Ви можете не знати ім’я Юрія Кулініча, але якщо бачили фільм «Погані дороги» Наталки Ворожбит, точно згадаєте його обличчя (і, найімовірніше, будете його ненавидіти). Український актор виконав роль російського військового, який катує журналістку в одній із новел «Погані дороги». Цю роботу назвали найкращою чоловічою роллю в українському кіно у 2021 році за версією премій «Золота дзиґа» та «Кіноколо». «Грати ублюдків теж комусь треба», – каже 44-річний Кулініч, який здебільшого працює як театральний актор.

У новому фільмі «Королі репу», що виходить в український прокат 3 серпня, Кулініч грає бандита, який веде головного героя на шлях криміналу. «[Продюсер Юрій] Мінзянов показав мені фрагмент із Кулінічем у «Поганих дорогах», я подивився й кажу: «Ну капець! Він ідеально нам підходить», – розповідає в коментарі The Village Україна режисер «Королів репу» Мирослав Латик. – Від нього є якесь відчуття небезпеки: коли я вперше побачив його на кастингу, було відчуття, що це дуже небезпечна людина. У [«Королях репу»] він вийшов не пласким бандитом, а небезпечним і хитрим, це якраз найцікавіше було».

У розмові із The Village Україна один із найцікавіших сучасних українських акторів (ви також могли бачити Кулініча в фільмах «Кіборги» та «Мати апостолів», а також у постановках «Дикого театру» та Малого драматичного театру) розповідає про те, чому обирає ролі поганців і чому за десятиліття активного розвитку кіно за підтримки держави в нас не з’явилося покоління впізнаваних акторів.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

– Чим тебе зацікавив фільм «Королі репу»?

– Я записав самопробу в межах майстер-класу [кастинг-директорки] Алли Самойленко. Але я не бачив сценарію до того, знав лише приблизно, що це за роль. Коли треба було йти на проби, я прочитав текст і зрозумів, що [самопробу] записував неправильно, що це не той персонаж. [сміється] На пробах уже познайомився з Мирославом Латиком, почали репетиції. Мирослав сказав, що бачив мої сцени в «Поганих дорогах», це вже остаточно підтвердило його бажання взяти мене на цю роботу.

Трейлер фільму «Королі репу»

– Також за роль у «Поганих дорогах» ти отримав нагороди за найкращу чоловічу акторську роботу – і від «Золотої дзиґи», і від «Кіноколо». Після цього було відчуття, що ця роль відчинила для тебе певні двері?

– Я не відчував такого, чесно кажучи. Так, були нагороди. Так, були якісь схвальні відгуки. Але щоб це якось суттєво вплинуло на мою кар’єру – узагалі ні. Звісно, були якісь проби, але так, у стандартному режимі.

– Якщо щось пропонували, то здебільшого ролі антагоністів?

– Пропонують, так. Іноді ставлюся до цього по-філософськи: хтось же повинен грати такі ролі. Іноді відмовляюся, тому що не подобається історія. Я не проти насправді: якщо цікава історія та команда, чому б не зіграти? Грати ублюдків чи злодіїв теж комусь треба. Якщо це виходить, чому ні?

– Ти сказав, що розумів персонажа в «Поганих дорогах». Твій герой «Сухий» у «Королях репу» – це бандит. Як шукав до нього підхід?

– Ми працювали з Латиком, також репетирували заздалегідь, з Мішею [Дзюбою] та Антоном Вельбоєм. Це теж був такий процес пошуку. Латик мені казав: «Голос треба нижчий, він на низах розмовляє». У нього було своє бачення, він мені завжди нагадував: «Ні, він говорить на низах». Окей, зрозуміло. Є рамки, граєш у цих межах.

Наскільки я розумію, там також спочатку мав грати інший актор, я теж застрибнув в останній вагон.

– «Королі репу» – дуже контрастний фільм. Місцями це комедія, місцями «українська «Восьма миля», а з твоїм персонажем сцени дуже жорстокі, це майже «Носоріг» Сенцова.

– «Носоріг» на мінімалках! [сміється] Пам’ятаю, що Латику в тій сцені [у полі] все ніяк не подобалося, він постійно ходив незадоволений, там також були проблеми з погодою, якраз був дощ. Але це такий його стиль – еклектика. Мені подобається суміш жанрів, це щось нове. І є в нього свій стиль. Думаю, це буде класне глядацьке кіно. Цікаво, як глядач сприйме.

– Я розумію, що зараз це запитання більше теоретичні, тому що під час повномасштабної війни в Україні важко говорити про знімання, особливо ігрового кіно. Але ролі російських військових ти б зараз брав? Чи змінилося якось це сприйняття після 24 лютого?

– Знаєш, є така думка, що зараз знімати про війну – це наче спекуляція. Бо ще болить, ще кровить. Краще ці теми поки не чіпати, краще хай мине певний час, поки ця рана загоїться, а тоді вже починати рефлексувати, що це було й що тепер робити. Я з цією думкою погоджуюся, вона має сенс. А потім ти дивишся, що русня клепає всіляку хєрню без упину…

– Як фільм про Майдан.

– Так-так. І хтось же буде дивитися цю хєрню, вона буде впливати на розум людей, усю реальність спотворювати. І тоді здається, що треба щось робити, треба якось цю пропаганду перекривати. Але як бути в цій ситуації? Я не скажу, я не знаю.

– Але чи грав б ти російського військового після початку повномасштабного вторгнення?

– Грав би. У мене був уже проєкт після 24 лютого, я зіграв русню [у серіалі-антології «Ті, що залишились», це проєкт Film.ua Group і німецькою студії Red Arrow Studios International, – ред.]. Але це хороший проєкт, хороша команда. Я грав у новелі про зоопарк, коли [російські окупаційні війська] заходять у зоопарк. Матеріал дуже класний.

Були, звісно, сумніви: ну от, бачать мене руснею. На часі це чи не на часі? Звичайно, це не такі відчуття, як до 24 лютого. Це дивні відчуття, однозначно. До того ж зараз фоном не робота, а війна, всі емоції, пов’язані з війною.

Плюс я завжди маю сумнів, коли пропонують якусь роль. Узагалі сумніви в акторській професії ти відчуваєш майже постійно, принаймні в мене це так. Із серіалами в мене теж не зростається, але, може, воно й на краще.

– Нецікаво?

– Через гроші, може, й цікаво. А як творчість – нецікаво. Але мені на проєкти жалітися гріх, бо в мене були хороші проєкти, я вважаю. Іноді скаржуся, звісно: де моя робота? де мої серіали? де мої гроші? А тоді згадую свої проєкти й думаю: усе нормально.

– Сподіваюсь, після перемоги в Україні буде змога повноцінно відновити кіноіндустрію, і тоді запит на акторів, які виконуватимуть ролі росіян, має бути великий. Тому що нам знадобляться антагоністи, треба буде виконувати цю функцію.

– Функція – це ви правильно сказали. Функціональна роль.

– Але коли ти ухвалюєш рішення про роль, думаєш передусім про те, наскільки це цікавий матеріал?

– Наскільки цікавий матеріал, наскільки цікава роль, про що це взагалі. Якщо матеріал хороший, хочеться себе вкладати, хочеться, щоб це побачили люди.

– Тут ще є аспект того, що є актори, яким вдається чітко розділяти роботу на майданчику та життя, а є актори, які свідомо залишаються в образі, щоби більш реалістично відтворити певні переживання. У тебе як із цим?

– Якщо чесно, я не розумію, як можна ходити цілий день чи тиждень в образі. Ці історії про суперзанурення – мені це більше схоже на шизофренію, а не на акторську професію. [сміється] Це особиста риса людини, думаю.

Я розумію, що пірнати в ситуацію можна заради ролі якогось персонажа, якого треба довго шукати, коли матеріал дуже незвичний, коли ти постійно про нього думаєш. Це як такий пошук, а не занурення. Ти шукаєш. І в цей момент пошуку запам’ятовуєш якісь відчуття, якісь рухи чи думки, тоді фіксуєш це й потім використовуєш на майданчику. Тобто цей пошук є, я його розумію. Але я не уявляю, як можна [стерти межу] між персонажем та актором. Актор працює через свою уяву, твоя уява та особистий досвід дають тобі можливість зіграти будь-яку роль.

Спадок совка та Карпенка-Карого

– У твоєї колеги Ріти Бурковської, з якою цьогоріч вийшов фільм «Бачення метелика», був цікавий акцент у кількох інтерв’ю: ваше покоління акторів однаково росло в радянському чи пострадянському середовищі, однаково здобувало академічну освіту з великим впливом російського культурного продукту. Ви відчуваєте цей конфлікт? І що з цим робити?

– Є таке, свій досвід ти нікуди не подінеш. Але його можна доповнити. Є класні акторські тренінги, є та ж Івана Чаббак.

Ще мені сподобалося, коли Рассела Кроу запитали, за якою системою він працює – за Станіславським, Брехтом чи ще кимось, а він каже: «Я працюю за системою Рассела Кроу». [сміється]

Я думаю, що в Україні актори найчастіше працюють так само: узяв щось звідти, щось звідти. Якщо ти хочеш працювати за фахом, усе одно треба навчатися самостійно: щось читати, ходити на майстер-класи, дивитися на інших акторів, аналізувати. До того ж [академічна] освіта в нас не дуже хороша. У виші нас не вчили, як працювати в кіно, хоча [спеціальність] має назву «Актор театру й кіно».

– Кілька років тому була цікава дискусія про профільну освіту, коли продюсер Володимир Яценко в інтерв’ю Bird In Flight сказав, що «Інститут Карпенка-Карого треба спалити». Запитаю тебе як людину, яка навчалася в Карпенка-Карого – нам треба все руйнувати та починати з початку?

– Я не знаю, як на державному рівні, але мені подобається тенденція, що в нас з’являється багато інших, приватних ініціатив. Ті ж Film.ua School, у них є річні програми й акторів, і сценаристів, і режисерів; це повний цикл навчання від людей, які мають досвід у кіноіндустрії. Купа акторів із цієї школи вже успішно працюють в індустрії, я працював із цими людьми, це круто.

Та ж Чаббак до нас приїздила кілька разів до повномасштабного вторгнення. Тобто ці зв’язки вже налагоджувалися. Так і повинно бути. Треба, щоби був ринок і щоб була конкуренція – тоді воно буде рухатися. А якщо буде тільки Карпенка-Карого, якщо в держави буде монополія – звісно, що якість освіти буде ніяка. На таланті й самовдосконаленні люди будуть виїжджати, але це важко. Тому треба ринок, конкуренція й розвиток приватних шкіл і студій. Тільки так буде [прогрес].

– Ти в Карпенка-Карого навчався на режисурі, а не акторській майстерності. [Освіта режисера] якось допомагає в акторській роботі?

– Іноді це прикольно – подивитися на акторство з іншої професії. Іноді це й заважає, коли починаєш «вмикати режисера». [сміється] А потім такий до себе: ні, я зараз актор, не маю права цього робити.

– Не буду запитувати тебе, як було працювати з Наталкою Ворожбит на «Поганих дорогах», запитаю так: чи була якась порада, чи інструкція від Наталки, яку ти почув і подумав: «О, тепер я краще розумію цього персонажа» чи «Тепер я розумію, що робити»?

– Не можу сказати, що був якийсь окремий коментар чи інсайт. Це був робочий процес. Цінний, цікавий робочий процес. Мені дуже сподобалося: було дуже душевно, дуже атмосферно. Усі вболівали, щоб зробити круту новелу.

Ми ж дознімали її, бо спочатку зняли всі інші частини, а тоді вирішили дозняти цю новелу. Багато людей відмовлялися від цієї ролі, мені так розповідали. Але я розумів цього персонажа, тому що я народився та виріс у Запоріжжі, я розумів, про що там. І Наталка розуміла, про що там, ми розуміли одне одного. Ми репетирували, обговорювали. Наталка розповідала, чого вона хоче. Я пропонував свої якісь штуки. Це було класно, така робота мені подобається, коли є взаємодія. Я старався зробити це якісно, щоб це прозвучало.

– І, наскільки я розумію, це були короткі зйомки.

– Чотири знімальні дні.

Кінець епохи

– «Погані дороги» та «Королі репу» – одні з останніх фільмів нової хвилі сучасного українського кіно, яка почалася після 2014 року. Зараз уже зрозуміло, що ця епоха закінчилася, тому що головним рушієм цієї хвилі була державна підтримка кіновиробництва, а після початку повномасштабної війни держава обмежила це фінансування; водночас є дискусія про виділення коштів із держбюджету на серіали.

– Зараз є передчуття чогось нехорошого, є відчуття, що ми відкинулися назад. І поки не зрозуміло, скільки треба буде часу, щоб відновитися хоча б до лютого 2022 року, до 2015–2016 років. Як це буде взагалі після перемоги?

Але стратегічно я маю надію й так собі думаю, що це еволюційний розвиток країни, яка виборює свою незалежність, свою культуру. Україна вже точно буде іншою, тієї України вже не буде. Так, це кінець епохи. Яке буде кіно? Будемо дивитися. Бо ми живемо в такий непевний час, коли важко щось прогнозувати. Не знаю, як буде, але буде по-іншому.

Єдине, що шкода часу. Час плине. А це найцінніша валюта, яка в нас є. Замість того, щоб піднімати культуру, знімати кіно, ми воюємо з йобаною руснею. Замість того, щоб жити та будувати класну країну.

– Водночас навіть за майже десять років активного розвитку кіноіндустрії в Україні не з’явилося покоління впізнаваних акторів. Чому?

– Я не знаю, з чим це пов’язано. Думаю, досі є наратив, що українське кіно – це щось погано. Я знаю, звідки взявся цей наратив, але це також і підсвідомо є.

– Комплекс меншовартості?

– Можливо. Радянським кіно люди чомусь цікавилися: моя мама, наприклад, знала всіх акторів, виписувала журнали…

– Тому що в СРСР це була частина великої машини пропаганди. Власне, як і зараз у Росії.

– Звісно, так. Вони займалися цим, вкладали бабло. Шо-шо, а це вони, суки, роблять професійно. А в нас, виходить, немає ринку плюс ми їдемо на відкаті цього радянського кіно. І поки фізично ці люди не вимруть, вибачте на слові, буде важко змінити наратив, що «українське кіно – це не якісно».

Але цей наратив, звичайно, змінюється: той же «Памфір» мав класні збори, люди пішли на нього. На «Люксембург, Люксембург» люди також пішли. Уже є певна кількість людей, які ходять на українське кіно, це вже початок.

– А чому з акторами так виходить?

– От важко сказати. Той же Міша Дзюба якось проводив експеримент: виходив на Хрещатик, показував людям фотки акторів і питав людей, чи вони їх знають. У наших вузьких колах вони відомі: [Андрій] Ісаєнко, [Віктор] Жданов тощо. А люди кажуть, що не знають їх. Вони знають Олю Полякову, «95 квартал», якісь шоу. А акторів не знають.

Мені здається, це через цей довбаний наратив: «Не звертайте увагу на українську культуру, не звертайте увагу на українське кіно. А якщо є, то це якесь рагульство чи шароварщина». І люди не сприймають.

Ну і, звичайно, це пов’язано з тим, що в нас поки немає кіноіндустрії, немає ринку як такого. Ми досі працюємо за лекалами радянщини, російщини. У нас кастинг-директор та агент може бути однією людиною, це зашквар насправді, бо це конфлікт інтересів. Є гравці, а ринку немає. Коли буде ринок, з’явиться і конкуренція, й актори класу А, і проєкти класу А. Але на це треба час. Час, який ми зараз втрачаємо.

Трейлер фільму «Погані дороги»

– Це точно головні чинники, але я ще про один подумав. У 1990-х, після розвалу СРСР в Україні майже не знімали кіно, це були якісь окремі винятки. І через це ми втратили ціле покоління кіношників. Чи відчуваєте ви як актор, що ваше покоління не має попередньої ланки, що вам немає з ким звіряти годинники?

– Це факт, це правда. І в таких умовах люди якось рухалися в професії скоріше попри, ніж завдяки. На ентузіазмі, на самовіддачі.

Я іноді злюся й думаю: «Блін, який би у нас був би театр, якби не було Сандармоху. Яке було б кіно!» Був би [прекрасний] театр, якби залишилися живими Куліш і Курбас. Іноді хочеться пофантазувати, як би це було: як би ми розвивалися, як би ми відрізнялися від італійського, французького чи німецького [кінопроцесу].

А потім повертаєшся в реальність і думаєш: «Йобані ви, сука, кацапи!». Вибачайте за емоції, інших слів у мене немає. Цілеспрямовано викосили все. Усе, що нове з’являлося, вирізали. Або найкращі кадри в Москву собі забирали, Горбунових усіляких. Тут не було можливості щось робити. І ми дивилися на схід, а не на захід.

– Враховуючи це, у вас є якісь зразки для наслідування з українських акторів. Бо є умовні Миколайчук і Ступка, але це однаково досить далекі постаті вже.

– Той же [Богдан] Бенюк, так? Ну, я просто теж виріс у цій парадигмі, я також застав совок цей дебільний. У мене якось більше запитання до американських акторів: а як це зіграв би Бред Пітт чи ДіКапріо?

Але зараз я можу брати як приклад багатьох акторів, які мене оточують. Той же [Дмитро] Олійник – він геніальний, крутий, дуже органічний. Ті ж дівчата: [Анастасія] Пустовіт, Маруся Моторна, усі. У театрі дивлюся на багатьох акторів. Дивишся і думаєш: «Ох, блін, як класно він зробив, треба собі запам’ятати». Тобто вони працюють зараз, у нас багато талановитих акторів. Шкода, що немає стільки пропозицій для роботи, щоб вони проявили себе, стали зірками, щоб люди їх сприймали за своїх.

Обкладинка та фото: Юлія Вебер