Інтерв'юLatexfauna й світи, які для гурту вигадує Діма Зезюлін. Велике інтерв’ю про новий альбом «Сенбернар»
Як грати музику ескапізму в країні, де триває війна
Новий альбом «Сенбернар» випустив український музичний гурт Latexfauna. Це другий альбом київського гурту, з якого раніше вже вийшли сингли «Богун» і «Черкащина», а також «Баунті», «Арктика» й «Косатка». Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк послухав альбом заздалегідь і розпитав фронтмента гурту Діму Зезюліна про творчість як ескапізм, музику під час війни та натхнення грою Red Dead Redemption 2.
Портрети: Костянтин Гузенко для The Village Україна
Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів
Останній день літа 2019 року, до території клубу «ЮБК» на Трухановому острові пришвартовується катер. На пляж ступають учасники гурту Latexfauna в костюмах «Рятувальників Малібу»: у білих футболках і червоних шортах. Вони вибігають на сцену поряд і відіграють концерт із програмою першого альбому Ajahuaska, двічі повертаючись на біс.
Три роки потому ми зустрічаємося з фронтменом Latexfauna Дімою Зезюліним на Трухановому, щоб поговорити про другий альбом Latexfauna, але робимо це в зовсім іншому світі: Київ відбив напад російської армії, але в Україні досі триває повномасштабна війна; ще до того, на початку року, пожежа повністю знищила будівлі клубу «ЮБК».
– Зараз ми ніби в іншому світі? Не знаю, мені кажеться, шо всьо буде харашо, – каже Зезюлін. – Накрут знову дуже сильний, але не знаю, в мене якийсь оптімізм знову зараз.
Накрут зараз здебільшого через те, що через дії Росії у 2022 році ядерна війна більше не має нульової вірогідності. Запитую в Зезюліна про «ядерний процес» із його треку «Лайм».
– Це цитата про то, шо на сонці відбуваються термоядерні реакції, внаслідок чого виділяється огромна кількість енергії, у тому числі фотони, – пояснює Зезюлін на фірмовому суржику, який ми не будемо псувати редагуванням. – Фотони прилітають нам на шкіру, і через це наша шкіра стає бронзовою. Через це: «І нас маже в бронзу ядерний процес». Так шо там так, болєє мирно. Относітєльно мирний атом.
Запитуємо соліста й автора пісень Latexfauna, як гурт готував другий альбом і як музика ескапізму звучить у країні, де триває війна.
Другий альбом та ескапізм
– Ви вагалися, чи випускати альбом зараз? Як ухвалювали це рішення?
– Ми просто подумали, шо нада його вже випустить, шоб воно вже нас не муляло. Хай уже виходить. Бо ми ж мали його випустити у квітні, він був готовий на квітень. Тому подумали, шо нада випустить. Ми всьо равно будем писати далі класні пісні, нам не жалко.
Ясно, шо до цього альбому буде менше уваги, ніж ми собі уявляли [раніше]. Ну тому шо війна, тому шо все це. Але треба було випустити вже.
– Я просто не здивуюся, що якраз через це може спрацювати навпаки, бо людям якраз треба розкрутка.
– Можливо. От як спрацював кліп на «Черкащину». Мені здається, це в тому числі, шо всіх уже заїбали пісні про «байрактари». Це просто нормальна пісня, не про війну, а просто хороша пісня.
– У тебе був якийсь блок на творчість у перші місяці повномасштабної війни? Якщо так, то коли ти зміг почати знову думати про музику?
– Я бриньчав щось на гітарі в Коломиї, [де тимчасово жив навесні]… Гітару я із собою взяв.
– Узяв тривожну валізку та гітару?
– Ага. І я не жалію, шо гітару взяв, харашо, шо вона в мене була.
Тоді написав і «Богуна», бо жив на районі, який називається «На Богуна». І просто мене цей факт трошечки надихнув – не більше, не менше. Показалося, шо це забавно. Але не скажу, шо це якимось чином навіяно війною, бо це пісня про любов все-таки.
– А зараз пишеш щось нове?
– Узагалі ні, жодної пісні нема в заначці. І я хочу трохи паузу взять із сонграйтерством. Тільки «Богуна» дописав [після 24 лютого], ми його дослюнявили в альбом, чисто так, шоб був. Чого його отдєльно держать, якшо є ще можливість втиснути на пластінку? Хай буде.
Так шо да, нічо не писав. Але ти ж особо не знаєш ніколи, коли воно напишеться. Я вобщє вкрай рідко пишу, бо якшо станеш заставляти себе шось писати, то зазвичай виходить гівно.
– Музика Latexfauna – це завжди про ескапізм. Ти пишеш про далекі галактики, давні цивілізації, якихось легендарних персонажів – від Давньої Греції та північної міфології до Дикого Заходу…
– Внутрішній турізм! Я колись так говорив про ЛСД. [сміється] Просто писати тільки про то, «як то я любіла, як то я хуєла», – вобщє не інтєрєсно. У мене одна любіма женщіна, у мене з нею всьо окей. Писати про якісь піздостраданія… Комусь, може, вєчно плохо. Мені вєчно харашо.
– Просто дивись, ескапізм дозволяє нам ніби трохи перевести подих, відвернутися на щось. Але водночас у країні, у якій триває війна, це може бути й не дуже корисно. Ти готовий, що вас можуть звинувачувати, ніби ви тікаєте від реальності?
– Думаю, шо творчість – вона і должна буть такою. Ні в коєм случаї не должна буть на злобу дня. Творчість має бути непояснюваною, нелогічною, вона нікому нічого не должна, вот в чьом прикол. Митець нікому нічого не должен, він тупо робить те, шо йому по кайфу. Всьо.
А хто там шо зі своїм соображеніями… Да ідіть в дупу! Не нравиться тобі, ну окей, іди дальше, найди то, шо тобі нравиться.
– Але водночас той же «Богун» ви випускали як сингл, збираючи кошти на потреби українських військових.
– Да. І думаю, про «Вулкан» ще скажуть інакше, бо там є жосткі паралєлі з Путіним.
Чи візьмем їх жон, спершу вбивши їх?
Чи нам пить вино серед їхніх шат?
Одін з нами й Тор між простих солдат.
А «Тор» – це ж зєнітний ракетний комплекс. А далі там так:
В нього сто синів, воїнів лісних.
І у тих лісах всякий звір за них.
Крем’яні списи у правицях їх.
З настанням роси їх уб’ють усіх.
«Джавелін» – це ж як «спис» перекладається. А про росу – це ж «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». І ще таке там є:
О мій славний лорд, ти вбив багатьох,
тут твій кожен фйорд, тут увесь твій мох.
І сміявся лорд, свій здійнявши стяг,
і щезав дракар в західних вітрах.
«У західних вітрах» – тобто на захід пішов. Тут паралєль на паралєлі! Щас ще вобщє будуть казати, шо це кон’юнктура. [сміється]
– А коли ти це написав?
– Та це ще позаминулого літа. Єсть доказатєльства, я перекидав басісту в телеграмі! [сміється]
Як Latexfauna вигадує свої світи
Дімі Зезюліну 34 роки, він народився в місті Тальне Черкаської області. Упродовж останніх семи років він працює у сфері реклами, після навчання в Інституті журналістики КНУ працював у «Газеті по-українськи» та піарі. «У мойому житті нічого такого інтірєсного не відбувається. Мені особо нема шо писать про себе, нічого такого інтєрєсного. Тому мені інтєрєсніше придумати сторітелінг, який буде тачити [людей]», – продовжує відповідати на запитання про ескапізм у творчості Latexfauna Зезюлін.
Серед його ліричних героїв – мужі та жони племені Аяхуаска, античний герой і космічний корабель Одіссей та поліціянт, який підтримує порядок у фавелах. На другому альбомі в цей ряд стають вікінг, полководець (і коханець) Іван Богун, давньогрецький воїн, який звертається до кентавра, дослідник Арктики та бандит із Дикого Заходу, який шкодує про вбивство корінного американця. Запитуємо в Зезюліна, як це все приходить йому в голову.
– Прикол в тому, шо я особливо нічо не придумую: у якийсь момент просто приходить якийсь інтєрєсний зачин. Це не то шо він зароджується, бо є план шось зробити. Нє, тобі сначала приходить якась фраза, а потом ти цю фразу докручуєш до сюжету, який в ітогє получається в пісні. Начінається з фрази, яка тобі кажеться інтєрєсной. І це саме інтерєсне – шо кожна послєдующа строчка должна тебе удівіть. «Ого, куди мене завело моє мишлєніє і сознаніє! Вау! Блін, я і не думав, шо так получіться».
А потом ти ще й музикально сочіняєш. Може бути по одному: ви приходите в групу, начинаєте сочінять, пробуєте одне, друге, третє. А потом в ітогє получається вобщє не то, шо ви думали. У цьому весь кайф, у цьому вся класність.
– А розкажи детальніше про цей процес. Бо зрозуміло, що ти основний сонграйтер, але як відбувається співпраця з іншими учасниками гурту? Бо це ж все-таки групова історія.
– Я написав пісню під гітару, приходжу до пацанів на рєпєтіцию. Кажу: «Єсть нова пісня». Вони кажуть: «Показуй». Беру гітару, починаю грати. Вони дивляться, яка гармонія в пісні, музикально і структурно оцінюють її. «Ага, куплєт – так, пріпєв – так. Харашо, всьо. Давайте сочінять». І просто два часа на рєпі кожен грає всьо, шо хоче. Джемим.
– А слова водночас можуть змінюватися?
– Інколи змінюються, да. Ну там у «Кентаврі» [Саша] Димань зробив. У мене там було слово «закат», а він каже: «Чувак, ну такий класний поетичний текст, всьо круто, і тут цей «закат». Не прикольно, давай передєлаєш». І я подумав, шо це слушно. Походив два дня, пометикував і передєлав. Вобщє в цьому проблєм нема.
Іноді можем місяць по два часа джемить і нічого не находити. А потом в один момєнт хтось знайде класну фразу, за яку все зачіпиться, і вокруг цієї фрази построїться увесь куплєт чи пріпєв. Потом – раз, воно все розложилося, бистро все придумали й додєлали. Але має бути ця перша зачіпка, її часто радить басист, клавішник, іноді гітарист.
– А розкажи ще на прикладі. Приміром, нового треку «Левада» – на який, як ти кажеш, тебе надихнула відеогра Red Dead Redemption 2.
– Ой, мене просто так заперла ця ігра, я два раза ревів під час неї, це вєлічайша гра, в яку я іграв у житті. Це просто жесть, щас говорю, волоси знову дибом встають. Корочє, мене дуже сильно заперла ця тема. Я написав «Секвою» про першу Red Dead Redemption, а після другої я написав «Леваду».
Просто сів і за дві сєкунди придумав увесь тєкст – раз і всьо. Навіть на листочок не записав, заповнив всьо зразу. «Степи мої безкраї, і сповнені летючого свинцю», – написав і думаю: «Ніхуя собі, ого!» [сміється]
– Ця пісня якось змінювалася після того, як ти показав гурту, і ви поджемили?
– Вона була сначала гітарна, потом ми рішили, шо вона і має бути гітарна. Полу-кантрі, полу-фольк. І на альбомі вона получилася навіть слєгка з оркєстром.
– Я до цього ще запитаю, бо є фідбек від частини ваших прихильників: «Арктику» ви випустили спочатку в акустичній версії, а на альбомі вона інша. І є частина людей, яким більше подобається акустика.
– «Богун» ми теж так випускали, так само була «Євпаторія», я спочатку показав її в акустиці на одному YouTube-шоу. І тоже всі: «Да, під гітару давай!»
Це прикол першого слухання: якщо тобі нравиться, ти влюбляєшся в то, шо ти перше побачив. І потом, шо б ти не придумав, воно буде не то. Бо людина полюбила то. І ти вже не переплюнеш. І ми вже поняли, шо лучше так не робить.
– Тобто більше не будете випускати спочатку акустичні версії?
– Та будем! [сміється] Просто це всьо до сраки. Бо аранжування, яке вийшло [на альбомі] на «Арктику» – воно таке неочікуване насправді, воно таке друге. У ньому є якась новорічна святковість, воно добавляє такої світерної атмосфєри. Як коли америкоси в світерах новорічних, з оленями. [сміється] Ось ця аранжировка – з фортепіано, з такою трошки фанкі-діско гітарою, – воно добавляє празднічності. І в пісні появляється інший оттєнок. І це інтєрєсно.
Це ж величезна робота, ми пробуєм багато разних підходів. Але люди зазвичай того не бачать. Ну і вобщє: це ж нам рішать, шо харашо, шо плохо.
– І тоді запитання, як ви загалом працюєте зі зворотним зв’язком від слухачів? Де ти для себе проводиш межу – де це виправдано, а де впливає негативно?
– У мене нема авторитетів. Хіба шо якісь тіпи, які мені ще в інстітуті розказували, яка музика хароша, а яка погана. І вони праві, бо в них смак класний, вони багато на мене повпливали. Но вони якраз про все, шо ми робимо, зараз кажуть, шо все окей, ноль вапросов. «Вишак і сама пушка». От їхня думка для мене да, важлива.
Для мене ще була б, може, важлива думка The Maneken, Жені [Філатова]. Я з ним ніколи не спілкувався, але він би, напевно, був для мене авторітєтом. Бо він фірма, всі діла.
Поєднання музики й роботи та «спадок Вакарчука»
Latexfauna виступає з 2016 року, за цей час гурт пройшов шлях від невеликих київських майданчиків до Atlas Weekend і турів Україною. Наприклад, у 2018 році Діма Зезюлін представляв виступ гурту на фестивалі Belive на «Олімпійському» фразою: «Ми нікому не нужна київська група», хоча за місяць до того Latexfauna вже зібрала перший солдаут на майданчику Atlas.
«Ми себе і зараз чувствуєм нішевою групою. Нам-то кажуть, шо ми вже не андеграунд і не ніша, але ми так не чувствуєм. Ми-то собі на роботи ходим», – каже Зезюлін. До прикладу, гітарист Latexfauna Ілля Случанко є засновником сервісу прибирання домівок «Чиста Хата», а барабанник Максим Гребінь працює у сфері ІТ. Розпитуємо, як команда продовжує поєднувати музику з іншими кар’єрами.
– Ти розповідав у кількох інтерв’ю, що досі дуже хвилюєшся перед виходом на сцену. Я пам’ятаю ваш виступ на Belive, наприклад, де ти зі сцени теж про це говорив. За ці роки щось змінилося?
– Для нас тоді каждий виступ був поводом набухатися. Даже не так: для того, шоб вийти на сцену, треба було сильно набухатися, шоб не так страшно було. Зараз всє равно страшно, але не так уже. Досі каждий раз очко жим-жим, каждий раз у басіста начинається тошнота, він хоче ригать. І в нас є такий знак: якшо він сильно хоче ригать, то хароший буде канцерт. Якшо не хоче – значить, буде поганий. [сміється]
– Але нервів уже менше?
– Кожен виступ – це величезний стрес. Особливо, коли це очєрєдний київський концерт, де ти береш планку повише. Ти сначала виступаєш у якомусь Mezzanine на 300 людей. Це стрес капець. Тоді ще більша площадка, тоді Atlas. Капець стрєсіще. І каждий раз для тебе лічно це якийсь важний чєкпоінт, це просто нєвєроятний стрес.
Я ще й інтроверт, не люблю особо бути на віду, мені не подобається лишню увагу до себе привертати, тим паче на сцені.
– Для всіх учасників гурту Latexfauna – це не основне місце роботи. У вас є робота, яка вас годує. Чим разом із тим для вас є музика?
– Щас це вже і бізнес трошки. [сміється] Реально.
– Але основні місця роботи все одно у всіх є?
– Да, канєшно, куда ж без них. Ми пацани роботящі всі, на жопє ровно нє сідім.
– Ти зазвичай про це мало розповідаєш, але твоє основне місце роботи – у рекламній агенції.
– Так, уже років сім, я креативний директор. Я веду проєкт від початку до кінця: керую і розробкою ідеї, і подальшим продакшном, і реалізацією.
– А соцмережі Latexfauna та ваші креативи – це все теж на тобі, так?
– Зазвичай так, 90%.
– Але ти вже досить давно поєднуєш кар’єру та музичну творчість, що змінилося за цей час?
– Змінилися апєтіти. То єсть якшо я раньше, десь два роки назад, думав: можна було б з групи полторушку витягувать – і можна вже й не працювать. А потом всьо врємя ця цифра росте. І там нада, і то, і сьо. І вже вобщє не так мислиш. Якби не війна, зараз уже в принципі можна було б жити з групи, вобщє не ходити на роботу.
– Окрім війни, ще й пандемія була.
– Нас обламала пандемія, да, всьо стопнулося. Але пережили. Після ковіду в нас так понеслося, шо мама не горюй. Опять машинка закрутилася, всьо, вже клас, вийшли на якийсь рівень достатку…
– Ти думав тоді, що можна взагалі залишити роботу?
– От понімаєш, ростуть апєтіти. Там ростуть доходи, там тоже ростуть доходи. І ти вже думаєш: «Нашо мені лишати шось, там нормальна копійчина». Це вже єслі ти такий, як Тіна Кароль, то можна уходить. [сміється] А якшо ти пока такий, як ми, то можна й чуть-чуть пофрілансить.
– Ви могли б, наприклад, у тури частіше їздити?
– Ми в тури їздим, наскільки це можливо. Ми ж не покриєм всю країну: нам не рентабельно, мені кажеться, буде їхати в такі міста, як Умань. От ми їздим, по чуть-чуть окучували наші основні міста, де можна було робити основні концерти.
– Київ і Львів насамперед?
– Київ, Львів, Одеса – це зразу ми в плюсі. Харьків ми довго окучували, але тут раз – і почали теж тисячні зали брати. Дніпро добре йде. Черкаси, Полтава – теж віднедавна. От якраз [до 24 лютого] географія розширилася, можна було нормально жить із цього всього. Ми даже всі дуже удівілись за це останнє мирне літо [2021 року], як харашо все пішло…
– Але той факт, що у вас усіх у гурті є основні місця роботи – це якось ускладнює роботу над музикою? Чи важко знаходити час на творчість?
– Не складно, бо ми зазвичай ввечері збираємося. Раніше о 20:00 ходили на рєпєтиції, зараз о 19:30 почали, шоб встигнути нормально додому без спєшки [до комендантської години]. Даже до 23:00 можна порєпати, якщо дуже сильно нада. І всьо – довольні роз’їхались додому.
– А як із турами? Треба відпрошуватися з роботи?
– Треба, але відпускають. Бо знають же, шо ми зірки. [сміється] Нам якось із цим харашо, бо всі наші начальнікі – наші фани.
У мене вобщє в цьому плані всьо харашо, бо мені не треба постійно бути в офісі, я на удальонкє спокойно все можу робити. Насправді на удальонці навіть ефективніше, як ми під час пандемії зрозуміли. Ну шо в той офіс їхати? Шоб шо? У мене ще така робота, шо 80% ти мало шо робиш, а решту 10% – вйобуєш денно і нощно. Але така вже робота.
– А в тебе були пропозиції писати ще для когось? Хтось з українських музикантів звертався по тексти?
– Не хочеться. Тєм болєє, то, шо мені класним покажеться, їм класним не покажеться. Якби я комусь приніс пісню «Лайм», всі б мені сказали: «Ти шо, дурачок?»
А я самим крутим своїм треком щітаю «Лайм», він найбільш безсознатєльно був написаний. І потом, коли я його поняв, я подумав: «Ого!». Це історія прізнанія в любві, я написав і сам не поняв. А потом поняв.
– А якби тебе, наприклад, Женя Філатов попросив щось написати?
– Філатов – може. Але, знаєш, вряд лі на етапі ідеї мій текст може сильно понравитись людям, які шукають вигоди в шоубізнесі. Це не про Філатова, а вобщє. Швидше за все, ці люди в нього не повірять. Але всім же зараз нада «твої долоні», «пий мене», вся ця фігня, люди різко прєслєдують якісь нові смисли, вони всьо врємя намагаються наслідувати одні й ті самі мовленнєві конструкції. І в 95% панує ця галімєйша ріторіка.
– Це спадок ще якогось Мєладзе чи кого?
– Ще дуже сильно на це повпливав гєній Святослава Вакарчука. Я щас не йорнічаю: Вакарчук у нас був у цьому першим, він дав такий вєктор, він так сильно повпливав на сонграйтерство, шо всі так чи інакше косили під нього. Його образність, його така трошки розріджена логіка, як у тих класних альбомах: «Модель», «Суперсиметрія». То сильно всьо повпливало, багато груп його наслідувало.
– Ти свідомо робив свої тексти на противагу цьому?
– Мені просто всігда інтєрєсно себе удівіть. А те, шо я напишу текст а-ля Вакарчук – це мене не удівить, бо це вже робили.
Перший текст, який мене удівів – це «Аяхуаска». Я подумав, шо це прікольно, в цьому шось є, це інтірєсно, це по-другому. Приніс пацанам, вони кажуть: «Це інтірєсно, це по-другому». [сміється]
– У вас уже сформувалося певне звучання, треки Latexfauna легко впізнати. Щобільше – іноді про вас кажуть, що багато треків схожі між собою.
– Та канєшно, я і не заперечую. Іноді кажуть, шо з першого ж акорду впізнається [що це трек Latexfauna].
– Але в цьому альбомі, до речі, є нові для вас речі. Я коли слухав «Вулкан», наприклад…
– То ти ахуєл? [сміється] Да, у нас тут більше відходів від наших канонів внутрішніх. «Вулкан» – це такий майже індустріал, із вкраплєнієм такої странної птічьої елєктронікі.
– І ти сказав, що «Вулкан» – це приквел вашого іншого треку.
– Да, це приквел «Клану Сокола». Я спочатку не знав, шо так буде. Як і в інших треках, всьо починається зі странної фрази, яка тобі кажеться інтєресною.
– Прокидайсь, вулкан, чуєш, я прийшов? Я приніс дари, і рабів, і шовк.
І тоді я такий: «О, прікольно», щас він принесе це всьо в жертву.
– Розкажи, вулкан, шо там у далі, і чи океан пустить кораблі?
І я такий: «Вау, так це ж він пливе в Америку, це ісландські вікінги». Я понімаю, шо це за сюжет я тіки шо наговорив. Потом доганяю: так він пливе, карочє, а тоді зустрінеться із Сином Сокола. О, так це ж пріквел до «Клану Сокола»!
– Ще важливо проговорити: новий альбом ви випускаєте з присвятою Богдану [Уцесі], вашому концертному директору. [Богдан Уцеха пішов із життя у 2018 році.]
– Він був дуже класний чувак і дуже класний професіонал, раніше був концертним директором «Океану Ельзи» і «ТНМК». Ми з ним класно ладили, жили, тусили, ділилися всіма потаємними думками… Він нас вивів у люди, він був нашим провідником.
Недарма цей альбом називається «Сенбернар», бо Бодя був такий здоровий, реально похожий чи то на сенбернара, чи то на ньюфаундленда. Добрий, здоровий, мощний мужик. І він був наш такий лічний Бєтховєн.
Суржик і нова українська музична індустрія
Про використання суржику в піснях учасників Latexfauna запитують у кожному інтерв’ю. Після перших же хітів на зразок «Серфера» та «Аяхуаски» гурт перетворився ледве не на амбасадора суржику в сучасній українській культурі. Помітно, що Зезюлін втомився відповідати на запитання про мову, але врешті підбирає таке формулювання: «Я б сказав, шо ми естетізірували суржик».
– Першу пісню на суржику я написав із «Сьорфером», де «я сімпатічний, я тобі нравлюся». І я подумав, шо це настільки приближає, настільки більш натуральним робить ліричного героя, шо це розкриває якусь нову грань.
Це просто дає більше інформації, дає інший стилістичний відтінок, полутон. Ти ніби нічо не кажеш, але вже за мовою ясно, шо він із такого-то регіону України, у нього таке-то минуле, він із такого-то середовища. І він тобі тим стає зрозумілішим і ближчим. І я поняв, шо це прікольно. Літературна мова не завжди справляється з цим, як не крути.
– Важко літературною мовою передати «мальчікі Австралії».
– Або, наприклад, «Мене в тобі всьо устраює»: ти бачиш абсолютно іншого ліричного героя, ніж який каже: «Мене в тобі все влаштовує». Бо це вже якийсь гусь, який себе щітає сильно ахуєнним. Це він ніби каже: «Знаєш, ти мене достойна!» А тіп, який каже, що його все устраює, він каже, шо любить цю людину. І, швидше за все, цей тіп п’яний, він простий і добрий. І настільки відкритий, шо він говорить іменно так. От тобі й дві картини різні. Я лічно так це чюствую.
Або нам кажуть, шо треба не «жалітимуть», а «шкодуватимуть» [у новому треку «Черкащина»]. Нє! Є безліч українських слів, які мають такий самий корінь, як і в російській мові. Але ми ж від них відмовляємося, бо думаємо, шо це російське. А жаліти – є таке слово. «Мені жаль», «тобі жаль», «перебувати в жалю».
А ще можна почитати всякі листування: наприклад, Мазепи. І хтось побачить, шо в староукраїнській мові нібито багато кальки [з російської], але насправді то питомо українські слова. І так само вони питомі й для російської.
– Я не хотів про це прямо запитувати, але, бачиш, ми все-таки вийшли на тему суржику. Вас не дістало, що вас ніби сприймають амбасадорами суржику? Бо таке використання суржику досі не мейнстримне в сучасній українській культурі.
– Воно, знаєш… Та насрать у цьому плані. Хай шо хочуть, то і думають. Ми ж не для них це робимо, а для себе в першу чергу. Хто зрозуміє, той пойме. А хто не зрозуміє, той не пойме.
– А ці звинувачення в «паплюженні мови» – цього зараз уже менше?
– Та всє равно є. От зараз випустили «Черкащину», а люди пишуть: «Боже, слава богу, перша пісня без суржика. Перша пісня, яку я хочу слухати!» А я вобщє не думав, на суржику вона чи не на суржику, просто написав і всьо.
Це був перший раз, коли я поставив собі [завдання] написати пісню. Просто весь альбом був уже записаний, і я подумав, шо йому не хватає радійного попхіта. Нужен хіт, шоб просто був. Я взяв і просто целєнаправлєно написав. Я ще подумав, шо треба написать трек, у якому багато хто буде себе узнавать. Напрімєр, як ми в юності чи отрочєстві думали про якихось дєвушек, а вони нас дінамили, тому шо ми були малі сопляки, а вони западали на бандітів постарше.
– І це історія про Діму, який переїжджає в Київ і починає нове життя, але згадує про однокласниць.
– Ну да, пісня про Діму і про Сєрьожу, його друга. І да, це прощання з дитинством, про мрії, шо ти досягнеш чогось, а потом тьолки, які тебе продінамили, будуть жаліти. Даже не того, віддалась там чи не віддалась. А шо ти не оцінила мене.
– Що ти думаєш про останні оновлення топів і чартів, де постійно збільшується кількість українськомовної музики? Наприклад, в Apple Music нещодавно вперше всі десять треків у чільній десятці були українськомовними. Це відкриває якісь можливості для молодих українськомовних музикантів?
– Я скажу так: це відкриває можливості для талановитих українськомовних музикантів. Але це теж треба думати, шо робить із промо, як подавати себе, який має бути стіль.
Бо 90% того, шо зараз появляється, – це просто плохо, воно абсолютно неталановите, нецікаве. Усе це про «байрактари» і «джавеліни»... Але мені нравиться, шо зараз роблять Jockii Druce, SadSvit, наприклад.
– Думаєш, це вже зрушення надовго? Чи просто трендова історія поки?
– Коли я у 2005 році приїхав у Київ, з мене за українську мову сміялися. «Ти шо, хохол, блять? Шо ти по-украінскі піздіш?». А зараз усі стидаються вже говорити російською.
І зараз усі ці руськоговорящі питаються писати українською. І як жалюгідно це звучить, це капець, я трохи злорадствую. Раніше розказували, «какая разніца», а щас питаються писати по-українськи красіво. А в них не виходить. Бо шоб писати по-українськи, треба в цій мові кохатися.