Інтерв'юІрена Карпа – про виступи перед військовими, новий проєкт із Жаданом і Францію

Філософія Сковороди та філософія життя 

Ірена Карпа живе на дві країни: у Франції та в Україні, у кожній із цих країн має ще по декілька ролей: створює музику в гурті Qarpa, пише книги, виховує дітей, проводить авторські курси з письма, виступає на французькому телебаченні, волонтерить. На інтерв’ю вона також забігає поспіхом, на ходу перевзуває кросівки на туфлі, які принесла із собою в шопері. У руках тримає велике дзеркало, яке планує розіграти на аукціоні.

 

– Я щойно з Харкова й уже ввечері їду в Одесу. Заїхала до Києва, щоб наколядувати трохи грошей для «Госпітальєрів». 

– Це презентація проєкту «Сковороденс», правильно розумію? 

– Так, у нас із Жаданом і Юрою Гуржи мінітур, така собі літературно-музична тусня.

– Розкажіть про цей проєкт «Сковороденс», що він для вас означає? Навіщо і для кого ви це робите? 

– Це неймовірно цінний проєкт для мене. Я вже не вперше беру участь у проєктах Сергія Жадана і Юри Гуржи, де йдеться про популяризацію українських класичних авторів у сучасному контексті. Останнім часом Сковорода став дійсно популярним: у Могилянці худі класні робили, у Харкові багато графіті зі Сковородою. У мене навіть тату з’явилося з його словами «Серцю всякому своя любов».

Усе починалося з проєкту «Фокстроти», де були пісні на тексти письменників Розстріляного відродження. У тому проєкті я була залучена як співачка й перекладачка, перекладала деякі тексти на французьку й англійську. 

– Не знала, що ви ще й поезію перекладаєте.

– Я не поетка, але досвід перекладу поезії маю. Скоро вийде книга поезії Рупі Каур [поетка й ілюстраторка з Канади, авторка чотирьох збірок – ред.], де частину поезій переклала я, а частину – поетка Ірина Шувалова. Є тільки дві поетки в моєму житті, яких я перекладала: Віка Амеліна – перекладала її вірш французькою, на жаль, після того, як її забрала в нас русня, і ось, Рупі Каур.

Жадан переклав Сковороду з «мови Сковороди» на сучасну українську мову, а Юра Гуржи написав до цього музику. До проєкту залучили багато музикантів, і вийшов дуже цікавий альбом. У Харкові його дуже добре сприйняли.

Ми хотіли робити презентацію у Сковородинівці, але після трагедії в Грозі нам не дозволили. Тож почали з Харкова, потім – Одеса та Львів.

 

– Якщо вже почали зі Сковороди, він як філософ впливав на вас свого часу? 

– Насправді я почала відкривати для себе Сковороду лише зараз. Я думаю, що це зайшло би тим людям, які захоплюються буддизмом. У нього абсолютно буддистські такі тєми: «Ой, ти пташко жовтобока, не клади гнізда високо», «розслабся, коротай свій вік, у щасті будеш чоловік». Власне, сиди на траві та втикай, нащо тобі оці всі амбіції та страждання, з ними пов'язані. 

Це дуже ризикована філософія як для стану війни, коли люди вимагають чогось енергійного і двіжового, а тут про рівновагу, про прості радості, про пошуки бога чи друга в собі. Сковорода ж релігійний філософ, тому цікаво, наскільки це відгукнеться в сучасному прочитанні. Але, наприклад, фраза «серцю всякому своя любов» – для мене дуже про свободу вибору, це ж про сучасну ЛГБТК+ спільноту.

Мені здається, нам зараз важливо відкривати для себе Сковороду, бо люди переосмислюють для себе українську мову, а тут ще й виявляється, що українська література не вся про смиренність, терпіння, плачі та вмирання. В Україні українською писалася філософія світового рівня. Сковороду запрошували в найкращі товариства, він тусив у Франції доволі тривалий час. 

 

– «Розслабся, коротай свій вік» – це, здається, не дуже ваша філософія. У вас несеться все й завжди. Над чим ви працюєте зараз, крім того, що робите з Жаданом? Що вас зараз хвилює, чим ви зараз займаєтесь? 

– Ой, зараз мене хвилює, як дописати книжку, здати її до кінця року, щоб вона могла вийти до «Книжкового Арсеналу», потім написати передмову до книжки з творами моїх студентів, яка скоро вийде у «Книголаві». Вона про досвід цивільних у цій війні, називатиметься «Я не знаю, як про це писати». Мене дуже радує, що люди, які не планували бути письменниками, насправді дуже свіжо звучать. 

Мені хотілося б, щоби письменництво ставало такою собі традицією, щоб люди писали, щоб запам'ятовували себе, свої історії, свій досвід. Тому що зараз такий час, що якщо ти не записуєш свою історію, то вона просто вмре, зникне. Написання класно структурує, і взагалі мені здається, що це дуже добра практика для всіх, навіть для тих, хто не збирається стати письменником, але ким би ти не був, якщо ти вмієш створювати тексти, ти значно більше можеш зробити й заробити. Треба вміти розповідати свою історію.

 

 

Письменництво як робота

 – Про заробити цікаво. Ви схиляєте людей до письменництва. Чи можна, на вашу думку, зараз в Україні заробити на життя суто літературою?

– Я думаю, що можна. І є ж такі приклади, як Макс Кідрук, який займається самвидавом, збудував бізнес-план, чом би й ні?! Тобто є люди, які до написання книжок ставляться як до бізнесу, і тоді можна заробити. Є люди, які до цього ставляться як до високодуховних практик, і на цьому заробити, мабуть, не можна. Такі люди десь зазвичай працюють: хтось викладає, хтось має роботу, не пов’язану з текстами. 

За кордоном, до речі, так само. В основному люди мають ще якусь працю, чи викладають, чи пишуть якісь статті, чи роблять виступи. Дуже мало хто може прямо добре жити та повністю покривати свої потреби з книжок. У мене навіть є одна знайома письменниця-француженка, яка видалася купою мов, але однаково мусила переїхати в Берлін, бо її життя в Парижі занадто дороге. А вона не хоче десь іще працювати, хоче жити тільки зі своїх роялті. 

Але я вважаю, що я живу з письменництва, адже все, що я роблю, воно дотичне до того. Я все ж не продаю морожену рибу, хоча це, напевно, принесло би більше грошей. [сміється]

– Як ви прийшли до викладання? Що спонукало почати робити онлайн-курси?

– Ну я, в принципі, за освітою викладачка французької, англійської мов і літератури для ВНЗ. Я ніколи таким не промишляла у своєму житті, за винятком студентських років, коли це були якісь курси викладання іноземної мови, якась «халтура», коли сама на другому курсі, а брешеш, що на четвертому. Коли сьогодні вивчила «This is a table» й пішла іншим це виклала.

Письменницький курс народився з бажання видобути з людей їхні історії. Ну і поділитися досвідом, щоби мотивувати. Людей дуже мотивують чужі невдачі й помилки. Я ж теж не стала суперзіркою в 19 років, хоча зараз з’являються люди, які кажуть, що читали мої книжки в школі під партою. Тобто якщо я тоді мала свої 15 хвилин «ворголівської слави», то я їх не сильно помітила. Але головне – продовжувати. 

Я з тих, хто закликає писати не для того, щоб заробити, і не для того, щоб отримати схвальні відгуки. А лише для себе – зберігати свою історію, робити те, що подобається зараз. Ми не знаємо, що буде потім. Коли ти випускаєш книжку, ти вже ні на що не впливаєш. Хтось скаже, що це найкраща книжка в його житті й вона врятувала від депресії. А хтось скаже: «Боже, яка херня, віддайте мені мої 300 гривень». Ми ніколи на це не впливаємо, тому треба розслабитися.

Що б ти не написав, це може бути неідеальна книжка. І це добре, що вона неідеальна. Отже, у тебе є майбутнє. Тому що, мені здається, людям, які отримали Нобелівську премію, капець важко, тому що всі їхні наступні роботи будуть порівнювати з попередніми. Це сумно. Ніби головне у твоєму житті вже відбулося. Тоді хіба що, як заповідав Сковорода, сідай на траві та спостерігай, як спливає твій вік. 

Для мене, якщо люди читають і, наприклад, сміються з того, що я написала, значить, не даремно написала. Я думаю, що я пишу насамперед, щоби розважати, а по-друге, щоб закладати між рядків сенси, які будуть допомагати людям.

 

Про війну

– Ви їздили ближче до лінії фронту спілкуватися з військовими, щось їм читати, розповідати. Розкажіть, по-перше, з якою метою ви їхали? А, по-друге, що ви з цього привезли із собою? 

– Для мене це досвід, а для військових, дуже сподіваюся, що хоч якась розвага. Хоча, якщо чесно, коли ти прозаїк, тобі дуже важко. Якщо ти пишеш вірші, то ти собі прийшов, почитав вірші. Ми їздили із Сергієм Жаданом, у нього трохи простіше з жанром, а я притягла із собою величезну книгу «Добрі новини з Аральського моря» й налякала їх, що читатиму. Довелося влаштовувати стендап, щоби зняти напругу. [посміхається]

Хоча й Жаданові не просто. Притому, що він ніби масовий герой, далеко не кожен солдат його знає. Хоча, звісно, у Жадана ситуація однаково краща, ніж у мене. Він усе ж такий поет, до якого в Харкові можуть підійти гопніки сфоткатися й говорити з повагою. Мені знайомий морпіх сказав, що серед військових були би більше раді бачити, наприклад, Надю Дорофєєву, а не мене. Жартую, що наступного разу одягнуся в костюм Наді. Хоча насправді краще просто повернуся з музикою, а не розмовами. Думаю, це буде найкращий жанр. Ми зараз із басистом хочемо розробити якусь програму, щоб легко й без підключень можна було відіграти.

 

А так я фактично робила стендап, розповідала їм, як я розповідаю про них же на французькому телебаченні, і ми ржали разом із дурості часто цих експертів, які не до кінця розуміють, що таке Україна. Військові щось просили передати французам. Мені дуже цінно було бачити обличчя тих, про кого я розповідаю, тому що я ж однаково розповідаю з якоїсь аналітики або з того, що мені кажуть мої друзі-військові. 

Це був супердосвід, хоча і дуже стрьомно, бо це взагалі не моя лояльна аудиторія. Але потім ми поїхали в «Айдар», і там було взагалі інакше. По-перше, там була прекрасна бойова медикиня, яка попросила підписати книжку своїй дружині. Вона мене потім на руках носила, кликала купатися. Але купатися там я, звісно, стрімаюсь. [сміється] «Айдар» – це добровольці. Вони старші, обізнаніші в літературі, вони фоткалися, робили відеодзвінки до своїх дружин, які читають мої книжки. З ними взагалі дуже тепло вийшло.

Це дуже важливо – бути там, бачити обличчя цих людей, бачити красу Донеччини. Це нереально просто гарно, ця чорна земля, ці соняки. Я була раніше в Луганську й Донецьку, але ніколи не була по селах. Це такі місця, у які хочеться повернутися. 

– А що військові передавали французам? Чи, може, адресували якісь послання в тил? 

– Передавали, щоб дали їм більше танків, казали, що дуло «Цезаря» [САУ Caesar – ред.] стирається через 300 пострілів. Кликали «Французький легіон». Але я в цьому плані чітка – чувак сказав, чувак зробить. Я реально йду на французьке телебачення й так і говорю. Це дуже багато сил забирає, бо треба тримати баланс між емоціями та фактажем, там дивні експерти бувають, ще й територія чужої мови. Ясно, що я б українською їх там обставила на раз-два, але тут додатковий челендж зробити то все такою французькою, яка пройде по телебаченню, буде виглядати гідно й зачепить серця глядачів. 

Але я думаю, що глядачі пробачають мені, можливо, неідеальність формулювань чи термінологічного апарату, але бачать щирість і вірять. Бо часто пишуть якийсь фідбек, що я була дуже переконливою.

 

– А що дійсно французи готові почути? Тобто що їм зараз уже важко доносити? Чи хочуть вони ще продовжувати це все чути?

– Звісно, усі повтомлювалися від війни. Запитай у будь-якого волонтера, тобі скажуть, як погано стали донейтити. Я ж сюди теж прийшла з надією щось зібрати «Госпітальєрам», бо там зашиваються люди. У мене аудиторія класна й лояльна, але якщо відверто, то навіть тут усі втомилися. Чого вже хотіти від французів?! Немає цих хвиль солідарності, як у перші дні, немає такого, що всі прямо біжать донейтити на Україну, але нам важливо, щоб уряд продовжував давати нам зброю. Тому я продовжую ходити на всі можливі ефіри. 

Зараз французи говорять: «А, Україна, це ж у вас там усе йде до завершення?», чи, навпаки, «А чого у вас контрнаступ такий повільний?» І доводиться їм показувати карту: яку площу має Україна, а яку – Росія. Пояснювати, що це взагалі дива зараз відбуваються. Або питати, чи посилали б вони свої війська без прикриття авіацією й артилерією? Нагадувати, що в Бахмуті операція тривала довше, ніж облога Сталінграда, і скільки там полягло людей. 

– Вам не хотілося б зараз бути офіційною дипломаткою? У вас же однаково дуже багато виступів про Україну у Франції. 

– Мені пропонували посаду, я відмовилася, бо мені дуже дорога моя свобода. Я однаково буду робити те, що роблю, я це роблю абсолютно на волонтерських засадах. Є люди, які впораються з менеджментом набагато краще за мене. А так свою справу я роблю та сподіваюся, що зможу робити ще краще. Думаю зараз про якісь нові форми, бо те, що працювало рік тому, зараз працює в рази гірше. 

– Як часто ви зараз їздите між Францією й Україною? 

– Це мій десятий раз за час повномасштабного вторгнення. Мабуть, частіше, ніж до 2022 року. 

 

 

– Не було думки перевезти сюди сім'ю? 

– Діти ходять у школу у Франції. Вони великі, уже не зможуть перелаштуватися на українську програму. Я би хотіла, щоб вони хоча б до бабці поїхали в Карпати, але їхній тато дуже проти, у нього прям параноя. 

Насправді, знаєш, усі, хто був за час повномасштабної війни в Україні, вони нормально ставляться до поїздок сюди. Усі, хто не був, або хто виїхав у жахіттях перших днів, вони дуже бояться. У них уявлення, що тут далі все так само. Я розумію їхній страх, але я, наприклад, не змогла б не їздити. Для мене важливі ці мої поїздки.

– Як ви почуваєтеся у Франції й Україні? 

– В Україні я в активній фазі, а у Франції буваю трохи овочем. Тут я почуваюся краще. Тут я почуваюся більше на своєму місці. Тут я вдома. Київ для мене – це взагалі велике місце сили. Я ніде так добре не сплю, як удома. Якби не постійна прив'язаність до дітей, до школи, не думки, що я погана мати, яка їх там кидає, не «куди ти знову їдеш», я б значно більше сиділа в Києві. 

Мені треба якийсь алгоритм знайти, бо влітку мене не було у Франції днів 20, і я ледве не розлучилася. І це ще були канікули, а коли школа, то це ще трохи складніше.