не лише об’єкти й людей перед нами, ми знімаємо повітря, яким вони дихали, ми знімаємо саме місце».

Банальність зла й те, як її втілює
персонажка Сандри Гюллер

   

«Фільму йдеться передусім про імпульси, які є в людей, про здатність людей до насильства. Навіть ентузіазм, із яким звичайні люди можуть іти цією дорогою. І, звичайно, звірства, до яких це призводить. Для мене найбільший жах полягає саме в цьому», – продовжує Ґлейзер. Він часто повертається в розмові до слів Ханни Арендт – німецької єврейки, яка пережила й задокументувала досвід Голокосту, запропонувавши визначення «банальність зла» на позначення нацистів. «Ми дуже багато говорили про банальність зла в процесі підготовки фільму, це одна з ключових тем усього проєкту», – каже режисер «Зони інтересу».

«Арендт називала [нацистів] «людьми, які не думали». Адже для того, щоб поміркувати про щось, треба спочатку зупинитися, – продовжує Ґлейзер. – Коли ми починали говорити про персонажку [Гедвіг Гьосс], ми відчули, що найкращий спосіб показати її – зробити так, щоби вона постійно перебувала в русі. Це жінка, яка постійно намагається себе чимось зайняти: їжею, прислугою, садом, будь-чим. Вона це робить для того, щоб не думати, щоб не задумуватися про те, що вона робить. Певно, тому вона й могла продовжувати так жити, бо в неї не було часу зупинитися й обміркувати все», – розповідає Ґлейзер про співпрацю з виконавицею головної жіночої ролі Сандрою Гюллер.

Сандра Гюллер, фото Raph_PH

Гюллер уже отримала номінацію на найкращу акторку 2023 року від Європейської кіноакадемії. Це одна з найкращих сучасних німецьких акторок, яку ви могли бачити в комедії «Тоні Ердманн», цьогоріч вона також збирає відзнаки за головну роль в «Анатомії падіння» Жюстін Тріє. «Сандра зібрала цей образ із багатьох окремих деталей. Її підхід до цієї героїні був передусім фізичним, і я думаю, що це було абсолютно правильне рішення», – додає Ґлейзер, який уже має досвід роботи з акторками найвищої категорії на зразок Ніколь Кідман і Лорен Беколл. 

Водночас Ґлейзер розповідає, що роботу над цією героїнею з ним виконували й дослідники Голокосту. «Ти починаєш розуміти, ким була ця людина, коли чуєш, як вона лається на прислугу за дрібну помилку: «Якби я хотіла, мій чоловік міг би розвіяти твій попіл у полях». Це її слова, я не придумав їх для сценарію. Ми знайшли свідчення, які це підтверджують», – розповідає режисер про співпрацю з двома дослідниками музею Аушвіца. 

Як ще один приклад наводить розмову між подружжям, коли Гедвіг дізнається, що Рудольфа можуть перевести працювати в інший концтабір: «Це свідчення зберіг садівник будинку, якому вдалося пережити війну. Він випадково почув цю розмову й те, як відреагувала [Гедвіг]: вона сказала, що в жодному разі не залишить [Освенцим], що її доведеться виносити з цього будинку насильно, тому що тут вона живе життя своєї мрії. Вона буквально казала, що хотіла б тут померти. Тож, гадаю, це багато розповідає про її патологію».

Наостанок Джонатан Ґлейзер переконує – він зняв фільм не про минуле. «На мою думку, фільм є актуальним саме зараз. Я хотів би, щоб це було не так. Хотів би, щоб було відчуття, ніби це все відбувалося в минулому. Було б добре, якби це була аномалія, якби це трапилося лише раз в історії людства. Але це не так. Той факт, що фільм виходить у часи, коли ми знову спостерігаємо звірства по телебаченню, свідчить про його актуальність», – каже режисер.