З перших тижнів повномасштабної війни співзасновники музичного гурту «Курган & Agregat» і YouTube-каналу «Селюки» Аміл і Раміл Насірови працюють як волонтери, збираючи кошти на потреби Збройних сил України. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк упродовж майже року спілкувався з хіп-хоперами із селища Близнюки, у процесі підготував історію про їхнє волонтерство, творчість під час війни та третього учасника гурту Женю Володченка, який приєднався до ЗСУ.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Замість дорогих спорткарів – «корчі» з Польщі. Замість одягу від люксових брендів – військова форма зі «швейки», замість хрестів із багатьма каратами – упаковки з раціями, аптечками та тепловізорами.

Український хіп-хоп-гурт «Курган & Agregat» усю кар’єру побудував на висміюванні стереотипів про культуру репу, але впродовж минулих пів року доводить це до абсолюту. Співзасновники колективу Аміл і Раміл Насірови, які з 2014 року випускали музику разом із Євгеном Володченком, після 24 лютого поставили кар’єру на паузу та перекваліфікувалися у волонтерів. «От такий щас у нас реп», – каже Аміл Насіров у квітні, коли ми вперше зідзвонюємося з ним для цього матеріалу.

Брати Насірови розповідають, що встигли зібрати приблизно 10 мільйонів гривень, закупити за них товари першої необхідності для десятків різних частин ЗСУ та відправити їх на передову. Завдяки базі аудиторії «Курган & Agregat» хлопці можуть оперативно збирати кошти для підтримки військових, підтримувати комунікацію з різними підрозділами, складаючи списки їхніх потреб, та організовувати логістику через штаб у Дніпропетровській області. Після доставлення необхідного Раміл та Аміл звітують про виконану роботу в Instagram.

– У нас є багато знакомих по Україні, єсть люди в Польщі, які помагають нам шось купляти. Плюс у нас є виходи, як його все доправить на передову. – розповідає Аміл Насіров весняного вечора після робочого дня. – Словом, є якась аудиторія, якийсь крєдіт довіри, і ми должни ним пользоваться.

2021-й був важливим роком для «Курган & Agregat», 2022-й обіцяв стати ще кращим.

Гурт випустив свій поки найкращий альбом «Зембонджу», а Аміл і Раміл Насірови записували його між зніманнями: вони дебютували в кіно, виконавши головні ролі в новому фільмі режисера «Моїх думок тихих» Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Наприкінці лютого це все наклалося: хлопці відіграли серію концертів із новою програмою на заході України, а 21 лютого приїхали до Києва та вперше подивилися чорновий монтаж стрічки.

«Короч, у нас всьо було пиздато, – розповідає на фірмовому суржику Раміл Насіров. – І з часом воно ставало б краще і краще: осінню вийшов би фільм, були б покази в багатьох містах, це ще добавило б узнаваємості. Та й «Зембонджу» стрельнув набагато краще, ніж ми чекали. Формат змінився, музика змінилася, і до тих слухачів, які в нас були, добавилося ще багато». «А то нам зараз кажуть, шо ми піаримся на волонтьорці, – підхоплює Аміл Насіров. – Та в пизду такий хайп, у нас і так усе було нормально». Аміл додає із усмішкою, що на початку року встиг придбати квартиру в Харкові: «Добре, шо докумєнти всі є, можу показати, шо то ще [до 24 лютого було]».

Хлопці пригадують, що в лютому найбільше думали про зйомки нового кліпу: разом із Женею Володченком вони відкладали гроші на відео під пісню «Валентина» з альбому «Зембонджу». «Збирали для цього общак, – розповідає Аміл. – Але шось почалось в лютому якесь таке настроєніє, максимально тривожне. Ну і Раміл каже: давайте ми ці дєньгі з кліпа поділим, потому шо фіг його знає, шо буде. А якшо все буде нормально, не буде войни, то опять скинемося дєньгами і знімем кліп». Повертати гроші в «общак» так і не довелося.

«Получається, ми поділили дєньгі 22 числа, – пригадує Аміл, – А 24-го утром мені звонять і кажуть: «Тут якісь взриви. Ти шось чув?». І уже є якесь погане ощущеніє, але ти думаєш: «Може, це на заводі рядом десь шось взривається?» А потом заходиш в Telegram. І з момента, як зайшов у Telegram, жизнь всіх українців помінялась».

Після перших днів у Харкові засновники «Курган & Agregat» розділилися: Женя Володченко спочатку приєднався до волонтерського руху, а тоді до розвідувально-диверсійного підрозділу ГУР Міноборони Kraken. «Жека у первий день пішов кров здав, потом волонтьорив, – розповідає Аміл. – Потом, як і в каждого українця, в нього появилась мисль, шо він мало дєлає. І він рішив, шо хоче піти в добровольчий батальйон. Ну я питався, канєшно, його отговорить, але ми прийняли, це його рішення. Це рєспект, це максімальний рєспект».

Брати Насірови на певний час також розлучилися: Аміл вирішив їхати в рідне селище Близнюки, Раміл приєднався до нього за тиждень. У селищі на півдні Харківської області вони почали допомагати волонтерам, які привозили гуманітарну допомогу із заходу України. Утім, оскільки під прицілом російських окупаційних військ опинилася вся прикордонна Харківщина, після місяця в Близнюках вирішили шукати більш безпечне місце. «Слава Богу, там більш-менш спокойно було, – пояснює Аміл. – Але в області ж бої велися, ми це всьо чули. Звуки чутно всігда: шота пролітало постоянно, самольоти якісь. Ну, нам сказали, шо желатєльно виїхать. От ми виїхали в сосєдню область, Дніпропетровську».

Разом із матір’ю, дружиною старшого брата й племінницею Аміл і Раміл переїхали в Жовті Води. «Получається, ми тепер ВПО, – пояснює Раміл. – А батя і старший брат остались дома. У брата робота, а в баті це тіпічне родітєльське: «Це мій дом, я нікуда уїзжать не буду». Жовті Води обрали через те, що допомогу там запропонував друг Насірових Дмитро Чорний. «Ми з Дімою вже года два харашо общаємся, – пояснює Аміл. – Він нас стрітив, харашо прийняв. Дав нам пожить в квартірі, а тоді виділив ще й офіс для волонтьорки».

«У перші дні треба було прийнять, шо всьо – почалась война. І шо це не закончиться через неділю. А тоді поняли, шо надо шось дєлать, не просто сидіть і ждать, шо закончиться»,

– згадує Аміл.

Ще в Харкові разом із братом вони почали виконувати перші волонтерські завдання: знайомі зверталися за допомогою для військових, близнюки почали висвітлювати збори в себе в соцмережах і передавати кошти волонтерам. «Це така була помощь, більше віртуальна. А тоді ми поняли, шо самі можем шось дєлать. У нас є куча знакомих по всій Україні й аудиторія, яка нам довіряє, то ми начали самі собирать дєньги, самі находить, куплять і передавать на передок», – згадують співзасновники «Курган & Agregat».

Раміл розповідає, що з Жовтих Вод було простіше організовувати волонтерську роботу: «Цей переєзд нашій теперішній діяльності – тільки плюс. Тошо тут більше можливостей. І тут уже до нашої онлайн-помощі добавилась офлайн. Начали вже і работать руками, і на почті прінімать, пересилать, заказувать». А ще в місті було швейне підприємство, з яким налагодили співпрацю, щоб шити форму для військових, та відділення «Нової пошти», звідки зручно передавати товари в прифронтові зони.

– Почали зі швейки, тоді пішли дальше: тепловізори, дрони, всьо по списку, – продовжує Аміл. – Тоді ЗСУшники, які були в Харківській області, попросили достать машину. Запускаєм збор і офігіваєм від того, шо люди нам довіряють. Сутки – і машина куплена. На слєдующі сутки повноприводний Mercedes вже в Харькові, а тоді на передовій.

«Мене зовсім не здивувало, що хлопці почали допомагати від першого дня, – коментує The Village Україна Даша Астаф’єва, яка неодноразово співпрацювала з гуртом «Курган & Agregat», а після 24 лютого також приєдналася до волонтерського руху. – Усі ми знаємо, під які обстріли Харків потрапив, причому одним із перших із великих українських міст. Я дуже пишаюся хлопцями, ніколи в них не сумнівалася». Модель і співачка додає, що якщо раніше вони з Амілем і Рамілем зідзвонювалися, щоб поговорити про життя чи музику, то зараз переважають актуальні теми: «Зараз ми частіше разом щось шукаємо. Вони допомагають мені закрити збори, знайти якісь рідкісні речі, знайомлять мене з людьми. Я теж підтримую їх, як можу».

З Дімою Зезюліним із гурту Latexfauna «Курган & Agregat» уперше попрацювали над треком «Ретузіки» в альбомі «Зембонджу», але зараз також взаємодіють через волонтерські ініціативи. «Дуже вдячний Амілу та Рамілу за їхню позицію й активність, – коментує The Village Україна Зезюлін. – Я дивуюся, як у них на все це вистачає наснаги. Іноді навіть невдобно стає, шо ти робиш не так багато».

Брати Насірови після цих коментарів ніяковіють, але кажуть, що волонтерство стало для них можливістю відчувати себе корисними під час великої війни. «Мені якось невдобно, коли нам дякують. Я більше склоняюся до того, що це більше не наша заслуга, а заслуга аудиторії, яка цю тему підтримує і донатить гроші. Ми просто беремо ці гроші та щось купуємо. І все», – каже Раміл. «[Якби не волонтерство] – що б ми зараз робили? Ну ніхуя, – розмірковує він в іншій розмові у червні. – Концерти зараз робити не можна. Для військових виступати? Не знаю, чи їм узагалі це потрібно. Ми й так андеграунд були… По-друге, Жеки [Володченка] зараз нема, неповним складом не хотілося б. [Якби не волонтерство], ми б у цих новинах узагалі… Можна йобнутися просто».

Брати Насірови кажуть, що не люблять називати себе волонтерами.

«Я не щітаю, шо ми волонтьори. Волонтьори – це ті, хто в гарячих точках помагають, шось возять, – каже Раміл. – Ми тіпа посрєднікі: помагаєм з усіх людей знайти общу суму, щоб це було полєзно для армії. Короч, дєлаєм то, шо маєм дєлать». Чи є в них зараз типовий робочий день? «Та в нас усе вже перетворилося на один сплошний день», – сміються Аміл і Раміл. Утім, за місяці роботи близнюки вже випрацювали більш-менш стандартний розпорядок дня.

«Приходим в офіс, у нас уже все розписано зі вчора: що коли зібрати, що коли відправити. Зібрали, поїхали на пошту, відправили. А потім уже решту дня розбираєш запити в діректі, хто що просить»,

– каже Раміл.

«Наступного дня приходиш, заново робиш те саме. І так каждий день»,

– додає Аміл.

– Я не щітаю, шо ми особо їбашим, просто дєлаєм якийсь обсяг роботи, – каже Раміл. – Але ми живем у комфортній квартирі, спимо на дивані. Мені є, шо їсти, я миюсь каждий день. Це все діло ж у порівнянні. Їбашити на фронті чи просто сидіти цілий день у телефоні, посилки на пошті відправляти, запакувати шось в коробки.

Під час однієї з розмов навесні запитую, чи вдається підтримувати зв’язок із Женею «Курганом», який приєднався до спецпідрозділу Kraken. «Останні чотири дні не знаю, де Жека. Але так уже було пару раз, коли він не виходив на связь», – відповідає Раміл. Розмову в серпні записуємо за кілька днів після того, як брати змогли зустрітися із Володченком уперше після Харкова. «Посиділи, побалакали, – згадує Аміл. – В основному, коли спілкуємось, більше смішного. А тут було більше сумного, серйозного». «А потом ще трішки смішного», – додає Раміл.

Близнюки продовжують гостювати в Жовтих Водах у Дмитра Чорного, який у 2019 році був обраний народним депутатом від партії Володимира Зеленського «Слуга народу» від округу в Жовтих Водах. «Живем у квартірі депутата, – усміхається Аміл. – Але, корочє, це не та квартіра, яку каждий українець собі представляє, коли кажеш «жильйо депутата». Це просто обична уютна квартіра».

«Дали квадратні метри – це вже велика допомога, – каже про офіс Аміл. – Не треба думать, шо житло пора шукати, бо скоро виженуть. Або тисячу доларів за аренду не просять, як на заході України». Більшість фото для звітності з придбаними речами для військових брати Насірови фотографують в офісі, який їм також передав Чорний. У приміщенні три кімнати, але їх вистачає, тому що з волонтеркою постійний потік. «У нас довго нічого не задєржується».

Оперативно Насірови зазвичай розбираються і зі збором коштів. До прикладу, збір на рації для військових вартістю 600 тисяч гривень хлопці закрили за п’ять годин. Допомогло відео про рації, яке зняли за участі стендап-коміка Васі Байдака, який у той день приїхав у Жовті Води з концертом. У розмові в серпні запитую, що в цьому було визначальним – креативність відео, упізнаваність «Курган & Agregat» чи нагальність потреби? Брати кажуть, що завдяки базі підписників можуть мобілізувати донейти, але водночас проговорюють, що в більшості випадків військові не знають, хто саме передає їм допомогу.

Відео братів Насірових для збору коштів

Раміл Насіров: Було трохи стрьомно, бо ми запустили збір і виїхали за граніцу [на прем’єру фільму «Люксембург, Люксембург» у Венецію]. Запустили збір десь о 15:00–16:00, о 18:00 виїхали. За дві години заходимо, а там уже все собрали. За п’ять часов закрили: навєрно, відос монтірували довше, ніж собирали. Потом люди ще возмущалися пару днів, бо хотіли скинуть, а сбор уже закрили. Але прикинь: 600 тисяч на карточці – і ти з України виїжджаєш. Змогли заказать рації вже з Венеції, спокойні вже вернулися в Україну.

Аміл Насіров: Цей сбор залетів навіть не через ідею, а через те, шо прийшов такий запит. Ми понімали, шо це дуже круті рації: їх не глушать, вони шифруються. Як тока воєнні сказали, шо треба такі рації, ми одразу включилися.

Раміл: Спрацювало те, шо люди довєряють, люди бачать, шо ми вже давно шось купляємо. Якийсь крєдіт довіри вже є, постоянні звіти йдуть. Плюс, крім звітів, ми ше й постим відео від військових, шо от воно до них дійшло. У мене вже ними дев’ять хайлайтів в Instagram забито! Питаємся цю довіру людей не засрать.

Аміл: 90% точно не викупає, хто ми. Є тіпи, які знають, канєшно, хто до нас на концерти ходив. Але ми часто просим відео знять для підписників «Кургана & Agregat», а вони записують: «Для «Кургана і Апарата», «Для Кургена і Агрета». [сміється]

Раміл: Десь 10–15% – це люди, яких ми знаємо. Решта роблять нам запити, акти прийому-передачі, шо їм треба отримати, шоб це стало на баланс частини. Рації, тепловізори, сонячні батареї, автомобілі – це тільки по запиту, акту прийому-передачі.

Аміл: Єслі один боєць тобі написав: «Бєрци порвалися, треба нові», ти в нього просто питаєш, де він находиться. Сразу стає понятно, це на передову чи ні. Бо ти знаєш плюс-мінус всі «Нові пошти», які з передовою работають. Можуть скинути фотку паспорта чи військового квитка. Якшо це велика сума, 20 пар на одну частину, то просим запит від командира, шоб це не був лівак комусь-кудась, а на конкретну частину.

Раміл: У чом ще прикол нашой волонтерської діяльності – ми не працюємо за отдєльними запитами. Ми не откриваєм запити на форму, бєрци чи ше шось. У нас постоянно це, по замовчуванню купляється.

Аміл: Я не люблю показувать, скільки в нас дєнєг лишається на карточці, бо це не так працює. Нам раз на швєйку з’їздить – це вже 50 штук гривень. Раз на неділю ми точно викидуєм історію, шо купили 30-40 форм. А люди такі: «Ви вроді збор не откривали, но це купили». Або так само нічого не писали, а купили тепловізори. Або ми сьодні купили одноразових душів на 15 тисяч гривень – ну шо я буду откривать збор чи откривать банку на ці душі?

Раміл: Грошей у людей уже менше [ніж навесні], але масштаби в нас яким-то образом збільшились. Ми щас можем в любий момент сказать: «Нада купить дві солнєчні панелі з блоком на 180 000 міліампер. Треба собрать 100 тисяч гривень». І люди скидують за день ці 100 тисяч гривень. Я не сказав би, шо в людей менше грошей. Просто всі наконєц-то повірили в цю штуку – шо 10, 50 чи 100 гривено реально вліяють. Може показатися, шо це мєлочь. Але вони можуть колічеством брать і закривать запит.

Аміл: У нас є люди, які постійно донатять: получіли зепешку, отправляють. Є знакомий айтішник, який каждий день в мене замість будільніка: тільки дев’ять утра, від нього повідомлення, шо він закинув тисячу гривень. Іногда десь пропадає на три дня, а тоді скидає 3000 і пише, шо це за вихідні. [сміється]

Раміл: Харашо, шо ми не бачимо, шо воно приходить на карточку – і сразу уходить. Харашо, шо ми не бачили ці суми здоровенні. У перші дні я бачив, шо на карточці шестизначні цифри, але ми старалися момєнтально його розтратить.

Аміл: Є у нас 300 тисяч – це ж шість тепловізорів сразу. Ми вже такими катєгоріями думаєм, канєшно. Лєтом більше кросовок заказували, я сразу конвєртірував: «Так, єслі одна хароша пара стоїть 2000–2500 гривень, то це за 50 тисяч буде 25 пар». Ось так я размишляю. Ну а зараз уже із зимовою формою: шукаєм спальні мішки, термобілизну і флісові кофти.

Раміл: Іногда кажуть: а шо це армія сама не обеспечує, шо це волонтери должни все купувать. Та ну в смислє – шо країна має момєнтально на таке реагірувать? У них є масштабні проблєми: зброя, наприклад. А точєчні вопроси, як нарішать кросовки – для цього є волонтьори, які в тилу, які мають совість і хочуть помагати. Добре, шо в нас є якраз аудиторія, яка готова помагать нам.

Аміл: Надєюсь, Міноборони потурбується про такі речі, як бушлати в першу очєрєдь, було б неплохо. А остальне – термобілизна, газові горєлки – будем пробувать ми доставать. «Ми» – це вся волонтерська двіжуха України.

«Дуже пріятно, коли все получається, – продовжує Раміл. – Пріятно, коли [військові] пишуть, шо посилка доїхала, скидують фотографії. І наскільки вони всі довольні, шо їм усі помагають, це тоже мотівірує. Або як жінка пише: «Передайте хлопцям, які відправили турнікети, шо турнікет врятував жизнь мого чоловіка».

Аміл перехоплює та розповідає про інший бік. «Но также получаєш і погані новості, – переходить він на серйозний тон. – Саме ужасне, коли пишуть, шо позиції накрили, все згоріло. «Нічого не осталось, ми голі-босі». Ти можеш одному підрозділу скинути 20 форм і пар взуття, а тоді в них все згорає – і треба по новой все отправлять. От сьогодні приїзжали військові, на гражданкє, бо їх теж накрило, і ми бігали їм усе собирали – від футболок до бєрців».

«Або отправляли якось посилку в Донецьку область із тєпловізорами і формою, – продовжує Аміл. – Це, получається, був нашого знайомого рідний брат. А тоді ще раз йому вже більшу посилку відправили: налокотнікі, наколєннікі, пєрчаткі, отаке. Мало вже прийти, а тут нам кажуть, шо цього парня убили». Аміл робить паузу і продовжує: «І ти понімаєш, шо твоя помощь не понадобилась йому. І не можеш нічого з тим сдєлать. Ти стараєшся шось сдєлать, але в руських гнид свої плани, своє гавно в головах…».

Ще пауза. Продовжує більш рішуче: «Якшо хтось чувствує, шо в нього недостатня ненависть до здрусні, достатньо попасти на похорон до наших героїв. Я два рази вже проходив повз, сьодні був другий. Я не можу передати емоції; ти просто йдеш і думаєш: «Сука, ну шо ви за мразі? Хто вам дав право сюди і вбивать наших людей? Шоб сотні людей стояли на одному коліні та проводжали в останню путь наших бійців?».

– Корочє, скільки люди будуть донатить, стільки й будем їбашить, – каже Раміл.

Раміл Насіров на зйомках фільму «Люксембург, Люксембург»

Раміл Насіров марширує центральною площею міста Лубни – у формі поліцейського та під «Запорозький марш».

Його зустрічають мер і генерал поліції, вручають почесну нагороду. Раміл гучно відповідає: «Служу народу України!»

У фільмі «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча Раміл виконує роль поліційного Василя, а Аміл – його брата Миколи, який працює маршрутчиком. Брати-близнюки, як і в житті, у стрічці персонажі відображають кардинально різні характери: правильний і порядний Вася та гульвіса Коля; один зневажає батька, інший його обожнює; один хоче їхати до тата в Люксембург, інший – ні. «Близнюків Насірових благословили обличчями, створеними для трагікомедії, і Лукіч використовує це на повну», – пишуть в одній із перших рецензій на «Люксембург, Люксембург» після прем’єри на Венеційському кінофестивалі.

«Ну прикинь, ти перший раз знімаєшся в фільмі – і він одразу попадає на Венеційський кінофестиваль», – ділиться враженнями Раміл, коли ми записуємо коментар до прем’єри у Венеції. «Хто сказав, шо в Україні немає можливостей? Скажіть це тіпам, які знімали в YouTube відео з назвою «Осторожно, довбойоби!», а тоді знялися в першому фільмі та поїхали у Венецію», – каже Аміл уже після поїздки в Італію.

Раміл: Чесно, я як почув про Венецію, мені це ващє нічо не сказало. Я даже нічо не чув про цей фестиваль ніколи. Мені Антоніо каже: «Ти ж футболом увлєкаєшся? Ну це, як фінал чемпіонату світу з футболу. Ось ти попав у фінал».

Аміл: Ми сомнєвались, чи нада туди їхать. Антоніо нам так сказав: «Є ракети, які стоять хєр-зна скока дєнєг, але вони можуть одну цель вбить. А є виїзд у Венецію, який нічого не стоїть, але ти можеш там три слова сказать – і від цього буде більше толку, ніж від ракет. Якшо ти скажеш, шо Росія є терористом, на такому фестивалі, багато хто про це узнає, хто ще не в курсі.

Раміл: Ми поїхали з одною целью – нагадати там, шо в Україні війна. П’ять чи шість інтерв’ю в нас було, в Антоніо ще більше. Перші три-чотири запитання говоримо про фільм, а тоді вже викручуєм, як нам вигідно: шоб сказать, шо в нас війна, шо ми з Харкова, шо ми були змушені виїхати звідти, тому шо Харків біля Росії й вони його бомблять щодня, шо ми залишили свої домівки, шо Росія терорист. Кожне запитання ми викручували в цю сторону, шоб вони розуміли, шоб нагадали своїй аудиторії.

Аміл: Нас питають, чи важко було зніматися в кіно, а ми такі: «Ну, в кіно було зніматися легко, але набагато важче зараз, під час війни, українському народу». Або питають, яке кіно під час війни в Україні? А я кажу, шо в нас усе було, але вони прийшли й почали все красти. У нас і кіно було, і музика, і все було. І, сподіваюсь, ще буде.

Раміл: Я дивився фільм у Венеції, але мені хотілося, шоб у залі були українці, шоб це був український зал. У Харкові, Маріуполі, Києві, Львові, Одесі… Шоб сидіть з українцям, шоб вони побачили. Їхню реакцію побачить. Бо я понімаю, шо цей фільм зроблений для українців: там усі приколи, всі внутряки, всі побутові проблеми – це все для українців.

Аміл: Ну прікінь, попадаєш в одне з самих гарніших міст світу, ну красіво все, класно. Але ця думка: «У нас же в Харькові без війни офігенно було! Там же тоже ж і красіво, і атмосфєрно, і уютно, і комфортно». І отак от постоянно.

Знімальна група фільму «Люксембург, Люксембург» на Венеційському кінофестивалі

Раміл: Саме більше запам’яталося, як ми заходили на прем’єру, і включили пісню [«Океану Ельзи»] «Там, де нас нема». По червоній доріжці заходим в зал, всі аплодують. Ми зашли, сіли, начали дивиться фільм. Оце, навєрно, саме больше запомнилось.

Аміл: А організаторів Венеційського фестивалю я хочу пригласити відвідати фестиваль Atlas Weekend, шоб вони глянули, як має виглядати фестиваль. Починаючи з фудкортів і закінчуючи відношенням до учасників фестивалю. Хай вони приїдуть і глянуть, як це може відбуватися. [сміється] Я приїхав і офігєл, чесно. Когда побачив, як Раміль після прем’єри фільму їв пєрловку, бо на фудкорті більше нічого нормального для себе не найшов… Зато з в’яленими томатами, панімаєш!

Водночас до своєї акторської роботи обидва брати ставляться самокритично. «Усі кажуть, шо класний фільм. А я дивлюся кажду сцену й думаю: «Отут я мог би краще зіграть. Чьо я так зіграв?» – коментує Раміл. Аміл заходить навіть далі: «Якщо не враховувати нашу гру, то сам фільм, сюжет і зйомка – на високому рівні. Але я деяких моментах дивився на себе і розумів, шо грав, як у кончєних руських серіалах. [сміється] Але головне, шо Антоніо ніби задоволений».

Читайте репортаж The Village Україна зі зйомок фільму «Люксембург, Люксембург»

Коли я запитував про гру Насірових у Лукіча під час зйомок, він відповідав так: «Ми від початку закладали в сценарій цю метафору: маленькі хлопці їдуть в маленьку країну і вирішують там великі проблеми. Але насправді Раміл та Аміл люди дуже впевнені в собі та дуже великі, тому маленькість із фільму йде. І з фільму йде багато комізму, як не дивно», – пояснював режисер. Під час ще однієї розмови влітку запитую режисера «Люксембург, Люксембург» про самокритичність близнюків і цитату Аміла, ніби його гра личила б дешевому серіалу. «Ну, я поговорю з ним, – відповідає Лукіч жартома. – Насправді хлопці грають на пониження ставок: вони з такою внутрішньою задачею живуть, що ніби все завжди погано. А коли стає краще, то вони радіють. Але я скажу так: люди, які дивилися фільм, усі в захваті від того, що близнюки роблять у кадрі».

Раміл та Аміл Насірови запросили на зйомки стендап-коміка Васю Байдака

Коли ми спілкувалися під час зйомок «Люксембург, Люксембург» у травні та червні 2021 року, Раміл так розповідав про співпрацю з Лукічем: «В Антоніо дуже класний підхід до актьорів. І до нас. Бо я не вважаю себе актьором. Про нас часто пишуть, що ми «музичний гурт», і я цьому так само удівляюся. Ми і там недо, і тут недоактьори. Ми як шось мєжду, як суржик».

У «Люксембург, Люксембург» Аміл і Раміл говорять на суржику, як у житті: частково через це основним місцем дії фільму зробили місто Лубни на Полтавщині, не так далеко від рідної для близнюків південної Харківщини. Антоніо Лукіч каже, що використання головними героями суржику, а не літературної української мови, було принципово важливим. «Раніше суржик в Україні звучав винятково в комічному контексті, а ми намагаємося на суржику говорити про серйозні речі. І звучить у фільмі це достатньо драматично, попри комедійну органіку хлопців», – пояснює режисер. Продюсер «Люксембург, Люксембург» Володимир Яценко заходить навіть далі: «Це знову ж таки боротьба з комплексом меншовартості. Є і така українська мова. І це мова, якою історично спілкуються більшість громадян України, будьмо відверті. Або ми викреслюємо всіх цих людей і кажемо, що вони не люди, що вони не українці. Або приймаємо та кажемо: є і така опція. Бо насправді наша сила в нашому різноманітті».

Раміл Насіров визнає, що хвилюється, як використання суржику сприймуть в Україні після початку повномасштабної війни з Росією. Але каже, що головне в цьому випадку – органічність.

«Антоніо нам казав так: «Розмовляйте так, шоб це було природно, шоб вам вірили. Ви розмовляєте на суржику, у кіно теж розмовляйте на суржику. Все, люди вже будуть вам вірить, того шо ви не питаєтесь там шось із себе показать»,

– каже Раміл. На уточнення про роботу зі сценарієм додає, що Лукіч написав його українською, але дозволяв близнюкам імпровізувати з використанням суржику.

Продюсер Яценко, який після 24 лютого приєднався до Збройних сил України, додає: «У хлопців у фільмі це абсолютно органічно, і це головне. Погано, коли виходить неорганічно. І українська мова, коли вона ідеальна, і суржик. Коли для акторів, ситуації чи фільму це неорганічно – ось це погано». «Я за чесність, – погоджується Аміл. – От є, напрімєр, Ірма Вітовська: ти дивишся на неї в кіно і думаєш: «Ну да, це ж Ірма Вітовська, вона завжди так говорить [українською]». А коли хтось переходить на українську, – умовно, наприклад, Оля Полякова, – ти дивишся і розумієш: «Це не чесно, неіскрєнно, неприродно».

– Не бачу проблеми в тому, що люди, які народилися, жили та спілкувалися на суржику, вживають його зараз, – коментує Даша Астаф’єва, яка випустила з «Курган & Agregat» треки «Учителька», «Талісман» і Gabeli. – Мені 37 років, і 37 років у моїй родині, у регіоні, де я народилася та прожила пів життя, люди спілкуються суржиком. Я би порадила людям бути добрішими, більше поважати одне одного. І озиратися навколо, бачити проблему й у собі. Бо я бачу, як багато зусиль докладають люди, щоб перейти на українську. Треба давати шанс тим, хто намагається, хто вчиться. Це може бути спочатку косо і криво, але це українська мова. Тож давайте поважати ці спроби, щоб у нашому світлому майбутньому всі гарно говорили рідною мовою.

Коли я запитую про суржик Діму Зезюліна з гурту Latexfauna, який зробив його фішкою свого гурту, він бере паузу на годину та повертається з найбільш детальним коментарем, який я колись отримував. Та повноцінну презентацію з прикладами з пісень Latexfauna доводиться звести до цього абзацу:

– Хочете чи не хочете, але суржик – це мова реалізму, – пише Зезюлін. – Якщо ви створюєте культурний продукт у реалізмі, то ліричний герой або просто персонаж із центральної України чи Слобожанщини буде більш виразним і більш переконливим, якщо говоритиме суржиком. Більше того, суржик передає мовленнєві півтони, у той час як літературною мовою треба буде вжити більше слів для опису, аби наблизити реципієнта до правильного розуміння того, що хоче сказати автор. [...] Так, суржик почасти продукт русифікації, хоча багацько мовознавців наполягають на тому, що це діалект. Так, пройде час, і він можливо він вивітриться. Але нам треба жити зараз і споживати культурні продукти сьогодення. Правда, не продукти їбаної русні.

Раміл підсумовує по-своєму:

«Прочитав у твіттері, шо суржик – це виїбана руська мова. Тому і треба нею розмовляти, шоб ця мова була виїбана».

Альбом «Зембонджу» відкрив для «Курган & Agregat» новий, більш зрілий етап творчості.

У середині 2010-х хлопці порвали український YouTube зі знятими на телефон кліпами та рефренами «Не хочеш, ну і пиздуй» та «Сєльська драка, біти-кастєти», а також скетчами серії «Осторожно, довбойоби!». Та в новому альбомі вони перейшли до тем на зразок обсесивно-компульсивного розладу та «комплєксів із дєтства», а в треку «Ретузікі» з Latexfauna іронізували зі снобського ставлення до музики. За нове для гурту звучання своєю чергою відповідав продюсер «Сир», із яким хлопці до того робили, наприклад, Gabeli.

Курган & Agregat feat. Latexfauna – Retuziki

У розмовах з Амілем і Рамілем я кілька разів запитую про цей шлях від перших вірусних хітів до мільйона прослуховувань на Spotify за рік, прем’єри фільму на Венеційському кінофестивалі та активної волонтерської діяльності. Близнюки щоразу переводять хід розмови на іншу тему, але під час розмови з Амілем у серпні помічаю, що він зміг підібрати слова.

– Це, може, збоку кажеться, шо це прямо якийсь шлях був… А в нас не було такого осознанія. Ну да, ми чувствували, шо по-другому пишем пісні, по-другому знімаєм відоси, якось міняємся. Но, коли дивишся на себе, то понімаєш, шо це просто добавляється опит. А ти ж сам не міняєшся, нема відчуття, шо ти якийсь шлях пройшов. Ти просто робиш то, шо хочеш, шо тобі цікаво робить самому. Не для якогось хайпа, не для тренду, а просто, шоб було смішно тобі й твоїй аудиторії.

Під час перших розмов у квітні брати Насірови розповідають, що навіть не думають про відновлення творчості. «От ти собі щас представляєш життя після війни? – каже Раміл. – Мені важко уявити, шо ми вернулись в Харьков, в український Харків. Не знаю, який він зараз. Те, шо фотографії чи відео передають – це таке. Це нада приїхать і побачить. Сєвєрна Салтовка – це ж полностью зруйнували. Жека там був недавно, каже, шо ні собак живих, ні людей там немає. Постапокаліпсис».

«Вобщє не думаєм про музику зараз, – погоджується Аміл. – Я не можу настроїться даже пісні послухать. У відосіках якийсь Kalush чи «Океан Ельзи» попадається, а так шоб сісти, зайти в iTunes, найти пєсню і послухать – такого не було». У наступній розмові він продовжує: «60 днів я не слухав музику, а тоді побачив відео SadSvit про «Азов» у Маріуполі під пісню «Касета» – і мене воно в совокупності з відєо так зацепило… Я просто бачу на відєо не просто солдатів, я бачу імєнно воїнів, ну кіборги прямо. У такій ситуації оказались, але як вони улибаються, як б’ються. Це визиває гордість, шо ти живеш у країні з такими людьми».

Це доводить, що музика все-таки потрібна під час війни? Аміл каже, що не впевнений, тому що «Касету» написали ще до повномасштабного вторгнення. «Вона не про войну, але, коли началась война, всі начали бачить в ній [войну]. «Під звуки касет ми заснем», панімаєш, як усе помінялося? Война просто поміняла смисл пєсні».

Близнюки кажуть, що після 24 лютого почали інакше сприймати й свої попередні роботи. «Трупи в пакетах, Сініцин в «Кадєтах» з треку «4:20» – це ж тепер про то, шо руські відправляють малолєток [на війну], вони в пакетах уїзжають», – сміється Аміл. Знаходить ще один приклад: «А вся пєсня «Кєнт підарас» – це ж про людей, які на словах помагають, а на ділі – фіг. Це там Шольц, Макрон, Ердоган уже потихеньку в ту ж сторону направляється».

Курган & Agregat – Параноя

Запитую, чи інакше вони сприймають тепер трек «Параноя» та його приспів «Каждий день борьба, це чєловєчєська судьба». Аміл відповідає, що насправді це пісня про його обсесивно-компульсивний розлад: «Це така болєзнь, як у мене в принципі: триста разів треба перевірять, чи закрив двері; єслі не закрию, случиться шось погане. Або, напрімєр, я не міняв собі карточку з 3G на 4G – просто, шоб нічого не случилось». Після паузи додає: «А потом сиджу в квітні і думаю: «Ну шо ще гірше може случиться? Вже й так война в країні, ти утік зі свого дома. І я поняв, шо треба начинать бороться з цим».

Утім, якщо у квітні хлопці не могли думати про повернення до творчості, то у вересні розповідають, що з’явилися перші ідеї нового матеріалу. «Почали вже трішки думати про музику, – розповідає Раміл улітку. – Ми ж на що зараз живемо: завдяки альбому «Зембонджу» нам приходять гроші зі стримінгів. Це, умовно, 200 баксів на місяць на одного. Але щомісяця воно падає, бо не випускаємо нічого нового. Тому ми почали думати, що і для цього теж потрібно зробити якийсь новий матеріал. Будемо думати, як це краще зробити та про шо».

Окрім того, влітку Аміл і Раміл організували благодійний тур Україною з комедійною програмою «Деганські історії» за участі МС Сварка, завдяки цьому зібрали кошти на три автобуси, дрон і тепловізор, а також закрили збір на снайперську гвинтівку. Нещодавно близнюки анонсували перший після 24 лютого виступ із Женею Володченком: «Курган» має приєднатися до їхньої комедійної програми «Деганські історії» 18 грудня в Харкові. «Сподіваюсь, мене відпустять в увал [звільнення]», – роблять уточнення про військового Володченка на афіші.

– Виступити з такою програмою й таким складом ми планували ще навесні, але [росіяни] зіпсували наші плани. І ось через більш ніж дев’ять місяців ми готові спробувати організувати цей виступ! І звичайно ж, шо це повинно статися спочатку саме в цьому місті! – пише Аміл.

Редактор: Ярослав Друзюк

Коректорка: Вероніка Пономаренко

Ілюстрації та верстка: Анастасія Граб