Інтерв'ю«Успадкування» – один із найкращих серіалів в історії. Як його знімав українець Андрій Парех

BBC включив «Успадкування» До СПИСКУ найкращих 10 серіалів 21 століття ще до останнього сезону. Rolling Stone називає його «видатним» серіалом, а фінал четвертого сезону – «майстерним завершенням». The Guardian своєю чергою визначає фінал як «зразкове прощання» з одним із найкращих серіалів в історії. «Успадкування» (серед інших варіантів локалізації назви – «Спадкоємці» та «Спадщина») став одним із головних хітів американського кабельного каналу HBO завдяки поєднанню шекспірівських мотивів від шоуранера Джессі Армстронга, відзначених нагородами акторів Браяну Коксу, Джеремі Стронґу, Кірану Калкіну та Сарі Снук, а також ні на що не схожому візуальному стилю.

Андрій Парех отримав запрошення приєднатися до «Успадкування» на ранніх етапах розробки проєкту, до цього він був відомий у Голлівуді передусім як оператор: зокрема, знімав фільми «Блакитний Валентин» із Раяном Гослінгом, «Темну конячку» Тодда Солондза, а також «Напів-Нельсон» Раяна Флека; окрім того, має досвід співпраці з Девідом Саймоном («Покажіть мені героя») та Деймоном Лінделофом («Вартові»). У перших трьох епізодах «Успадкування» виконував роль оператора, а після цього взяв на себе й обов’язки режисера окремих серій. Разом із режисером пілоту Адамом Маккеєм (ви точно бачили його «Не дивіться вгору», також він зняв «Гру на пониження» й «Владу») він створив візуальну біблію «Успадкування»: з псевдодокументальною манерою, постійним рухом камер та акцентом на реакції персонажів. Зідзвонюємося з Парехом 29 травня, одразу після фіналу «Успадкування» (та нової масованої атаки РФ на Київ), і запитуємо, як це все склалося.

– Сьогодні я прокинувся від звуків вибухів, але моєю першою думкою було: «Шкода помирати, не подивившись фінал «Успадкування». [сміється] Я не жартую, але це багато говорить і про війну в Україні, і про серіал.

– [сміється] Невже? А ти встиг переглянути фінал?

– Так!

– Я ще не встиг, я тільки дістався Нью-Йорка.

– Але я помітив, що ти встиг поділитися спогадами про роботу над серіалом, публікував фото з перших знімальних днів і дякував усій команді за ці сім років роботи. Це дуже широке запитання, але чим для тебе загалом є «Успадкування»?

– Я вперше прочитав сценарій серіалу восени 2016 року, тоді я отримував сценарії серіалів як кінооператор. Зараз я [здебільшого] працюю як режисер, але іноді беру роботу і як оператор. Але тоді працював саме як оператор, працював у цій ролі вже років 17–18. Мені одразу здався цікавим цей сценарій, мені подобаються політичні й соціальні теми, а не просто розваги. Зазвичай я ухвалюю рішення про роботу, ставлячи собі запитання: «Чи пішов би я на такий фільм у кіно? Чи подивився б я такий серіал?» Якщо мені це цікаво як глядачеві, я візьмуся за це і [як професіонал]. Якщо ж мені не цікаво, найімовірніше, мені стане нудно, ще й звільнити можуть. [сміється]

Сценарій «Успадкування» був суперцікавий, я хотів би подивитися такий серіал. Мене погодили досить швидко, після інтерв’ю з Адамом Маккеєм. Ми зняли пілот, і це був надзвичайний досвід, тому що перший знімальний день був за вісім днів після президентських виборів [2016 року], коли переміг Дональд Трамп. Думаю, це було символічно, тому що «Успадкування» точно стало б іншим серіалом, якби до влади прийшла Гілларі [Клінтон].

Це був неймовірний досвід від самого початку: Адам Маккей за своїм стилем роботи не був схожий на жодного іншого режисера, із яким я працював. Його не цікавила максимальна кількість відзнятого матеріалу, його цікавили емоції в кожній сцені. І його не цікавили знімання діалогів заради знімання діалогів. Адам дав мені референс щодо такої зйомки, фільм «Загублений рейс» (United 93): це дуже напружений стиль, ручна камера, яка постійно перед обличчям акторів.

– Це ж фільм Пола Ґрінґрасса, так? Він ще знімав фільми про Джейсона Борна.

– Так-так. Це дуже агресивний стиль, глядач ніби переноситься у фільм. Я відчував, що це було б занадто [для «Успадкування»], тому ми врешті використовували й трекінг-кадри, і зум.

Власне, першим великим запитанням, яке ми поставили [шоуранерові й автору ідеї] Джессі [Армстронгу], було: «Чи окей, якщо ми не будемо показувати обличчя людей, коли вони говорять?» І коли він погодився, ми відчули величезне полегшення. Ми хотіли, щоб серіал був про реакції людей на діалоги, а не власне про діалоги в кадрі.

І прекрасно, що врешті-решт ми прийшли до формату, коли ми фактично знімали театр. Актори ніколи не знали, коли саме вони в кадрі, а це означало, що їм треба грати постійно. Це досить рідкісна річ, бо зазвичай на зйомках актори грають лише тоді, коли на них спрямована камера; якщо ж ти в сцені, але не в кадрі, зазвичай актор просто зачитує свої слова, а не слухає колегу. А в «Успадкуванні» вийшло зовсім інакше: через такий підхід ми почали монтувати матеріал за допомогою камери.

Я завжди казав операторам: «Якби в тебе була одна камера, як би ти знімав цю сцену?» Завдяки цьому ми досягли ефекту, за якого завжди був елемент несподіванки: актори не знали, як буде рухатися камера, а оператори могли самі вирішувати, як рухатися. Вийшов підхід майже як у документальному кіно. Але це дуже дороге документальне кіно, тому що ми завжди знімали на плівку. [сміється] Власне, це стало частиною ДНК «Успадкування»: актори викладаються на всю в дублі, поки крутиться плівка; коли ж треба замінити плівку, актори отримують перерву й перезаряджаються. Якщо знімати на цифрову камеру, виходило б безліч сцен, й актори відчували б знесилення.

– Те, що ти описуєш, схоже на створення абсолютно нової кінематографічної мови – власне, тому що ви насправді створили нову кінематографічну мову. Стиль зйомки «Успадкування» неможливо переплутати з чимось іншим. Ви відчували, що створюєте щось нове, коли знімали перші епізоди?

– Ще до «Успадкування» я мав схожий досвід як оператор: наприклад, у фільмах «Блакитний Валентин» (Blue Valentine) та «Напів-Нельсон» (Half-Nelson) камера була дуже вільною, головним було дати простір для акторів і їхніх перформансів. Тому мені не здавалося, що це щось зовсім інше.

Але, певно, це відчували актори й режисери, які пізніше приєдналися до серіалу, які не звикли знімати так. Іноді актори й акторки запитували: «А коли буде мій кадр широким планом?» А ми його вже зняли. [сміється] Це все було для того, щоб усі постійно були зосереджені, постійно жили в моменті.

– І твій досвід поєднувався з підходом Адама Маккея, який вийшов із комедії, звик постійно імпровізувати й підкидати акторам за камерою нові репліки. Як ви знайшли спільну мову?

– Не скажу, що ми дуже багато про це говорили [до зйомок]. Але пригадую, що перед початком знімань ми з Адамом дивилися «Апокаліпсис сьогодні». Цей фільм узагалі ніяк не пов’язаний з «Успадкуванням», але ми хотіли взяти як референс ось це відчуття життя в моменті, саме це ми хотіли відобразити.

Думаю, Адам вибрав мене, тому що я зрозумів, чого він прагне [у стилі зйомки «Успадкування»]. А ще мене більше цікавила гра акторів, а не освітлення чи ідеальна побудова кадру. В «Успадкуванні» взагалі немає такого терміну, як кадр, бо він постійно змінюється. Іноді до нас приходили нові оператори й запитували, де ставити позначки [на підлозі] для акторів, але ми одразу казали їм, що такі вказівки можуть бути тільки для фокус-пулерів, а не для акторів. Актори самі знають, це ми за ними слідкуємо, а не вони за нами. Водночас за чотири сезони наша команда вивчила всі рухи акторської трупи, як вони реагують, як вони рухаються тощо.

– І можна сказати, що в четвертому сезоні ви вивели це на пік, особливо в третьому епізоді на човні й серії про вибори, яку ти ставив як режисер. Ви буквально знімали величезні сцени без перерв, як невеликі п’єси.

– Можна так сказати.

– Як ти думаєш, ваш стиль – це щось унікальне для «Успадкування» чи його можна використовувати в інших серіалах чи фільмах? Тому що частково схожий підхід Адам Маккей зараз використовує в іншому серіалі HBO «Час перемагати», а режисер Марк Майлод – у фільмі «Меню».

– Хтозна! Щоб щось спрацювало, треба певні сприятливі умови, певна група людей і правильний час. Це дуже специфічна історія, вона залежить саме від людей, які працюють [із цим методом]. Можливо, інші люди й почнуть це копіювати. Але я сподіваюся, що вони знайдуть для себе щось інше, знайдуть свій стиль.

Певно, я не хотів би, щоб стиль «Успадкування» став загальним, це окремий серіал зі своїм стилем. Для мене головне, що цей стиль підходить конкретному серіалу, а решта вже не так важливо.

– Ти зняв одні з найкращих епізодів «Успадкування», наприклад: «Полювання» (Hunting) у другому сезоні, за яке тебе нагородили «Еммі», і «Розстрільний список» (The Kill List), й «Америка обирає» (America Decides) у четвертому. Я не хочу запитувати про твій улюблений епізод, тому що це однаково що обирати улюблену дитину, але розкажи, який епізод знімати було найвеселіше.

– Насправді я не сказав би, що думав про веселощі, коли знімав якийсь з епізодів. [сміється]

– Через відповідальність, яку має режисер?

– Так. Власне, я здобув освіту кінооператора, але завжди десь на підкірці думав про режисуру. Думаю, я не наважувався на це раніше, тому що мене лякали актори. Я не знав їхньої мови, я не розумів їх як людей. Думаю, я досі їх боюся. Просто вже не так боюся, що вони мене покусають. [сміється] Адже в режисера мають бути відповіді на всі запитання. У тебе постійно щось запитують усі департаменти, актори тощо. Оператору з цим значно простіше. Щодо запитання, який епізод мені приніс найбільше задоволення…

– Давай я так запитаю: як це було – знімати гру в «кабана на землі»?

– Це було передусім хвилювання. Я дуже переживав, як будуть почуватися актори. Так, вони грають, але вони однаково їдять сосиски з підлоги. Це ніби знущання. Тому я хвилювався за акторів.

– І до того ж це дуже складне балансування на рівні тону, так? Між комедією і драмою.

– Точно. «Успадкування» завжди дуже добре балансує між комедією й трагедією, це майстерне балансування на межі. І якщо зсунутися в якийсь бік, усе розвалиться. Тому вигадав для себе правило: якщо сміюся з монітора [на знімальному майданчику], я зайшов занадто далеко.

Тож треба зберігати помірність і в комедійних сценах, і в драматичних, щоб не перетворитися на мильну оперу чи мелодраму. Адже нам треба, щоб усе в кадрі відчувалося справжнім.

Але дуже добре, що в «Успадкуванні» надзвичайний рівень сценаріїв. Власне, я думаю, що найкраще в «Успадкуванні» – це тон. Візуальний стиль – це добре, але передусім це про почуття й слова. І в серіалі вони на найвищому рівні.

– Чому?

– Я вперше відвідав Україну, здається, у 1992 році. Я провів там три місяці, під час тієї ж подорожі також побував в Індії. Тому під час однієї поїздки я ніби відкрив дві сторони самого себе. Це було неймовірно.

– В одній із публікацій в Instagram ти розповідав, що в родині тебе виховували як українця. Можеш розповісти детальніше про це?

– Моя мама – американка в першому поколінні, вона народилася в таборі біженців у Німеччині, тому що її батьки були змушені залишити Україну під час Другої світової війни в 1938–1939 роках [їх вивезли в Німеччину як остарбайтерів], а в 1947-му родина вирушила в США.

У США досить велика українська діаспора, тож мою маму ростили в українських традиціях. Вона мала одружитися з українцем, але вирішила зробити інакше. [сміється] Та перед весіллям із батьком вона наполягла, щоб дітей ростили як українців. Тому ми дійсно росли в українській діаспорі [Міннеаполіса, штат Міннесота], прислуговували в церкві, ходили в недільну школу, вивчали українські танці, я був членом «Пласту». Україна була великою частиною нашого дитинства, ми отримали повний досвід української діаспори. [сміється]

Ми з братом були американцями українського й індійського походження, тому, звісно, через колір шкіри ми завжди виділялися. Не скажу, що ми стикалися з расизмом, але, звичайно, ми виділялися.

– Можна запитати, як звали твою матір?

– Леся, її назвали на честь Лесі Українки. У неї завжди була повага до всього українського, вона завжди хотіла нам це передати. Без цього ми були б просто американськими хлопчиками.

– Я завжди хвилююся, коли розповідаю такі історії. Тому що, з одного боку, в Україні дуже люблять історії успіху українців за кордоном. З іншого, у них завжди є ніби елемент несподіванки: «Ого, він українець і йому вдалося». Це також про комплекс меншовартості, який, на жаль, у нас зберігається. Але це дійсно круто, що до створення одного з найкращих серіалів 21 століття – на рівні із «Кланом Сопрано», «Прослушкою» й «Пуститися берега» – долучився режисер українського походження. 

– Думаю, це надзвичайно важливо саме зараз, можливо, навіть найважливіше в історії – відчувати гордість за те, що ти українець. Адже Україна протягом тривалого часу залишалася невідомою, вона була в тіні Росії чи Польщі.

– Передусім через колоніальні призми.

– Так, історію завжди писали переможці. Але я думаю, що це вже стає нормальним: так, українці роблять круті речі. Так, українці зберігають єдність. Так, ми не сваримося між собою, а працюємо на спільну мету.

– Я знаю, що торік ти встиг відвідати Україну, вже після початку повномасштабного вторгнення РФ. Як це було?

– Мій брат живе в Києві, але 24 лютого він був змушений тимчасово залишити країну. У нього американське громадянство, тому він врешті виїхав після того, як я тижнями вмовляв його зробити це. Я постійно стежив за авіаквитками з України, він не використав останню можливість, здається, 20 лютого. Я тільки попросив його спакувати речі. Оскільки він громадянин США, після початку [повномасштабної фази війни] зміг перетнути кордон, але, звісно, у нього є відчуття провини через це.

Брат дуже хотів повернутися до України минулого літа, тож я погодився поїхати з ним. Моя донька якраз була в літньому таборі, а дружина по роботі у Франції, але моє рішення вдома сприйняли не дуже. [сміється] Проте я відчував, що мушу й хочу допомогти брату повернутися в Україну.

Ми долетіли у Варшаву, а звідти рушили на автівці до України. Я встиг відвідати лише Львів, але за цей час побачили одразу кілька похоронів українських військових. Це було дуже важко, дуже сумно. Водночас ти розумієш, яка це хоробрість і сила всього народу.

– Я також бачив, що ти знімав світлини на весіллі у Львові.

– Так, бо життя триває. Попри все. Власне, це найкрасивіше, що я побачив за цю поїздку: попри те, що навколо трагедія війни, люди однаково живуть і борються за свою свободу.

– Це дихотомія життя в Україні впродовж останніх півтора року. І найкращий приклад, що я завдяки Збройним силам України зараз маю можливість обговорювати з тобою «Успадкування».

– Для мене найсильніше – це те, що люди чинять спротив Росії, що вони не здаються й не бояться помирати за свободу. Коли я бачу тризуб із зашифрованим словом «Воля», це надзвичайно. І це меседж усьому світу.

– І дякую тобі за публічну підтримку України в соцмережах. Це може для когось здаватися формальністю, але в Україні дуже важливо бачити ці слова підтримки. Кожне слово має значення.

– Від початку війни я публікував в Instagram лише світлини на підтримку України. Також ми з друзями намагаємося надсилати на підтримку Збройних сил України якомога більше коштів. Ми організовуємо збори грошей, але, звичайно, коли ти бачиш усі ці смерті, є відчуття, що це не має значення… Але водночас розумієш, що важливо підтримувати Україну у світовій повістці, щоб Україна не зникала зі стрічки новин. Мій найбільший страх, що ця війна стане замороженим конфліктом, що світ забуде про Україну. Я планую відвідати Україну знову цього літа.