Наталка Ворожбит – драматургиня, сценаристка та режисерка, авторка сценаріїв для «Кіборгів» і «Дикого поля», шоуранерка телесеріалу «Спіймати Кайдаша». Її дебютна в ролі режисерки стрічка «Погані дороги», знята на основі її ж пʼєси, зараз розповідає світу про війну в Україні. Її другий повний метр «Демони» за ще однією її пʼєсою, на тему відносин України та Росії, вдалося дозняти вже після початку повномасштабного вторгнення РФ і смерті виконавиці головної ролі Руслани Писанки, він має вийти вже в наступному році.

Редакторка The Village Україна Олена Панченко поговорила з Наталкою Ворожбит про особисте переживання війни та виїзд із рідного Києва після 24 лютого, про зйомки «Демонів», про українське кіно на тему війни, про премʼєру вистави «Зерносховище», про подорожі на схід України у 2014 році й зараз.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Про особисте переживання війни

– Ми з вами планували зустрітися ще 10 жовтня. Але тоді не зустрілися. У той день багато киян згадали, що їхня примарна безпека дуже крихка. Можете згадати той день? Що ви робили, що відчували?

– Це було дивне відчуття. Я ж 25 лютого виїхала спочатку до Львова на три тижні, з донькою, з мамою, з котом, а потім усередині березня – до Австрії. Там я провела приблизно чотири місяці та повернулася до Києва на початку липня. Тоді мало що нагадувало те, що відбувалося в березні-квітні. І в мене було відчуття неповноцінності, що я цей досвід не пережила зовсім.

Зранку 10 жовтня я збирала доньку до школи, вона навчалася офлайн і мала йти на заняття. Але вона проспала, тому ми трішки пізніше виходили. І вона вже була на порозі, коли ми почули перші удари. Сказати, що було страшно, не можу. Але був такий «адреналінчик». Ми пішли в паркінг, ходили, слухали людей. Це було цікаве та дивне дослідження.

Пізніше, коли ми розмовляли з донькою, вона сказала: «Як я рада, що мала такий маленький, але цей досвід». Напевно, люди в якомусь сенсі вже збочені. Якщо ти не сидів у паркінгу та не чув вибухи, то ти якийсь несправжній українець. От ми цей досвід трохи пережили. Полякалися-поховалися.

Я насправді боюся насамперед за доньку. У нас були дозйомки фільму, і я її відправила до друзів за кордон, щоби не думати про це, не відвертатися, і мені стало набагато спокійніше.

Напевно, люди в якомусь сенсі вже збочені. Якщо ти не сидів у паркінгу та не чув вибухи, то ти якийсь несправжній українець

– Але збираєтеся залишатися в Києві вже?

– Так. Але в мене 24 лютого брали багато інтервʼю. Я сиділа на дачі із запасами, я готувалася, я знала, що так і буде. І я всім казала, що я звідти нікуди не поїду. А наступного дня поїхала. Тому, коли я зараз кажу «так», це нічого не означає, тому що я не знаю, що буде, якщо я відчую більш конкретну загрозу.

– З 24 лютого українцям довелося ухвалювати багато рішень про подальше життя. Одне з них – поїхати шукати безпечне місце чи залишитися. Як вам далося це рішення?

– За пʼять хвилин. 25 лютого ми поїхали купувати якісь продукти, ліки. Потім я прочитала в Сашка Мехеда, що його будинку в Гостомелі вже немає, а моя подруга сказала, що вже не може виїхати з Борисполя з дитиною, бо не випускають. Це все так швидко відбувалося. Я уявила собі найстрашніше, що туди, де ми перебуваємо, прийдуть росіяни, що буде окупація. У мене гарна уява. Тому я швидко ухвалила це рішення та просто сказала: «Ми їдемо».

Зі Львова я поїхала, бо ми жили в друзів, і нам не було що робити. Ти не можеш працювати, сидиш, мов на якомусь вокзалі, чогось чекаєш і не знаєш, чого. У Відні мені запропонували резиденцію, я подумала, що в цьому є якийсь сенс: я зможу працювати, писати, розповідати, дитина якийсь новий досвід отримає, піде в німецьку школу. Так у принципі й сталося.

Так само й поверталася я [до України], чесно кажучи, на кілька тижнів. Думала, повернуся, а потім поїду. Але коли я повернулася, зрозуміла, що не хочу нікуди їхати, що вдома так добре, що це був ніби якийсь дурний сон і нікуди не хочеться.

Про тексти та кіно

– За весь цей час ви щось написали чи намагалися написати?

– Я би добровільно нічого не написала, скажу чесно. Але я приймала якісь замовлення, був підвищений інтерес. Кілька театрів замовили в мене пʼєси, також замовляли статті, якісь тексти. Через те, що я комусь обіцяла, я себе змушувала писати, хоча ніякого натхнення та бажання немає. Якесь вигорання – не знаєш, на чому зосередитись. Відрефлексувати не вдається, ти тільки можеш фіксувати свій поточний стан, дуже важко відсторонитися й охопити якісь тенденції. Хоча зараз уже якісь речі я помічаю, щось складається в загальну картинку. А все, що писалося в перші місяці, – це фіксація того, що відбувається. Це, мабуть, теж дуже важливо.

Я навіть зняла короткий метр у Відні [стрічка Are You Ok?, премʼєра якої відбулася на фестивалі в Локарно – ред.]. Його теж у мене замовили. І я дуже рада, що не марнувала час, хоч щось робила.

– Пʼєси теж замовляли на тему війни?

– Звісно, ніхто нічого іншого не хоче від українського драматурга. Усі хочуть на тему війни, яка тут, про яку я пишу вісім років, про яку я знімаю. І знову, і знову, і знову. Мені важко знайти ресурс і знову повертатися до цієї теми, яка для них стала новою, а для нас існує уже стільки років.

– Після «Поганих доріг» ви казали, що хочете закрити для себе цю тему. Чи зараз так думаєте? Чи можливо взагалі про щось інше писати, знімати та ставити?

– Можна спробувати, але, мабуть, не вийде просто. Усі тексти моїх колег, які я читаю останнім часом, цьому присвячені. Ніхто не може писати про щось інше. Війна переважає. Навіть якщо це про кохання – то це буде повʼязано із тим, що відбувається. Просто треба це прийняти як даність. Не звільнимося ми поки що від цієї теми, на жаль. Хоча за вісім років було достатньо написано та знято [про війну]. Здавалося, що можна зробити хоча б якусь паузу і на якісь інші теми поговорити. Але, бачите, не вийшло.

Ніхто нічого іншого не хоче від українського драматурга. Усі хочуть на тему війни

– Якщо порівняти «Кіборгів», сценарій до яких ви писали, і «Погані дороги», які спочатку були пʼєсою, а потім стали вашим дебютним фільмом як режисерки, – це дуже різні тексти. «Кіборги» – про героїзм і пафос, «Погані дороги» – уже не чорно-білі, це глибший матеріал. Яким може бути кіно чи театр про війну зараз, коли на нас летять російські ракети? Ми знову повернемося до пафосу?

– Складне запитання. Дійсно зараз суспільство більше потребує «Кіборгів». І хоча я розуміла, що «Кіборги» – для певної аудиторії, для українців, для того, щоб віддати шану українським воїнам, але в мене була внутрішня потреба світ робити не чорно-білим, мені потрібно було намагатися зрозуміти ту сторону, її мотивацію.

Як драматург я повинна поставити себе в різні ситуації: якби я там народилася, якою би я була? Якби я дивилася російське телебачення, можливо, я була би такою самою? Мені було важливо це досліджувати. Зараз мені це нецікаво та неважливо досліджувати. Я цю тему закрила. Для мене зараз фарби в основному чорно-білі.

Хоча, коли я починаю писати, то, звісно, у мені прокидається бажання відшукати відтінки. Можливо, мені взагалі не варто зараз писати. Бо ці відтінки можуть зараз нашкодити. Європа очікує наших текстів, а ми повинні їх переконати, що ми маємо рацію. Бо правда дійсно на нашому боці. І якщо ми почнемо розбиратися в наших внутрішніх проблемах завдяки цим фільмам і виставам, вони можуть по-іншому це потрактувати.

– Тобто зараз маємо займатися такою культурною дипломатією?

– Типу того. Але якщо ти чесний, це дуже важко робити. Важко бути чорно-білим.

– Чи зараз, на ваш погляд, час в ігровому кіно працювати з трагедіями, які ми нещодавно пережили? Коли анонсували фільм про Бучу та показали трейлер, у кіноспільноті не зрозуміли, бо це схоже на спекуляції на темі трагедії.

– Мене свого часу звинувачували в спекуляції на темі Донецького аеропорту. Мені казали, що не на часі. Тому я не знаю, як до цього ставитися. Усе залежить від внутрішньої мотивації та виконання. Я впевнена, що можна й зараз зробити фільм про Бучу такий, що він буде справжній, чесний, на часі. А можна зробити таке, що залишиться тільки спекуляцією. Від творців залежить. Кожен випадок треба розглядати окремо.

Уявіть, що за вісім років ми би взагалі не робили фільмів про війну – бо не на часі, бо спекуляція й так далі. І що би ми зараз показували світу? Світ зараз дуже потребує дивитися наші фільми. Ті ж «Погані дороги» або «Атлантиду» дивляться, ніби це про те, що відбувається зараз, хоча це було знято колись. Багато чого завдяки цим фільмам починають розуміти. Ці фільми – як важливі свідчення. А уявіть, що би було, якби ми дослухалися, що це не на часі, й не робили б цього?

Але коли дивишся трейлер фільму про «Бучу», то це дійсно кров з очей. Це несмак, це не талановито, просто не віриш, що з цього щось вийде.

Я впевнена, що можна й зараз зробити фільм про Бучу такий, що він буде справжній, чесний, на часі

– Ви порівнюєте ситуацію з «Кіборгами», але ви, перш ніж їх писати, велику дослідницьку роботу проводили.

– Так, але, можливо, вони [творці фільму про Бучу – ред.] теж збиралися велику дослідницьку роботу проводити. Ми ж не знаємо. Якщо їх запитати, можливо, вони скажуть, що вже провели тисячу інтервʼю та планували ще тисячу провести. Я впевнена, що в них є відповідь на ці запитання. Нехай знімають. Якщо це жахливий продукт, він просто не залишиться в історії – і все. Шкода, звісно, якщо це робитиметься за державні кошти. Але заборонити робити ми ж теж не можемо.

– Про державні кошти: як відомо, наш кінематограф здебільшого існував коштом державного фінансування. Після початку повномасштабного вторгнення фінансування призупинилося. Що, на ваш погляд, чекає на наше кіно далі – у нас буде прогалина, коли ми певний час не зможемо нічого знімати? Чи ми знайдемо іншу модель існування, фінансування?

– Звісно, що не буде такого темпу розвитку, який був останні роки. Очевидно, через економічні проблеми, через конфлікти кіноспільноти з Держкіно, найімовірніше, грошей буде дуже мало і їх даватимуть «обраним». І це виглядає неоптимістично. Але, з іншого боку, зараз відкриті європейські інституції, можна шукати фінансування. Ми вже кілька разів пропітчилися в Польщі, Словаччині. У Польщі виграли грант на дозйомки та постпродакшн фільму.

– Це ви про «Демонів»?

– Так, у мене вчора [інтервʼю записувалося 14 листопада – ред.] був останній знімальний день. Ми зняли нарешті це кіно. Я не можу в це повірити, я абсолютно виснажена. Після смерті Руслани [Писанки, яка зіграла у фільмі головну роль] я думала, що я взагалі його не дознімаю.

– Я так розумію, що ви не встигли дозняти з Русланою кілька сцен. Як ви це вирішили?

– Якісь сцени я переписала. У нас була достатня кількість другорядних персонажів, які виконали функцію цих сцен без Руслани. Десь ми використали дублерку, це в масових сценах, де можна було просто зі спини її показати. Від якихось речей довелося відмовитися. Але в принципі ми зняли 90% сцен із нею. Щастя, що не 50%, тоді б це був провал. А так ми викрутилися, між крапельками.

– Цей фільм – алегорія на відносини України та Росії, головна героїня – пострадянська Україна, а головний герой – як Росія. Сценарій водночас заснований на вашій пʼєсі 2005 року. Чи якось ви переосмислили матеріал після початку війни у 2014 році, чи вже зараз, після 24 лютого?

– Я взагалі не думала, що колись повернуся до цього матеріалу. Це [продюсер] Юра Мінзянов запропонував мені податися з цією пʼєсою. Я тоді була настільки зайнята «Поганими дорогами», що просто погодилася. А потім, коли почала перечитувати текст, то трішки злякалась, бо він для мене був неактуальний тоді.

Ця метафора на стосунки України та Росії червоною ниткою проходить там. У пʼєсі це просто подано в легшій іронічній формі, бо це писалося у 2005 році. Я внесла певні зміни, звичайно, враховуючи сучасний контекст. А за останні вісім місяців я теж дещо змінила. Хтось із поляків читав і сказав: зараз так виходить зі сценарію, що ніби милі сваряться – тільки тішаться. Я задумалася та переосмислила фінал. Висловлювання, сподіваюся, буде ясніше.

Demony_Teaser from kristifilms on Vimeo.

Тизер стрічки «Демони»

– Розкажіть про роботу з Русланою, як вирішили її взяти на цю роль?

– Я багато пробувала, шукала, не хотіла брати відому акторку. У моєму першому фільмі мені сподобалося відкривати нові обличчя. І взагалі мені здавалося, що легше працювати з невідомими людьми. Але ми не могли знайти актрису – і все. Не було потрібної харизми, обсягу особистості. Ніхто не дотягував.

Я випадково подивилася інтервʼю Руслани, вона мене зачепила. Я сказала своїй кастинг-директорці Ользі Клименко її запросити, вона дуже здивувалася, бо ми не розглядали настільки медійних виконавців. У багатьох Руслана, як це не прикро, асоціюється з погодою та якимось телевізійними шоу. Але щось мене змусило зрадити свої принципи.

Вона прийшла на проби із запізненням на 40 хвилин, така вся «я не робитиму нічого, щоб сподобатись». Її дуже довго не запрошували зніматися в українському кіно. Вона була впевнена, що її не оберуть – «А значить, мені це не треба». З викликом прийшла. Але вона заповнила собою весь простір. Я трішки злякалася, бо вона – дійсно брила. Я потім ще пробувала інших акторок. Але не могла позбавитися відчуття, що треба брати саме її.

Коли ми з нею почали працювати, виявилося, що вона – як пластилін. Вона готова була на все, вона настільки віддано працювала, настільки була відкрита, самовіддана. Там, де ми її благали погодитися на дублерку, вона все робила сама. А час від часу це були дуже важкі зйомки. А ще вона в кадрі підстригла своє розкішне волосся.

Руслана жила цим фільмом. Я знаю, вона до останнього планувала завершити зйомки, її чоловік казав, що ще за три-чотири дні вона репетирувала останні сцени та вірила, що ми дознімемо кіно.

– Це був маркетинговий хід – приховувати, що вона в головній ролі?

– Так. Але не можна сказати, що ми в принципі багато про цей фільм говорили. Просто хотілося зробити сюрприз глядачам. Руслана там зовсім інша, нова. Я була впевнена, що після цього на неї посиплються пропозиції. Бо вона крута. Ми втратили дійсно велику акторку. Усі, так само як і я, боялися її запрошувати. Через медійність, через репутацію телезірки. А ми ж – серйозні, ми – артхаус, ми ж авторське кіно знімаємо. Насправді треба ризикувати. Тепер у мене вже нова фішка: я приглядаюся до медійних акторів, яких важко уявити собі в сучасному українському кіно.

– Коли можна чекати на премʼєру «Демонів»?

– Там достатньо складний постпродакшн. Фільм вийде в наступному році, але коли саме ми впораємося, ще не знаю.

– А як щодо інших ваших проєктів? Ви працювали над кількома серіалами, вони зараз заморозилися чи щось просувається?

– Один серіал дописується. «Наша Галя» – це про 90-ті, про книгарню. Перші пʼять місяців [повномасштабної війни] я нічого не писала. Потім у студії Film.UA, із якою я працюю над серіалом, сказали, що відновлюють сценарну роботу, я почала дописувати сценарій. Про зйомки ще, звісно, рано говорити, плануємо на наступний рік, але планування зараз нічого не варте.

Ще я написала мінісеріал «Зілля» на чотири серії за Ольгою Кобилянською. Сценарій готовий, але це досить дорогий проєкт, тому щодо зйомок я не знаю.

Уявіть, що за вісім років ми би взагалі не робили фільмів про війну – бо не на часі, бо спекуляція й так далі. І що би ми зараз показували світу?

– А як режисерка плануєте далі щось знімати?

– «Нашу Галю» я планую знімати. Мені навіть запрошували й «Зілля» знімати. Але все це в один час відбуватиметься, тому треба вибирати.

– Ви також нещодавно себе спробували в ролі акторки. У фільмі «Бачення Метелика» Максима Наконечного зіграли роль ветеранки. Як це було, опинитися по той бік камери?

– Дуже цікаво вивчати професію з усіх боків, тому я завжди погоджуюся на всякі такі штуки. Хоча я не відчуваю себе акторкою. Але відмовитися не можна. Шоуранеркою я була (це, вважайте, як продюсерка), була сценаристкою, була режисеркою. І акторський досвід у мене зовсім невеликий був. Але коли Максим мене запросив, я йому сказала: «Це не моя роль, ця героїня зовсім інша». Але він щось відчув.

Скажу чесно, я отримала величезне задоволення від зйомок. Звісно, в акторській професії є свої складнощі. Коли кажуть: «Камера, мотор», ти весь дерев'янієш, уся твоя природність кудись дівається. Але в цілому ти просто виконуєш вказівки режисера, ти контролюєш і несеш відповідальність тільки за себе. У мене рідко буває таке в житті, я всім керую, я все контролюю. А тут не треба цього робити – і це просто кайф.

Про театр

– Театр може оперативніше, ніж кіно, реагувати на події. А що з вашим Театром драматургів, який ви планували відкрити ще в березні?

– Ми його відкриваємо по всьому світу, майже щодня відбуваються читання пʼєс українських драматургів у різних театрах світу. Ми збираємо кошти для України, для української армії та різних фондів, досить хороша сума вже зібрана. Тобто символічно цей театр уже є.

У нас є приміщення в Києві, у якому ми не встигли доробити ремонт. Наш худкерівник Максим Курочкін пішов на фронт із першого дня, але він нещодавно повернувся. І ми плануємо в грудні вже якісь заходи робити – читання, премʼєри.

Отже, театр є, просто всі драматурги зараз розкидані по світу, майже нікого немає в Україні. Але вони пишуть класні тексти, ми їх збираємо, намагатимемося якісь ставити.

– За концепцією театру, самі автори мають ставити свої пʼєси?

– Необовʼязково. Просто вони погоджують режисера, можуть впливати на постановку, радити. Вони мають головний голос. Якщо автор хоче сам поставити, то він ставить сам. Якщо хоче запросити режисера, то запрошує.

– У вас, здається, ще не було досвіду театрального режисера?

– О так. Теж чекаю якось оказії. Спеціально не буду проситися щось поставити. Але, думаю, рано чи пізно це зроблю. Мені здається, режисура в театрі – це складніше, ніж кінорежисура. Одна справа – не вигадувати світ, а просто відтворювати реальний, як у кіно. Інша справа – у театрі, коли ти маєш говорити через символи, через умовні речі. Професія театрального режисера дуже сильно відрізняється. Я не знаю, чи я впораюся, але було би цікаво, звісно.

– У Рівному у вересні вийшла премʼєра вашої пʼєси «Зерносховище» про Голодомор, поставлена Максимом Голенком. Ви писали, що українська премʼєра мала відбутися ще 13 років тому в Коломиї. Розкажіть, чому тоді не відбулася?

– Максима Голенка, тоді ще нікому невідомого режисера, 13 років тому запросили до театру в Коломиї ставити цю виставу. Це був останній рік президентства Віктора Ющенка. Максим розповідав, що майже рік без гонорарів робив цю виставу за свій кошт у якихось жахливих умовах. Але він горів ідеєю, дуже хотів поставити. За тиждень до премʼєри відбулися вибори президента, на яких переміг Янукович. Повістка змінилася. Директор театру просто сказав «ні» виставі.

Травма в Максима була жахлива. Я тоді ще дуже була прискіплива, кому давати тексти, а кому – ні. Але я вирішила, що Максиму даватиму все – хай ставить, що хоче, змінює, як хоче. Це був його привілей за страждання.

Але це був для нього незакритий гештальт. Минали роки, він усе не втрачав надії поставити «Зерносховище». Ми навіть на початку минулої зими вирішили шукати локацію типу хлібзаводу чи ринку, щоб зробити там мистецький проєкт. Хотіли не обмежуватися театральною виставою, а щоби було багато мистецьких заходів, присвячених цій темі. Але не вдалося, зрозуміло, чому.

І тут Максиму запропонували поставити цю пʼєсу в Рівному. Вистава перевершила мої очікування, вона дійсно вийшла класна, сильна. При тому, що, мені здається, текст застарів, він був написаний у 2008 році, я б зараз по-іншому це писала. Але тема не застаріла, Максим та актори вклалися. Я спостерігала за глядачами: це дивиться на одному диханні.

Театр є, просто всі драматурги зараз розкидані по світу, майже нікого немає в Україні

Дехто каже, що краще, щоб воно тоді [13 років тому] прозвучало. Усе повинно відбуватися вчасно. Зараз воно просто впало на благодатний ґрунт, а тоді, можливо, би змусило задуматися тих, хто замислився тільки зараз.

Про подорожі на схід і стосунки з росіянами

– У 2014 році ви їздили до тоді прифронтового містечка Миколаївка на Донбасі, працювали з дітьми як волонтерка, а потім поставили з ними документальну виставу «Моя Миколаївка» про їхній досвід війни. У 2017 році я була на прем’єрі документального фільму «Школа №3», знятого на основі цієї вистави. На події були ті діти, яких ви знімали. Хтось із них на той момент уже вступив до Карпенка-Карого. Я тоді подумала, що немає кращого способу порозумітися з людьми, які довгий час жили під впливом російської пропаганди, ніж такі проєкти. Чи ви вважаєте, що подібні мистецькі проєкти зараз теж потрібні?

– Вони завжди потрібні, просто не вистачає людського ресурсу ними займатися. Це працювало. Ти приїжджав до суспільства, яке до тебе вороже ставиться, а за кілька тижнів вони ставали рідними людьми. А коли ти роками працював, то результат просто вражав. Разом із дітьми змінювалися і їхні батьки. Вони бачили, що їхні діти – щасливі, що вони бачать світи, що вони реалізуються.

– Але що робити з людьми, які прожили в окупації вісім років, як у Луганську чи Донецьку? Якщо ми звільнимо ці міста, то там не буде такого, що було зараз у Херсоні, коли купа людей виходили з українськими прапорами зустрічати наших військових. Чи маєте якийсь рецепт, як із цими людьми жити далі, якщо ми повернемо наші території найближчим часом?

– Не маю рецепту. Треба мати терпіння, мудрість і стратегію. Чи є вони в нас? Не впевнена. Можливо, у когось є. Я не уявляю, чесно кажучи. Це дуже складне повернення. З іншого боку, це нам вісім років здаються великим терміном. Але це не 70. Якщо ми вже долаємо радянський вплив, то невже ми не подолаємо вісім років? Хоча там до восьми років ще додається нашарування радянського минулого. Час, терпіння, стратегія, мудрість.

Якщо ми вже долаємо радянський вплив, то невже ми не подолаємо вісім років?

– Чи ви би брали участь у проєктах, схожих на ті, які робили зі школярами в прифронтових містах у 2014 році? Чи це було би ефективно?

– Напевно, це було би ефективно. Але не так швидко та не так ефективно, як тоді. Чи я б особисто поїхала, не знаю. Я тоді лишила багато часу та сил. Можливо, я би зараз сфокусувалася на чомусь іншому. Я не відчуваю в собі потенціал працювати над цим завжди. Хоча – хто знає? Поїздки туди завжди мене наповнювали, я це памʼятаю. Але затрати й фізичні, і моральні були великими. Люди, які цим займатимуться, – точно герої, бо зараз це буде дуже важко.

– Ви довгий час жили та працювали в Росії. Чи зараз ще підтримуєте звʼязок із колегами та знайомими звідти?

– Я у 2005 році повернулася до України, до 2014 року ще співпрацювала з театрами. У мене там було багато друзів і колег. Після 2014 року я туди не їздила та не працювала там. Підтримувала звʼязок із друзями, однодумцями, як я думала. Зараз майже ні з ким не підтримую звʼязок.

Я бачу, що багато з моїх колег там страждають від цієї ситуації, вона їм не подобається, вони не підтримують війну, вони частково повиїжджали. Але я відчуваю, що нам немає про що говорити, усе одно в нас різне бачення ситуації, і я вже не хочу нічого доводити. Ми говоримо різними мовами. Вони не розуміють, чому мене вкурвлює, коли вони в Facebook оголошують допомогу для «біженців із Маріуполя». Вони не розуміють, чому я кажу не робити цього, а допомагати в якийсь інший спосіб. Адже те, що вони роблять, виглядає, як співпраця з ідеологією Росії: ми звільняємо, ми допомагаємо. Вони цього не розуміють.

Коли я навчалася в Москві, ми в «Театрі.doc» вирішили після війни [РФ] із Грузією присвятити один із фестивалів грузинській драматургії. Ми – такий незалежний, опозиційний театр – тоді були дуже здивовані, що половина грузинських драматургів відмовилися приїжджати, а ті, що приїхали, були закриті та дуже дивно себе поводили. Ми думали: «Ми ж проти влади, проти війни, ми за вас. Чому ви так поводитеся?» А зараз я розумію, що ми були лише гвинтиками, які обслуговували російську ідеологію. Однією рукою вони вбивають, а іншою – займаються розвитком культури. Але я це тільки зараз розумію, тоді я не розуміла. Я не знаю, що має статися, щоби вони це зрозуміли.

Ти ідеш занадто красивим Віднем і постійно памʼятаєш, що ти там не добровільно, так вийшло. А коли ти повертаєшся додому, то ти можеш на півдня, до сирен, забути взагалі про все

– Нещодавно ви їздили до Харкова. Що ви там побачили?

– Я їздила туди за компанію з Максимом Курочкіним, худкерівником Театру драматургів, який переводився з війська до Києва. Ми кілька діб там провели, їздили по військових частинах – переведення пов’язане з великою бюрократією.

Це був період розмахування червоною кнопкою, і мене накрила паніка. Я зрозуміла, що хочу поїхати до Харкова. Це єдине, що мене може заспокоїти. Я памʼятаю, що у 2014 році мене заспокоювали саме такі поїздки [на Донбас]. Мені було легше, коли я була ближче до подій.

І зараз мене полікувала ця поїздка. Я приїхала в темний Харків, напівпорожній. Але коли я зверталася до людей українською, усі відповідали українською. Я в Харкові була багато разів, ніколи не було такого відчуття, як зараз. Харків був дуже наш. Я там зустрілася з кількома друзями, які нікуди не виїжджали весь цей період. Вони залишалися сильні та мотивовані, попри все. Я повернулася заспокоєна. Так, я побачила зруйновані будівлі, я побачила біду в цих маленьких населених пунктах. Звісно, коли проїжджаєш якесь маленьке містечко, то розумієш, що там не всі однозначно за Україну, що там є «ждуни», що не все так, як хотілося би. Але мені здається, що з Харковом, зі сходом відбулася зміна світогляду.

Утім, зрозуміло, що це зона травми. Але тим цінніша радість, яку ти там отримуєш від спілкування, від дороги, від погоди. Усе відчувається гостріше, яскравіше, ніж коли все добре. Натомість, коли я була за кордоном, я щомиті памʼятала, чому я там. Ти ідеш занадто красивим Віднем і постійно памʼятаєш, що ти там не добровільно, так вийшло. А коли ти повертаєшся додому, то ти можеш на півдня, до сирен, забути взагалі про все, займатися своїми справами, це ніби нормальне життя.

– Було навіть дослідження, що чим далі від бойових дій, то більше люди тривожні.

– Я це ще під час Майдану зрозуміла. Коли ти сидиш удома, тобі страшно. Коли ти приїжджаєш у центр подій, то тобі там набагато легше. Так само і тут. Така центрифуга, а ти почуваєшся впевнено, спокійно.

І ще я помітила, що люди, які виїхали з України й досі не поверталися, мають страх повернення. Мені здається, що навіть коли буде Перемога, то важко буде людям повернутися. Я памʼятаю по собі. Я думала: «Я не хочу в цей Київ, я хочу в той Київ, який був до 24 лютого. Я хочу, щоб нічого мені не нагадувало». А коли повернулася, полюбила Київ, у якому зараз все нагадує про війну, ще більше.

– Люди, які поїхали, не зовсім розуміють тих, що не поїхали, і навпаки.

– Так, це неправильно. Дуже дивно, коли ти зустрічаєш у Facebook прокльони в бік людей, що поїхали: «Досить уже сидіти, повертайтеся». Або, навпаки, репліки: «Як ви можете залишатися?» У кожного ж своє відчуття небезпеки, больовий поріг. Можливо, людина, яка виїхала, набагато більше страждає, ніж та, що залишилася.

Ще дуже цікаво: багато людей не виїжджали перші три-чотири місяці, а потім у них здали нерви – і вони поїхали. І зараз вони сидять за кордоном, і я не уявляю, що в них відбувається емоційно. Напевно, у них назавжди перед очима стоїть картинка України, яку вони залишили.

У кожного ж своє відчуття небезпеки, больовий поріг. Можливо, людина, яка виїхала, набагато більше страждає, ніж та, що залишилася

– Але є позитивний (не знаю, чи коректно використовувати це слово) момент у тому, що тепер вся Україна пережила цю війну, а не якась окрема частина.

– Я згодна, бо до багатьох не доходило. Звісно, цей досвід не вартий таких жертв, бо стільки людей загинуло та страждає. Але якщо ми це маємо, то в цьому є позитивний момент, що ми обʼєднані спільним досвідом. І ще добре, що зараз справжня євроінтеграція відбувається завдяки мільйонам людей, які виїжджають, вивчають світ, показують себе, знайомляться з тим світом.

– Чи думаєте ви, що завдяки цьому спільному досвіду ми пройшли точку неповернення, й тепер ні в кого не виникнуть запитання, хто є нашим ворогом?

– Історія показує, що ми постійно дозволяли себе обманювати, знову й знову. Якщо довго буде мир, то, напевно, ми знову забуватимемо, прощати. Діти наших дітей уже ж не матимуть нашого досвіду. Єдине, можливо, Росія зміниться хоч трохи. Хочеться, звісно, щоби це було остаточно.

– Для цього потрібна наша перемога.

– Так, і уже з позиції переможця ми зможемо по-іншому будувати з ними стосунки як незнайомими людьми, не з братами й сусідами, а як із незнайомцями. Без жодних сентиментів.