Архітектор Флоріан Юрʼєв на схилі років разом з активістами-однодумцями зі спільноти Save Kyiv Modernism намагався відстояти свій витвір – будівлю Українського інституту науково-технічної експертизи на Либідській площі, відому як «Літаюча тарілка». Протистояння із забудовником Вагіфом Алієвим, який зводив за будівлею УкрІНТЕІ торговельний центр Ocean Mall і хотів інтегрувати в нього «Тарілку», тривало з 2017 року.

Восени 2021 року після тривалої хвороби Флоріан Юрʼєв помер. Будівництво Ocean Mall продовжувалося. І до останнього не було зрозуміло, який вигляд матиме ця споруда та наскільки вона нашкодить «Тарілці». Тільки повномасштабне вторгнення зупинило будівельні роботи, хоч і навряд чи поставило крапку в цій історії.

Режисер Олексій Радинський, який не залишився осторонь боротьби за спадщину модернізму, зняв про це фільм – «Нескінченність за Флоріаном». Міжнародна премʼєра стрічки відбулася цього року на фестивалі в Роттердамі, а українська – на вікенді «Надзвичайний стан» від Docudays UA. Поговорили з режисером про роботу над фільмом, захист модерністської архітектури та розвиток міста.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Олексій Радинський

режисер фільму «Нескінченність за Флоріаном»

Флоріан Юр’єв

Ярослав Друзюк: Це велика журналістська й режисерська удача – знайти ідеального героя, людину, навколо якої можна побудувати історію. Коли ти зрозумів, що Флоріан Юр’єв – це така людина?

– Я зрозумів, що Флоріан Юр’єв – це людина-всесвіт задовго до того, як почалася робота над фільмом. Я познайомився з Флоріаном Іллічем десять років тому. Це був 2012 рік, тоді сталася одна з попередніх спроб рейдерського захоплення ансамблю «Літаючої тарілки». Ця спроба була досить кволою, у порівнянні з тим, що сталося потім. Але спільнота вже тоді почала реагувати, хоча вона й була дуже маленька.

Спроба «віджати» «Тарілку» тоді закінчилася нічим. Але весною 2012 року ми вийшли на зв’язок із Флоріаном Іллічем, зустрілися з ним для невеличкого інтерв’ю. Він розповів, що, крім архітектури, живопису та всього іншого, у молодості займався експериментальними фільмами, які вважав втраченими. Мене це дуже зацікавило, я з того часу періодично намагався вийти з ним знову на зв’язок, не залишаючи надію, що ці плівки знайдуться. У результаті цей незавершений фільм таки знайшовся, Флоріан Ілліч нам дозволив робити з ним усе, що захочемо. І ми потім використали його у фільмі.

Отже, цікавість до явища повоєнного модернізму в Києві та до Флоріана Ілліча як до однієї з його ключових фігур була в мене довго. А у 2017 році почалася історія з реконструкцією «Літаючі тарілки» під торговельний центр, піднявся інформаційний галас. Спочатку в цьому комплексі [будівлі УкрІНТЕІ] пообіцяли зробити так званий «Музей науки». Довго було незрозуміло, що це має бути за музей. Але в якийсь момент стало ясно, що ніякий це не Музей науки, а просто таке місце, де батьки можуть залишати своїх дітей погратися під час походу в торговельний центр.

Восени 2017 року в «Літаючій тарілці» організували бієнале сучасного мистецтва. Важливою подією стала лекція Флоріана Ілліча в залі «Тарілки» в межах бієнале, яка поступово переросла в громадське обговорення у форматі класичного київського срачу – у хорошому сенсі. Там зійшлися люди, які представляли різні групи інтересів: хтось напряму представляв інтереси забудовника, хтось представляв чи удавав, що представляє, інтереси громади, хтось представляв інтереси Музею науки. І от на сцені «Тарілки» за присутності Флоріана Ілліча все це скупчення інтересів якось стало явним і почало розплутуватися.

Ми тоді ще не знали, що ми знімаємо документальний фільм, ми просто займалися документацією процесу. Ми так працюємо, що наперед не знаємо, з чого вийде фільм, а з чого – ні, але за деякими речами необхідно спостерігати.

Ти маєш рацію, що Флоріан Ілліч виявився ідеальним героєм, але я не знаю, чи тут слово «герой» або «персонаж» доречно, тому що однією з ідей фільму було просто дати йому слово та простір для висловлювання – те, чого в нього, як не дивно, не було до дуже недавнього часу. Флоріан Ілліч був дуже маловідомою та практично забутою людиною. І наша функція була в тому, щоби самоусунутись і дати йому можливість висловитися.

Друзюк: Як ти працював із балансом – між тим, щоби дати Флоріану Іллічу слово, і тим, щоби ти як документаліст занадто не закохувався у свого героя?

– Це дуже важлива частина процесу – не захопитися героєм занадто, але водночас дати глядачам хоча би трішки закохатися в нього. У випадку Флоріана Ілліча, з одного боку, це було досить складно. А з іншого боку, це ж не зовсім фільм-портрет, хоча в нього є елементи фільму-портрета.

Насправді це частково фільм про суспільство, про певний період у нашій нещодавній історії – кінець 2010-х років. Ми намагалися балансувати між жанрами фільму-портрета та соціальною документалістикою. Я сподіваюся, що це вдалося. Коли чую коментарі від глядачів, що навіть у цьому повнометражному фільмі їм було недостатньо особистості Флоріана Ілліча, то розумію, що це дуже добре. Бо краще залишити людей із почуттям нестачі, ніж із почуттям, що головного героя було забагато.

Друзюк: Я розумію, що Флоріан Ілліч помер уже після завершення знімань, але однаково цей фільм тепер сприйматиметься як фільм його пам’яті. Чи ти сам інакше сприймаєш фільм після смерті Флоріана, чи починаєш його бачити як фільм-присвяту?

– Звичайно, це неминуче, коли виходить фільм про людину, яка щойно пішла з життя. Але, в принципі, довгий час під час знімань і у Флоріана, і в нас усіх було розуміння, що він смертельно хворий, що він помирає. І у фільмі це теж зображено. Дуже багато наших розмов із ним були присвячені питанню завершення життя, підготовки до смерті.

Друзюк: І він із гумором до цього ставився. Оці його постійні репліки, що він настільки вредний, що ще продовжуватиме жити.

– Його унікальність, його воля до життя, попри його філософське ставлення та начебто готовність до смерті, проявилася в тому, що він здивував усіх лікарів, проживши на кілька років довше, ніж вони прогнозували. Йому сказали, що він помре за місяць, а він прожив ще три роки. Лікарі відмовилися це коментувати, тому що, за їхніми прогнозами, це було неможливо.

Приблизно останні три роки знімання ми знали про його діагноз. Ми знали, що в будь-який момент він може померти, і він про це знав. І це також стало його частиною життя. Але тема смерті стала однією із сюжетних ліній фільму. Вийшов фільм про людину, яка завершує своє життя свідомо.

Друзюк: Цікаво, чи, на твій погляд, помирає разом із Флоріаном Київ [цієї епохи]? Він був живим свідком епохи, повʼязаної з модернізмом.

– Не знаю, я в цьому не впевнений. Насправді Флоріан Юр’єв більшість свого життя в Києві провів у досить самоізольованому, відлюдному житті. За винятком останніх кількох років його життя практично ніхто ним не цікавився, лише дуже вузькі кола людей.

Я думаю, що історичний Київ помирає не зі смертю Флоріана Юр’єва, а швидше з діяльністю [забудовника, який стояв за спробою реконструкції «Тарілки»] Вагіфа Алієва й таких людей, як він. Цей процес триває вже дуже довго, але ніяк він [історичний Київ] не помре, дуже важко його вбити.

Мені здається, що після того, як Флоріан Юр’єв пішов із життя, відбувається процес відкриття невідомого раніше, забутого Києва, київської історії. Цей процес почався раніше [ніж почалися знімання фільму], деякі речі ми встигли задокументувати. І не лише ми. Я та наша група [«Кінотрон»] – далеко не єдині, хто долучився до цього процесу. Велику роботу встиг зробити [архітектор і дослідник архітектури модернізму] Олексій Биков, теж один із героїв нашого фільму. За останні десять років він зібрав феноменальну кількість матеріалу про ще живих на той час архітекторів повоєнного модернізму в Києві.

І з відходом Флоріана Ілліча, мені здається, нічого не закінчується. Можливо, навіть навпаки – звернуть більшу увагу на тих [архітекторів модернізму], які ще живі. Ми ж знаємо про якісь найбільш яскраві та відомі зразки модернізму в Києві. Але вбити спадщину модернізму дуже складно ще й тому, що його дуже багато встигли побудувати, над цим працювали багато людей. Зараз великої частини з них уже немає, але велика залишається. Думаю, рано ще ховати цю історію.

«Тарілка» проти «підступної влади грошей»

Олена Панченко: На українській прем’єрі фільму ви казали, що для вас архітектура модернізму залишається під пильною увагою. Чи означає це, що можна далі від вас чекати фільму про «Квіти України» чи про «Дитячий світ», наприклад?

– Я продовжую цим цікавитися. Але я би хотів зараз все-таки перемикнутися на іншу тематику кіно. Утім, я ж не один такий. На щастя, я не можу цю тему монополізувати. Про «Квіти України», я знаю, робиться фільм, я дуже сподіваюся, що його завершать.

Також готується фільм, який почався з кінопроєкту Олексія Бикова, з його архіву, який він збирав багато років у спілкуванні з архітекторами Києва. Потім це переросло в проєкт фільму під назвою «Побудувати місто», над яким разом з Олексієм Биковим працюють режисери Роман Бондарчук і Вадим Ільков. Цей фільм теж уже створюється багато років. Частина знімань нашого фільму [«Нескінченність за Флоріаном»], які ми робили за участю Олексія, одночасно відбувалися зніманнями фільму «Побудувати місто». Підозрюю, що деякі епізоди нашого фільму ми побачимо в ньому, тільки з іншого ракурсу та в іншій інтерпретації.

Я знаю, що цей фільм знятий. Зараз просто всім трошки не до того [щоб завершити постпродакшн]. Але я на цей фільм дуже чекаю, за кожної нагоди нагадую про те, що не я один, і намагаюся стимулювати його авторів, щоби вони його швидше доробили.

Ярослав Друзюк: Ти вже згадав про спільноту Save Kyiv Modernism, яка обʼєдналася для захисту «Тарілки». Фільм же не тільки про «Тарілку», а й про активістський рух, який став на захист цієї спадщини. Наскільки важливою була мета для фільму – показати розвиток цієї активної спільноти в місті? Ще років десять тому важко було би уявити, щоб до неї приєдналось, по-перше, стільки людей, по-друге, людей, які на якомусь рівні ухвалюють рішення: й архітектори, й урбаністи, і люди з громадських організацій.

– Добре, якщо це видно, бо, мені здається, фільм якраз цю історію не дуже показує. Усе-таки фільм будується навколо Флоріана Ілліча. Хоча, в принципі, і кампанія за захист «Тарілки» будувалася навколо Флоріана Ілліча. У ній залучили багато людей, які робили важливу, але невидиму роботу, яку в кіно складно відобразити. Можна, звісно, показати написання листів, але це був би зовсім інший фільм. Це така марудна волонтерська антизабудовна робота. Вона іноді може мати яскравий характер, якщо відбуваються якісь фізичні конфлікти. Але в нашому випадку цього всього не було, лише досить нудні паперові справи. Ми довго думали, як це показати в фільмі. У результаті там цього майже немає.

Але ключовим у цій кампанії [на захист будівлі] було те, що Флоріан Ілліч разом із колегами-архітекторами із Save Kyiv Modernism розробив концепцію реновації комплексу. Тобто вже у своєму похилому віці Флоріан Ілліч запропонував нову візію для цієї будівлі, і цю візію розробили до найдрібніших деталей його юні колеги. Роботу над цим проєктом ми показуємо у фільмі, хоч і пунктирно.

І досі проєкт, запропонований Флоріаном Іллічем і розроблений Save Kyiv Modernism, – це єдиний проєкт того, що робити з будівлею. Досі жодна інша сторона процесу не відповіла на запитання, що відбуватиметься всередині й назовні: ані орендатори «Тарілки» й забудовники Ocean Mall, ані Міністерство освіти та науки, ані місто. Ну про КМДА я мовчу взагалі.

Зображення: Save Kyiv Modernism

Панченко: Але ж там був проєкт реставрації «Тарілки» від архітектора Віталія Молочка, який нібито підтримало Міністерство освіти й науки та який нібито збиралися реалізовувати?

– Залежить, що розуміємо під проєктом. Насправді таких «проєктів» було кілька, але, наскільки я розумію, це не проєкти, а рендери. Спочатку планували створювати в цій будівлі Музей науки, про це вже не йдеться – цей музей потім відкрився на ВДНГ. Був ще рендер, який фігурує у фільмі, відповідно до якого «Літаюча тарілка» мала бути покрита таким блискучим металом. Таких рендерів фасаду насправді з’являлося дуже багато різних.

Варіанти екстерʼєру Ocean Mall і «Літаючої тарілки», пропоновані девелопером

Але під проєктом ми все-таки маємо на увазі повне концептуальне та функціональне рішення. Рендерів фасаду можна робити багато, але на запитання, що буде всередині, відповіді абсолютно не було. І коли вже під час спілкування [із забудовником] методом сократичного опитування ми намагалися з’ясувати, а що ж там збираються зробити, то ставало очевидно, чому вони цього не говорять. Просто це мала бути вхідна група в shopping mall. У якийсь момент про це перестали говорити вголос, тому що це надто одіозна ідея, про яку краще не говорити, а просто намагатися по-тихому реалізувати.

Насправді я не хочу створювати зайвого оптимізму [навколо майбутнього «Тарілки»], попри те, що фільм закінчується начебто добре. Зараз, з одного боку, ситуація на паузі, з іншого – немає ніяких підстав думати, що зміниться загальний підхід до використання таких об’єктів у Києві, до міського простору.

Візуалізації концепції реставрації інтерʼєру «Літаючої тарілки» від Віталія Молочка. Зображення: «КАПІТЕЛ СТОУН»

Друзюк: Навіть попри надання будівлі статусу пам’ятки [архітектури].

– Надання статусу, я думаю, все-таки ускладнило життя забудовнику. Хоча ми знаємо, що цей статус небагато важить.

Зараз найбільше питання – це питання власності компанії [«Альдо»], яка орендує «Тарілку» та яка будує Ocean Mall. Усі знають, що ця компанія належить або, можливо, уже належала Вагіфу Алієву, який є громадянином РФ. Востаннє згадка про нього в медіа була на початку березня, коли з’явилася інформація про його затримання СБУ. З того часу інформації про нього нуль. Але, зрозуміло, що активи Вагіфа Алієва в Україні можуть підлягати націоналізації. Найімовірніше, його бізнес-імперія не матиме майбутнього в Києві. Але є великі сумніви, що люди, які можуть отримати його об’єкти, матимуть благородніші плани.

Друзюк: Розумію, що невдячна справа – давати прогнози. Але чи вважаєш ти, що замороження ситуації з Ocean Mall – зараз найбільш імовірний сценарій?

– Я вважаю, що замороження будівництва Ocean Mall – це найпозитивніший сценарій. Не хочу оцінювати, наскільки він імовірний. Але навіть якщо не брати до уваги його близькість до «Тарілки», якщо уявити, що просто будується такий мегамол в центрі міста, звичайно, будівництво треба як мінімум заморозити, а як максимум – демонтувати, не добудовуючи.

Ви, мабуть, більше розбираєтеся в урбаністиці та можете підтвердити або не погодитися, що, згідно з хорошими взірцями розвитку сучасного міста, таких мегамолів у центрі не повинно бути. Звичайно, було би занадто амбітно сподіватися на демонтаж цієї споруди або її перепрофілювання на щось інше. Але було би непогано, якби її не завершили. Вона створить значно менше шкоди для міста та для містян у такому вигляді, як зараз, ніж якщо вона буде добудована, і туди хлине весь цей потік людей.

Панченко: Ви маєте рацію, що мегамолу й не місце там, але місто розвивається, це неминучий процес – воно забудовується, ущільнюється, цього не можна уникнути. Подобається нам це чи ні, але поряд із «Тарілкою» рано чи пізно щось би виросло. Запитання в тому – що та наскільки воно їй заважає.

– Для мене, як не дивно, навіть важливіше запитання не в тому, що заважає «Тарілці», а що заважає місту розвиватися [у правильному напрямі]. Місто може розвиватися як завгодно, далеко не єдиним шляхом розвитку міста є покриття житловими комплексами та мегамолами. Наскільки я знаю, мегамоли все-таки мають розташовуватися якомога далі від центру міста.

Панченко: Повертаючись до фільму, коли ми з вами спілкувалися про долю «Тарілки», я, чесно кажучи, сприймала вас більше як активіста, який захищає модернізм, ніж як режисера та митця. Виходить, ви виступали в цих обох ролях одночасно – як активіст і як митець. От де ви для себе проводили межу між ними?

– Я не впевнений, що я її проводив. Я займаюся документальним кіно, а це такий жанр, який не у вакуумі, як деякі інші форми мистецтва. Документальне кіно може втручатися в ті речі, які зображує. Я досить помірковано ставлюсь до ідеї документального кіно як активізму, але те документальне кіно, яким я займаюся, пов’язане або зі спостереженням за певними суспільними процесами, або іноді зі втручанням у деякі суспільні процеси. За родом діяльності я – режисер, архітектура – це моє захоплення, а міські рухи та низові ініціативи – це частина мого життя як громадянина. І фільми, які я роблю, теж у чомусь є громадянськими фільмами, тобто виразами громадянської позиції.

Я думаю, що громадським активістам варто намагатися робити те, що вони вміють найкраще. Це велика проблема, що дуже часто активісти – і це тільки заслуговує на пошану – змушені займатися тим, що вони не вміють. Звичайні містяни та містянки поставлені в ситуацію, коли мають працювати юристами, захищаючи свій життєвий простір від захоплення. Тоді як на протилежній стороні цієї барикади перебувають люди, для яких віджимання простору є роботою, за яку вони отримують гроші. У них є на це цілий робочий день і вони роблять ту роботу, яку вміють.

Оскільки я, грубо кажучи, займатися блокування будівельних майданчиків не вмію і в юридичних питаннях не шарю, то я вирішив робити те, що вмію – так, щоби це було внеском у загальну справу теж.

Друзюк: Є ця відома фраза: пролиття світла – це найкраща дезінфекція.

– Велика робота [для захисту «Тарілки»] зроблена в медійному полі. І цей фільм – уже ретроперспективний погляд. Ми чудово розуміємо, що документальні фільми, як наш, дуже рідко мають безпосередній вплив на процеси, які відбуваються в нашому місті. У нас влада здатна ігнорувати популярні розслідування, які набирають величезну кількість переглядів, що вже казати про авторське документальне кіно? Але, знову ж таки, робота з цим фільмом була частиною більшого процесу, іншою його частиною була медійна робота, пов’язана зі створенням розголосу [навколо спроби спотворити «Тарілку»].

Де ще можна буде переглянути стрічку

Олена Панченко: Щодо фестивального життя вашого фільму: зрозуміло, що зараз за кордоном цікавість до України й усього, що пов’язане з Україною, підвищена, але здебільшого публіка на Заході очікує фільми про війну. Як зараз сприймали ваш фільм, який на іншу тему?

– Дійсно, це велика проблема зараз. Я бачу ознаки того, що принаймні фестивальна індустрія починає зводити українську тематику до теми війни. Це, як на мене, виконання повістки агресора, бо звести Україну до теми війни – це одна з цілей Росії. А в нас за останні роки дуже багато вийшло фільмів не лише про війну. Але, на щастя, далеко не всі фестивалі так роблять.

Світова прем’єра нашого фільму відбулася до [повномасштабного] вторгнення, у січні на Роттердамському фестивалі. І починаючи зі світової прем’єри та потім, на інших фестивалях, я зрозумів, що ця тема – маю на увазі необмежену та досить хамську владу девелоперів – не є локальною. Це начебто специфічно київська історія, але насправді глядачі дуже часто реагують у дусі: «Так, це проблема, яка в нашому місті теж є». Це дійсно глобальна проблема.

Так, після Роттердамського фестивалю в канадському виданні про кіно вийшла рецензія, із якої я дуже сміявся. У ній ішлося про те, що мешканцям Монреаля цей фільм буде дуже близький, бо «ми всі знаємо, у якому жахливому місті ми живемо, тут знищують архітектуру, будують якийсь зашквар, що ми вже не знаємо, як це терпіти далі; а тепер ми розуміємо, що в інших країнах теж є така проблема». Я кілька років тому був у Монреалі. І я розумію, що люди можуть бути фрустровані тим, як там розвиваються деякі речі в їхньому місті, але, мабуть, вони просто не були в Києві, і їм немає з чим порівняти.

Ярослав Друзюк: Зрозуміло, що ви з документальним кіно працюєте на своїх окремих майданчиках. Але я не впевнений, що, наприклад, міський голова Віталій Кличко встиг подивитися ваш фільм на фестивалі Docudays UA. Чи буде в нього можливість ще його подивитися на окремому показі в Києві, чи, можливо, в обмеженому прокаті?

– У Кличка такої можливості не буде, бо я сумніваюся, що його рівень розвитку це дозволить…

Друзюк: Головне ж – дати цю можливість.

– Сподіваюсь, усі, хто має бажання, зможуть побачити цей фільм у прокаті. Я ще не можу сказати, коли це буде, сподіваюся, що в наступному році. Тільки в цьому році відбулися світова й українська прем’єри фільму, зараз ще триває фестивальний цикл, який продовжиться в наступному році. По-хорошому треба дочекатися його завершення, щоби випустити фільм у прокат, але, можливо, ми цього робити не будемо. Сподіваюся, у наступному році, коли дасть змогу ситуація, він щонайменше вийде в прокат у Києві, а, можливо, і в інших містах теж.

Друзюк: Знаю, що CurrentTime є партнерами фільму, чи означає це, що життя на стримінгах буде на CurrentTime? Чи це ще не визначено?

– CurrentTime – асоційовані продюсери, тобто це не означає, що стримінг буде саме там. CurrentTime – це телеканал, на певних територіях вони мають право показувати цей фільм у своєму телеефірі. Імовірно, телевізійна прем’єра, у нашому регіоні принаймні, відбудеться на каналі CurrentTime. Але щодо онлайн-релізу поки що таких планів немає, онлайн-реліз – це останній етап уже в поширенні фільму після прокату, після телевізійної прем’єри…

Друзюк: На телеканалі «Київ» ти маєш на увазі? [сміється]

– Сподіваюсь, усе-таки невдовзі завершиться перебування Віталія Кличка на посаді мера, і тоді, можливо, ми й на каналі «Київ» зможемо показати наш фільм.

Друзюк: Маю останнє запитання з розряду «без надії сподіваюсь»: думаю, що ти не скажеш, але мушу запитати. На обговоренні фільму після української премʼєри ти казав, що пан Флоріан дав одне правлення щодо фільму. Чи можеш ти озвучити його?

– На жаль, я не можу його озвучити, тому що це було його прохання. Він не захотів, щоби це оприлюднювалося. Я можу тільки сказати, що це стосувалося його ув’язнення в таборах на початку 50-х років. І його можна зрозуміти.

Авторка: Олена Панченко 

РЕДАКТОР: Ярослав Друзюк

КОРЕКТОРКА: Ніка Пономаренко

ВЕРСТКА і колаж: Анастасія Граб