У Стрийському парку Львова в межах Львівського тижня скульптури 18 серпня відкрили скульптурний маршрут. Одна з робіт – скульптура «Впевнена» авторства Василя Корчового викликала обурення, яке зрештою закінчилося актом вандалізму. «Впевнену» облили переробленим мастилом і спробували підпалити. Однак, за словами куратора виставки Павла Гудімова, саме «Впевнена» стала флагманом і привернула до події підвищену увагу. 

Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк і редакторка Ірина Виговська поговорили з Гудімовим про сприйняття мистецтва українцями, феномен «Впевненої», різницю між Києвом і Львовом, план культурного розвитку Подолу та переосмислення радянського спадку.

 

  Павло Гудімов

   

   

Культурна цінність «Впевненої»

– Що зараз із «Впевненою»? Ми б хотіли дізнатися і про статус реставрації, і про провадження, яке було відкрито щодо скоєного акту вандалізму?

– Процес реставрації ми запустили на наступний день [після того, як був скоєний акт вандалізму]. За реставрацію взялася реставраторка каменю Національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Дарина Луцюк. Вона зараз працює зі скульптурою, але остаточно сказати, скільки це триватиме, ми не можемо. Поки що зрозуміло, що це буде тривалий і коштовний процес. 

   

Василь Корчовий, Впевнена, 2021, граніт Колекція мистецького об'єднання ЧервонеЧорне

 

Це ще раз підтверджує, що люди, які задумали пошкодити скульптуру саме в такий спосіб, розуміли властивість цього мастила й каменю. Навряд чи це просто хтось проходив повз і йому не сподобалося. Розчин в’ївся в камінь, тож, наскільки я знаю, хоч я не є реставратором, будуть застосовувати спеціальні компреси для витягування. З правоохоронцями ми залишаємося на зв’язку, дуже сподіваємося, що винних: замовників і тих, хто його виконав, вдасться ідентифікувати найближчим часом. 

МЕНІ СТРАШЕННО НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, КОЛИ КАЖУТЬ, ЩО ЦЕ ЗРОБИЛИ ЛЬВІВ'ЯНИ. Люди, які живуть у Львові, люблять подивитися на мистецтво, подискутувати про нього. І ми це бачимо прямо зараз, коли в Стрийському парку відбувається прямо-таки паломництво – десятки тисяч людей відвідали Тиждень скульптури. Коли ми говоримо про львів’ян, ми ніби говоримо про локальне обурення, як було, наприклад, із пам’ятником Францу Ксаверу Моцарту [пам’ятник сину Моцарта встановили 2021 року у Львові, містяни ж закликали місцеву владу демонтувати його через розташування й сумнівну естетичну цінність – ред.]. Але це не скандал на рівні міста, ми говоримо про загальнонаціональне значення. «Впевнена» мала просто шалений резонанс як для спокійної мистецької ситуації в Україні.

– Тобто для вас це не історія про консервативний Львів? 

– Ні, взагалі ні. Ми навіть плануємо зараз запустити спільнокошт для тих, хто хоче долучитися до реставрації. Це не означає, що без зібраних грошей ми не відреставруємо скульптуру, ми це зробимо в будь-якому випадку. Спільнокошт – це вираження позиції. Я вважаю, що це буде приємний жест, акт підтримки й вдячності до організаторів виставки та реставраторів пошкодженої скульптури.

 

Олександр Дяченко, Близнюки, 2021, граніт. Колекція мистецького об'єднання ЧервонеЧорне

Олег Капустяк, Нащадок Героїв, 2011,  Колекція мистецького об'єднання ЧервонеЧорне

Здравко Здравков (Болгарія), Structure,  Колекція мистецького об'єднання ЧервонеЧорне

Олександр Дяченко, Жіноча Голова, 2012, Колекція мистецького об'єднання ЧервонеЧорне

 

– Ви говорите, що велику кількість уваги до «Тижня скульптури» привернула саме «Впевнена». Чому так сталося?

– З цього приводу є поліфонія думок. Я думаю, що це неприйняття не скульптури чи [її автора] Корчового. Це неприйняття такого реалістичного зображення гіпертрофованої, відносно загальних стандартів краси, тілесної форми. І все. 90% коментарів від людей, які не розбираються і не заглиблюються, залишаються на рівні: «Боже, який жах» і «Чого воно товсте». 

Але є коментарі й іншого формату. Наприклад, бачив десь у Facebook думку, що тих, хто скоїв акт вандалізму, треба покарати, але і тих, хто встановив скульптуру, теж треба покарати. Такий радянський підхід до вирішення проблеми.

– За цим скандальним складником історії, що розгорнулася, здається, десь загубилося розуміння мистецької цінності скульптури «Впевнена». Питання до вас як куратора – чому це важливий витвір мистецтва?

– Мистецтво – як лакмусовий папірець. Воно або зачіпає, або ні. Цей твір був від самого початку наділений потенціалом збурювати, провокувати, проявляти позицію. Тому цінність цієї скульптури в контексті сучасного мистецтва дуже висока. Я НАВІТЬ ЖАРТОМА КАЖУ, ЩО В УКРАЇНІ НАРОДИЛАСЯ «НОВА МОНА ЛІЗА». ДО НЕЇ ХОДЯТЬ І ХОДЯТЬ.

Перед тим, як створювати скульптури для «Скульптурного маршруту», скульпторів обирає експертна рада.Тож визначення мистецької цінності не лежить на плечах однієї людини [Юрія Сташківа, співзасновника мистецького об’єднання «ЧервонеЧорне», що організовує Канівський скульптурний симпозіума, власника скульптури], її визначає низка професійних експертів.

Я думаю, що цінність роботи «Впевнена» в тому, що вона професійно виконана автором, який володіє дуже рідкісним даром психологічної реалістичної скульптури. Зараз у світі не так багато людей, які працюють у цій техніці. Простежується певний занепад Флорентійської школи, яка раніше на цьому спеціалізувалася. 

Концептуальна цінність цього твору в том, що людина, яка дивиться на нього, має прочитати метафору – ти здатен помітити красу там, де раніше її не бачив, розширюй свої горизонти сприйняття. Ось про що говорить ця скульптура. 

 

   

Про Київ і Львів

– Ви на початку повномасштабного вторгнення робили виставку «Музи не мовчать», продовжували робити мистецькі проєкти протягом усього часу. Що ви можете сказати про зміни в сприйнятті мистецтва за ці півтора року повномасштабної війни?

– Я не можу сказати про всю країну. Я можу говорити лише про Київ і Львів, де активно працює під час війни артцентр «Я Галерея». Львів поступово змінюється та стає не тим традиційним Львовом, яким ми звикли його бачити до війни. 

Сюди дійсно приїхало дуже багато людей з інших регіонів. І залишилися переважно ті, хто любить європейську естетику, культуру, мистецтво. Такої кількості [мистецьких] подій, які наша команда провела за ці півтора з гаком року, не було ніколи. У нас дійсно аншлаги на екскурсії та заходи, відвідування виставок виросли в рази. Відповідно, ми можемо говорити, що Львів став справжнім культурним центром. Люди сюди приїжджають і залишаються, бо тут є що робити й із точки зору музики, і з точки зору літератури.

 – Те, що Львів став культурним центром за цей час – це передусім надбання Львова, чи це підтвердження того, що Київ втрачає позиції? 

– Я думаю, що це надбання Львова за багатьма причинами. У тому числі завдяки тому, що міська й обласна влади підтримує культурні проєкти. До Львова переїхало багато культурних інституцій. Наприклад, Академія мистецтв прийняла Харківську школу архітектури та Харківську академію дизайну й мистецтв. Це, по суті, кластеризація. І все робиться за максимального сприяння – у Львові, на відміну від Києва, дуже легко працювати з владою.

Експозиція Скульптурного кабінету, Я Галерея Львів, 2023

   

Експозиція виставки Володимира Костирка Lemberg St…le, Я Галерея Львів, 2022-2023

Експозиція виставки Володимира Семківа Від Коріння…Я Галерея Київ, 2023

Експозиція виставки Володимира Костирка Lemberg St…le, Я Галерея Львів, 2022-2023

Наприклад, «Тиждень скульптури» – це проєкт, зроблений за свідомої підтримки міської влади, з розумінням усіх ризиків. Звісно, не всі чиновники – однакові, але серед керівництва – люди достатньо рішучі, місійні, які розуміють, що вони роблять, як вони це роблять і наскільки важливо працювати з культурою.  

У КИЄВІ Я ПОДІБНИХ РЕЧЕЙ ЗА 20 РОКІВ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ НЕ БАЧИВ. Я БАЧИВ НАВПАКИ – НЕБАЖАННЯ ЗАЙМАТИСЯ КУЛЬТУРОЮ. Не такою підтримкою, щоби дати дипломчик. Бо нафіг мені той дипломчик? Хотілося б елементарних умов для розвитку. Наприклад, у Києві душать орендами під час війни. У нас частина приміщення приватна, а частина комунальна. І ми платимо за коридори, за туалет спільного використання, який самі відремонтували. Але ніякі аргументи не діють. Просто накопичуються борги.

У Львові такі речі вирішуються дуже просто, а в Києві немає до кого звернутися, це система кругової поруки. Скільки б ми не говорили про те, що це несправедливо, так не може бути, культура потребує підтримки, однаково нас душать договорами, орендами. Я вже не кажу про можливість розвитку. У Львові мені кажуть: «Давайте ми допоможемо вам». А в Києві створені умови, щоб культура переїхала кудись подалі. Ну власне, культура й роз'їжджається. Влада глуха.

Зараз культура, як політичний чинник розвитку середовища, охорона архітектурного простору, спадщини – тенденції, які зараз у всьому світі набувають особливих масштабів – у Києві закінчуються забудовою, знесенням, підпалами.

Коли я щось прокритикував у Львові, на наступний день мені телефонують, питають, чим можуть допомогти. А в Києві я зараз покритикую те, що на нас повісили страшну оренду в часи війни, попри те, що приміщення використовують як бомбосховище, а завтра може прийти лист про те, що ми перериваємо з вами контракт. Я тут бачу нетерплячість до критики, неконструктивність. І вважаю, що Київ із точки зору участі місцевої влади йде дуже поганою доріжкою. Це доріжка популізму й суто бізнесового розвитку середовища. Я взагалі не уявляю, як далі тут будуть розвиватися молоді галереї. 

Наприклад, коли ЮНЕСКО обирали, у якому місті відкривати хаб, обирали між Києвом і Львовом, переміг Львів. Бо тут збирають культурне середовище. І це завдяки зусиллям міста. Тому й бачимо такий контраст політичних процесів, пов'язаних із культурою, коли Київ – це переповнені супермаркети та торговельно-розважальні центри, а Львів – це парки, виставки та міське середовище. 

– Зараз цікавий момент, коли активісти починають оголошувати про бажання очолити профільні департаменти КМДА. Наприклад, є приклад Марини Соловйової та Дмитра Перова, які заходять у Департамент охорони культурної спадщини, який може стати прецедентом. Якби вам запропонували зараз, наприклад, очолити Департамент культури КМДА. Чи ви б погодилися? І якби погодилися, на яких умовах? 

– Зараз би не погодився, бо на даному етапі немає умов для розвитку. Мене б просто навантажили різними наявними проблемами. Ну і треба чітко розуміти, що далеко не всі артменеджери готові займатися державним управлінням. Я отримував пропозиції очолити відділ культури у Львові, мене сватали на місце міністра культури, але я готовий консультувати, допомагати розвиватися як незалежний експерт. 

Але поки що маю активну кар’єру куратора. Тож я готовий співпрацювати в партнерстві, це буде більш ефективно, ніж якщо посадити мене в чиновницьке крісло. Звісно, я не виключаю, що колись, коли я втомлюся від своєї буденної праці, я зможу виконувати якісь функції в державі, але це має бути ефективна робота, а не боротьба з вітряками.

– Той факт, що під час повномасштабної війни ви запустили Ya Gallery Black у Львові, – це також показник того, що Львів зараз активніше розвивається в культурній сфері?

– Це не єдиний новий мистецький простір, що відкрили під час повномасштабної війни у Львові. І думаю, що не останній наш окремий інфраструктурний проєкт. Ya Gallery Black свідчить, що запит зі сторони художників та аудиторії набагато ширший, ніж ми можемо задовольнити. Я тепер розумію, чому багато галерей має кілька філіалів іноді в одному й тому самому місті. Тому що вони не встигають показати все, що виробляється, всі проєкти. 

 

Ya Gallery Black – чорний простір, який ми розробили з Володимиром Костирком, це простір, що ніби вигорів зсередини. Але якщо для багатьох чорне асоціюється з чимось фінальним, то ми закладали метафору про те, що на цьому чорному й вигорілому проростає щось нове. Цей проєкт розрахований на один рік.

 

Павло Гудімов та Володимир Костирко

 

– А нові простори в Києві поки не плануєте?

– Ні, у нас класний простір у Києві, але якщо міська влада й далі не йтиме на якісь послаблення, і нас і далі будуть душити орендою за площі спільного використання, я не знаю, як буду далі реагувати. Бо зараз я отримую рахунки на сотні тисяч гривень і не отримую жодної підтримки. Хотілося б діалогу, але поки що мені лише телефонують: «Здрасьтє, у вас задолженность». Тобто відділ комунального майна з відділом культури взагалі не співпрацює. 

Тому я поки що не такий оптимістичний щодо Києва. Ми не будемо звертати там діяльність, але будемо продовжувати боротися за те, щоби було сприяння. Не тільки нам. Я кажу зараз за все середовище. КИЇВ ДЛЯ МЕНЕ СТАВ РІДНИМ МІСТОМ ЗА 20 РОКІВ ПРОЖИВАННЯ ТУТ, І Я ДУЖЕ БОЛІСНО СПРИЙМАЮ ТІ ПРОЦЕСИ, ЯКІ ВІДБУЛИСЯ ЗА ОСТАННІ 10–15 РОКІВ. Я ВВАЖАЮ, ЩО МИ ПРОСТО ЗАГУБИЛИ ВЕСЬ ЛАНДШАФТНИЙ ТА АРХІТЕКТУРНИЙ АНСАМБЛЬ ЦЬОГО МІСТА.

Як на мене, у Києві бракує урбаністичної культури, коли через міський простір люди заглиблюються в інші культурні явища, локації та феномени. Цей міський простір узагалі не комунікує культуру. Але як ми можемо говорити про культуру, якщо, наприклад, там, де живе моя мама, у подвір’ї поставили паркан і хотіли будувати багатоповерхівку. Сусіди згуртувалися, винайняли юристів і поки що відвоювали свою позицію. Але якщо людям просто заважають жити та насолоджуватися простором, мистецтво взагалі нівелюється.

Звісно, у Львова так само є багато недоліків. Тут не рай, не треба відразу бігти по квитки на «Інтерсіті». Тут теж є багато недопрацювань. Але якщо ми говоримо про загальні тенденції, то у Львові є здоровий менеджмент і комунікація між владою й людьми. 

Тут немає ситуації, коли ти не можеш допроситися зустрічі з мером чи головним архітектором. Вони відкриті до спілкування й дають конкретні відповіді на конкретні питання. А коли я просив у Києві про зустріч із керівником Подільської районної адміністрації, мені двічі відмовляли, хоча я хотів поговорити про майбутнє Подолу, його історичну частину. Коли мене запрошували до заступника міського голови, щоб поговорити про культуру, її теж скасували буквально за день. Скасували й не перенесли.

– А яким ви хотіли би бачити майбутнє Подолу?

– Для мене Поділ – це унікальний район, який сильно попсували за останній час. Я вважаю, що він мав би бути динамічним, але одночасно мати й інший охоронний статус, і не для поодиноких будинків, а для всього середовища. 

На Поштовій площі варто було би зробити музей археології, де показали б те, що там було знайдено. Гостинний двір мав би мати статус музею чи музейного комплексу. Він був би доброю альтернативою й конкурентом «Мистецькому Арсеналу», що розташований в іншій частині міста. Звісно, з іншою програмою. Києво-Могилянська академія мала б стати драйвером кадрів. Також вважаю, що в Могилянку треба повернути центр сучасного мистецтва. Це важливий чинник розвитку та вмотивованості студентства. Архітектурна ситуація має бути побудована на певній гібридизації. 

Житній ринок – це пам’ятка модернізму. Його треба привести до тями, почистити, надати йому статус пам'ятки національного рівня, як і іншим важливим модерністичним спорудам. І зробити так, щоби, наприклад, перший поверх ніс саме оригінальну функцію – функцію ринку, а другий став кластером культури. Тобто поєднати галереї та базар, щоби на другому поверсі мали можливість виставлятися молоді художники, розвиватися молоді артменеджери.

У жодному разі не забирати бульвар на Валах [бульвар між вулицями Верхній Вал і Нижній Вал], а використовувати його як фестивальний майданчик. Щоби кожен вікенд там проводилися класні події, фестивалі. Щоб усі містяни знали, що в суботу та неділю треба йти гуляти на Поділ. 

Я би більше уваги приділяв озелененню Подолу: сквери, фонтани. Я б хотів, щоби це середовище було направлено не тільки в минуле, а й у майбутнє. Зробив би точно якісь точки із сучасною скульптурою. Дав би максимальні пільги на приміщення на перших поверхах і в підвалах, щоб облаштовувати їх під відкриті майстерні, але з певними публічними функціями. Тут могли би бути майстерні, галереї, концептуальні кав’ярні, концепт-стори – щоб уся прогулянка складалася з того, що тобі є що подивитися, де смачно поїсти.

Окрім того, на Подолі жахливий стан комунікацій. Обов’язково треба замінити труби, які постійно прориває, але робити ремонт за європейськими стандартами – раз і назавжди. 

Почистити фасади, позабирати балкони, які засклили, познімати ті утеплення, які не відповідають нормам, надати історичні роз'яснення й довідки про будинки. Виділити явище модернізму, історичну архітектуру, створити маршрути. Туристично цей район може бути найпривабливішим – з великою концентрацією креативних спільнот, якісних сервісних продуктів: готелів, закладів, екскурсій. 

Ну і варто було б стежити за рівнем кітчу, бо іноді цей фестивальний настрій Поштової площі та вулиці Сагайдачного – це вже занадто. 

– Усе, що ви перераховуєте – це дуже правильні та розумні речі, але вони глобальні. Єдиний дизайн-код чи єдиний підхід до містобудування втілити можна тільки на посаді чиновника. А ви кажете, що в чиновники не підете.

– Але ж є ці чиновники в місті, вони можуть це виконати. Це їхня професійна діяльність. З моєю нервовою системою й нетерплячістю я не дуже пасую до чиновництва, я десь ближче до громадського активізму. І, власне, є багато прикладів, коли не вдається громадських активістів нормально інтегрувати в інертну, слабко підготовлену для динамічних змін систему управління містом чи державою. 

Тому в цьому випадку моя пауза є дуже свідомою. Але вона не має виглядати безвідповідальністю. Це є свідоме розуміння, що на даному етапі я не готовий іти у владу, я готовий працювати з владою з консультування й окремих проєктів. І моя ефективність у такій роботі буде набагато більшою, тому що це спільна дія. Але я хотів би, щоб був хоч один сигнал від влади. 

 

   

Культура під час війни

– Ми розуміємо, що нашій аудиторії не треба пояснювати, що культуру під час війни треба підтримувати. Але однаково в суспільстві є дискусії, можливо, не всі розуміють цінність культури під час війни. Що з цим робити?

– Найгірше, що може бути – це зіштовхувати в протистоянні речі, які складають, по суті, національну безпеку. Люди, які хочуть усе вкладати лише в мілітарні цілі, певно, хочуть поставити культуру на паузу. Але ми не знаємо, скільки ця пауза триватиме. МАЛО ХТО ДУМАЄ, ЩО ЦЯ ВІЙНА МОЖЕ БУТИ НЕСКІНЧЕННА. ТОБТО НАМ ТРЕБА НАВПАКИ – МАКСИМАЛЬНО НАЛАГОДИТИ ПРОЦЕС РОЗВИТКУ ТА ПІДТРИМКИ ЦІКАВИХ ІНІЦІАТИВ І ЦІННИХ КАДРІВ ПІД ЧАС ВІЙНИ. Не має існувати протистояння гуманітарних і мілітарних цілей. Тому що за що ми тоді воюємо? Ми воюємо за супермаркет та унітаз? Чи ми воюємо за свою культуру? 

Я чітко розумію, наскільки важливо зараз показувати українську культуру у світі. Це непросто через ускладнений виїзд за кордон для діячів культури. Я кілька разів так само отримав відмову. Тобто замість того, щоб я був присутній у Відні на міжнародній конференції, я залишаюся тут. Я все розумію, але, як на мене, це неправильно. Бо в мене немає ніяких планів лишатися десь [за кордоном]. Я український куратор, український діяч культури, і це моя країна. Я її люблю й розбудовую. Чому мене не випустити? Напевне, тому, що краще не випустити, ніж випустити.

Якщо говорити про конкретні дії, які відбулися під час війни від мене, то деякі пропозиції я озвучив у Міністерстві культури під час робочої групи з дещо пафосною назвою «Відродження після перемоги». Її очолював Карандєєв [нині в.о. Міністра культури та інформаційної політики]. Але для мене дуже показовим є те, що результати цієї групи лягли на дно. 

Хоча там були дуже чіткі пропозиції. Від мене конкретно була пропозиція нарешті створити національну мережу центрів сучасної культури, щоб підтримувати ініціативи на місцях. Також пропонував зробити культурну конференцію та створити центр тоталітарного минулого, який би роз'яснив усі процеси, що відбувалися. Це все було перемішано з купою інших пропозицій через кому: там і фестиваль бандуристів, і свято пампуха. І це все було змішано, і забуто, і ніхто це вже не артикулює. Це є достатньо негативний підхід. Бо в мене тепер є питання, якщо ці пропозиції не підходили, навіщо тоді казати, що це чудово. Якщо вони підходять, отже, треба відпрацьовувати, якщо це, звісно, входить у плани.

– Можливо, тоді в Карандєєва ще не було необхідних повноважень, а тепер на рівні міністра, можливо, буде більше змін…

– Міністерство культури й інформаційної політики – це трохи двоголовий дракон. З одного боку, інформаційна політика – тобто треба займатися пропагандою. З іншого боку – треба займатися культурою. І вже тут незрозуміло до кінця, на що ставити акценти. Україна дуже складна для пропаганди країна. Тут навіть новини з офіційних джерел читають між рядків. Тому я не розумію, як мають співіснувати Міністерство культури та Міністерство інформаційної політики, сидячи однією дупою на двох стільцях. 

Я ВЗАГАЛІ КРИТИЧНО СТАВЛЮСЯ ДО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ ЯК ДО ІНСТИТУЦІЇ. Я ВВАЖАЮ, ЩО ВОНА НЕ ДУЖЕ ПОТРІБНА. Достатньо було не завалити Український культурний фонд, розширити його повноваження, і все б чудово пропорційно розвивалося: і державні, і не державні проєкти. Але, на жаль, після того, як [виконавча директорка] Юлія Федів залишила посаду, УКФ увійшов у глибинну кризу. 

У часи війни ми не бачимо ефективності Українського культурного фонду. Бо підтримка проєктів у прифронтовій зоні – це, на мою думку, не про безпеку. Може, краще навпаки – перенести ці проєкти за кордон чи в безпечніші регіони України? Я вважаю, що УКФ просто не виконав свої функції на початку війни й не виконує їх до сьогодні. Тобто основним завданням фонду була підтримка – залучити мільйони коштів сюди з-за кордону й підтримати всіх, хто лишився тут. Дати можливість не просто вижити людям, а дати їм надію, дати їм крила. Але фонд злився. 

Усе, що ми зараз спостерігаємо, означає, що в державі немає пріоритету культури, й громадська думка формується згідно з тезами «треба гроші на фронт, а не витрачати на культуру».

– Ви говорили про центр тоталітарного минулого. Цікава ваша думка про декомунізацію, переосмислення мистецтва та спадщини. Як, на вашу думку, з цим треба працювати? І що ви думаєте, наприклад, про герб на Батьківщині-Матері чи тріщину на Арці Дружби Народів? 

– Тріщина на Арці Дружби Народів – це мистецький проєкт, тому це добре. А коли ми говоримо про ситуацію з Батьківщиною-Матір'ю, це наші нащадки потім скажуть, наскільки це є легітимно – розмістити на радянському символі герб України. У мене купа ідеологічних питань, чи це правильно на символі, який явно не є українським, розміщати українську символіку. Але щоб створити дискусію, обрано такий шлях. 

Декомунізація – це глибокі процеси, вони дуже гарно відбуваються в Україні, зокрема, за участі художників, художніх спільнот, мистецтвознавців, які так само переосмислюють це минуле. Але нам треба підійти більш мультидисциплінарною – коли історики, психологи, мистецтвознавці, куратори мають сходитися на якихось територіях. Я пропонував якраз це зробити центром тоталітарного минулого й нарешті до кінця розібратися, що таке «радянщина», що таке радянський спадок. Бо поки ми цього не зробимо, воно буде таким драконом над нами всіма.

Буде безвідповідально, якщо ми не розберемося й не зробимо технологічні, історично правильні центри, які б зібрали артефакти тоталітаризму. Треба позабирати їх із фондів музеїв – це все артефакти часу, за які платили, у тому числі й наші пращури. Це має бути збережено як частина спадку – минуле, до якого не хочеться повертатися. Я проти комерційних музейчиків та атракціонів, де радянське минуле нав'язується як певний сантимент. Я вважаю, що це недолуге й неетичне рішення. Якщо хтось із наших підприємців буде вважати, що це є класний спосіб – показати в натурі роботу НКВД чи пожерти в радянській столовці, я першим виступлю з критикою «атракціонів радянської доби».

Нам потрібно захоплюватися аналізом і розкриттям злочинів, тому що багато речей будуть резонувати із сьогоднішнім днем, і в тому числі з тими подіями, які відбуваються під час цієї війни зі сторони Росії. Поки ми не роз'яснимо й не віднайдемо ці зв'язки, ми не зможемо тверезо подивитися на цю ситуацію. 

Я беру активну участь у декомунізаційних процесах, мене включили в обласну групу, де я стараюся чесно й правдиво розказувати з точки зору культури, як це треба робити. Чи це працює – покаже час, але я точно можу сказати, що без того, щоб розібратися з тим звіром, ми не зможемо його поховати.