Інтерв'юФільми з Канн і Берлінале та «Ночі в стилі бугі»: що треба знати перед «Київським тижнем критики»

 

Що покажуть на КТК-2023

– Якщо говорити про міжнародну програму – на що передусім порадите бронювати квитки?

Денис Іванов: Новий фільм Акі Каурісмякі – один із головних хітів, мабуть.

Ілля Дядик: У нас підтверджена частина програми з Каннського кінофестивалю: наприклад, «Опале листя» Каурісмякі та «Химера» Аліче Рорвахер.

Станіслав Битюцький: І «Тотем» із Берлінале. 

Дядик: І «Солодкий схід». [У міжнародній програмі також покажуть «Знамення», що отримало нагороду «Новий голос» у програмі «Оособливий погляд» Каннського кінофестивалю. Сьому стрічку програми оголосять незабаром. Ще один фільм – короткий метр «Дивний спосіб життя» Педро Альмодовара – покажуть поза межами кураторської програми, – ред.]

Тизер фільму «Опале листя»

Битюцький: Також у нас буде традиційна програма українського ретро, яку ми готуємо з «Довженко-Центром», цьогоріч вона має назву «Жіноча роль». Ми хотіли сфокусуватися на жіночому образі в кіно. Бо дійсно в нас класна акторська школа, у нас багато канонічних акторок. Про частину з них знають, про решту знають дуже мало. 

Іванов: І в нас фільми в усіх програмах не лише як шоукейс, а як нагода для дискусій. 

Битюцький: Як і торік, коли ми досліджували еволюцію комедії як жанру українського кіно, тут ми також пішли цим шляхом. Ми обирали фільми різних часів, хотіли через це показати й те, як змінювалася акторська гра, і ставлення до акторів у кіно, і місце жінки в індустрії. Для акторок це було ще краще, але, наприклад, у СРСР жінка в режисурі сприймалася як нонсенс. Була Кіра Муратова, була Суламіф Цибульник, але їй у певний момент сказали, що є теми, за які краще братися чоловікам. 

З акторками трохи інакше, але, наприклад, хоча Лариса Кадочникова була іконою українського поетичного кіно, у неї ніколи не було головної ролі. Притому, що в 1920-х, у часи нашого іншого кінобуму, було багато жінок на першому плані, багато феміністичних фільмів та історій. У ті ж 1990-ті в нас теж був бум жіночого кіно, була велика кількість класних акторок, а жінки-режисерки нарешті отримали можливість знімати. Серед українських режисерів, які в 90-ті знімали хороші фільми, кількість режисерок навіть була більша. Наприклад, кінопремію «Арсенал», яку вручали два роки, два роки поспіль отримували жінки-режисерки. 

Іванов: Тому ми назвали програму «Жіноча роль», а не «Головна жіноча роль». Думаю, про це після сеансів також будуть дискусії. 

Битюцький: Ми символічно обрали фільм «Голос трави», його зняла режисерка [Наталія Мотузко], а в головних ролях Ольга Сумська та Раїса Недашківська. Тому ця програма – це такий зріз жінок у професії. 

Тизер програми «Жіноча роль» від «Київського тижня критики 2023»

– Ще один хайлайт «Тижня критики» – це міжнародна ретроспективна програма, у межах якої ви вже показали, приміром, «Таксиста» Скорсезе, «2001: Космічну Одіссею» Кубрика, «Апокаліпсис сьогодні» Копполи та «Американське графіті» Лукаса. Цьогоріч у програмі, наприклад, «Ночі в стилі бугі» Пола Томаса Андерсона й «Бульвар Сансет». Як обирали ці фільми?

Іванов: Селективна комісія фестивалю завжди дискутує щодо того, що має бути. Зазвичай з’являються якісь фільми, ми за щось чіпляємося, в процесі обговорень складаємо програму. Головне – щоб була певна тема або принаймні рима між фільмами. Ідею з «Кіно про кіно» ми вже два роки обговорювали… 

Дядик: Але загалом це таке guilty pleasure: ми всі думаємо про фільми, які самі хотіли б подивитися на великому екрані. 

Битюцький: Так і формували: усі хотіли подивитися «Космічну Одіссею», мріяли про неї на великому екрані. Так само і з «Таксистом» та іншими стрічками. Цьогоріч це синефільські фільми, вони розповідають про індустрію, яку ми любимо. Тому ми зупинилися на цьому, а далі куратори вже втілювали свої мрії в життя. 

Тизер програми «Людина з кіноапаратом» від «Київського тижня критики 2023»

– У програмі «Фокус» цьогоріч Польща. Після 24 лютого це здається очевидним і природним вибором, але розкажіть, як саме обирали польські та українські фільми і як будуєте цей діалог із польською кіноспільнотою. 

Битюцький: Ми щороку обираємо цікаву країну, після Британії, Канади та Франції прийшли до Польщі. Польська індустрія – це дуже велика індустрія, польські фільми регулярно представлені на великих фестивалях. 

Дядик: І, звісно, це було пов’язано з підтримкою України Польщею після початку повномасштабного вторгнення, вони по-дружньому до нас поставилися та відреагували.

Іванов: У польських кураторів програми є жвавий інтерес до українського кіно. У цьому процесі є простір для відкриття, але водночас і діалогу: крім професійних зв’язків, які залишаються після фестивалю, хочемо показати глядачам певний зріз про те, що відбувається в країнах-партнерах. Тому що саме в діалозі народжується багато важливих речей: огляди на кіно, теми, зв’язки – це все важливі складники кінематографічного життя. 

Тизер програми «Фокус» від «Київського тижня критики 2023»

– А що буде в польській програмі?

Битюцький: Це будуть три хіти світового фестивального кіно. 

Дядик: «Зелений коридор» Агнєшки Холланд. 

Іванов: «Дівчина з…» Малгожати Шумовської і і Міхала Енґлерта та «Іа» Єжи Сколімовського, який торік їздив на «Оскар».

Битюцький: І це такий зріз історії польського кіно, бо Сколімовський починав ще в 1960-х, а Шумовська – це вже такий голос 2010-х. 

Іванов: Я пам’ятаю, що брав її фільми ще в складі відбірної комісії кінофестивалю «Молодість». Уже тоді було зрозуміло, що це помітне ім’я. 

Трейлер фільму «Зелений коридор»

– Водночас в українській частині програми «Фокус» три українські фільми: «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової, «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка і «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової. Це насправді окрема тема для дослідження, але цікаво запитати вас, чому українські режисери та режисерки настільки часто звертаються до 1990-х і чому саме зараз. Це лише питання віку, тому що підросло покоління, яке тепер може якось осмислювати досвід дорослішання в 90-х, чи щось інше?

Дядик: Це не просто «часто», це вже якась ціла хвиля [українських фільмів про 1990-ті].

Битюцький: Думаю, передусім через вік. У 1990-ті в них пройшло дитинство, тому всі вони знімають 90-ті як ностальгію. Як би вони не показували цей час, для всіх них це якийсь хороший період. Я це розумію, бо я теж із 90-х, у мене було щасливе дитинство і для мене це теж щасливий період. Водночас я розумію, що то був страшний період, що мої батьки та всі старші люди дивляться на цей час інакше. Але коли ми дивимося на фільми про 1990-ті, це дійсно насамперед про ностальгію й романтизацію, про відтворення в пам’яті хорошого, що з тобою було. 

– Крім Сотниченка, хіба що. 

Битюцький: Та навіть і Сотниченко. У нього 1990-ті найбільш ідентичні, мені здається. Але Сотниченко – це не так про треш і жахіття 90-х, як про якесь кінематографічне осмислення цього часу. Бо Філіп кіноман, синефіл, для нього це кіно, як те, що залишається за кадром у процедуралах на зразок «Справжнього детектива». Те, що в «Справжньому детективі» вирізають чи навіть у сценарій не пишуть, Сотниченко, навпаки, робить основою. А весь True Detective викидає. [сміється]

Трейлер фільму «Ля Палісіада»

– У нього вийшов дуже жорстокий і дуже гуманістичний фільм. 

Битюцький: Я про жорстокість там узагалі не думав. 

Іванов: Про жорстокість – це «Носоріг» [Олега Сенцова]. 

Битюцький: Бо якраз Сенцов у 1990-х був не такий юний, як всі інші. [сміється] 

Дядик: І розуміє, що було насправді. [сміється]

Іванов: Якщо говорити про українські фільми в «Фокусі», то це завжди про унікальний голос українського автора. Цьогоріч ці голоси – майже всі дебютні фільми. І фільм Філіпа Сотниченка неможливо переплутати з фільмом Ірини Цілик, а фільм Олега Сенцова – зі стрічкою Марини Вроди. Тобто це покоління режисерів, унікальних особистостей, які торують свій шлях у кіно. Теми в них можуть бути різні, але це завжди про унікальні погляди. Далеко не в усіх культурах є таке розмаїття [сучасних режисерів]. 

 

 

Що відбувається з українським кіно під час великої війни

– У нас уже є традиція з цим запитанням. Денисе, коли ти давав інтерв’ю Каті Бабкіній на запуску The Village Україна у 2017 році, про українське кіно ти тоді говорив так: «У мене приємне відчуття, що українське кіно зараз ніби вагітне. Вірю, що скоро на нас чекають справжні успіхи». Коли ми з тобою говорили два роки тому, ти сказав, що ми нарешті народили. Якщо продовжити це порівняння, на якому етапі ми зараз, під час повномасштабної війни?

Денис Іванов: Думаю, зараз етап трохи сиротинства. Триває велика війна, а одна з головних інституцій, яка мала опікуватися кіно в настільки важкі часи, має дисфункцію. Я маю на увазі Держкіно як основного драйвера кінопроцесу минулого десятиріччя. Фільми, які ми зараз показуємо на «Тижні критики», запускали у виробництво ще за попереднього керівництва Держкіно, за попередньої концепції існування Держкіно. 

Тому ми всі з тривогою й невпевненістю дивимося в майбутнє, тому що одна з головних інституцій [індустрії], яка відповідає і за фінансування фільмів, і за промоцію українського кіно, очевидно, не є доброчесною і професійною. 

Станіслав Битюцький: Є відчуття, що зараз Держкіно просто самоусунулося від підтримки кіносфери – причому в момент, коли ця сфера як ніколи за всі часи незалежності цього потребує. 

Іванов: Зараз є важливий момент, коли триває війна. Коли, по-перше, є дуже багато маніпуляторів на цій темі; по-друге, дуже багато кінематографістів на фронті не можуть розвиватися в професії; до того ж є інститути громадянського суспільства, які поки недорозвинені. Тобто роботи дуже багато, момент зараз дуже непевний. Тому багато залежить від громади та кіноспільноти. 

2022 рік – один із найкращих для українського кіно. Але чи побачимо ми нові фільми у 2023-му?

– Ти згадав про «маніпуляторів», я хотів до цього запитати про нещодавній скандал із витратами на культуру під час повномасштабної війни, який почався після повідомлень про виділення державних коштів на серіал про Інгулець. Про що для вас свідчить ця дискусія? Тому що песимістичний погляд на неї – це те, що українське суспільство не розуміє, навіщо взагалі витрачати кошти на культуру. 

Іванов: Дискусія, на мою думку, трохи інша. Для мене те, що трапилося з конкурсом фінансування серіалів від Мінкульту – це про брак хоч якихось прозорих процедур. Брак нормальної експертизи, відкритого доступу до фінансування, конкуренції, ідеї. Якщо цього немає, кіно перестає розвиватися. За минулої каденції [Держкіно] при всіх нюансах вибору проєктів для фінансування все-таки надавали доступ різним голосам українського кіно. 

А зараз фактично була запроваджена процедура, щоб державним коштом фінансувати серіали, до того ж вона була максимально непрозора. Цей конкурс узагалі важко назвати конкурсом, це був такий міжсобойчик – причому між людьми, які раніше робили серіали для російського ринку. Як вони до цього працювали з російським ринком, так хотіли працювати й тут. На жаль, це маніпуляція, це точка зору на українське суспільство як на неповноцінних, неповнолітніх людей. І все, що трапляється в українському телепросторі, зазвичай придумають продюсери, які орієнтуються на середньостатистичних людей, вважаючи, що це свята справа. Вони дивляться на рейтинги, вважають це популярним продуктом. На мою думку, тут не вистачає ані любові до глядача, ані відповідальності. Й інфантилізація суспільства в нас відбулася саме завдяки нашому найпопулярнішому медіа, телебаченню. 

Тобто це і про брак процедур, і про те, що люди, які захопили цю процедуру виділення державних грошей, що їх отримують від платників податків чи міжнародних партнерів, підходять до цього з абсолютно хибною ідеологією. 

Дядик: А те, що систему хакнули, якраз показує, що без дискусії й обговорення в культурі вирішили фінансувати винятково серіали. Горбунову дісталося, лише його якось відтіснили від годівниці, але з десяток серіалів продовжують фінансувати. 

Читайте інтерв’ю The Village Україна про витрати на культуру під час війни з кінопродюсером Володимиром Яценком, який приєднався до ЗСУ.

– Я пригадую, що коли ми записували попереднє інтерв’ю з Денисом [у 2021 році], ми тоді також говорили про це. Тоді було відчуття, що Офіс президента, який фактично визначає культурну політику в державі, ухвалив це рішення [робити ставку на серіали, а не фільми]. Ну і більшість людей, які ухвалюють ці рішення в ОП, вийшли якраз із телевізора.

Дядик: Тут ще й фінансове питання є. Був відкритий російський ринок, усі ці продакшни сиділи у РФ і заробляли якісь скажені гроші. Цей ринок прикрився [після 24 лютого], де їм тепер брати гроші? Український ринок для них не такий великий, до того вони ніколи не звертали уваги на держфінансування, тому що в порівнянні з тим, що вони заробляли в Росії, це були якісь копійки. А тепер ці копійки, коли залишився тільки український ринок, здаються вже не такими маленькими. Тому тепер вони сфокусували свій погляд на держфінансування.

Іванов: І тут ще таке питання: у нас же Державне агентство з питань кіно. Не з питань серіалів. Це й ігрове кіно, і документалістика, й анімація, й експериментальне, і фестивальне, це і кіноспадщина та інституції, які її підтримують.

Дядик: Це і комерційне кіно, і фестивальне. 

Іванов: Держава має підтримувати важливі речі для культури, і все, що я перерахував, – це важливо. Це те, що нас робить тими, ким ми є. А зараз усе це – від спадщини до анімації – відставляється, і гроші виділяють на серіали. Причому кошти виділяють людям, які протягом кар’єри вже довели свою цинічність. Саме в цей момент в історії мені здається, що це неправильно. 

Дядик: У державних інституцій є цілий комплекс завдань: політика, дипломатичні зусилля, серед іншого. Авторські, інтелектуальні фільми зокрема спрямовані на те, щоб вибудовувати імідж України за кордоном. Тому що за останні роки українські фільми були представлені на всіх найбільших кінофестивалях світу. Це дає змогу нам розраховувати на розуміння й адвокацію інших країн. 

Комерційне кіно ми теж дуже любимо, без «Довбуша» й «Мавки» в нас досі було б це уявлення: «На українське кіно треба йти, тому що це українське кіно». А тоді мучитися і плюватися. У глядачів уже немає відторгнення до українського кіно, вони це сприймають просто як кіно. І це добре. 

 

 

– Я тут пограю в адвоката диявола. Логіка влади здається приблизно такою: «Ну, десять років ми погралися в фестивальне кіно, давайте тепер робити ставку на серіали з «правильними» меседжами, через які можна впливати на маси, тут, в Україні».

Битюцький: Але це точно не про меседж. Бо якщо думати, що такі серіали – це трансляція якогось меседжу, то це дійсно дуже сумно. Такі серіали не несуть жодного меседжу. 

– Спочатку дивимося телемарафон «Єдині новини», а тоді серіали – якось так. Ну і також це інструмент підтримки каналів, які продовжують втрачати гроші через телемарафон. 

Битюцький: Це просто цинізм. Усі розуміють, що це ніщо інше, як бізнес. Плюс ми розуміємо, що люди, які роблять ці серіали – від продюсерів і режисерів до акторів – приходять додому і дивляться не ті серіали, які вони самі знімають. Вони всі дивляться якісь розумні серіали HBO та Netflix, а тоді розповідають, що знімають для умовної «тьотєньки із села». Це просто цинізм. 

З іншого боку, є величезна кількість випадків, коли серіали виконували зовсім іншу роль. Коли телебачення було дійсно розумне, коли воно давало цікаві продукти, а не просто гналися за рейтингами й умовними «тьотями із села». Наприклад, коли я досліджував кіно Азії, й зокрема Гонконгу, коли з’явилася хвиля 1980–1990-х, вона відбулася насамперед завдяки телебаченню [у 1970-х]. Телепродюсери, які були закохані в кіно, почали вкладати гроші, залучати молоді кадри, давати їм можливість навчатися за кордоном і так виростили нове покоління режисерів. Так само було і в Британії. 

І це дуже сумно і страшно, що зараз у нас держава вкладає гроші в телебачення, але не вимагає через нього робити щось цінне для суспільства й індустрії. І воно просто продовжує тупо заробляти гроші. Якби ці гроші забирали в авторського кіно, але залишали можливість режисерам авторського кіно йти на ТБ і набивати там руку, ніхто б нічого не сказав. 

Дядик: І в нас є той же приклад «Спіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит. Це була несподіванка, це був неочікуваний позитивний результат. Або ті ж «1+1» на початку свого існування – вони також робили класний продукт.  

Битюцький: Ворожбит дуже класний приклад, у неї свій голос, вона показала його в серіалі. Я пам’ятаю, що вона знімала дуже задешево, їй поставили тісні рамки, але вона зняла дійсно дешевий продукт, який зараз вважається одним із найкращих серіалів незалежної України. 

Трейлер серіалу «Спіймати Кайдаша»

Іванов: Але, крім цієї індустріальної частини, треба говорити й про сенси. Ми зараз перебуваємо на такій грані між життям і смертю. 

– Тому що це екзистенційна війна. 

Іванов: Так, це екзистенційний момент. І в такі моменти суспільство має дорослішати. Як ми готувалися до цієї війни? Наскільки реалістично ми оцінювали те, що сталося? Я думаю, що це також про рівень інфантильності, на який грав цей масовий продукт, ці серіали для умовної «Антоніни із села» [Образ жінки середнього віку, яку зазвичай використовують телепродюсери як уособлення цільової аудиторії, – ред.]. 

По-друге, є питання моральності й відповідальності. Той же Горбунов має відзнаку за оборону України, є абсолютно кричущий кейс, коли поруч із загиблими, які віддали життя за Україну, Держкіно нагороджує людей, які стояли ближче до годівниці, ніж усі інші. Думаю, має бути це відчуття моменту та прагнення того, щоб ми всі подорослішали як суспільство, певний моральний ценз. 

Можна згадувати про «Юріка» про Маріуполь, водночас можна згадати про прокат стрічки «20 днів у Маріуполі» – це результат, якого раніше досягали [лише ігрові фільми]. Переможці Канн, наприклад. 

Дядик: Або комедії. 

Іванов: Тобто ми бачимо, що суспільство готове дорослішати. Люди знали, що на сеансі [«20 днів у Маріуполі»] буде важко, що для когось це може бути ретравматизація, але люди прийшли на документальний фільм. І він збирає більше, ніж якісь стрічки, які зроблені «для Антоніни».  

– До певної міри. Усе одно йдеться про десятки тисяч людей, а не сотні тисяч чи мільйони. 

Іванов: Так, але це платне медіа. Для того, щоб піти й заплатити гроші за сеанс, треба зробити значно більше зусиль, ніж просто натиснути на кнопку. Тобто цей запит на дорослішання в людей є. Але цей запит не відображають люди, які ухвалюють рішення, які будують свою картинку світу, що не збігається з реальністю. 

Трейлер фільму «20 днів у Маріуполі»

– Але коли намагаються шукати якісь позитивні аспекти в тому, що стосується сучасного українського кіно, найчастіше заводять мову якраз про документальне кіно. Ми вже згадували про касовий рекорд «20 днів у Маріуполі», загалом зараз документалісти працюють багато – й українські, і закордонні. Ця нова хвиля українського доку – це зараз найбільша підстава для оптимізму?

Битюцький: Я не впевнений, що зараз буде нова хвиля документального кіно. Це ж все-таки перша війна, за якою ми повністю стежимо онлайн. 

Дядик: Думаю, тут більше питання фінансування, тому що документальне кіно також потребує фінансування. «20 днів у Маріуполі» – це американський фільм, який [Мстислав] Чернов знімав як журналіст Associated Press. 

Іванов: На мій погляд, документалістика зараз дуже актуальна. Той же фільм «Фотофобія», який ми знімали разом зі словацькими документалістами, отримав приз на Венеційському кінофестивалі, це словацький погляд на цю війну, він розповідає одну з історій про цю війну. Коли ми згодом будемо згадувати, що було в березні 2022-го в Харкові, це буде чи не єдине свідчення. 

Урешті-решт, кіно – це машина емпатії, вона базується на конфліктах і драматичних ситуаціях. Зараз в Україні дуже багато конфліктів і драматичних ситуацій. У нас суцільна драматична ситуація. Тому й українські, і закордонні документалісти намагаються це фіксувати. Я б не назвав це бумом, я б назвав це нормальною реакцією – і громадянською, і професійною. 

Але документальне кіно – це медіа, яке має дуже обмежену аудиторію в порівнянні з ігровим кіно. Попри певні успіхи, це все-таки формат для дуже маленької частини суспільства. Не дивляться в нас доки на ТБ чи в кінотеатрах, принаймні стільки, як ігрове чи анімацію. 

Що для українського кіно означають успіхи «Мавки» та «Люксембург, Люксембург»?

– Зараз є багато розмов про закінчення епохи в сучасному українському кіно. Так, як було до 24 лютого, уже не буде – принаймні з таким обсягом державної підтримки кіновиробництва. Зрозуміло, що у випадку з кіно є об’єктивний виробничий цикл, тому зараз продовжують виходити стрічки, які встигли зняти до 2022 року. Але запитаю вас як людей, які відбирали фільми на «Київський тиждень критики» – чи є відчуття, що ми зараз бачимо останні фільми цієї епохи?

Денис Іванов: Наступного року ще буде. 

Станіслав Битюцький: А потім… Минулого пітчингу [Держкіно] фактично не було, цьогоріч уже не буде пітчингу. Тому ми знаємо, що наступного року ще будуть фільми. Знаємо, що хтось щось дознімає ще, ті ж Роман Бондарчук і Наталка Ворожбит. 

Але навіть цьогоріч було відчуття, що воно зменшується. Ми обирали з чотирьох фільмів, врешті взяли три. Але якісно це досі добре. Щоправда, знову ж таки це плоди ще минулого Держкіно, коли їх ще запускали у виробництво. 

Що буде далі – поки не відомо, і це велика трагедія. Якось так виходить, що за всіма сплесками українського кіно – у 1920-х, 1960-х, 1990-х і от після 2014 року – завжди йде спад. Дуже багато українських режисерів після 2014-го почали знімати перші-другі фільми – ті ж Лукіч, Горностай, Сухолиткий-Собчук тощо – і знову це все закінчується. Парадоксально, знову закінчується трагічно. І невідомо, наскільки довго це триватиме. 

Тизер фільму «Демони»

– Я знову ж повертаюся в попередню розмову з Денисом, тому що тоді, у 2021-му, ми обговорювали, що на останньому пітчингу Держкіно за дивних обставин дали відмови новим проєктам Олега Сенцова, Ірини Цілик і Марини Степанської. І виходить, що вони тоді втратили роки, за які ще могли б застрибнути в цей останній потяг. Тобто молоді режисери, яким треба знімати, тоді втратили цю можливість. І зараз важко сказати, коли буде наступна. 

Іванов: Вони цю можливість втратили, але треба сказати, що цю можливість втратила Україна – мати своє покоління режисерів нової хвилі. Ми говоримо про серіали, але серіали – це не те, що будуть дивитися за десять років. 

– Принаймні такі серіали. 

Іванов: Так, ці серіали зникнуть за день після показу, ніхто не згадає потім. А те, що ми розповідаємо про себе й що залишиться в історії – це кіно. Це частина нашого базового українського міфу. Немає більш потужного медіа для розповіді історій про те, хто ми [як держава і суспільство], ніж кіно. 

Але я, мабуть, у цьому більший оптиміст, ніж Стас. Усе-таки ці десять років сформували якусь спільноту й індустрію. У 2012 році, наприклад, було дуже важко доводити, що українське кіно потрібне. Не було жодних фактів його успіху – ані внутрішнього, ані закордонного. Зараз ці факти є. І є спільнота, яка хоч і розділена через такі речі, як виділення фінансування, але вона є. Вона відчуває, що кіно – це цінність. 

Адже ефективне суспільство – це коли ресурси використовують найкращим чином. Зараз, на жаль, ресурси використовують на те, щоб зберегти те, що є, і не дати чинити шкоду інституціям. Зараз ресурси варто було спрямувати на фільмування історій, які стануть нашою українською історією. І комунікувати про це із зовнішнім світом. 

– Про що для вас свідчать касові успіхи «Мавки» та «Люксембург, Люксембург»?

Битюцький: Це дійсно бум, у «Довженко-Центрі» ми це відчуваємо безпосередньо. Є великий запит на українське кіно – і за кордоном, і в Україні. Покази класичного [українського] кіно зараз збирають аншлаги. Наприклад, нещодавно був показ «Землі» Довженка в «Кіномані», другому найбільшому залі кінотеатру «Жовтень» – і це був аншлаг. До [повномасштабного] вторгнення було важко уявити, що 300 людей прийдуть у неділю дивитися Довженка, а зараз люди йдуть на все українське. 

Ілля Дядик: Торік на «Тижні критики» в нас теж були повні зали на українську ретроспективу. 

– І цікаво, що це була ретроспектива українських комедій на зразок «За двома зайцями». 

Битюцький: Так, це були фільми, які всі знають: «За двома зайцями», [«Штепсель одружує Тарапуньку»], «Пропала грамота». Але водночас в іншій залі були солдаути на сучасні українські фільми.

Дядик: Але це було й зрозуміло. 

Тизер програми «Історія української комедії» від «Київського тижня критики 2022»

Битюцький: У цьому є багато плюсів, але водночас багато моментів, на які треба зважати. Чи є та ж «Мавка» настільки суперкрутим фільмом, тому що на неї пішло стільки народу? Чи це через те, що в кінотеатрах дійсно була одна «Мавка»? 

Іванов: Не знаю, у мене є друзі в інших країнах, які просто прийшли з дітьми на «Мавку». Причому вони не йшли на «Мавку» як на український фільм, просто як на стандартну 3D-шну анімацію. Це теж показник того, що середній рівень підріс. 

Битюцький: І вони отримали задоволення?

Іванов: Це продукт. Вони отримали задоволення від продукту. 

– Але вже те, що такий український продукт узагалі був представлений в Європі й інших країнах – це вже показник. 

Іванов: Тут ще треба зважати на те, що українське кіно дійсно розвинулося за цей час. У 2014–2015 роках теж знімали та випускали фільми, вони заробляли якісь гроші, але не було такого буму. За цей час кіно дуже розвинулося як професія: піднявся середній рівень, із цього середнього рівня стартували якісь більш-менш професійно зроблені продукти. 

Битюцький: Рівень українського кіно виріс, і люди почали довіряти йому. Нарешті з’явилася ця довіра. Бо раніше як було – виходить український фільм, глядач думає: «Ну, це зазвичай погано». А зараз глядач уже знає, що в нас є багато класних фільмів, він уже бачив фільми Лукіча чи Горностай, бачив навіть якісь непогані блокбастери. 

– Тобто тепер треба менше зусиль докладати, щоб пояснювати цінність українського кіно. 

Битюцький: Так, раніше це була боротьба – треба було довести глядачу, що український фільм може бути гідний перегляду, твого часу та грошей. 

І з класикою мене дуже тішить: глядач ходить на класичні українські фільми й розуміє, що в нас було класне кіно й раніше. Багато хто знає про Довженка, але мало хто дивився конкретні фільми, принаймні в моєму поколінні свого часу було таке: «Довженко – це шароварщина, не хочу це дивитися». Зараз усі вже по-іншому на це дивляться. 

– І насправді є відчуття, що за ці десять років ми почали сприймати як належне те, що майже щороку українські фільми були представлені в Канні, Венеції та Берліні.

Битюцький: Так-так.

 

– У нас вийшла досить песимістична розмова. [сміється] В Езри Кляйна [колумніста The New York Times і співзасновника Vox Media] є цікава практика: коли виходить такий тон інтерв'ю, він зазвичай просить співрозмовника в кінці назвати одну річ, яка дає йому надію. Що вам зараз дає надію на майбутнє українського кіно?

ДЯДИК: Гірше вже не буде! [сміється]

ІВАНОВ: «Тиждень критики» – це для нас фестиваль надії. Ми не скасовували й не відкладали фестиваль під час пандемії, якось нам вдавалося пройти між повними локдаунами та провести фестиваль. Торік КТК теж був єдиним українським кінофестивалем, який не змінив дат і концепції, ми залишилися та зробили те, що планували. Для мене символом торішнього фестивалю був блекаут, темний абсолютно Поділ і кінотеатр «Жовтень» на генераторі як єдине світле місце на Подолі. Для мене цей фестиваль – світле місце в цьому році. Як би важко не було, він однаково підтримує, дає якийсь сенс. Це і є така надія, за яку ми тримаємося. 

БИТЮЦЬКИЙ: Торік у цей час я був налаштований досить песимістично, я взагалі не розумів, навіщо зараз кіно. Мабуть, саме на «Тижні критики» я зрозумів, [навіщо]. 

Є ця фраза, що кіно є способом відірватися від реальності, ми всі її багато разів чули, я її сам використовував. Але реально, я пригадую, як торік приходив на фестиваль, і для мене це була саме втеча від реальності, якась можливість перезавантажитися. На якусь мить щось відчути, бо тоді було взагалі важко щось відчувати. І зараз те ж саме. Але, мені здається, що кіно потрібно, фестивалі потрібні. Це не про якесь радісне дозвілля, це дійсно про якусь можливість перезавантажитися в цей момент часу.