Український фільм «Довбуш» виходить у прокат на День незалежності. Це нова робота режисера Олеся Саніна, який до цього випустив стрічки «Поводир» і «Мамай». Історію про Олексу Довбуша він розповідає у форматі великого історичного епіка: з великими батальними сценами, сюжетними поворотами та карпатськими краєвидами на тлі. «Довбуш» багато в яких сенсах закриває епоху останніх десяти років, коли державна підтримка дала поштовх для нової хвилі українського кіно. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк переглянув фільм і розпитав Саніна про цей кінець епохи. 

   

Олесь Санін зняв три повнометражні фільми, кожен із них виходив через проміжок у десять років і кожен представляє окрему епоху в сучасному українському кіно. «Мамай» 2003 року був дипломною роботою Саніна й вийшов у час, коли в Україні майже не знімали кіно після затяжної паузи в кіновиробництві в 1990-х. «Поводир» 2013 року був одним із перших великих кінопроєктів, створених за підтримки Держкіно, що встановив новий касовий рекорд українського кіно. Своєю чергою «Довбуш», – залучивши у 2018 році рекордне державне фінансування в 65 мільйонів гривень (понад половину загального бюджету в 120 мільйонів гривень), – спочатку мав побачити світ у 2021 році, але після низки відкладень прем’єри через пандемію та повномасштабне вторгнення РФ вийде 24 серпня – коли зрозуміло, що на державному рівні такої підтримки кіновиробництва найближчим часом не буде. «Навіть якби була можливість і вдесятеро більше грошей, зняти таке кіно вже було б неможливо», – каже Санін.

Трейлер фільму «Довбуш»

Головним героєм його нового фільму є народний месник Олекса Довбуш – історична особистість, із якою пов’язана ціла низка легенд. Санін наполягає, що не мав на меті зняти біографічний фільм: постать Довбуша він використовує для того, щоб поговорити про те, як і для чого в народі з’являються легенди. У попередніх інтерв’ю режисер і сценарист розповідав, що перший поштовх до цього проєкту в нього з’явився під час Революції гідності, коли він разом із оператором Сергієм Михальчуком фіксували спротив протестувальників «Беркуту»: «Усі побігли повз нас, а потім один протестувальник зупинився, скинув із себе куртку – по пояс голий, узяв палку, що лежала в нього під ногами – держак від лопати. І оця вся сотня «беркутівців», які йшли вже, зупинилися. Бо один не побіг. І бігом до нього приєдналися інші, стали в стіну». Санін переконує: навіть роблячи місцем дії Карпати 18 століття, він розповідає універсальну історію про боротьбу українців за свої землю та свободу.

   

– Коли режисер визначає для себе наступний фільм, він розуміє, що це проєкт, із яким він буде працювати щонайменше кілька років. В Україні найчастіше виходить навіть довше. Чому ви вирішили присвятити час саме Довбушу?

– У принципі, думаю, режисер завжди береться за кожен проєкт як за проєкт свого серця. Звичайно, є і продюсерське кіно, у якому режисер продає свою професію, як таксист – за час і гроші. Але якщо говорити про власні проєкти, я буду триматися за кіно, поки не закінчу його. Я розумів, що час складний і що голос, яким я звертаюся до глядача, має мати таку силу, щоб [достукатися до нього]. 

Знаєш, до мене колись на прем’єрі «Мамая» підійшла Ліна Василівна Костенко та зробила, напевно, найважливішу характеристику мені чи моїй творчості. Каже: «Лесю, ти смертельно вражений вірусом оптимізму». [сміється] Я з цим вірусом оптимізму намагаюся жити сам і надихати [ним] інших. 

Якщо ти віриш у справу, якщо вона комусь потрібна, до тебе [як у «Довбуші»] приєднаються люди, ти збудуєш своє військо і повернеш свою фортецю.

– В інтерв’ю «Українській правді» ви розповідали, що «Довбуш» – передусім про свободу. Чому?

– Я ніколи не хотів робити байопік-панегірик, про такого Ахіллеса чи лицаря без страху. Усі ці позолочені персонажі – мені це завжди здавалося нецікавим…

– Але водночас Довбуша ви все-таки називаєте лицарем.

– Називаю, але він ним став. Попри обставини. Лицарями не народжуються – власне, про це картина. Антагоніст у картині – це шляхтич, який мав стати лицарем, але він ним не був. А Олекса, який був простим селянином, лицарем став. Через свій шлях, через свою волю. Олекса був змушений стати на цей шлях, стати героєм, поза власною волею. Він не збирався, але довелося. 

Як зараз у нас на фронті – на передову ж здебільшого пішли не професійні військові. Основна армія зараз – це вчителі, артисти, зварювальники, водії маршруток, хто завгодно. І тому це історія, яка для мене була важливою завжди, а з початку війни у 2013 році я до неї повернувся. Я ніколи не хотів знімати кіно про теперішні військові дії, про танки та БТР. Я не знаю, що сильніше можна зняти, ніж те, що [українські військові] самі знімають на телефони чи налобні камери. Не знаю, як цьому можна протиставити якусь свою фантазію.

Але мені завжди було цікаво, як люди створюють легенди, як вони живуть цими легендами, для чого існують усі ці легенди, увесь епос, пісні. Зрештою це ж теж така пропаганда: кожній матері народ пояснює, за що вона свого сина віддала. 

– «Довбуш» для мене найкраще працював у моменти, коли крізь призму 2023 року в словах героїв зчитувався інший контекст: «Ми захищаємо свою землю, а за що воюєте ви?» чи «Поки борониш власну землю, ніяка куля тебе не візьме». Очевидно, що ви писали та знімали це раніше, але чи змінилося для вас сприйняття цих слів після 24 лютого? Чи там уже все було?

– Відповідь проста: там усе було. Але тут ще яка справа: кіно – це така звірина, яка швидко старіє. Тому в кожного режисера є цей кошмар: я беруся за фільм зараз, а який глядач буде за рік? Що вони почують, що зрозуміють? Це може бути дорога, що триває десятиліття. 

Я з цим працюю так: у мене за спиною на майданчику завжди [нібито] сидять люди, які скучали на моїх фільмах, які сумнівалися. Увесь цей страх завжди зі мною: що ти зробив якусь дурницю, яка нікому не потрібна. Ти з цим живеш. Є єдиний спосіб, який я знайшов для себе. Народна творчість – це те, що працює століттями, щось люди в ній знайшли. Очевидно, що я писав свою історію, але ці речі були для мене резонансними. Хтось пояснює це словами на зразок «творча інтуїція» тощо, але всі митці насправді інтуїти, тому що ми живемо резонансом світу, у якому ми перебуваємо. Ти іноді сам не розумієш фінальний сенс цієї історії, але вона тебе тримає. 

Тобто [загалом] картина для мене не змінилася, але змінилася в інтонаціях, у тому, що мені було цікаво відкривати ці не пізнані раніше речі. З іншого боку, я не хотів, щоб це був «датський фільм», тобто фільм «до якоїсь дати». Знаєш, як було раніше? Є якась кругла дата, треба до неї фільм. Я не вкладав у [«Довбуш»] якісь патріотичні меседжі, вона сама такою стала: це історія моїх переконань, мого серця, моєї трагедії, яку я переживав і про яку розповідав людям. І вона стала актуальною, як стали актуальними зараз багато різних історій. 

От дивишся зараз ролик [з українськими військовими] на 2–3 хвилини, де просто камера на шоломі знімає, як один солдат із побратимом відстрілюється від роти солдатів. І ти розумієш, що це якась неймовірна воля, але вона ніяка не пафосна, це просто для людини робота і воля. Як кажуть спортсмени: на характері. І коли ти читаєш якусь легенду, що якийсь козак у битві під Берестечком тримав добу міст, ти розумієш, що це правда. Але правда якась інакша – не прочитана в книжці, а просто те, що тебе пронизує, як промінь, як гроза. І в тебе виникає гордість, іскра тебе ловить, і ти просто не знаєш, що з цим робити. 

У мене був такий момент, коли вся історія мого досвіду, усього, що я люблю і що я ненавиджу, склалася так, що я сказав – наступну картину буду знімати про Довбуша. Пішов у довгий шлях дослідження цієї історії. Зараз я вже мушу це відпустити, але борюся, щоб якомога більше глядачів побачили це.

– Ви також розповідали, що перша іскра цієї ідеї у вас з’явилася на Майдані у 2014 році. 

– Ми стояли з побратимом Сергієм Михальчуком, я йому тоді сказав: «Сергію, я знаю, який наступний фільм ми з тобою знімемо». 

– Тобто це історія про те, що одна людина може надихнути всіх на спротив?

– Що одна людина, її особистісна воля, її приклад може змінити історію. Моє студентське життя почалося з Революції на граніті, пізніше – Помаранчева революція як такий «Вудсток». Усі приїздили на площу, артисти співали зі сцени пісні, це була така лайтова революція. Але ми тоді сподівалися, що знайдемо одну правильну людину, що цей лідер приведе нас до щастя, шукали свого Вашингтона. 

А революція [Євромайдану], що насправді досі триває, – це насамперед про те, щоб із совків, які сподівалися на хазяїна, ми прийшли до цього простого розуміння: якщо ти сам не візьмешся за справу, вона не буде йти вперед. А якщо встанеш сам і збереш навколо однодумців, тоді все буде. Адже свободу за тебе тобі ніхто не виборе. Ніхто інший ніколи тебе не захистить, тільки ти сам. Ця відповідальність за своє щастя – це те, що мені було цікаво, воно в мені нуртувало. Можливо, тому для мене склалася ця історія з Довбушем. 

Це не класичний байопік, це одна з версій того, як це могло б статися. Дуже кінематографічна, ігрова для глядача. Зрештою, в кожному гуцульському селі є своя історія про Довбуша. Я знаю 28 чи 29 творів письменників, – не лише українських, до речі, – які писали [про Довбуша]. Навіть Леопольд фон Захер-Мазох і єврейський письменник Шмуель Агнон, лауреат Нобелівської премії. Є різні трактування цього образу, я хотів скласти це все докупи за допомогою своїх друзів, які допомагали мені на проєкті. 

– Ви сказали про антагоніста-шляхтича, але мені здається, що частково роль антагоніста виконує і брат Довбуша Іван. І через двох братів Довбушів ви показуєте дві різні історії, двох людей, які обирають різні види спротиву. Іван – із застосуванням сили та хитрощів. Олекса – як лицар. Чому це для вас було важливо? І навіть так: що хотіли сказати цим про українське суспільство?

– Я нічого не хотів сказати про українське суспільство, у мене немає таких завдань. Так мистецтво не працює, мені так здається. У мене історія завжди розповідається персональна, а кожен потім картинку складе собі сам. 

Власне, це було найцікавіше для мене в цій історії, – коли я знайшов у документах, що Довбуш був не один, що в нього був брат. Причому – повне його віддзеркалення. [Іван Довбуш] теж був опришком, у свій час він був славнішим, але його всі боялися, бо в нього був ніж, яким він усіх привселюдно вбивав. Те, що він [убив одним ножем понад 20 людей] – це не міф моєї картини, цей ніж дійсно зберігається в Краківському музеї. 

Усі українські письменники соціал-демократи уникали цього, тому що негарно розповідати, що в нас є і такий бік; герой має бути геройський, у нього та його родини не може бути негативних рис. Але мені це було важливо, бо це велика шекспірівська драма: у ній є і горе, і радість, і зрада, і смуток. І найважча зрада – це, звичайно, від рідних. Тому це й історія спокути рідного брата, як він сам вирішував, що робити з братом. І фінал картини, який я придумав і пропоную глядачу – він якраз про це і розповідає. Односторонньої історії не буває: ти сам вирішуєш свою долю, але й відповідаєш за свої вчинки. Іноді й ціною власного життя доводиться відповідати. 

Тому й фільм не називається «Олекса Довбуш», він називається «Довбуш»: ти мусиш обирати між двома різними полюсами, між двома братами. Тому й підбір акторів був такий, і вибір часу й простору, і початкового темпоритму, досить складного.

– Я знаю, що ви працювали з архівами й історичними довідками. Але водночас за фільмом здається, що вам цікавіше не це, а те, як і навіщо ми створюємо для себе легенди. 

– Це така моя розвідка в те, як і для чого люди створюють собі легенди, так. Я в картині пробував це показати, як із випадку може народитися легенда. Коли Довбуш каже, що він [не постраждав від кулі] випадково, брат йому відповідає: «Нікому не кажи!» [сміється] Він уже знав, як працює легенда, він спеціаліст із цього, просто він робив по-своєму. Він народним депутатом точно став би! Не знаю, чи президентом. [сміється]

Чому в Карпатах кожна гарна стежка називається «Стежка Довбуша»? «Камінь Довбуша», «Печера Довбуша», усе Довбуша! [сміється] Насправді, як мені пояснювали історики, це феномен, який є в багатьох народів. У той час люди в Карпатах жили дуже тяжко: вони боялися грози, боялися неврожаю, боялися свого пана; у них було багато податків, діти помирали маленькими. Вони так залежали від бога, що сподівання було тільки на нього. І вони довго чекали на свого спасителя, хто б їх врятував. 

І коли на це місце прийшов Олекса Довбуш, – який сказав: «Я буду встановлювати справедливість. Я буду за вас боротися», – він уособив це розуміння справедливості. І він став месією для цих людей, тому досі Криворівня, Космач чи Ясиня борються за те, де жила та Дзвінка. У кожному селі музей, у кожному селі розповідають, що їхній дідо воював із паном. Ну який дідо там міг воювати з паном, йому ж не може бути 230 років. [сміється] Але це свідчить про те, що ця персоналія дуже важлива. 

Але найважливіше, що ми знаємо про Довбуша – це не його подвиги, зухвалі пограбування чи акти справедливості. Це історія про те, що він прийшов до коханої жінки й тоді його наздогнала куля. Ось чому ця легенда досі передається між людьми. Ніколи в епосі й народній творчості не буде історії, яка суперечить моралі й інтересам суспільства. І історію Довбуша досі переповідають не через його подвиги, а через те, що він пожертвував всім заради коханої жінки. Бо він сказав: «Не мстіть за мене Дзвінчуку, а віднесіть мене в далекі гори й на дрібен мак посічіте». А тоді: «Дзвінчук стрілив у ліве плече, а з правого крівця тече». Як так? Звідки? Може, це був хтось інший? 

Ми потребуємо міфів, ми потребуємо історій, які надають нам крила. Часто ці історії не відповідають [дійсності]. Як із «Привидом Києва» ми придумали, що один пілот невмирущий літає, усіх убиває. Але в реальності ж ми розуміємо, що життя набагато складніше, що все трохи не так. Завжди цей міф має не лише два боки. Але люди люблять міфи, кіно для них теж – міф чи сон. Ми любимо чи перевтілюватися в іншого героя, чи просто бачити щось незвичайне – це така людська природа. 

– Але, погодьтеся, є й інший бік цієї монети: іноді ми заходимо занадто далеко в цьому пошуку сильного лідера й ідеалізації героїв. 

– Така людська природа. Частину відповідальності в складні часи ми перекладаємо на іншого, нам легше виконувати чиюсь волю. Це залежить від характеру, звісно, але є частина людей, яким легше виконувати щось, а не будувати власне життя за обставин, якими вони не можуть керувати. Це дійсно важко. І лідери – це люди, які беруть на себе відповідальність за ці обставини. Але не завжди вони відповідають цим викликам, тим якостям, про які вони розповідають. 

Тому я хотів, щоби [глядачі] не просто співпереживали героям, а бачили, що за цією історією є щось складніше. Тому що це складна, експериментальна історія. Не знаю, як глядач це зрозуміє, це така провокація. Але інакше це зробити не можна. 

Глядач приходить у залу, щоб отримати розвагу, бо кіно – це передусім атракціон. Але щоб дійти до такого рівня складності персонажів, які перевертаються кілька разів за фільм, щоб це не був просто бойовик на основі байопіку, це потребувало зовсім іншої композиції кадру, роботи. І великою мірою – сміливості авторів. Побачимо. Я дуже сподіваюся, що це буде зрозуміло. 

– Що для вас буде показником успіху «Довбуша»?

– Показник у прокаті – це все-таки хибне мірило. Порівнювати касові збори з якістю картини – це таке собі питання. Звісно, приходиться з цим рахуватися. Для мене успіхом буде, якщо картина проживе трошечки більше, ніж її час на екрані. Якщо про неї будуть згадувати за деякий час.  

Я маю цей досвід, для мене це було неочікувано і з «Мамаєм», я не сподівався на довге життя «Поводиря». Думаю, це найважливіше для кіно як мистецтва – що про нього пам’ятають. 

– Продюсер [Максим Асадчий] казав, що очікує щонайменше 500 тисяч глядачів у кінотеатрах.

– Я хочу побачити [результат]. Я зараз усе роблю для того, щоб зробити фільм доступним. Якщо прокатник каже, що це його мета, що він доб’ється цього, я сиджу на трибуні та дивлюся, як це станеться. 

– З «Поводирем» свого часу вам доводилося битися за кожен сеанс. Чи є відчуття, що за ці десять років дистриб’ютори та кінотеатри почали більше вірити в українське кіно?

– Мені кажуть, що так. Подивимося. 

Чи потрібні витрати на культуру під час війни

 

– «Довбуш» – це ще й такий зліпок епохи активного розвитку українського кіно за державної підтримки, яка почалася після Євромайдану і тривала до 24 лютого 2022-го. На жаль, зараз важко уявити, коли ми зможемо повернутися до таких масштабів після повномасштабної війни – і в тому, що стосується проєктів такого масштабу, і за кількістю виділених бюджетних коштів. 

– Це так. За технологією виробництва – це те кіно, яке ми хотіли, щоб у нас було. Я це знаю й розумію, що навіть якби була можливість і вдесятеро більше грошей, зняти таке кіно вже було б неможливо. Частина фахівців, яка працювала над картиною, зараз воює, частина виїхала за кордон, частина знайшла інші професії. Плюс зник ось цей дух – «У нас буде велике кіно, ми зможемо це все підняти, у нас є такі можливості, ми вже навчилися знімати!». 

У мене, звісно, був камінь сумніву всередині, але ти капітан, ти кажеш своїй команді, що все добре, пливемо в Америку, вітер буде попутний. Він був зовсім не попутний, якщо чесно, ми пройшли через такі шторми, що не всі витримали цю історію… Плюс кінотеатри, кількість яких тоді росла; ми сподівалися, що їх буде понад 350 на момент виходу фільму. [Станом на травень 2023 року в Україні працює 171 кінотеатр, після 24 лютого 2022-го припинили роботу щонайменше 30 кінотеатрів, – ред.]

– Але ви згодні, що «Довбуш» – це такий кінець епохи? Зараз важко уявити, як ми будемо розвивати кіноіндустрію під час війни: державної підтримки на такому ж рівні точно не буде, а для копродукцій також потрібно спершу залучити фінансування в Україні.

– Можливо. Не знаю, я все-таки всередині цього процесу, а не зовні. Але я тобі скажу так. На захисті диплома [на прем’єрі фільму «Мамай»], який я організував в кінотеатрі «Київська Русь», туди напхалися студенти всіх творчих вишів. Від театрального вишу й факультету стрічку мав представити Юрій Герасимович Іллєнко, він тоді сказав мені таку дивну фразу: «Олесю, я думав, що я забив останній цвях у труну українського поетичного кіно, а тут, собака, ти зняв «Мамай». 

Це я про те, що ніхто не знає, що буде завтра. Може, з’явиться якесь спільне виробництво. Може, з’явиться якась інша історія. Можна жити з передчуттям фатальності, але це нам нічого не дасть. Очевидно, що ми розуміємо, що справи не такі добрі. Але скажи мені – наскільки ти вірив 25 лютого, що ми встоїмо, що ми зараз із тобою будемо говорити? Ти на це сподіватися міг, але повірити на 100% – не могла жодна інша людина у світі. 

– До цього додається ще одна проблема: як показала дискусія щодо витрат на культуру під час війни, досить багато людей у країні не розуміють цінності культурного продукту. Коли ми говорили про це з продюсером Володимиром Яценком, у нього була теза про те, що якраз це найбільше демотивує, тому що цю війну проти нас зараз ведуть якраз тому, що всі ці роки ми не достатньо вкладали в культуру.

– Володя мій товариш, Володя абсолютно правий у тому, що він говорить. Мистецтво створює прецеденти, у нас зараз є прецедент негативного ставлення до культури. Зараз важливіше витрачати гроші на зброю, боєприпаси та медеваки, ніж на щось інше. У це щось інше зараз поклали культуру й мистецтво, бо її голос тихий, його не почують так. Набагато легше владі переконати людей, що гроші треба на дороги й [інфраструктуру]. Хоча я завжди кажу так: на наших грошах переважна більшість персонажів – це люди культури, а не влади. 

– Це тому, що дуже важко виміряти результативність мистецтва, виміряти конкретний вплив фільмів, музики чи іншого українського культурного продукту?

 – Але, знаєш, я ніколи й не сподівався на такий вплив. «Мамай» я знімав в абсолютному розумінні, що в цього фільму буде 20 глядачів, що його ніхто не побачить. У нього був малюсінький бюджет, який давав змогу нам певну свободу. Для мене було важливо не [те, скільки людей це побачить], а дослідження статичної драматургії епосу в кіно. Там же немає драматургії в діалогах, епос дуже статичний. Він драматичний, але драматичний, як музика чи візуальне мистецтво, а не драма написаного тексту й мізансцени. 

Але для багатьох молодих людей він став прецедентом, для багатьох людей, які тоді вирішували, займатися мистецтвом чи далі торгувати турецькими светрами на базарі. Велика частина з них повірила – раз цьому пацану вдалося, просто в принципі створити кіно, значить, я теж можу піти в цю професію. Я знаю багатьох людей, які казали мені: «Лесю, я подивився цей фільм і вирішив зв’язати свою долю з кіно». 

Коли виходив «Поводир», усі казали, що немає сенсу знімати українськомовне й українське кіно. Казали, що це дуже складно, що це ніхто не буде дивитися. Усі знімали російські серіали, нормально рубили капусту. І були двоє людей, я й Ахтем Сеітаблаєв, які робили інакше. Мені теж приходили сценарії, пропозиції з Росії, мені ще й заздрили, бо Москва мені пропонувала робити театральні історії: «Лесю, ну знімеш це, а тоді будеш нормальне своє щось знімати». 

Але виявилося, що «Поводир» став найуспішнішим фільмом українського кіно на свій час, касові збори були абсолютно рекордним, це змінило трохи парадигму: дивись, люди дивляться українське кіно, давай теж робити щось. 

– Але є ці аргументи з іншого боку: якщо нам треба культура, зокрема і для боротьби з російською пропагандою, то які результати роботи цих десяти років активної державної підтримки українського кіно? 

– Результати цих десяти років – це те, що [24 лютого] знайшлася група людей, яка сказала: «Ми не покинемо столицю, ми нікуди звідси не поїдемо. Ми знаємо, що в моєї батьківщини є надія». 

Ми не любимо ту державу, у якій живемо. Ми захищаємо державу, яку самі собі придумали та в якій ми хочемо жити. Хто згоден із цією тезою, продовжує далі працювати та жити. Нам не подобається ця держава, зовсім. Нам подобаються люди, наші рідні, земля – у всіх її аспектах. Але після війни ми мусимо придумати новий суспільний договір, як ми будемо далі жити, інакше в нас немає майбутнього. 

– Інша частина цієї дискусії – це рішення влади пріоритетом робити виробництво патріотичних серіалів, а не фільмів.

– Кіно й телебачення – дуже схожі звірі, як вовк і собака. Телесеріали та люди, які роблять серіали – дуже схожі на вовків. Бо вовк що догнав, те і з’їв. Він живе від ринку, від ситуації, яку знаходить. А собака їсть із рук хазяїна. Кіно теж є різне, ТБ теж є різне. 

– І культурну політику в нас зараз визначають саме вовки.

– Якщо говорити про замовні серіали на патріотичні мотиви чи десятки фільмів, які зараз будуть знімати в Україні про війну – велика частка ймовірності, що вони будуть погані. Тому що так не працює ця індустріальна річ. 

Але культура й переконування людей у певних цінностях на замовлення власника телеканалу – це різні речі. Бо справжнє громадське телебачення в нас так і не з’явилося, усе ТБ досі в руках людей, яких ми називаємо олігархами, які користуються ресурсами держави на свою користь. 

На жаль, зараз ми живемо в чорно-білому світі. Велика ймовірність, що чорне будуть називати білим, ми все-таки живемо в умовах воєнної пропаганди, так працює війна. Я все життя займався тим, що казав, що добро переможе зло, що краса врятує світ. Я завжди говорив, що гуманітарні цінності найважливіші. А ворог нічого не знає про твої гуманітарні цінності, він твої розумні книжки не читав, він просто приходить тебе вбивати. Він жорстокий, кривавий, він хоче тільки тебе знищити. І ти можеш або взяти зброю в руки, або створювати тил для тих, хто взяв зброю, щоб вони розуміли, що вони не самі, що в них за спиною є те, заради чого вони воюють. 

Але я вдячний десятиліттю цього експерименту, цієї відкритості до [державного фінансування] українського кіно. У нас з’явилися не лише хороші фільми, а й люди, мистецький авторитет яких рухає цю історію вперед, з’явилися автори, які знайшли свої висловлення, вони самі почали мінятися, вони самі зрозуміли, що їхній голос важливий. 

– Боротьба триває?

– Поки про велику індустріальну історію глядацького кіно нам говорити складно, але ми стараємося. Вона не закінчена, вона триває, ми будемо старатися через успіх допомагати одне одному, чим можемо, навіть у жорсткій боротьбі за ідеї та кошти. Думаю, що ми виживемо. 

Я не кажу вже про батьківщину, я кажу про майбутнє. Бо батьківщина – це майбутнє, твоє і твоїх дітей. Це такі підвалини пісочних замків, які ми будуємо. Їх дуже важко будувати, вони дуже легко руйнуються. Але я ж смертельно вражений вірусом оптимізму. [сміється]