Майже одразу після виступу на «Євробаченні 2023» як запрошений артист український репер Otoy випустив альбом «Недовготривалі відносини», який за звучанням і лірикою кардинально відрізняється від попередньої роботи «Околофронт», про яку ми розповідали раніше. Якщо «Околофронт» Otoy присвячував суто повномасштабній війні, своєму братові, який захищав Україну в складі «Азову» в Маріуполі, і рішенню самому співпрацювати з «Азовом», то в «Недовготривалих відносинах» про війну він (майже) не говорить.

Напередодні виходу нового альбому журналіст The Village Україна Серж Хуцану зустрівся з В’ячеславом Дрофою (Otoy) за тарілкою рамену та розпитав його про метаморфози у творчості, метасенси на новому альбомі та «трушність» (що б це не означало).

Фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

У приміщенні раменної Ramen vs Marketing на Подолі напівпорожньо. В очікуванні замовлення В’ячеслав Дрофа, який випускає музику під псевдонімом Otoy, різкими свайпами змінює чати у своєму Telegram, відписуючи в кожному короткими повідомленнями:

– Вибач, зараз я завершу, бо «Азов»… Раніше всі кричали про полонених азовців, про те, де вони. Зараз уже відбулося безліч обмінів, під час яких звільнили скільки – 20, 40 наших? Але їх там досі понад 700.

У Ліверпулі, перед виступом [на «Євробаченні»] у мене брали інтервʼю не останні західні ЗМІ, розпитуючи про загибель брата, бо це щемлива історія, на якій можна легко виїхати в пресі. Але тільки-но я починав говорити про людей, полонених, які й досі живі та тут і зараз потребують допомоги – журналісти починають «збриватися», коли лунає слово «Азов». Бо це неприємна історія, треба буде паралельно пояснювати людям, хто нацисти, а хто ні. Ну тоді навіщо про брата питати, він же теж був бійцем «Азову»? Він теж у вашому розумінні нацист? Доволі цинічна історія.

– Це ти вже понад рік співпрацюєш із бригадою [«Азов»], виходить. 

– От ми зараз готуємо великий фестиваль 27 травня. Там будуть артисти, яких любить народ. Типу Злата Огневич, можливо, [Тіна] Кароль, Макс Пташник, Василь Байдак зі стендапом виступить. Будемо збирати на контрнаступ. Бабла треба просто дохріна, тож ми будемо збирати бабло. «Азов» же, коли з Маріуполя вийшов, залишився без нічого. Там усе або знищене, або загарбане, а тим, хто виходив із полону, ніхто нічого не повертав. Очевидно. І зараз там базове забезпечення, зброя, артилерійські установки, танки є. Але нам потрібно набагато більше для якісної роботи.

– Важко зі зборами зараз?

– Важко. Збори загалом зараз дуже підвпали. Хоча на тлі інформації про контрнаступ люди знову починають роздуплятися. Дуже швидко суспільство забуває про те, що війна на вулиці, якщо вона не під особисто твоїм вікном відбувається. І все стає схожим трішки на 2016-й. Але нічні обстріли дуже роздупляють. Після кожного такого в нас майже втричі більше донейтів на наступний день. Тож лють і страх таки конвертуються. Це працює.

Живеш ти на Золотих, п'єш раф, ходиш на Рейтарську, тусуєшся на Кирилівській. Усе в тебе заєбісь. А потім русня як уїбе посеред ночі, і раптом ти розумієш, що можеш бути наступним. Напевне, треба задонейтити на якусь ППО-шечку чи шо

Маю погану думку, яку все ж озвучу – є таке відчуття, що певним людям, щоби роздуплитися, усе ж треба, щоб по їхньому дому в'їбала якась ракетка. Ну, бо воно якось так дійсно працює. Особливо протягом останніх пів року це можна простежити.

– А куди треба «вʼїбати ракеткою», щоб російська музика зникла з топів українського Apple Music?

– Тут важче, бо, якщо говорити про дорослих, то, на жаль, це гибле діло. Але ці топи зазвичай роблять не вони, правильно ж?

Люди в нас дуже харяться, що школярі-скейтери ходять і слухають Kizaru й іншу русню. Це однозначно хуйово, але як ми можемо змусити їх перестати це слухати, якщо це дитина, яка ще не має критичного мислення? Йому 14 років, у його світі війни немає. Ну побийте його за це, але він однаково не усвідомить свою помилку, як зріла людина. Слухати Kizaru та дивитись «ЧБД» він не перестане. А може, навіть стане робити це більше. На ничку й назло. Це тупо треба витісняти якісним вітчизняним продуктом і його популяризувати. Давати альтернативу, а не пиздюлів.

Нарешті українська хіп-хоп сцена не звучить, як вибір між «падік-репом» і «шароварним репом». Є нормальний стильний музон. Його просто треба популяризувати

Зі стендапом у нас насправді все набагато краще. У нас дійсно є ахуєний стендап, є ті самі «Леви на джипі» як набагато краща альтернатива «ЧБД». У музиці лише от зараз почали насправді. І от я викупаю, що такі тіпи, як Elarm, Dofamin, Tery, їх абсолютно спокійно можуть йти та слухати 14-річні скейтери. Але чи вони знають про них? Tery – це ж тупо український Joji, неймовірний чувак.

Tery, Libenson – Не можу так

Про «Євробачення» та конфлікт з Alyona Alyona

67-й пісенний конкурс «Євробачення» цьогоріч відбувся у Ліверпулі. Україну в Британії представляв гурт Tvorchi з піснею Heart of Steel і, крім цього, на сцені конкурсу як запрошені артисти виступали багато українських виконавців. У другому півфіналі серед них можна було побачити й Otoy, який у номері з Марією Яремчук і Златою Дзюнькою виконав у реп-манері вірш Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати».

Виступ Otoy, Марії Яремчук і Злати Дзюньки на «Євробаченні-2023»

– Ти ж ніби ніколи не асоціював себе з «Євробаченням», а після твоєї радикальної позиції щодо конкурсу в коментарі для нашого матеріалу про реп-фʼюд було доволі несподівано тебе бачити на сцені. Запитання напрошується саме – як ти там опинився?

– Хороше запитання. Усе сталося випадково. Свого часу ми з певними фестивалями обговорювали окремі виступи в Лондоні та Ліверпулі, які мали відбутися якраз під час проведення «Євробачення» у травні. Я в цей момент був у благодійному турі Європою, у Барселоні. Отже, йду я вулицею, дві години до виступу, мені телефонує Іра [Горова, продюсерка та співзасновниця Mozgi Entertainment, – ред] й каже: «Cлухай, така ситуація, ти не будеш виступати в Лондоні на цих фестивалях, бо не складається з ресурсами…».

Не фронт, бо фронт тільки один. Ненавиджу, коли кажуть «культурний фронт» або «економічний фронт» – це все повна хуйня. Фронт – він тільки один, на фронті гинуть люди, у моїй сфері люди не гинуть

Зараз я намагаюся будь-який концерт чи іншу появу підвʼязати під фінансову або публічну вигоду для «Азову», адже я не сиджу в окопі, не ризикую своїми життям, тому концертна діяльність – мій прямий обов'язок, пряма відповідальність – культурний тил. Ці фести були хорошим варіантом. Але не встиг я як слід засмутитися, як на тому кінці слухавки Іра продовжує: «Але ти все одно їдеш у Ліверпуль». Я такий: «Нахіба?». А вона відповідає, що з нею сконтактували режисери конкурсу та запросили виступати. Тож після мого концерту того ж вечора ми поговорили в Zoom, обговорили концепцію та погнали.

– Під час нашої розмови взимку ти озвучив тезу про те, що «Євробачення» – смерть для артиста». Досі так вважаєш?

– Це вже інше запитання. Чи виступив би я як конкурсант? Напевне, ні. Бо на цьому етапі свого сприйняття я й досі вбачаю участь у конкурсі як фатальну авантюру для музиканта. Чому? Бо є лиш два варіанти розвитку подій – ти виграв і ти програв. Водночас кожен із них не знаменує нічого хорошого. Якщо ти проїбався, то вдома, в Україні, будуть казати, що ти лох і далі по списку. Хейтити ж у нас у крові. Мені не треба пояснювати, що буде з карʼєрою такого артиста, усі все розуміють.

А якщо ти виграєш, то моментально (не органічно, а саме в один момент) станеш суперстаром. У чому тут проблема? Кожен твій наступний реліз слухач оцінюватиме максимально примітивно. Він хотітиме, щоб усе, що ти випустиш опісля, мало таку ж публічність і такий само рівень. Усе, що слабше, для нього автоматично лайно й слухати він його не буде. Водночас звичайними релізами переплюнути трек, із яким ти переміг [на конкурсі], неможливо.

Відповідно, ти перестаєш релізитись часто, бо ти собі перестаєш це дозволяти. У тебе раз на рік з'являється якась ротаційна історія на великих фестивалях і так далі зі своїм «переможним» синглом. Проходить два-три роки, і ти зникаєш. Люди, відбиваючись від стелі тієї твоєї публічності, розчаровуються в тому, що ти робиш опісля, бо об'єктивно жоден артист не може забезпечити те, що забезпечує команду «Євробачення» саме в публічності, масовості й так далі. Де зараз той тіп, який співав Fairytale?

– Олександр Рибак.

– Ага. Де він зараз? Де всі ці артисти? Отож. І, я гадаю, тут справа саме в тому, що вони не на тих щаблях, де могли би бути, якби розвивалися поступово. Напевне, єдиний приклад, яким я надихаюся, саме з бусту, який дало «Євробачення», це гурт ABBA. Але це виняток із правила. Насправді тоді історія публічності абсолютно інша була. Не було інтернету як такого.

Сьогодні дуже легко стати популярним, на противагу дуже важко цю популярність правильно використати та втримати

– В амплуа запрошеного виконавця було нормально?

– Знаєш, жодного мандражу, переживань, нічого. Памʼятаю, ми опісля виступу всі сиділи, рефлексували з цього приводу, адже це не зовсім нормально, якесь мінімальне хвилювання ж має бути, правда? І я, здається, зрозумів, у чому справа. Адреналін, який ти отримуєш на сцені (навіть перед багатотисячною публікою), навіть близько не наближається до того рівня адреналіну й емоцій, які ми отримали за час [повномасштабної] війни. Організм тупо не сприймає це як стрес, уявляєш? Це було цікаво. Виходиш на сцену, на якусь частку секунди помічаєш увесь масштаб, а потім раптово абстрагуєшся – навколо немов нікого немає, тільки ти й артисти, з якими виступаєш…

– І майже відразу після виступу тобі прилетіло від Alyona Alyona за шароварщину [у коментарях в Instagram]. На це ти відреагував не так відсторонено.

– Це я вперше в житті стикнувся з подібного роду хейтом, він для мене доволі дивний. Мовляв, це шароварщина, бо я [вірш] Шевченка зачитував. Об'єктивно, у мене були претензії до Kalush та Клименка, але до Альони їх не було ніколи. Мені просто було похуй на неї. Вона для мене є ніким.

Але тут вийшло кумедно. Enko завжди відмовчувались, коли я звинувачував їх у шароварщині, а саме в «шароварних» треках про ЗСУ, про «Волю, що руским би не дала», оце все. Аж раптом нізвідки Альона кидається на мене, буцімто я пиздів, а сам у шароварах. Водночас я не співав там ні про «байрактари», ні про ЗСУ, ні про «Волю…».

Нагадаю, це люди з лейбла, які всю дорогу до цього казали, що вони не за хейт, а за мир. Коли «Гоня» викликав Псюка на батл, вони теж казали, що не будуть реагувати, адже вони за мир. По факту реакції не було, бо це тоді немало публічного вихлопу дало в результаті. А тут, звісно, «Євробачення», масштаби інші. От і відкрилося їхнє справжнє обличчя, ну конкретно Альони. Більш того, я впевнений, що якби їй запропонували взяти участь у цьому номері – хтось сумнівається, що вона б не погодилась?

Будь-яка тема, яка стає популярною (конкретно в цьому випадку це російсько-українська війна), породжує велику кількість контенту, і 90% цього контенту майже завжди лайно. Свого часу так було з тим самим мамбл-репом. Тепер це неошароварщина. Питання тільки в тому, які з цих артистів пройдуть випробування часом, залишаться й після цього зможуть запропонувати слухачеві щось нове. Одиниці. Але мене це не обходить, я йду своїм шляхом

Закінчуючи цю історію з Kalush, до того треку [«Батьківщина» – ред.] я ще раз упевнився, настільки помилково деякі сучасні українці обирають собі ідолів. Але зараз мене це вже не сильно хвилює. Водночас можу сказати, що я в захваті від виступу Kalush, яким вони відкривали фінал. Постановка, ідея, режисура – усе дуже круто було. Це, можливо, найкращий виступ на цьому «Євробаченні», який я бачив.

Про роботу з лейблом

Узимку, під час запису матеріалу про перший український реп-ф’юд, Otoy непублічно анонсував редакції The Village Україна свою майбутню співпрацю з українською продюсеркою та співзасновницею продюсерського центру Mozgi

Іриною Горовою. Публічне перебування Дрофи з Горовою в Ліверпулі під час конкурсу [«Євробачення»] та часті згадки про релізи артиста в соцмережах продюсерки та лейблу лише підтверджують слова Otoy, хоча співпраця артиста з лейблом і досі не була публічно представлена. Запитуємо, як це склалося.

– Тож про виступ на «Євробаченні» ти дізнався від Іри Горової, яка є співзасновниця лейблу Mozgi Group. Здається, настав час відкрити карти.

– Для початку хочу прояснити. Уся моя творчість – музика, яку я роблю, кліпи, які знімаю, – це вплив, продюсування та прийняття насамперед лише мене самого. Навіть коли ми підписували контракт щодо співпраці, ми чітко вказали, чим займаюсь я, а чим – команда Ірини. Неймовірна насправді команда, я такого досвіду до цього не мав і бажаю, щоб кожен артист, якщо й мав би досвід роботи з лейблом, то саме такий. Вони працюють із тим, що я продукую, не вказують мені, що продукувати. Підсилюють мене там, де можуть це зробити.

Усе почалося з того, що Іра почала репостити якісь мої треки собі в сторіз кілька разів. Ми щось списалися – і понеслось. Вона запитала, чи я з кимось працюю. На той момент якраз був період, коли я почав розуміти, що сам уже не вивожу. А якщо хочеться, щоб воно не просто йшло в нікуди та не мало якогось відгуку, а щоб якось росло, мені потрібна була робота з командою. Для цього що? Потрібна команда, відповідно. Тож ми поспілкувалися, після чого зустрілися в офісі. Потім кілька днів разом слухали музику, я показував їй, що, на мою думку, класно й не дуже в музиці та на українському ринку зокрема. Розповідав про свої плани, бачення.

Я просто бачу, наскільки кожна людина в команді зараз вкладається в нашу роботу. В Англії Іра була зі мною всюди. Знімала відео, постійно була на звʼязку. Хоча вона не менеджер, а керівник цього бізнесу, це не її обовʼязок. Наші стосунки не підпадають під категорії «замовник – виконавці», де я їхній артист, а вони – мій лейбл. Ми з Ірою насамперед дуже здружилися. Я відчуваю, що ця людина – мій друг. І кожен на лейблі мій друг.

Вона дає мені багато важливої інформації, адже об'єктивно – чи є в українському шоубізнесі більш підкована людина, яка, по суті, стояла біля його коренів? Ну, отак у голову мені відразу не приходить. Мене також вражає те, як вони перезапускають зараз Дорофєєву. Надя видозмінюється через свою «українськість», що відбувається дуже органічно. Я це дуже поважаю, бо це велетенський пласт роботи. І коли ти розумієш, що ці люди працюють із тобою, то це, звісно, клас.

Otoy вже не той?

– Зазвичай коли артист з андеграунду йде до продюсера чи лейблу, то йому хоча б разок, але прилітає від слухача чи тусовки з жанру, що він уже «не тру». Було вже?

– Похуй на тру. Я тру для себе. Мені настільки поїбати, чи приймає мене якась тусовка – реперська, нереперська. Чи називається те, що я роблю, репом, чи називається попмузикою. Для мене це творчість. Зараз вона в форматі неосоул-хіп-хопу. Колись, може, навіть їбану якийсь джаз. Хто мені заборонить? Для мене це насамперед музика.

– Це ж нізвідки не береться. Часто, коли ти вийшов на масовий ринок і втрапив під певні зобовʼязання контракту, це може обмежувати тебе в певних творчих проявах. То Otoy вже не той?

– Ще в нас просто сходяться смаки, бачення. Вони не мають впливу на мою музику, водночас дають професійні поради якісь щодо медійних проявів, де що підходить, але ми завжди обговорюємо все, включно з рекламними інтеграціями. Це не історія про продюсування мене як артиста, це історія про сервісний лейбл, який працює з тим, що я видаю.

Знаєш, коли слухаєш альбоми Childish Gambino, то щоразу це немов якийсь інший виконавець. Ніби щоразу альбоми різних тіпів слухаєш. Так само і тут. Просто, ну от що таке «тру»? Це щось таке ефемерне. А ці тусовки... Коли ти намагаєшся бути тру для когось із них, це означає, що ти чимось жертвуєш, найчастіше своїм голосом і баченням, собою. А що ти отримуєш натомість? Нічого. Сьогодні я у становищі, де потрібно приймати поведінкові патерни екстравертної людини. Але я це просто граю. Хоча насправді мені так заєбісь наодинці. Це єдиний стан, коли я відчуваю себе максимально спокійно та комфортно. Між іншим, саме про це трек «Шукали вчора» з майбутнього альбому.

Типу, знаєш, є якийсь твій басейн, у ньому є вода. Паралельно є басейн оцих усіх очікувань від тебе – це басейн суспільства. Як рибки в акваріумі. Коли ти купаєшся у своєму басейні надто довго, вода в ньому з часом забруднюється. Її треба міняти. У момент, поки вода у твоєму басейні чиститься, ти пірнаєш у басейн загальний. Відбувається взаємообмін частинками флори. Ти віддаєш щось і щось отримуєш на заміну. Але в цьому другому басейні постійно перебувають тисячі людей. Вода в ньому в якийсь момент стає не просто брудною, вона стає зараженою. А нахуй у такій воді плавати?

Як почалися «Недовготривалі відносини»

– Ця історія із суспільними очікуваннями, здається, якраз-таки найкраще зараз і відбивається з новим альбомом «Недовготривалі відносини». За звучанням це зовсім не схоже на те, що ти робив до цього, особливо якщо брати до уваги твій останній EP «Околофронт».

– Почну з того, що в мене є інший альбом, про який я вже трохи розповідав у попередньому інтервʼю [для The Village Україна]. Він називається «Темна музика». Це реп-альбом із драйвовими хіп-хоповими бітами на основі етнічних мотивів. Для нього ми записували… багато чого цікавого, зокрема ліру, низькочастотні трембіти тощо. Воно виросло в дуже великий концепт на 22 треки. Обкладинка – це знімок МРТ головного мозку. Перша частина альбому – це одна сторона мозку, а друга – це інша. І там дві протилежні теми ненависті та сприйняття світу.

Він вийшов дуже темним і концептуальним. Реліз мав відбутися у квітні минулого року. У лютому ми вже починали зводити його, готували документалку про те, як цей альбом писався. Почалась [повномасштабна] війна, стало взагалі не до цього. Тоді я написав «Околофронт». Видав у ньому абсолютно всю ненависть і злість стосовно війни. Опісля не було бажання писати нічого про Збройні сили та як ми всіх їбашимо.

Потім ми почали працювати з Ірою, з її командою. Я їй розповів про «Темну музику». Ми послухали його всією командою, порефлексували на нього десь із тиждень і дійшли висновку, що дуже шкода буде втратити таку концепцію, коли її прослухає мала кількість людей. Хочеться, щоб це почули й по світу. Тому що там є англомовні й україномовні треки, фіти із закордонними й українськими артистами. Тому ми дійшли висновку, що весна – це про тепло, якусь надію. Треба написати щось тепліше. Те, що буде зрозуміле більшій кількості людей, збільшити охоплення. І коли ця більша кількість людей почне тебе слухати, восени все-таки видати цей альбом і видати його набагато більш масштабно. З презентації хочеться зробити перформанс-прецедент в Українському домі. Я вже собі ідею розписав. Це все дуже дорого й масово. Але мені здається, це буде круто.

«Недовготривалі відносини» – це, з одного боку, музло, яке ти можеш просто на фоні собі включити й кудись під нього попіздувати. Альбом качає, це факт. Але лірично це набагато глибша робота. Найкраще ця поверхневість у сприйнятті виявляється в реакції слухачів на назву альбому.

Мені вже прилітає, що, мовляв, українською правильно писати «стосунки», а не «відносини». [сміється] Хоча на обкладинці й написано «Недовготривалі стосунки», де слово «стосунки» закреслено й поверх нього написано «відносини». Бо альбом не описує лише дружні або любовні стосунки, як може здатися, на перший погляд. Через художні прийоми та метафори кожен із цих треків про відносини людини та світу – міжнародні, суспільні, робочі, у тому числі й романтичні відносини в межах стосунків.

– Про звучання. Десь у медіа ти говорив, що написав цей альбом за зиму. Як вийшло видати такий «світлий» за звуком матеріал у, напевне, найтемнішу зиму в історії незалежної України?

– Памʼятаю, Іра [Горова] ще на початку [співпраці] запитала, чи думав я колись про альбом у якомусь іншому звуці. Звук, який я би до цього хотів видати. Сидів, думав, придумав. Якось так народився альбом. Він був у мені, у цьому звучанні давно. Просто я собі його не дозволяв.

Єдине, що в мене залишилося, от що буквально в мене викликає емоцію радості й кайфу, це саме процес написання треків. Написання музики, тексту. Не випуск, не піар, а саме процес створення. Цей альбом – однозначно мій прихисток. У той темний період я зібрав у собі все тепло, що мав, і видав його в ці девʼять треків.

А взагалі це цікаве запитання. Бо влітку, у сонячну пору, я видав агресивний «Околофронт», а в найтемнішу, як ти кажеш, зиму вийшли «Недовготривалі відносини».

Писати музику – це мій прихисток. Єдине місце, де я можу зловити ту емоцію добра, коли навколо місце повний пиздець. Я так абстрагуюся. Незалежно від того, яку музику я пишу

«Клікер»

Як альтернативна обкладинка альбому мав бути клікер. Знаєш, така невеличка механічна штука, якою можна рахувати, що завгодно. Наприклад, у магазині Syndicate пацани таким клікером рахують кількість речей, які вони продають за день. Це також другий айтем мерчу. У контексті обкладинки альбому це каунтер життєвих помилок. Щоразу, коли, на твою думку, ти робиш життєву помилку, ти натискаєш кнопку клікера, а в кінці року дивишся, скільки ти «нафакапив».

Нам здається, що ми дуже часто пройобуємось у житті, роблячи купу помилок. Ніколи не рахували, скільки саме? Бо я рахував. Виявляється, не так уже й багато. Помилки дві-три за день. Звісно, дивлячись, хто що вважає за помилку. Але банально проспав на роботу – клік, і денний відлік пішов. Обіцяв собі не курити цигарки, а закурив – клік. А в кінці року дивишся на результат. У мене від місяця до місяця ця цифра варіюється, але плаває десь у межах 200. І так дивишся, за 365 днів у році навіть тисяча не назбиралася. А якщо й назбиралася, то світ якось інакше почне крутитися? І що таке тисяча, коли в тебе ліміт 9-9-9-9? А хочеш прикол? Початок року, 1 січня, а ти взяв і обнулив усе. Отак просто, як і рахував – клік. [сміється] Виявляється, усе так просто. А картаємо себе за кожну просто пиздець.

Otoy – Недовготривалі відносини. Вступ

Коли я писав «Відносини» – зрозумілий за звучанням альбом, – лірично туди хотілося вкласти більше. А далі вже, хто як сприйме. Проте ми заллємо тексти кожної з пісень на Genius, а до кожного рядка ми додамо декодинг, так зробимо повний декодинг альбому. І до кожного треку на альбомі має бути відеоопис. Це робиться для того, щоб аудиторія, яка справді моя, зрозуміла до кінця, про що цей альбом, і позбавила мене ідіотських питань по типу: «Чому відносини, а не стосунки?».

Ми також хочемо зняти для Genius відеодекодинг цієї історії. Це вперше хтось таке в нас робить, і це класна можливість показати іншим артистам, що якщо вони себе не сприймають поверхнево, то не факт, що їхня аудиторія їх так не сприймає. Бо якраз-таки навпаки. Слухач майже завжди сприймає артиста, не копаючись у змістах. Послухав трек, попиздував далі. Але ж виконавець не просто музику випускає, він персона, особистість, яка вкладає в цю музику сенси. Якість нашої музики щоразу стає іншою, тому що тобі щоразу хочеться зробити щось, блять, цікавіше, щось концептуальніше, складніше, а не просто так. Але інколи це треба пояснити.

Найбанальніший приклад трек на альбомі «До кукухи» – там у приспіві такі слова: «Люблю недовго та дуже сильно, ніяк не можу по-іншому, не буваю скромним, проникаю в скроні, через місяць ти будеш залишена». Звісно, воно звучить, як трек про швидке кохання. Насправді ж це про пограничні стани, через які проходжу. Тому що реально один місяць я можу жити надією на перемогу, в іншому я впевнений, що пиздець, усе пропало. Потім знов: «О, контрнаступ, зараз усіх розібʼємо», а через деякий час «Але ж бабла немає на цей наступ, що робити?». Ось так я це відрефлексував, саме в таких словах. У другому куплеті я читаю: «Намалюю за вікном сцену крейдою, вона впала на бетон прямо з даху, я дивлюся на це все й сумую, бо розбилась об бетон моя кукуха». Це про сприйняття власної свідомості, самого себе.

Повертаючись до очікувань від мене. Я не орієнтуюся на чужі побажання. Бо, як я вже казав до того, сам процес написання музики – це для мене єдине, що зараз приносить хоч якісь живі емоції. Якщо я ще й тут буду підлаштовуватися, то який сенс тоді? Тому я роблю те, що мені справді заходить, те, що мені подобається. А решта – люди мають право оцінювати, слухати їм це чи ні. Нехай якщо комусь це не заходить, для когось це попса, то відмовляються або слухають старе.

Водночас до «Околофронту» ж була після «Недоступна». Вона досить схожа за звуком на матеріал «Недовготривалих відносин». Ми ж теж із Lazy Jesus її писали. Там теж не надто вже й хіп-хоп. Я маю ці два боки творчості: один такий темний, агресивний, другий – більш світлий, проте однаково депресивний у ліриці. Тому мені подобається робити й те, й інше. Гадаю, що сковувати себе в одному звучанні – це найгірше, що взагалі може бути в артиста.

– Новий альбом ти ж також писав із Lazy Jesus?

– Ага. Узагалі я саме як артист, мені здається, завдяки цьому й росту. Тому що ми з ними на концертах грали. Ми дуже хороші друзі. Не просто: «Привіт, я чув ти класну музику пишеш, давай попрацюємо разом». У нас усе почалося з дружби, а потім знайшли прояв творчості. Я вважаю його одним із найкращих українських музикантів нової хвилі. Хоча він старий дєд-пердєд уже. [сміється] Але я його люблю пиздець.

Otoy – Змія

– Трек «Змія» – це персональна історія чи теж гра з образами?

– Це персонально-зворотна історія. Я рефлексую на стосунки, у яких був, як персонажка треку «Змія», і зі мною спілкується моя свідомість руками минулого. Ось така історія конкретно цього треку. Узагалі весь цей альбом – це величезна рефлексія. Хто я взагалі? Де я? Що я? Чому я? Це діалоги між мною та свідомістю.

– Ти ж розумієш, що лірика «Недовготривалих відносин» без декодингу може сприйматися винятково як історія про стосунки чоловіка та жінки.

– Проте це лише поверхнево. У метафоричному порівнянні кожен із цих треків – це якесь ситуативно моє сприйняття світу навколо та всіх аспектів мого життя.

«Змія» – це конкретна історія, де я типу довбойоб, який зраджував. «Жарптиця» – історія моєї роботи з терапевтом, наших робочих терапевтичних стосунків. Трек «Тіло поводир» – про усвідомлення того, як швидко старіє наше суспільство. «Шукали вчора» – про мої стосунки із соціумом у цілому. Це історія, у якій інтровертна творча особистість через якісь стовпи творчої сфери, у якій вона опинилася, змушена натягувати на себе екстравертні патерни поведінки.

«Що таке» – це про взаємини взагалі людини та планети. Там є слова «Шо таке інста, коли нема заряду і телефон, як камінь, хитається у руці? Що таке свобода, коли ніби ядом закривають рота соціум, бо всі тут мудреці?» Це про те, що ми в цьому періоді технологічної еволюції, яка відбувається дуже стрімко, почали забувати, звідки ми взагалі вийшли. Що ми, блядь, виповзли з печер і зараз ґвалтуємо нашу планету всіма можливими способами. І вся оця двіжуха про екологічність усього на світі, вона насправді абсолютно не відпрацьовує так, як про це говорять. Усе це дуже цинічна історія.

Otoy – Шо таке

Усі ці саміти ООН про збереження природи, поки, блядь, це ж ООН, абсолютно ніяк не реагує на те, що йому погрожують ядерною зброєю. Що буде, якщо реально зникне світло, зникне інтернет? Ми станемо камінням. Ми наодинці

Далі я читаю про поїздку в депо, що є метафорою на кінець життєвого шляху. А «відсутня пасажирка» – це образ відсутності будь-якого добра, яке ти залишиш після себе. Тому що, коли водій приїжджає в депо, він здає маршрутку, і хтось інший сідає за кермо та їде далі. Що ми залишаємо наступним поколінням? Зараз ми залишаємо їх просто біля розбитого корита. Попри доволі теплий звук, там доволі депресивний текст. Але, знову ж, я нікого не вчу жити. Я відрефлексував і попіздував далі курити одноразки та викидати їх у сміття. [сміється]

– А перед приспівом у першому куплеті ти запитуєш «Шо таке любов, коли це просто слово?» То шо таке любов?

– Тупо хімічна реакція. Мені подобається, що в українській мові дуже чітко розділяються слова «любов» і «кохання». Я люблю їсти, я люблю спати, люблю секс, друзів, але кохати – це про інше. Саме тому я тут використовую слово любов. Тому що трек загалом про наш цинізм, цинізм людства. Що таке любов, коли це просто слово? Ми використовуємо його постійно, але чи любимо ми це насправді? Ми спимо, тому що ми хочемо спати. Ми любимо їсти не тому, що любимо це робити, а тому, що ми, блядь, здохнемо, якщо не будемо цього робити. Ми любимо кататися на автомобілі не через те, що класно їхати за кермом, а тому, що ми любимо швидше кудись діставатись не ногами та не здихати від виснаження під кінець дороги.

– Ще там [у треку «Шо таке»] є цікава перебивка: «Буду постити, що захочу, і слова, які думаю, завжди скажу…». А з цим були проблеми якийсь час? Із самоцензурою.

– Були. І зараз інколи трапляються. Там далі текст іде «Бо лише от тоді живу я охоче, поклав великий болт на вашу червону». Дуже багато в нас, блядь, у світі толерантності, фейкової насправді більшою мірою, радфем і так далі. Ми все більше заганяємо себе в межі під актуальні постулати суспільства, яке диктує тобі, що ти можеш і не можеш казати. Бо що? Ну, можуть закенселити. Блядь, ну окей. Але, по-перше, це проблема сприйняття лише цих людей. По-друге, якщо є за що кенсилити, ну, значить, я довбойоб. Значить, я сказав хуйню. Але я це сказав, я це в собі не тримаю. А жити та думати, що про тебе подумають…

От у мене свого часу було просто декілька таких коментарів, коли одного дня я міг зарепостити якусь історію про війну, про якісь втрати, а на другий день я репостив, наприклад, кліпи, які мені зайшли. На що певні люди з музичної сфери писали й запитували, чи мені не соромно. Але це проблема сприйняття. Я абсолютно не знецінюю війну. Ба більше, я розумію, як я до цієї війни ставлюся, я розумію свою роль і позицію в ній. Вас їбе, що я роблю? Ви ніколи не зрозумієте цього, тому що ви не живете моє життя, я не живу ваше. Тому я роблю все, що вважаю за потрібне робити.

Я сприймаю конструктивну критику, хейт я не сприймаю взагалі.

Раціональні зауваження – це нормально, але побажання людей повпливати на мене я теж не сприймаю. Згадав, що, крім дойобу Альони, були ще коментарі про те, що, мовляв, як оцей штрих (себто я), який на «Євробаченні» малює очі, на наступний день збирає на «Азов». Ну, типу, серйозно? Що стосовно зборів на військову бригаду змінилося від того, що режисери для контрасту картинки підфарбували мені очі? У моєму сприйнятті – нічого. Я керуюся лише своїм сприйняттям.

Увесь мій шлях – це самоаналіз. Я дуже часто противний собі. Розумію, що я часто звучу, як доволі самовпевнений мудак. Навалюєш щось, думаєш, що це дуже серйозні розумні речі, а у сприйнятті інших людей ти якесь лайно самовпевнене. Коли я сходив до Іванова на «Антиподи», у коментарях люди писали щось на кшталт: «Блядь, що це там за лох самовпевнений? Він ще дитина, що він може знати?», такі речі, знаєш. А мені здається, що це прикольне щось. От я це читаю, і воно ніби близько по серцю не б'є, але наштовхує на якісь думки.

– У [репера] Джека Гарлоу є трек Tyler Herro, який починається зі слів «The ones that hate me the most look just like me. You tell me what that means». Є таке?

– Так-так! Так мало того, що хейтери на тебе схожі, ще це ті, хто знають тебе найкраще, бо часто вони, хоч і несвідомо, але під тебе копають. У принципі, яка природа хейту? Ми хейтимо те, на що самі не наважуємось. Але я говорю зараз не про критику, а саме про хейт. От просто такий безпідставний, неаргументований. Тому навіть у питанні хейту, я його не сприймаю, але це цікавий фундамент для саморефлексії. Типу, наскільки виправданий цей хейт? Чи може люди реально щось по факту кажуть? Чи реально цей чувак бачить, що я придурююсь, і мені варто почати робити попсу? Чи, може, я дійсно придурююсь?

Водночас, я вважаю, що дійсно можу постити, говорити, і в принципі цим життям розпоряджатися так, як я хочу. Як і будь-яка інша людина.

– Довготривалий самоаналіз через «Недовготривалі відносини».

– Саме так.

– Задоволений результатом того й того?

– Мені дивно сприймати, що є люди, які чекають цей альбом. Я досі не можу цього усвідомити. Плюс подекуди мені й досі здається, що я не заслуговую на те, що маю зараз. Або що роблю недостатньо. Основне взагалі, що я для себе виніс із написання цих треків, рефлексії цієї, що я тупо більше нічого не очікую від себе. Я керуюся лише моментальними планами та якимось глобальними мріями, проте якщо не вийде, отже – не вийде. Вийде – супер.

От у мене є ряд таких околонездійсненних мрій, але мені подобається їх будувати такими, бо фактично можливо, все. Треба пахати. Це моя догма. От у мене є мрія записати сингл із Кендріком [Ламаром], виграти «Ґреммі». Ну, слухай, чувак, який зараз воює в ЗСУ, писав аранжування, виграв «Ґреммі»? Виграв. Правда вірите, що є щось неможливе, якщо докласти до цього достатньо зусиль? Тож просто треба працювати, без очікувань.

А ще, коли починав писати цей альбом, то думав, що, напевно, не зможу, там, поспівати або написати щось ніжне, тому що війна навколо. Але вийшло. Знаєш, я зрозумів кілька речей. Перше, немає натхнення, апетит приходить під час їжі. Друге, що єдине, стосовно чого треба собі їбати в цьому житті мозок, це твоє здоров'я й життя. Решта все, абсолютно все можна реалізувати, просто якщо докладати до цього достатньо зусиль, якщо ти цього реально хочеш. Це моя основна рефлексія після цього всього процесу написання треку і альбомів.

– То чекати на музу не варто?

– Вона просто ніколи не прийде. У якийсь момент я розумів, що всі ці історії з пошуком натхнення – це дичина. Раніше, коли потрібно було написати трек, я шукав, чим надихнутися. Зараз мені достатньо розуміння того, що мені є що сказати. Коли я закінчив альбом, то певний час не міг нічого із себе видавити. Трохи згодом до мене звернувся товариш Libenson із лейбла Black Beats, надіслав мені демку й каже, що пацани вже певний час не можуть написати туди куплет і запитав, чи можу я щось із цим зробити. Так от я за хвилин сім накидав текст, а за 18 хвилин записав фінальний вокал. Загалом написання цього треку зайняло до пів години.

Або інший приклад. У мене на YouTube є відео для Apple Music Up Next, це коли вони під тебе на Apple Music роблять окремий розділ і попередньо роблять тизер-ролик. Так от, текст під це відео я написав, сидячи вранці в туалеті. [сміється] Просто сів і чесно накидав, що можу про себе сказати. Так само з музикою. Я чую музику, бачу ритміку тексту, сідаю – і воно саме ллється, знаєш, – від логічного початку до логічного завершення.

Otoy – Apple Music Up Next

– А коли у твоїх руках не мікрофон, а автомат?

– Ренесанс української культури почав відбуватися ще до війни. Наша основна ціль зараз – не стати новим «Розстріляним відродженням». І багато митців зараз уже можна назвати, які, на превеликий жаль, приєдналися до нового «Розстріляного відродження». До нього додаються нові люди кожного дня. Неймовірні актори, співаки, режисери, фотографи. Скільки цих людей уже загинули? Мене мурашить, коли я про це говорю, тому що це пиздець.

Ще в мене була така штука, мені завжди казали, що за кордоном краще. Це вплив «совка» насправді. Зараз, коли я багато де побував, багато поподорожував. Кумедно також те, що за час війни я поподорожував світом більше, ніж до неї. І, знаєш, коли я приїжджаю в якісь місця, країни, я розумію, що вдома піздатіше. Я розумію, що в Європі, наприклад, гірша сфера гостинності, ніж у нас, стосовно цін і сервісу. Я розумію, що наша бюрократія, банківська система набагато більш сучасна й оновлена, ніж у тій самій Америці, звідки йдуть Apple Pay та Google Pay. Проте ти далеко не всюди можеш ним користуватися. У нас у їбаному кіоску або в бабки на базарі ти вже можеш розрахуватися Apple Pay чи Google Pay.

Це все можна масштабувати на всі аспекти нашої країни та нашого суспільства. Тому я можу сказати, що як би це сумно не було, але добре, що це хоча б зараз відбулося, що я нарешті усвідомив важливість того, що я українець.