Інтерв'юНадія Парфан не хотіла знімати фільм про війну, але довелося. Інтерв’ю про два нові фільми й Takflix

– Що для тебе означає нагорода в Берліні? Як ти її сприймаєш?

– Берлінале – це міжнародний фестиваль класу А. Їх мало, і коли твій фільм беруть на такий фестиваль – це означає, що ти все робиш правильно. І з мистецької точки зору, і з точки зору траєкторії в хаотичному світі кіноіндустрії. Тобто для мене це про справедливість і валідацію того, що я на правильному шляху.

У контексті цього фільму це також має велике політичне значення, бо це дуже політизований фестиваль. [На Берлінале] показують експериментальне, поетичне кіно, але при цьому вони дуже ангажовані в соціальну повістку. Якщо фільм переміг у Берліні, на це, зокрема, є і політичні причини. Тобто є комплекс чинників, і цей чинник ангажованості важливий. На відміну від Канн, наприклад: вони французи, у французів свої фішки, а Берлінале нам усе-таки ближче по духу, бо це ж Берлін – Східна Європа. Вони нас краще розуміють, і це для мене про якийсь контакт: що ми тут із нашим дуже унікальним українським досвідом, – взагалі нашою історією, але зокрема останнього року, – зрозумілі нашим партнерам і сусідам. Тобто ми не в космосі, ми з ними на зв’язку.

– Розкажи, з чого з’явилося «Це побачення».

– Коли я цей фільм знімала, одна людина з нашої команди – не по-злому – сказала мені: «А нащо робити це?». Люди часто називають це словом римейк. Це не римейк, це омаж. «Так, а нащо робити омаж? Ти що, не можеш своє придумати?». Для мене це дивно, бо я так до цього не ставлюсь. І саме той факт, що це омаж дуже добре спрацював, бо фільм має цінність і сам по собі, і в контексті європейського кінематографу, навіть без політичного контексту. Ти бачив, воно круто виглядає, воно качає. Ти навіть можеш не дивитися, де саме ми їдемо, це просто якась магія кіно. Далі є політичний контекст. Але є ще діалог із фільмом Клода Лелюша – це омаж, а також деконструкція, переосмислення цього сюжету. І це класно спрацювало.

– І ти виводиш цю історію на метарівень, роблячи цей омаж. І з цим фільмом, і з «Я не хотіла робити фільм про війну» є відчуття, ніби в тебе це було інстинктивно: починається повномасштабна війна, у тебе з’являється рефлекс одразу це починати фіксувати, знімати, працювати з цим досвідом інструментами кіно. Чи це так було? Чи ти пройшла певний процес у цьому?

– Це ти круто підмітив, бо зазвичай я людина-тугодум, я довго й повільно думаю. У сенсі, я не не люблю, коли хтось [реагує швидко], це класно. Але я не дуже про репортаж і моментальність, я мушу це все поварити в собі. Але так на мене повномасштабне вторгнення вплинуло, що я дійсно інстинктивно й інтуїтивно почала поводитися в цьому плані.

До повномасштабного вторгнення я такого ніколи б не зробила. Автобіографічний фільм, фільм, де я героїня, фільм побудований на войсовері – боже, який позор, яка криза режисури. [сміється] Тобто я ж режисерка, я ж ого-го, я ж будую стосунки з героями, а це якась така – у моєму тодішньому уявленні – режисерська нікчемність . А тут я така – пофіг. Коли в тебе вдома бомби падають, ти маєш робити те, що маєш робити, доступними тобі засобами.

– Закадровий голос – це зазвичай ніби милиця для режисера. Але тут ти відчуваєш, що ти його використовуєш от саме у своїх цілях, що це виправдано.

– У мене інших цілей немає. Тут скоріше я повністю відпустила якісь технологічно-художні амбіції, тому що все має бути своєчасно та доречно моменту. І момент, коли в тебе вдома йде війна – ти про ці всі художні надлишки забуваєш, це просто недоречно.

«Це побачення» трошки про це, а трошки не про це. Насправді я цю ідею виношувала багато років, вона почалася з того, що мій чоловік Ілля [Гладштейн] шість років тому купив мінімотоцикл. Я почала їздити з ним на пасажирському сидінні, і це був такий крутий досвід. По-перше, ти як пасажирка їдеш на чілі: це водій мусить стежити за дорожнім рухом, а в мене навіть немає прав. Я просто сідаю, як такий мішок, і одразу бачу кіно. Це дуже специфічний візуальний досвід, бо ти їдеш по центру дороги, але не як в машині, в тебе нема цієї рамки. Це дуже імерсивне видовище міста.

А тоді я згадала фільм Лелюша: я ніби нарешті зрозуміла, що він мав на увазі. Я почала ще шість років тому собі варити в голові, як би таку штуку провернути в Києві. Робила для цього багато спроб, із багатьма продюсерами говорила, у мене навіть є сценарій. Одні продюсери казали: «Ну давай, пиши. Стандарт такий: сторінка тексту на хвилину екранного часу». Ну знаєш, «машина їде» – приблизно такий сценарій. [сміється] Ну, я написала, де машина їде, які там дерева, ще щось, але в мене не виходило це зняти.

І тут, власне, інстинктивна частина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже думала, що, можливо, взагалі більше не буде ніякого кіно. Може, мені треба буде стати парамедикинею; стріляти в мене навряд чи б вийшло, в мене важко зі зброєю, але я могла б робити щось інше. Яке, бляха, кіно, якщо в нас тут окупанти? Але, думаю, перед тим, як це станеться, я все-таки закінчую цю штучку…

Це була моя мрія і я раптом зрозуміла, що це не просто піжонська річ, просто щось красиве. Воно стало вмотивоване, бо це про місто, яке ми майже-майже втратили, ну і змінився сенс побачень. І воно мені тоді все зібралося. Тобто тут була суміш інстинктивної потреби та шести років думання про цю форму.

– Ми як міське медіа все-таки маємо запитати тебе про маршрут у «Це побачення» – з набережної через Поділ у верхнє місто по Андріївському узвозу. Розкажи, як його складали. Чи були якісь інші варіанти? Чому на цій дорозі зупинилися врешті?

– Дійсно, кому, як не вам, про це говорити. Тут яка справа: маршрут – це і є сценарій, маршрут – це є історія. Тут є історія стосунків і побачення на якомусь рівні, але вона дуже умовна, контурна. А центральна історія – це історія про побачення з містом, це така валентинка, love letter Києву.

Для мене війна також принесла якийсь новий рівень у ці довгострокові стосунки з містом. У тривалих стосунках ви трошечки піддратовуєте одне одного, трошечки терпите. Але війна і те, що я можу втратити це місто, раптом змінили це ставлення. Після 24 лютого всі друзі казали мені: будь ласка, приїжджай у Токіо, Лондон, куди завгодно. Але я зрозуміла, що мені потрібно бути тільки тут, для мене Київ дуже важливий.

Цей маршрут – про місто з великої літери «М». Бо Київ – це давнє середньовічне місто, а середньовічні міста виникали на перетині торговельних шляхів. Їх формували річки, звідси ці пороги та схили. І в одній із версій маршруту ми мали їхати з лівого берега, але врешті проїхали маршрут швидше, ніж я планувала. Їдемо з одного берега на інший, долаємо річку, бачимо гори, тоді цей скайлайн, київські пагорби – «Грає море зелене». На цьому скайлайні бачимо дуже знакові речі: Арку [Свободи українського народу] і храми, тоді бачимо нижнє місто. Входимо вниз, у цю нашу подільську трапецію-підкову, і піднімаємося вгору, минаємо там знакові місця. І тут є посилання на оригінал, тому що Лелюш їде на Монмартр, до Сакре-Кер доїздить, і там біля храму фінальна сцена. Зберігається висхідна структура маршруту.

– Тобто ти за це порівняння, що Андріївський узвіз – це київський Монмартр. [сміється]

– Почнімо з цієї банальності. [сміється] Це такий трошки, блін, «Київ – новий Берлін».

– Але воно працює, я розумію.

– Просто [Андріївський узвіз] має певні візуальні властивості, він вузький. І оскільки в нас одна камера, то, щоб побачити й місто, і архітектуру, і змінити теж цю широту – це було важливо.

І також там є багато делікатних знаків війни: на початку в нас є «їжаки», є «Мотохелп» і банки крові, реанімобіль «Госпітальєрів». Тобто це місто, у якому якийсь дуже специфічний транспорт їздить. Ну і вже в самому кінці ми бачимо забарикадовані пам’ятники, трофейні російські танки [на Михайлівській площі]. Спускаємося по цій вуличці, ліворуч там Алея Героїв Небесної Сотні – це така точка відліку новітньої історії. Я була там в момент розстрілів на Майдані, вона для мене теж має персональне значення. Тож загалом перед нами історія Києва від заснування до новітніх часів. І до гострого сьогодення.

– І це така капсула часу: зафіксувати цей момент часу, показати Київ, яким він був зараз, під час повномасштабної війни. В Україні це одразу зрозуміло, але чи довелося це допояснювати закордонній аудиторії в Берліні? Як вони це сприймали?

– Вони не місцеві, тому це треба пояснювати та ротом говорити. У Берліні в нас було сім показів, після майже кожного був Q&A. І це були дуже різні сесії: одна з них була дуже тривала, тому була можливість прокоментувати.

Мені хотілося закохати закордонну аудиторію в Київ. Місто ж теж трохи трешове десь: наприклад, на Узвозі коли їдемо, там є споруди, які 100 років уже ремонтують. Ми знаємо, що це в нас просто таке ставлення до архітектурної спадщини, а [за кордоном] думають, що це якась ознака війни. Хай думають! [сміється]

Але багато моїх знайомих із кіноіндустрії, які бували в Києві, сказали: «Ого, я ніколи не думав, що Київ такий красивий». Казали про вроду, харизму міста. Є це кліше «Париж – місто кохання», Нью-Йорк, Токіо. Хочеться, щоб Київ був одним із таких, щоби в тебе серце швидше починало битися [коли ти бачиш кадри з міста]

– «Це побачення» – один зі стартових проєктів Takflix Original. Розкажи загалом, як ви до цього підійшли? Яка мета Takflix Original як частини екосистеми Takflix?

– Узагалі це якась універсальна тенденція всіх онлайн-платформ, це почалося багато років тому, цей конфлікт старої екосистеми кіно та нових. Це така еволюція цієї форми та медіа: онлайн-платформи радикально змінили правила гри, передусім завдяки власному виробництву контенту. Тобто контент – це така священна корова, яку всі хочуть.

– Здається, тут важливо зробити крок назад. Якщо йти за хронологією: ви з Ільком Гладштейном організовували фестиваль «86» [у Славутичі]. Тоді історія «86» закінчується, і у вас ніби роздоріжжя. І виходить, що Ілько відкриває з партнерами кінотеатр Kino42. Ти рухаєшся в протилежну історію, запускаєш Takflix. І виходить, що ви в межах однієї родини уособлюєте цей конфлікт [кінотеатрів проти стримінгових сервісів] у межах індустрії.

– На якомусь глобальному рівні цей конфлікт є, але на рівні локальному й українському це така діалектика: офлайн перетікає в онлайн, і навпаки. У нас партнерські стосунки. Інколи це смішно, бо я кажу: «Так, Ілля, нам тут прийшов фільм, вони не були ще в прокаті. Візьми зроби прокат, бо люди самі не докумекають».

Я не поводжусь, як агресивний гравець, як Netflix. Це все-таки комерційна структура, а ми культурний і візійний проєкт, ми не граємо за такими правилами. Наша місія – зробити українське кіно доступним, максимально заметчити глядачів із кіно. Ми віддаємо 50% (а іноді й більше) прибутку правовласникам, тому ми не діємо з наших меркантильних інтересів.

Тож цього конфлікту насправді немає. Ми партнери, ми співпрацюємо. Але у світі, як я вже казала, контент є козирем, цим тузом чи джокером, яким ти граєш у цю гру.

– «Контент – король».

– Так, контент рулить. У всіх сферах. Зараз ми живемо в еру контенту. Водночас в Україні є криза контенту, особливо після початку повномасштабного вторгнення РФ. До того ж у нас є політичні моменти – це керівництво Держкіно. Був певний стрибок у розвитку кіногалузі, а далі почалися проблеми. І воно так: тут крок уперед, тут крок назад.

Тож власне виробництво контенту – це просто для того, щоб ми могли розвиватися і продовжувати працювати. У нашій сфері велика конкуренція за контент між платформами. Ми як маленька, незалежна, некомерційна платформа не завжди можемо виграти цю конкуренцію нашими аргументами, тому нам потрібен власний контент. Це мені від самого початку було зрозуміло. Зрештою, я людина з виробництва, мені подобається щось створювати. Я, можна сказати, навіть робила Takflix для того, щоб продюсувати та мати можливість це десь показувати.

Takflix Original ми задумали та знайшли на нього пілотні гроші ще давно, але вторгнення все змінило та затягнуло. Зараз знімати непросто, тільки отримання дозволів займає багато часу. Але ми це зробили, поки в такому мікромасштабі.

– Перші два короткометражні фільми Takflix Original ви зняли у співпраці з «Британською Радою», так?

– Так, на гроші британських платників податків. Цього разу пропозиція була від «Британської Ради», вони шукали людей із класними українсько-британськими партнерствами. Це партнерство насправді почалося ще давніше, теж особисто. Я колись їздила стажуватися у Nowness – це британська платформа, яку б я описала як артхаусний короткометражний YouTube. Вони показують дуже стильові, візуально виразні короткі відео; іноді це прямо кіно, іноді це dance-відео, наприклад. Вони працюють на глобальну аудиторію, гроші там є і китайські, тобто є теж запитання, але сидять у центрі Лондона. Я в них була стажисткою, мені було дуже цікаво.

Коли «Британська Рада» нам сказала, що є такий проєкт, я про це згадала та зв’язалася з ними. Кажу: «Чуваки, ми хочемо з вами таку колабу зробити». Ми ж ніколи такого не робили на Takflix, а вони все-таки добре розуміють, як працює світ онлайн-контенту. Плюс, на жаль, досі якщо ти робиш щось глобальному рівні, це має більше значення, ніж щось національне чи локальне. Якщо якісь модні чуваки в Лондоні заапрувили та написали своїми модними словами про це, то це ніби супер. [сміється]

– Як узагалі мають працювати Takflix Original на рівні фінансування?

– Мене дуже часто питають, чи Takflix прибутковий. З продажу квитків ми отримуємо певні кошти, але вони маленькі, бо половину ми віддаємо правовласникам, інколи навіть більше. За деякі фільми ми маємо виплатити мінімальну гарантію вперед, і не всі з них виходять у нуль, я не кажу вже про плюс. Тобто деякі фільми збиткові, деякі нас годують. Ми також маємо спільноту на Patreon, це понад 100 людей, які нас люблять і підтримують. Плюс ми залучаємо грантові проєкти, на перші два фільми Takflix Original ми залучали грантові кошти.

Раніше ми брали гранти на побудову технічної інфраструктури, бо це дуже дорого. Сайт і мобільні застосунки ми випустили з цією допомогою. Також робили безплатні просвітницькі культурні проєкти: наприклад, курували онлайн-фестивалі.

Надалі мені хотілося б робити таку штуку, яка називається presale: це коли фільм перебуває на фінальній стадії виробництва і йому не вистачає коштів на завершення. Є так звана яма постпродакшну в фіналі виробництва, коли накопичуються всі витрати. На цій стадії ми можемо застрибнути в проєкт як співпродюсери, в обмін на це просячи певний пакет прав: наприклад, онлайн на Україну.

Найближчим часом, думаю, ми не зможемо дозволити собі за власний кошт продюсувати контент, хоча це не утопія, це можливо. Будемо залучати кошти донорів, можливо, приватних інвесторів пробувати. Але одного дня, у такому утопічному майбутньому, ми б хотіли повністю робити масштабні проєкти. Ну, ще треба дорости, дожити.

– Яким ти бачиш місце Takflix у цій екосистемі, індустрії українського кіно? Коли ви запускали Takflix, були ці меми про назву, люди запитували, за що платити, якщо так не так багато тайтлів у бібліотеці. Зараз я розумію, що Takflix – це платформа, на якій можна подивитися дуже багато гарного українського кіно, до того ж є опція з доступом фільмів за кордоном. Плюс у вас є ця кураторська функція. Наприклад, я відкрив через вас перший український еротичний серіал [«Острів любові»], а до 8 березня, ви випустили проєкт з українськими аніматорками. Як ви прийшли до цього? Це те, що десь одразу було у візії чи в процесі відкривали для себе нові можливості?

– Це дуже інтуїтивна річ. У Takflix дуже маленька команда, це маленький проєкт…

– До речі, скільки загалом людей працює зараз у штаті?

– Постійно – п’ять людей. І ще три-чотири людини проєктно. Я як засновниця відповідаю за програмний напрям і контент. Також у штаті комунікаційна менеджерка, редакторка сайту і за сумісництвом голова служби підтримки, фінансова координаторка та бухгалтерка. Один розробник зараз у ЗСУ, інший – напівволонтер. Дизайнерка і вебдизайнер працюють позадачно та попроєктно. Словом, здебільшого це фрилансери. Фултайм, по суті, працюю лише я, всі інші роблять щось іще.

Можливо, це наш слабкий бік, але, коли я намагаюся робити так, як книжка пише (бізнес, стратегія, місія, візії, цілі), якось воно не працює. Тому я рухаюсь дуже інтуїтивно. Це, може, має свої недоліки, але я давно працюю у сфері українського кіно, маю якесь відчуття фільмів, маю якийсь смак, якесь відчуття аудиторії, я на нього глибоко покладаюсь.

Я не роблю це для себе, я роблю це для певного кола свідомих людей. Але водночас розумію, що 30 мільйонів людей не подивляться перший український еротичний серіал, і це окей. У нас є фільми, які збирають досить мало переглядів, але нам важливо, щоб вони в нас були, тому що в Україні є структурна проблема з дистрибуцією кіно та взагалі зі статусом культури.

Тому, відповідаючи на твоє запитання, місце Takflix у системі дистрибуції й узагалі українського кіно таке – ми латаємо діри, ремонтуємо проводку відсутньої культурної політики. Окей, вона не відсутня, не будемо так нарікати, але ми долаємо наслідки недостатньої культурної політики і того, що мала б робити держава. Тому що війна – те, як вона почалась, чого вона почалась, що сталося в Криму, що сталося на Донеччині та Луганщині, – це для мене наслідок не лише роззброєння й відмови від ядерної зброї, а й того, що ми профакапили проєкт побудови здорової української ідентичності на рівні країни.

Про цей перший український еротичний серіал вже мало б у підручниках бути, а тут виявляється, що ніхто цього не зробив. Тому в ідеалі одного дня ми взагалі перестанемо займатися кураторською роботою та зосередимося на виробництві контенту. Бо це буде непотрібно. Але цей день поки що не настав. Тому ми це робимо.

– Я згадував ще тоді про доступ до українських фільмів на Takflix із-за кордону. Розкажи, чи бачили ви якісь сигнали, чи зростання кількості переглядів з-за кордону після 24 лютого?

– Ми про це думали від заснування. Узагалі для мене стало сюрпризом, що нас так сильно дивляться в Україні та Києві, що наша аудиторія здебільшого київська. Здавалося б, у Києві є Kino42, «Жовтень», різні фестивалі. Думала, що тут людям є куди піти, нащо їм той онлайн-перегляд. Але Київ є, був і буде основою нашої аудиторії.

У відсотковому співвідношенні завжди було так: 70% – Україна, 30% – іноземна аудиторія. Зокрема це пов’язано з тим, що в нас не на всі фільми є ліцензії для іноземних територій. Тобто ми, може, і хотіли б активніше там бути присутніми, але ця робота з іноземними сейлз-агентами дуже складна, і не завжди ми можемо конкурувати. Ми тут в Україні не завжди можемо конкурувати, а з глобальними взагалі.

У перші тижні повномасштабного вторгнення, у нас, звісно, було різке падіння. Усе впало, але не до нуля, бо навіть 24 лютого хтось на території України дивився «Мої думки тихі». Я знаю, що це за людина, мені хочеться їй написати та запитати: «Де ви були, як це було?» [сміється] А потім усе почало рости. За [2022] рік ми виросли вдвічі за кількістю транзакцій. Це в жодному разі не означає, що ми стали мільйонерами, бо половину коштів ми віддаємо, але це суттєвий стрибок.

Десь перші пів року в нас тримався баланс 50/50, тобто 50% переглядів були з-за кордону. Думаю, велика частина українців, яка опинилася в евакуації, відчували тугу за батьківщиною. Але також колосальний був інтерес [закордонної аудиторії]: раптом усі кинулися шукати, що таке за Україна. Ми дуже активно працювали з іноземними медіа, просували це в різних країнах, по всьому світу. У нас була серія благодійних показів, ми збирали гроші на евакуацію та армію. У Гані, Мексиці, Таїланді – де тільки могли. І якось це привело такий великий інтерес. Але, на жаль, до кінця року ми знову вийшли на наші 70% переглядів з України.

– Хто конкуренти Takflix? Є ця популярна фраза керівника Netflix, що вони конкурують насамперед не з кінотеатрами чи іншими стримінгами, а з Fortnite й іншими розвагами. Тобто це передусім конкуренція за увагу та час.

– Наш головний конкурент – це класна погода. У [Takflix] є виражена сезонна динаміка. У всій кіноіндустрії вона є, але в нас ще більша. З жовтня до квітня в нас жнива, торік хіба що було трохи інакше. Весна та навіть початок літа – був відкладений сезон після початку вторгнення, люди таки добігли до нас, бо кінотеатри ще не працювали, а ми були. Але, як правило, є сезонність: із жовтня по квітень все гаразд, далі влітку – відпустки, шашлики, гори, походи, й ми такі: «Упс…».

Ну інші культурні події також [є конкурентами]. Ми зростаємо парадоксально, здебільшого в періоди криз, коли культурне поле не насичене. Коли ковід був, і люди сиділи замкнені вдома, вони побігли в онлайн. Після 24 лютого, коли люди сиділи в бомбосховищах або десь у вигнанні… Тобто ми в кризи зростаємо. Бо ми для відморожених людей, які нікуди не ходять і сидять удома – я іронізую, але десь так воно і є. [сміється] Активні, жваві люди, які багато тусують – вони, може, й хочуть, але не доходять до Takflix.

З кінотеатрами ми насправді не конкуруємо, а навпаки. Кінотеатри створюють тренд: у кінотеатрах є плакати та постери, ці рекламні кампанії стимулюють бажання побачити фільм, а ми потім це визбируємо. Хоча, якщо йдеться про фільм, який треба дивитися саме в кінотеатрі, то і я сама краще подивлюся його в кінотеатрі, а не вдома на компі.

Напевно, головний наш конкурент – це піратський контент і безплатний контент. YouTube зараз пропонує тобі стільки всього безплатного… До того ж у нас дуже часто піратять фільми: для нас це окрема робота, в нас є наші юридичні партнери Axon Partners, вони з цим працюють.

– Це запитання до тебе як до режисерки: є думка, що в Україні вже почався великий бум документального кіно. Багато людей мають унікальний досвід і фіксують його для історії. Враховуючи те, що поріг входу в документалістику все-таки нижчий, ніж в ігрове кіно, це також може бути одним із виходів із ситуації?

– З документальним кіно точно буде все гаразд, бо у нас є таланти, які класно це роблять, є дуже різна документалістика. Навіть телевізійна документалістика дуже непогана почала з’являтися, прямо не соромно. Вмикаєш «Суспільне», там серіал «Колапс», показуєш його бабусі, і це супер.

– «Колапс» просто робили люди із досвідом в ігровому кіно.

– Так, але видно, що всі вчаться. І телевізійники вчаться – що можна робити не по-тупому, можна робити інакше. Це гарний прецедент, я люблю та поважаю «Суспільне», до них узагалі запитань немає. За кордоном телебачення є ключовим гравцем в документалістиці, телебачення купує авторське документальне кіно, там це ринок. Вони знімають самі, роблять копродукції. Хотілося б, щоб наше телебачення, переживши олігархічну кризу, коли всі Ахметови й інші олігархи згорнули бізнеси, почало думати про сучасний підхід до телевиробництва і медіа.

Ще цікаво, що багато людей, які робили ігрове кіно, зараз кинулися в документалістику, і не у всіх це вийде. Багато з них здивуються, що це, виявляється, дуже важко, що там є свої закони, які треба поважати. Не у всіх вийде класно, але хтось продовжить.

Тобто з документалістикою все буде нормально певний час. Але теж не все так безхмарно, бо воно і недешево, і довго. Так, це дешевше, ніж «Мавка», але теж треба гроші й час. Тому я думаю, що в майбутньому ігрове кіно не зникне, але виживуть ті, хто навчаться робити дешево, хто навчиться робити камерні історії з малою кількістю локацій, з простою технікою і малими групами. А ось люди, які робили масштабне, дороге, роздуте навіть виробництво, скоріш за все, не виживуть.

Кіно в Україні завжди робилося трохи всупереч, а не завдяки. Кому це дійсно треба, знайдуть спосіб. Буде важко, але цікаво. Моя улюблена румунська «Нова хвиля» – вони писали певний час в стіл і взагалі не могли знімати. Тобто виживуть ті, у кого нема стереотипів, і ті, хто мислить про мистецтво широко.

– Розумію, що це теж у рамці попередніх запитань, робити кіно зараз дуже складно, але ти в якомусь горизонті планування можеш зараз уявити свій повний метр – документальний чи ігровий?

– У мене є в роботі повнометражний документальний проєкт. У нього французькі продюсери, це великою мірою саме продюсерський проєкт: у мене там є певна режисерська свобода, але в ньому свої виробничі рамки та строки, тому я не відчуваю, що це прямо до кінця мій проєкт. Але він має бути завершений найближчим часом. Не знаю, якою мірою він буде представлений в Україні, бо продюсери у Франції, гроші французькі.

– Це ти підписалася вже після 24 лютого? Про що фільм?

– Так, це історія про кінотеатр «Жовтень». Там про війну розповідається із перспективи того, як працює кінотеатр. Війна зачепила все – немає нічого, що не змінилося. Можна їхати в окопи та дивитися на прильоти, а можна поглянути на кінотеатр. І це дуже несподівано, що відбувається в кінотеатрі під час сирени, під час відключень світла, як там це все живе. Хоча це передусім фільм про важливе місце, а не про війну.

Також у мене є проєкт, який я вже дуже давно розвиваю, на нього є певна частина коштів. Це гібридний фільм: він архівно-мокументальний, назвімо це так. Я мушу сісти та почати його робити, і це дуже зараз важко, бо доступу до архівів нема, але я в принципі не перестаю працювати.

Знову ж таки, я б не робила висновків про індустрію на своєму прикладі, бо я завжди була така, трошки в стороні, трошки інді, якось із сірничків кіно роблю. Це не завжди добре, але так виходить.