Влад Троїцький – український театральний режисер, культурний діяч, засновник «Гоголь Fest», театру «Дах», гуртів DakhaBrakha й Dakh Daughters. З початку повномасштабної війни Троїцький і команди його проєктів відіграли понад 100 вистав і концертів у Європі й Північній Америці. Завдяки ним український прапор майорів на закритті найбільшого в Європі театрального фестивалю в Авіньйоні, про війну в Україні говорили в театрі «Одеон» у Парижі, а норвезькі глядачі провели ніч у бомбосховищі під читання щоденників людей із Маріуполя й Харкова.

Ми поговорили з Троїцьким про громадянську позицію, співпрацю з державою, цінність перформансів і гепенінгів, українську повістку в Європі, майбутні спектаклі, зокрема й у тилу у ворога, і навіть трохи про Бога.

You can also read this interview in English.

Текст: Ірина Виговська, Ярослав Друзюк

Портрет: Серж Сердюков

слухайте прем'єру подкасту «Вулиця Степана Бандери»

Влад Троїцький говорить з нами, перебуваючи в Нормандії. У регіоні нарешті після рекордно посушливого літа почалися дощі. Влад згадує аномально спекотне літо в Європі як натяк на екологічну, а водночас і нашу екзистенційну кризу. Адже очевидно, що у світі є велика проблема – глобальне потепління, але через народ, що «вкотре захворів мозковою чумою і збожеволів, усі країни збільшують військові бюджети».

«Замість того, щоб робити життя дійсно кращим, ми множимо кількість зброї»

Перед нами насправді серйозний екзистенційний виклик. Наша принципова відмінність як українців (якраз те, що ми намагаємося донести за допомогою мистецтва) у тому, що Україна бореться за право творити, за право любити, за право визначати й будувати своє життя. Це дуже важлива різниця, адже вони [росіяни – ред.] воюють, щоб руйнувати, а ми воюємо, щоб будувати. Ми про створення в різних проявах: художніх і фізичних, від мистецтва до доріг.

Те, що ми як українці маємо подарувати світу, – це гімн життя, гімн любові. Якщо це вийде, це буде геніально

Те, що ми як українці маємо подарувати світу, – це гімн життя, гімн любові. Якщо це вийде, це буде геніально. Тоді ми можемо сказати, що це народження дійсно великого народу. Не великого, як у Третьому Рейсі чи Росії, а великого в іншому, новому сенсі – народу, який дарує ідеї, показує цілому світу, як це круто бути вільним. Так, це трохи страшно. Так, ти береш на себе відповідальність за своє життя, життя сім’ї, міста, країни. Але коли ти береш на себе цю відповідальність, можеш зробити дуже багато. Звідси в нас і волонтерський рух. У жодній країні світу такого нема й не могло б вийти. Нам є, чим пишатися, головне не піти в пиху.

«Те, що ми робимо зараз, не про художню кар’єру. Це громадянська позиція»

Влад починає розмову з переліку міст і країн, де найближчим часом виступатимуть артисти з Dakh Daughters і DakhaBrakha. Dakh Daughters везуть програму «Україна Вогонь» у Польщу, де виступатимуть у Варшаві й Лодзі. DakhaBrakha їдуть у третій тур Північною Америкою. На Dakh Daughters також чекає великий тур Францією. У Берліні планують робити «мікро-ГогольFest» – такий самий, як робили до того в Осло. Фестиваль, присвячений війні в Україні, проведуть також у Гамбурзі. Окремо Влад підкреслює, що робитиме провокативний спектакль в Угорщині.

Здавалося б, про роботу в Угорщині треба мовчати, але я це роблю свідомо, це громадянська позиція. Я ставитиму виставу в Угорщині, фактично в тилу у ворога. Спектакль матиме назву «Природа зла Росії». Хоч й усвідомлюю, що цю виставу швидко прикриють, я не можу не спробувати. Вона дуже провокативна, але відчуваю, що потрібні саме такі екстремальні впливи. Хочу нагадати, як російські танки заходили в Будапешт. [посміхається]

Крім збору грошей, головне зараз, особливо на осінньо-зимовий період, не дати розмовам про Україну стихнути. Нам потрібно ще інтенсивніше займатися освітою західної публіки: політиків, журналістів. Треба нагадувати, що ця війна не лише для України. Просто Україна зараз захищає принципи свободи й демократії всього світу. А та гібридна війна, яка відбувається, зокрема, за рахунок газу, і те, що розвивають тут популістські «праві» і «ліві» партії, є дуже небезпечними. Це неабияк розхитує ситуацію. Нам не можна замовкати ні на хвилину.

Треба нагадувати, що ця війна не лише для України. Просто Україна зараз захищає принципи свободи й демократії всього світу

«Той наратив про Україну, який ми доносимо, є дуже важливим. Його тут бракує. У Європі війна відійшла на треті шпальти й у підвали газет»

Ми намагаємося працювати з цим наративом через мистецтво й культуру. Ми не просто даємо концерти й граємо спектаклі, ми створюємо спеціальні програми, які пробивають серце. Глядач плаче, глядач відчуває дихання війни. Після цих програм він усвідомлює, що війна не десь там, далеко, вона прямо тут. Адже 1000 чи 2000 кілометрів – це ніщо для сучасних ракет. Якщо буде потрібно, вони можуть долетіти й сюди за три, п’ять, десять, двадцять хвилин.

Ця перемога – це майбутнє всіх нас, європейців, наших дітей. Ми воюємо за демократію для всіх

Після виступів ми робимо публічні розмови, де залишається 60–70% глядачів. Я особисто порушую з публікою складні запитання: «Чи готові ви власноруч захищати свої будинки, міста, сім’ї зі зброєю в руках, якщо російські війська підступатимуть, скажімо, до Парижа чи Берліна?» Майже 100% відповідають, що ні. І ми пояснюємо їм, що зараз Україна своїми силами захищає їх.

Ми в цій війні платимо найбільшу ціну – життя українців: дітей, жінок, військових, волонтерів. Це кривава війна, і західний світ також має заплатити за цю перемогу. Ця перемога – це майбутнє всіх нас, європейців, наших дітей. Ми воюємо за демократію для всіх.

«Реальний театр» – це коли люди після вистави з жахом усвідомлюють, що те, про що йшлося на сцені, насправді відбувається прямо зараз

У випадку зі спектаклем Dance Macabre глядачі бачать на сцені шістьох молодих жінок, які наважуються подивитися в очі смерті й говорити страшні речі. Водночас у жодному разі не можна показатися нещасним чи давити на жалість. Нещасних не люблять. Нещасним можуть раз чи два подати копієчку, а далі їх уникатимуть. Ми ж спробували зробити так, щоб на сцені бачили героїв. І через цю оптику розуміли, чому українські воїни стоять, навіть коли здавалося, як у перший тиждень, що шансів немає. І чому влаштовується такий безпрецедентний для європейського розуміння волонтерський рух. Вони бачать через призму героя, яким є дух українського народу. І тоді ми з ними говоримо з позиції героя, а не жертви. Так, героя зі страшними втратами й трагічною долею. Але героя.

На відкритті одного з найбільших театральних фестивалів Європи d`Aurillac ми зробили так, щоб промова мера перервалася сиреною й із самої будівлі мерії почав валити червоний дим: мерія ніби спалахнула. Тоді зазвучали кілька композицій Dakh Daughters, а серед публіки артисти від звуку сирен почали падати долілиць прямо на площі. Наша артистка Соломія Мельник зачитала монолог, і, поки звучав цей текст, українські жінки-біженки з дітьми, а також французькі акторки в плащах-дощовиках, з паперовими рюкзаками й саджанцями дерев пройшли крізь натовп. Паперові рюкзаки були, як будиночки, з віконцями. Це була дуже пронизлива історія. Після цього дійства ми розбили сквер пам’яті й надій України. Символічно висадили одразу одне дерево, бо була спека, а в листопаді тут посадять решту дерев, щоб утворився сквер.

Ми взяли на себе також й адвокатуру українських жінок-біженок із дітьми. Їм тут дуже не просто, про них теж потрібно говорити.

В Осло ми робили театральний фестиваль, як ми кажемо, «мікро-ГогольFest». Там був чи то перформанс, чи то гепенінг «Ніч у бомбосховищі». Увесь фестиваль час від часу переривався сиренами, і вся публіка мала спускатися в підвальне приміщення. У цьому підвальному приміщенні були каремати, матраси, пледики. Й ось нормальні норвежці, які прийшли на виставу, а опинилися в підвалі, спочатку сиділи, потім усвідомили, що незрозуміло, скільки ще сидіти і що робити, невідомо чого й невідомо скільки чекати. Вони почали вмощуватися зручніше, лягати. І тут залунав семиканальний звук, який розробила для нас молода композиторка: у цьому звуці одночасно і гул, і вибух, і плач дитини. Й артисти, норвезькі й наші, почали тихо читати щоденники з Маріуполя та Харкова. Вони читали так тихо, що ти місцями навіть не чуєш слів, лише шум. Аж раптом – молитва, українською, потім на їдиші й давньоарамейською. І в кінці, о шостій ранку, разом з усіма глядачами дівчата з Dakh Daughters вивчили українську пісню «Ой, у лузі червона калина», і заспівали хором у сховищі.

Публіка до кінця не розуміла, куди йде. Навіть я до кінця не розумів, як це буде, бо це ж неможливо відрепетирувати. Але там був один дуже цікавий момент, коли після першого заходу в сховище, глядачі повертаються назад, а те місце, де був фестиваль, розгромлене, наче був вибух. Осколки скла, конструкції з дошок – усе порозліталося. Для них це був шок, хоча вони розуміли, що це вистава, це все умовно, тут вони в безпеці. Але тут свідомість спрацьовує так, що добудовує, показує, що це бомбосховище не якась абстракція. Це реальність.

Глядачі розуміють, що наче тут вони в безпеці, але за кілька тисяч кілометрів такі ж люди, як вони сидять у такому ж сховищі, тільки реальному. Від норвежців у нас тепер найбільше розуміння, у них немає жодного «бродіння» всередині. Ми плануємо повторити цю виставу в Берліні.

«Якщо ти мовчиш, тебе не буде на повістці дня»

Рішення виїхати за кордон і створювати культурний продукт поза межами України на початку війни не було очевидним. Я розумів, що маємо робити те, в чому ми ефективні. Адже якщо ми мовчатимемо, заговорять інші. Святе місце пустим не буває. Якщо в Європі не говоритимуть про Україну, то почнуть говорити про біженців з Сирії чи Афганістану. Чи мало тем?! Якщо ти мовчиш, тебе не буде на повістці дня.

Коли ми виїжджали з України, дорогою, у каравані машин, набитих дітьми, ми вже писали нові програми й уже тоді, за три доби в дорозі, подумали, де ми можемо їх показати.

Якщо в Європі не говоритимуть про Україну, то почнуть говорити про біженців з Сирії чи Афганістану. Чи мало тем?!

В Україні залишилися хлопці й дівчата, які продовжують ставити спектаклі в театрі «Дах». Вони показують [виставу з віршами] Стуса, готують програму по Тичині. Я, коли зважую, де більш ефективною може бути наша присутність, розумію, що не так багато відбувається активностей, пов’язаних з українською культурою в Європі. З’явився певний вакуум. Тому, поки є така можливість, ми будемо робити максимум, щоб бити тут у всі дзвони й розмовляти, розмовляти з людьми мовою мистецтва і просто мовою.

Культура як зброя

Це прозвучить зараз жахливо, але інколи у ворога треба вчитися. Бо Росія дуже довго й системно підходила до побудови свого наративу. Цей міф у «лівій» Європі створювався ще у 20-х роках минулого століття. Коли міжнародні відділи КДБ плодили «корисних ідіотів»: Ромен Ролан, Герберт Веллс приїжджали й захоплювалися Москвою, «совком».

А зараз директор «Ермітажа» заявляє, що їхні виставки в Європі були спецоперацією. Вони дійсно купують кураторів, купують медійні майданчики. Кажуть: «Але ж це крута виставка, це російський авангард: Малевич, Шагал…» І це ми не говоримо, що цей «російський авангард» – це насправді українські художники. Але ці виставки відбуваються, вони працюють, людина йде повз якийсь відомий музей типу Центру Помпіду в Парижі й бачить, що там виставляється російське мистецтво. І думає про нього.

Росія насправді не пропонує нічого конструктивного, вона пропонує лише концепцію руйнування

Міфологема Радянського Союзу й справедливого суспільства досі доволі сильна в «лівих» колах Європи. Тут ще додалися «праві» радикали типу Дугіна. І це сформувало кліщі навколо центристської Європи. Тепер вони це розуміють і з жахом думають, як із цим бути.

Фронт популізму наповзає, як чума. А Росія насправді не пропонує нічого конструктивного, вона пропонує лише концепцію руйнування. Те, що колись Рейган називав «імперією зла». Але тоді «совок» був немічним тріснутим глиняним колосом, а ось тепер це вже реальна імперія зла.

«У Росії немає жодної творчої ідеї. Навіть найпридуркуватішої, типу комунізму. Єдина ідея – перетворити все навколо на лайно й кров»

Я роздумував над тим, звідки взялася ця природа зла? І для себе зробив висновок, що є дві лінії: розкол православ’я часів Івана Грозного, коли прийшли попи, які «підлизували» царям. Уже тоді лицемірство стало державною темою Росії. І російська література – роздутий міф. Я нещодавно почав згадувати, чи є хоча б один персонаж у російській літературі, на якого хотілося б бути схожим. Типу як д’Артаньян у «Трьох мушкетерах» – такий, про дружбу. Чи як герої Віктора Гюго, у яких романтизм і героїзм. У російській літературі я не згадав жодного такого персонажа. Починаючи з Пушкіна, його Євгеній Онєгін – абсолютно цинічний покидьок, Пєчорін у Лєрмонтова – теж ще той мізантроп. У Достоєвського взагалі якийсь пантеон виродків. Та навіть Чехов, улюбленець західної культурної студії; чехівські герої – це ж теж абсолютно не потрібні навіть самим собі люди. Тобто вони можуть нескінченно говорити, навіть красиво, але вони нічого не роблять. І жирну крапку в моїх роздумах поставив Платонов, у якого непотрібність людини, непотрібність суспільству, людина як сміття – основні теми творчості.

Ці два великі пласти, релігійний і культурний коди, підносили культ страждання й розуміння непотрібності людини самій собі. Якщо ти не потрібен собі, ти не потрібен нікому, а отже, ціна твого життя – нуль. Тому цими людьми зараз дуже легко маніпулювати. Ну, і плюс до всього імперська пиха й оця вся «загадочная душа».

Якщо ти не потрібен собі, ти не потрібен нікому, а отже, ціна твого життя – нуль. Тому цими людьми зараз дуже легко маніпулювати

Рейки системності для української культури

У нас немає такого ресурсу й напрацювань з погляду просування своєї культури, як у росіян. Але в нас є інше – те, чим ми зараз можемо здивувати світ – нові роздуми про свободу, поняття героїзму сучасності, хто такий справжній герой? А якщо це не одинична постать, а цілий народ?

Але глобально в питанні культури нам треба починати з системності. Я пропонував, але, на жаль, поки що не вийшло це втілити – календар-карту активностей української культури за кордоном. Щоб ти знав у який день, у якому місті, що відбувається: кінофестиваль, музичний, театральний фестиваль, виставка, відкривається галерея тощо. Коли бачиш увесь цей обсяг, то можеш дійсно зрозуміти, робиться щось чи ні.

І треба переосмислювати культуру як структуру й те, як вона має працювати. Звісно, що в жодному разі не можна розганяти державні оркестри й хори, але треба створити умови для формування нових, незалежних проєктів. Створювати великі культурні хаби з внутрішньою грантовою системою на зразок Українського культурного фонду. І там би плодилися великі й малі незалежні театральні й музичні проєкти. А потім вибудувати конкурентну модель.

В нас є інше – те, чим ми зараз можемо здивувати світ – нові роздуми про свободу, поняття героїзму сучасності, хто такий справжній герой?

У нас же не було ніколи конкурентної моделі. Де театр Франка в центрі міста з ціною оренди за будівлю в одну гривню й підтримкою від держави в розмірі 250 мільйонів гривень на рік, а де «Дах» – 240 квадратів на цокольному поверсі з нульовою підтримкою від держави. Як нас можна порівнювати?!

Міністерство культури старається, але зараз вони займаються захистом того, що відбувається всередині України. Олександр Ткаченко зустрічався з міністром культури Франції, і вони обговорювали те, що треба створити фонд підтримки України, щоб поновити фонди музеїв і бібліотеки. Це щось базове, що є необхідним для підтримки культурної галузі в Україні, бо в нас тепер проблема навіть на рівні інфраструктури, багато чого зруйновано.

Щодо співпраці, наприклад, з Український інститутом, у мене, на жаль, нічого з ними не виходить. Вони абсолютно замкнена структура. Вони щось роблять, але я, наприклад, тут нічого не чув про їхню роботу.

Ми зробили все, щоб фінальне відео закриття найбільшого в Європі театрального фестивалю – це був український прапор з написом «Ми маємо перемогти разом»

На театральному фестивалі в Авіньйоні, де ми виступали на закритті, був представлений український павільйон, про який ніхто серед французів нічого не дізнався. Мені було дивно, що вони [Український інститут – ред.] навіть не зателефонували проконсультуватися, не запропонували зробити щось спільне, адже вони знали, що ми готуємо перформанс для фестивалю. Чому б не зробити закриття фестивалю й Український павільйон разом? Можливо, так ми могли б привернути більше уваги.

Але ми намагаємося дивитися на себе й відповідати за себе. Ми зробили все, щоб фінальне відео закриття найбільшого в Європі театрального фестивалю – це був український прапор з написом «Ми маємо перемогти разом». Під прапором на сцені стояли й директор фестивалю, і джазова співачка, володарка кількох «Ґреммі», і Dakh Daughters – усі з українським прапором. Це було дуже важливо.

Діалог із богом

У кількох попередніх інтерв’ю Влад Троїцький анонсував свій новий задум «Діалог із богом». Це тексти, які він писав першочергово як монологи до спектаклю, а в майбутньому планував перетворити на окремий проєкт – артбук зі зверненнями до божественного. Ми запитали, про що він запитує бога після початку повномасштабної війни.

Після 24 лютого я не зробив жодного запису. Не хотілося. Розумієте, коли ракети летять і падають на українську землю, ти розумієш, що в цей момент бог відвернувся. Твій світ зруйновано, він розколовся. Немає більше того світу, що був колись.

У цьому контексті згадується «Книга Іова», яка як паралельний шар лежить у спектаклях, які ми зараз відіграємо. Це один із основних текстів Старого Заповіту. Він написаний як притча, чи навіть анекдот: там бог посперечався із сатаною. Насправді це ж перевірка тебе на твоє ставлення до життя. Чи впустиш ти у своє серце зневіру – один зі смертних гріхів? Якщо так, вона тебе роз’їсть. Потім з’явиться злість, образа. І все, біда, немає людини.

Зберегти в собі людину, зберегти в собі гідність, незважаючи на всі випробування, – ось про що зараз наше життя.

Усвідомлюєш, як світ тріскається в тебе на очах, яка турбулентність чекає на нас щосекунди і які випробування попереду

Україна живе в притчевий час. Нещодавно я зрозумів, що за моє життя стався Чорнобиль (а я жив у Прип’яті, нас це дуже зачепило), потім розвалився СРСР, Україна здобула незалежність, увесь час боролася, пережила дві революції, і зараз війна. Така війна, яку порівнюють з Другою світовою. І ти всередині цього всього. Ти це все бачив на власні очі. Ти наче всередині цунамі. Усвідомлюєш, як світ тріскається в тебе на очах, яка турбулентність чекає на нас щосекунди і які випробування попереду.

Треба витримати, залишитися людиною й продовжувати створювати.