Heinali – творчий псевдонім композитора Олега Шпудейка, який народився та виріс у Києві. Він розповідає, що поєднує у своїй музиці електронні, акустичні й ембієнтні звуки, щоб створити власний унікальний звуковий світ. Heinali відомий альбомами Madrigals та Iridescent, а також співпрацею з іншими знаковими музикантами та звуковими артистами. 

Новий альбом Kyiv Eternal вийшов 24 лютого, він став результатом багаторічної роботи Heinali зі звуками Києва. Олег записував різноманітні звуки міста – від шуму трамвая до тихих звуків парку. У результаті поєднав ці звуки зі своїми електронними композиціями, щоб створити атмосферний саундтрек, який розповідає про минуле Києва та його майбутнього в цьому минулому, яке ми вже ніколи не зможемо мати.

Напередодні релізу Kyiv Eternal головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк і журналіст Серж Хуцану розпитали Heinali про новий альбом, благодійні лайвстріми навесні та про що може розповісти місто, якщо уважно його слухати.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Псевдонім і трансляції з бомбосховища після 24 лютого

– Багато хто чув про Heinali. Але водночас, коли в розмові спливає твій сценічний псевдонім, то більшість не знає, як саме він звучить? Давай почнемо з цього. [сміється]

– Heinali – це несправжнє слово. Я дуже полюбляв книжки Френка Герберта із серії «Дюна», ще коли був тінейджером. І це термін із Dune Universe, тобто з всесвіту франшизи, одна з назв вітрів на Арракісі, планеті, де все відбувається. І тому ніхто не знає, як правильно. Можна [з наголосом на останній чи передостанній склад]. А нещодавно ж Вільньов зробив нову екранізацію.

– Тоді важливе запитання. Екранізація Вільньова чи Лінча?

– У мене немає фаворита. Обидві екранізації цікаві. Можливо, мені трохи більше подобається екранізація Лінча, просто тому, що я її побачив ще коли був підлітком. А ви ж знаєте, що ті речі, які ти дивишся в підлітковому віці, більше закарбовуються в пам’яті та викликають почуття, які, може, й необ’єктивні зовсім. Хоча мене дуже вразила екранізація Вільньова. Я в кінотеатрі дивився, як потрібно. І це було дуже круто. Особливо візуальний бік і музика…

Олег Шпудейко/ Фото: Ксенія Попова

– І там же ще саундтрек Ганса Циммера.

– Так, так. Там дуже крута робота з музикою. Але мені здається, що у Вільньова є одна проблема. Гадаю, що людина, яка не в курсі, про що «Дюни», яка не читала книжок, не бачила екранізацію Лінча, їй буде важко розуміти, що коїться на екрані... Бо там дуже багато чого він не розкрив. Ну, я так розумію, що буде друга частина, але це все ж таки проблематично. Проте мені теж дуже сподобалось.

– Бачиш, ми вагалися, як поставити це запитання, але це класно, бо ти дуже багато про себе розповів. Хочу розпитати про твої стріми. Пам’ятаю, у березні – на початку квітня ми були в інтенсивному режимі воєнної повістки. Тоді новина про твій лайв – це була прямо подія, це була одна з перших креативних можливостей якось підсвітити тему повномасштабної війни в Україні, плюс зібрати кошти з благодійною метою. Розкажи, як ти зараз оцінюєш цю історію, чому було важливо тоді увімкнутися?

– У Львові тоді було дуже багато музикантів з усіх міст України, це вважалося найбезпечнішим містом тоді. Ми разом якось намагалися зрозуміти, що ми зараз можемо зробити, спираючись на те, що ми робимо професійно й у чому ми досягли певних професійних успіхів. Ось ми знаємо, як робити музику, знаємо, як розповідати про музику, знаємо, як робити лайвстріми. Тож ми вирішили робити цю серію концертів.

Зараз я розумію, що це був активізм, як ми його розуміли тоді, а ще певна форма терапії, щоб не втратити свою ідентичність у ці часи, коли саме на початку [повномасштабного вторгнення] було найважче зрозуміти взагалі, що ти маєш робити. Своєю чергою цю ідентичність ми намагалися використати як інструмент для того, щоб вплинути на хід війни, отримати кошти, додаткову медіаприсутність на заході. Це нам здавалося тоді дуже важливим. Ми спочатку робили ці стріми з Vedel School – це школа електронної музики Михайла Балога у Львові. Я в нього колись лекції читав, і ми з ним також грали. Навіть невеличкий реліз випустили.

– А чому обрали саме бомбосховище як локацію для стрімів?

– Це була просто суто реакція на ситуацію, без рефлексії. Пам’ятаю, було дуже багато повітряних тривог. Через це десь на третій-четвертий стрім ми зрозуміли, що неможливо планувати наступні. Нам потрібно було скасувати чи якось перепланувати. І ми зрозуміли, що наступні стріми треба робити з бомбосховища. Тоді ми провели інтернет туди, у бомбосховище, яке було поряд із Vedel School, і зробили цей стрім із моїм виступом саме там. І, до речі, це також важливо щодо [альбому] Kyiv Eternal, бо це саме альбом-рефлексія.

Як з'явився альбом Kyiv Eternal

– Наскільки правильним є твердження, що матеріал для альбому Kyiv Eternal збирався протягом останніх десяти років?

– Я, взагалі-то, планував зовсім інший альбом випускати. Перед повномасштабним вторгненням Росії я працював над альбомом Organa, який мав бути ідеологічно послідовним альбому Madrigals [третій студійний альбом Олега]. Я [знову] працював зі старовинною музикою в модульному синтезі, тобто поєднував, чи реінтерпретував старовинну музику. Але якщо в Madrigals це була музика відродження, то цей альбом звертався до середньовічної музики. І я мав план випустити Organа у 2022-му, але після 24 лютого це просто стало неможливим. У майбутньому я планую випустити цей альбом, я буду над ним працювати.

Kyiv Eternal – немов травма. Щось, що я взагалі не планував, щось, що мав випустити, бо просто не міг цього не зробити. Це повернення до мого ембієнтного минулого. І, так, там немає ніякого нового матеріалу взагалі. Увесь матеріал для нього складається з польових записів з 2011 до 2021 [року] та моїх музичних архівів, які не були видані. Тож це поєднання цих записів Києва з цими архівами. Для мене це дуже особистий, навіть інтимний альбом, бо він пов'язаний із періодом мого перебування в Києві.

Узагалі торік я зрозумів, що це місто є невіддільною частиною моєї ідентичності, як людини, як артиста, чого не усвідомлював протягом 36 років.



Про терапевтичну функцію мистецтва та музики на прикладі Kyiv Eternal.

– Kyiv Eternal частково є спогадом про те минуле, яке ми втратили. Тобто ми вже не можемо в нього повернутися. Це те, що досить важко було пояснити в інтерв’ю європейським виданням. Я бачив у їхніх очах, що вони не дуже розуміють, про що я.

Річ у тому, що в нас було певне минуле й у цього минулого було певне майбутнє. І ми втратили можливість повернутися в це минуле та втратили те майбутнє, яке би було в цьому минулому.

Так, у нас є майбутнє, але це вже інше майбутнє, яке треба будувати зараз чи після перемоги. Але це вже зовсім інше майбутнє. Не те майбутнє, яке було в нас у тому минулому. Досить важкувато для усвідомлення, але я думаю, що ми всі [українці] розуміємо, про що йдеться.

Про терапевтичну функцію мистецтва та музики на прикладі Kyiv Eternal.

– Kyiv Eternal частково є спогадом про те минуле, яке ми втратили. Тобто ми вже не можемо в нього повернутися. Це те, що досить важко було пояснити в інтерв’ю європейським виданням. Я бачив у їхніх очах, що вони не дуже розуміють, про що я.

Річ у тому, що в нас було певне минуле й у цього минулого було певне майбутнє. І ми втратили можливість повернутися в це минуле та втратили те майбутнє, яке би було в цьому минулому.

Так, у нас є майбутнє, але це вже інше майбутнє, яке треба будувати зараз чи після перемоги. Але це вже зовсім інше майбутнє. Не те майбутнє, яке було в нас у тому минулому. Досить важкувато для усвідомлення, але я думаю, що ми всі [українці] розуміємо, про що йдеться.

– Дата релізу 24 лютого. Чому?

– Дату запропонував лейбл. Ми думали взагалі випустити його [альбом] ще у грудні, але виникла проблема з платівками. Зараз сталася така ситуація, що дуже багато замовлень на платівки. Час очікування може бути пів року чи рік. Тому ми перенесли дату релізу. Коли ми зрозуміли, що реліз треба робити в лютому чи в березні, то вирішили обрати саме 24-го лютого. Так, це має символічне значення. І це щось, що полегшує розуміння контексту альбому для іноземців. Реліз на платівці однаково буде пізніше, найшвидше це може бути в березні.

– Які з польових записів міста найбільше запам’яталися? Які, можливо, далися найважче?

– Деякі важко було записувати. Там частина записів із персональних архівів, які я записував, прогулюючись містом. Не було ніякої інтенції використовувати їх у якомусь проєкті. Також є польові записи, які ми робили з Олексієм Шмураком для проєктів про акустичну екологію міста. Це запис звуків, які роблять Київ Києвом.

Особливо непросто було записувати зазивал маршрутних таксі. Це було у 2017–2018 роках і тоді було дуже багато [міжміських] маршрутних таксі, а в них же є зазивали, які вигукували речі на кшталт: «На Житомир! На Житомир!», «Одеса! Одеса!». Проєкт, до речі, називався «Рідкісні птахи». [сміється] У кожного з них були якісь специфічні інтонації, які відрізняли їх серед інших. Бо в якийсь момент ти можеш навіть не чути, що саме він чи вона вигукує, але за інтонацією ти вже розумієш, що це Житомир, а це Одеса.

От їх було важко записувати. Я спочатку їх шукав на вокзалі, потім на лівому березі знайшов частину. А ще там же треба саме вибирати час, коли найбільше людей користуються їхніми послугами. Бо вони ж не весь день кричать, а тільки в певні години. І ще треба так записувати, щоб їх не відволікати. Бо якби я приніс два мікрофони з якоюсь штукою, то, мабуть, би злякав, впливав би на їхню роботу. Тож я намагався якось непомітно покласти цей рекордер у кишеню. У результаті ми так і зробили. І на альбомі є трек Rare Birds, тобто «Рідкісні птахи», який відсилає саме на ці записи.

А інші польові матеріали не так важко давались. Більшість цих матеріалів – це просто досить комфортні прогулянки містом із «зумом» [аудіорекордер].

–  Цікаво зараз переосмислювати Київ як окрему екосистему, окремі джунглі, якщо можна, зі своїми рідкісними птахами. Хто тоді в цих джунглях король?

– Я думаю, що зараз така ситуація, що не може бути короля. Узагалі можна зрозуміти, хто король джунглів на полі битви, бо акустично можна зрозуміти, хто домінує, а хто ні. У плані міста це дуже важка ситуація, просто за допомогою звуків неможливо зрозуміти вертикаль, тобто ієрархію, це дуже складно. Тим паче, що Київ мені здається досить горизонтальним містом у цілому.

Зазвичай, якщо брати науку про звук, про акустичну екологію, то вважається, що домінує той, хто має можливість найгучнішого та найпостійнішого існування в акустичному просторі. Тобто, наприклад, за часів тоталітарних режимів радянської влади це могли бути гучномовці, які фігачать пропаганду. До речі, не тільки в містах, це і в селах було. Ось ці гучномовці – це щось, що домінує над цим акустичним простором. Сьогодні в Києві це досить важко виявити. Київ, на мій погляд, дуже горизонтальне місто.

– Якщо ми з вами вже на такі філософські теми вийшли, мені цікаво тебе запитати ось що. Я розумію, що це альбом як капсула часу до 24 лютого, але зараз є такий консенсус у творчій спільноті, що звуки війни краще не використовувати в музиці, тому що це тригерна історія, тому що це одразу викликає асоціації. Як ти це сприймаєш? Чи можеш ти теоретично, – можливо, з певною дистанцією – уявити музичний твір, де буде робота, наприклад, української артилерії? Чи це зараз здається далеким?

– Я думаю, що це можливо використовувати, залежно від контексту. Тобто, якщо за допомогою цих звуків можливо виробити якісь нові сенси й у них є певна цінність, тоді чому б ні. Але проблема в тому, що для цього треба велика дистанція, щоб працювати з цим матеріалом так. Я толерантно ставлюся до українських артистів, які це використовують чи будуть використовувати. Бо ми більш-менш розуміємо цей контекст. Розуміємо, що може бути тригером, а що ні. І дуже підозріло ставлюся до західних артистів, які використовують чи будуть використовувати ці звуки. Це вже може бути просто апропріація травми.

– Навздогін до цього, чи є в тебе якась музична асоціація з Києвом у воєнному часі?

– Ну, в мене, скажімо так, дуже банальна асоціація. Тобто це сирени. У мене студія на Шулявці. І там поруч, недалеко від студії, там десь є сирена. Я її дуже гучно чую. Це те, що постійно нагадувало й нагадує про стан війни. Але це дуже поверхневе, банальне. Але, до речі, я чув цікаву річ, що в Києві, наприклад, вони замовкають через деякий час, як і у Львові. Тобто перша сирена говорить про початок тривоги, друга – відбій. А в деяких містах, містечках, селах вони звучать на весь період тривоги, і це зовсім інший досвід, мені здається, трохи більш моторошний і важкий акустично, як мінімум.

Мюрей Шеффер – це дослідник, який почав говорити про саундскейп, звуки середовища. Так от він розділяє саундскейп на Low-Fi та High-Fi. Перший – міської якості. Це як у великих містах, у час пік, тобто дуже багато звуків і дуже важко відокремити якийсь один звук. А High-Fi – це, наприклад, саундскейп у селах, де багато відносної тиші й кожен звук сприймається як подія. Я думав, що коли я повернуся до Києва зі Львова (це було прямо після битви за Київ), то почую Low-Fi саундскейп, а виявилося, що це саме High-Fi, який дуже був подібний тому, що існував під час локдауну.

Тобто тут було дуже багато тиші й дуже багато окремих звукових подій. Ти чуєш, як проїжджає машина, далі вона зупиняється на блокпості й ти навіть зрозумієш, на якому саме. Якщо постріл є, то ти чуєш постріл, роботу ППО, тобто всі ці звуки. Потім цей стан повернувся до більш-менш звичного київського саундскейпу. Це мене дуже вразило, й це, мабуть, теж якась характерна акустична ознака характеру міста під час війни. Це дуже цікаво з акустичної точки зору.

Одним із лід-треків альбому став Silpo, де можна почути відповідні характерні звуки одного із супермаркетів мережі. Запитуємо в Олега про роботу над треком.

Heinali - Silpo

– Це була перша із сесії документації акустичної екології міста, це 2013 рік. І я тоді намагався зрозуміти, які звуки роблять Київ – Києвом. І я згадав, що в «Сільпо» є ці «пищалки» на касах, які досі в них стоять, які звучать так, як ніякі інші в інших магазинах. В «АТБ», наприклад, вони по-іншому пищать. І саме на Подолі їх дуже добре чути, бо там же, у «Сільпо» на Подолі, – там, де пам’ятник Сагайдачному, – там просто дуже цікава архітектура. Якщо ти туди заходиш, то там доволі акустична архітектура, яка підсилює звук. І там ці «пищалки» дуже добре чутно. Я там записав їх і взагалі ембіанс, тобто середовище.

Плюс там же ще дуже специфічне розташування, бо цей «Сільпо» такий дуже, ну як сказати, святковий. Бо там просто дуже багато молоді, яка тусить на Подолі, вони там алкоголь купують постійно. Тобто там маркет не працює як сімейний продуктовий, а він більше працює як маркет для молоді на Подолі, яка розважається напідпитку. Київ – це місто для тус дуже видатне. [сміється]

Так от, там доволі специфічна звукова атмосфера, яку я намагався якось схопити за допомогою рекордингу. Бо я не знав, скільки вона там буде продовжуватися. Бо чому ми записували тоді ці маршрутні таксі, бо, якщо пам’ятаєте, тоді, у 2017–2018 роках, була мова про те, щоб відмовитися від маршрутних таксі взагалі. Тобто перевезти повністю Україну на державний громадський транспорт. Коли ми писали тоді, ми думали, що, можливо, такі зміни будуть і треба це задокументувати, бо це ж просто пропаде. Ну воно ж не буде існувати. А це дуже цікавий атрибут історичний та один із цим символів Києва, мені здається. З Silpo та ж штука. Я не знав, скільки воно так буде продовжуватись, але, як ми бачимо, що і досі так продовжується. Тобто досі в того «Сільпо» та сама функція, що й була.

– Ну тобто це дійсно своєрідна капсула часу виходить?

– Так. Там усе таке. Наприклад, перший трек «Трамвай 14» — це саме трамвай, який із Шулявки йде на Поділ. Як я вже казав, у мене ж студія на Шулявці, а коли там якась зустріч на Подолі, у центрі, то діставався на метро чи на цьому 14-му трамваї. Я його записував під час локдауну.

У нас був проєкт із німцями, вони документували, як, здається, Берлін звучить під час локдауну, а ми документували, як звучить Київ. І там виявилося, що в нас акустичне середовище, наприклад, громадського транспорту, ну дуже сильно відрізняється. Тобто це абсолютно інший експірієнс. З 14-м трамваєм та сама історія, дуже багато різних шумів. І тоді, по-моєму, ще були на деяких трамваях старі гучномовці, де там оголошували зупинки і якісь там повідомлення. Деякі з них настільки погано працювали, що там узагалі нічого не чути. Ну й особливо іноземцям нічого не зрозуміло.. А ми, в принципі, за якимись там інтонаціями можемо зрозуміти, що це була Лук'янівська площа абощо. Це також було дуже цікаво документувати.

Але саме трек «Трамвай 14» там із новим гучномовцем і новими повідомленнями, які були продубльовані англійською також. Це, по-моєму, було після цього. «Євробачення», там дуже багато де нас дублювали повідомлення у громадському транспорті, англійського також.

– Можеш порадити виконавців-електронників, яких потрібно послухати перед тим, як слухати Kyiv Eternal?

– Я думаю, що достатньо буде послухати Disintegration Loops Вільяма Басінського. Просто так склалися саме на цій сцені, що Disintegration Loops – це один із найважливіших релізів на музичній сцені. І в Kyiv Eternal я мав мати це на увазі, бо Басінський уже зробив свій Disintegration Loops, а там це альбом, який також працює з минулим, але трохи інакше. Тобто це альбом, який був випущений після терактів 2001 року в США.

Там він працював з матеріалом, який він записував у 1980-х роках. Він був на плівці, яка з часом деградувала, і потім він оцифрував ці плівки та випустив цю музику з деградацією. І це також було нагадування про минуле американців до 11 вересня 2001 року. Своя історія певна. І мені треба було, звичайно, мати це на увазі, тому, я думаю, що буде непогано його послухати. Але це необов’язкова умова, я дуже сподіваюсь, що цей альбом не потребує якоїсь підготовки. Тобто я не намагався робити його складним чи ускладненим. Він, на мій погляд, досить простий і, мені здається, його можна слухати, не маючи ніякої історії з електронною музикою навіть.

– Ще уточнення коротке, усі треки інструментальні тільки, так? Ну тобто без вокальних партій.

– Так, всі треки інструментальні. Я коли працював, у мене була ідея, я думав, що можу додати вокал, але зрозумів, що це не дуже хороший варіант. Бо голос, він дуже конкретизує. По-перше, він додає наратив певний, який дуже не абстрактний, а, навпаки, конкретний. А я намагався зробити цей альбом якомога більше ембієнтним саме, щоб його дуже було важко апропріювати, вбудовувати якісь великі наративи.

Це музика, яка додає деякий відтінок до середовища, вона не має якихось дуже важких, ясних, явних наративів, не має якогось дуже чіткого ідеологічного меседжу.

І це є її сильна та слабка сторона, бо так вона дуже абстрактна, але її зате дуже важко апропріювати. Тобто вибудовувати якийсь великий наратив із нею. Ну і в нас залишається простір для додумування, для інтерпретації. Тобто мені б хотілося, щоб кожна людина могла знайти якийсь резонанс зі своїм минулим також. Бо якщо музика доволі абстрактна, то простіше знайти резонанс зі своїм минулим, адже ти можеш дуже багато чого інтерпретувати через цю музику. Тобто знайти якийсь зв’язок зі своїм минулим. Плюс із цими безпосередніми місцями, які є в назвах треків. Я думаю, що багато киян користувалися 14-м трамваєм, чи необов’язково 14-м, дуже багато киян були на станції «Майдан Незалежності», на вокзалі. Це щось, що нас усіх стосується так чи інакше. І всі ми маємо якісь персональний досвід із цими місцями.

Наостанок Олег розповідає про треки, які не мають безпосереднього зв’язку з певним місцем в Києві – це Night Walk і Kyiv Eternal.

Heinali – Kyiv Eternal

– Ці треки мають зв’язок із моєю історією в Києві. Про Night Walk. Я пів життя прожив на Січових Стрільців, дуже полюбляв гуляти Пейзажною алеєю й у центрі. Майже кожну ніч я виходив і десь годину ходив гуляти. Це такий досвід, який я сфокусувався в цьому треку. Він досить похмурий, бо це було пов’язано саме з моментом життя, де був досвід перших стосунків і першого брейк-апу. Я просто гуляв, намагаючись відволіктися від цього. Потім вже зрозумів, що в певному сенсі я просто цю травму якось віддавав місту, щоб місто трохи розосередилося. Ось. І це саме запис з однієї з цих прогулянок…

– І зараз це сприймається, [ніби ти дражнишся, бо зараз цього не можна зробити] через комендантську годину.

– Але це також те, що ніхто не може зробити зараз. Але в минулому, і, я сподіваюсь, що в майбутньому також, можна буде отримати якийсь такий досвід. Не важких брейк-апів [сміється], а просто гуляти центром міста. Це було б непогано. А сам Kyiv Eternal, там просто дощ київський. Я не хотів локалізувати якесь певне місце в Києві, а зробити просто деякий імідж, образ міста в цілому.

Пам’ятаю, що це один із перших записів, я просто записував усе, що міг. Купив перший Zoom H1, рекордер, дуже дешевий. І просто почав записувати все, що міг записати. Тоді було дуже багато дощу, і я записував дощ. Ось. І це просто якісь такі мої особливості, ідіосинкратичні штуки.