Інтерв'ю«Паліндром» випустив альбом «Придумано в черзі». Запитали його про рідний Львів, совок і війну

Новий альбом «Придумано в черзі» випустив український музикант «Паліндром». У третьому сольному альбомі львів’янин Степан Бурбан знаходить місце для вироку рідному місту, улюбленому місцю у Львові й надії на повернення українського Херсона. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк розпитав його про тему війни в творчості й новий український шоу-бізнес.

На альбомі «Придумано в черзі» лише одна пісня, яку «Паліндром» написав після 24 лютого, але всю платівку можна назвати саме творчістю воєнного часу. «Паліндром» відкриває новий альбом треком «Краще не буде», продовжує «Люцифером» про Скнилівську трагедію й закінчує піснею «Херсон» про тимчасово окуповане місто. «З одного боку, альбом можна назвати воєнним. З іншого, типового «байрактарного» складника там немає. І навіть якби він писався вже після 24 лютого, не думаю, що був би», – розповідає Степан Бурбан, який раніше виступав під псевдонімом «Кашляючий Ед». Запитуємо, як складався новий альбом і коли «Паліндром» вирішив повернутися до творчості після перших місяців повномасштабної війни.

«Люцифер», політ і творчість після 24 лютого

– Наскільки я розумію, альбом у тебе був більш-менш готовий до 24 лютого, але випустив ти його 1 вересня. Можеш детальніше розповісти про те, як ти вирішив повернутися до творчості? Розумію, що, найімовірніше, це не був один момент, це був певний процес. Можеш про нього розповісти?

– Ну дивись: на календарі 24 лютого, у голові такий дивний стан, що не розумієш: ти ще спиш чи це вже реальність. Намагаєшся якось скооперуватися й почати комунікувати з цим новим світом. І коли починаєш займатися якимись нагальними, потрібними справами, то розумієш, що твоя професія як музиканта в принципі нікому не потрібна. Та й музика твоя нікому не потрібна. Ти навіть не запитання собі ставиш, а стверджуєш це, віриш у це. І розумієш, що все, над чим працював протягом року, в один момент згорає на вогнищі. І тобі ніби й не прикро. Бо в тебе такий стан, що розумієш: зараз є щось набагато важливіше. Ти несешся в цьому потоці, щось робиш, думаєш, що робиш щось корисне; сподіваюся, так і було якоюсь мірою.

– Я бачив, ви з Ляною активно волонтерили в артцентрі…

– В артцентрі був шелтер, ми там іноді й вночі сиділи, бо люди приїжджали з вокзалу. Усе це було досить важко. Потім якось минає березень, квітень, люди потихеньку починають кликати на якісь благодійні концерти. Я тоді не розумів, як можна грати концерти, був у такому стані їжачка, який типу хоче захиститися від навколишнього світу, випускає голки.

Але врешті зрозумів, що це можливість заробити якісь гроші й передати на потреби ЗСУ чи волонтерських фондів, це мене якось змотивувало. І я зрозумів, що все не так погано, що людям це зараз потрібно. Дивлюся на фідбек і розумію, що музика сьогодні насправді допомагає й вона потрібна слухачу. Можливо, як ніколи раніше.

– Це десь квітень-травень уже?

– Десь так. І коли я зрозумів, що достатньо велика кількість людей реагує на це, я згадав, що писав альбом. [сміється] І десь у травні вирішив, що треба його все-таки доробити. Усе літо ми з Лесиком із гурту Tik Tu [засновник студії «Шпиталь Рекордс»] якось доробляли, Лесик ще влітку був у європейському турі з Love’n’Joy. Але хотіли до 1 вересня встигнути. І встигли.

– Ти хотів до дня народження [1 вересня] випустити?

– Я хотів певного символізму, бо вже звик, що моя музика прикріплена до якихось особистих днів, якихось знакових для мене подій. Якось так і вийшло.

– При тому, що більшість матеріалу нового альбому була написана до 24 лютого, ти назвав би «Придумано в черзі» альбомом воєнного часу? Це така проблема семантики, бо в нас війна триває вже вісім років, але все-таки після 24-го це зовсім інший світ.

– Я перебуваю в контексті якогось такого просвітлення, намагаюся зрозуміти, хто я. Зрозуміти свою ідентичність. Десь останні роки три я цим займаюся, ставлю собі це запитання. На цьому ґрунті й пишуться речі, які так чи так стосуються війни в Україні, яка триває з 2014 року. Так чи так там є певні рядки чи посилання на це...

– «Сніг, який випав десь посеред війни».

– Так-так. І в цьому альбомі я віддаю місце темі пізнання себе: хто ти? звідки ти? до чиєї культури ти належиш? чию культуру ти вважаєш за свою? Я про російську зараз говорю, бо дуже довго ми перебували в дискурсі, що російське – то й наше. Ми так собі думали. Але це ж так не є. На початку 2000-х виглядало так, ніби наші шоу-бізнеси колегують, дружать між собою. Зрештою, цей меседж про «братські народи» не просто так виник…

З іншого боку, ти розумієш, що ця прихована культурна експансія з боку Росії була настільки агресивною, що не кожен міг її помітити за всі ці роки. І десь про це я кажу. І це все так чи так стосується війни. Бо ця війна триває навіть не з 2014 року, вона триває значно довше. Вона просто мала різні гібридні різновиди, фактично вона почалася з набуттям Україною незалежності.

Тобто є якась крива нагнітання, і 24 лютого вона дійшла апогею. І, як наслідок, маємо кров, смерті й так далі. Але все, що було до цього, також було важливим. Просто багато хто цього не помічав, помітив усю серйозність ситуації, лише коли побачив прильоти ракет. І все це якось є на альбомі: не прямим текстом подано, не в лоб; я просто люблю так щось заховати, щоб найбільш допитливі люди це зрозуміли. Тоді я відчуваю якусь сатисфакцію.

Тому, з одного боку, альбом можна назвати воєнним. З іншого, типового «байрактарного» складника там немає. І навіть якби він писався вже після 24 лютого, не думаю, що був би, бо мені це не дуже характерно насправді.

– А з чого взагалі почався «Придумано в черзі»?

– Так вийшло, що «Люцифер» – це така відправна точка створення альбому. Цей трек написався, якщо я не помиляюся, минулої осені, з цього все почало розвиватися. Я зрозумів, що є концепт, який полягає в проговоренні якихось тригерних речей у моєму житті. Потім ця штука трохи масштабувалася в якісь ширші контексти – не тільки моє особисте, а й загалом: біди, проблеми суспільства нашого.

– Я спочатку був упевнений, що «Люцифер» ти написав після 24-го, суто за тим, як працюєш з цією злістю й уособленням.

– Ця пісня була зведена десь 20 лютого. Я їздив до Лесика в Тернопіль, ми там ще добивали її разом. І в ній була сирена після першого приспіву. Коли я слухав трек 26 лютого (у цій агонії згадав, що в мене в телеграмі є якісь демки з нового альбому), в один момент мені здалося, що це якось дивно й стрьомно водночас. Тоді ще подумав, що якщо колись випущу цей трек, напевно, буде класно, що там лунатиме сирена.

Ну а потім сирена стала вже моментом тригерним, і ми вирішили її прибрати, щоб люди могли прослухати пісню другий раз. Бо зараз пісню з сиреною другий раз не хочеться вмикати.

– Так, зараз це вже дійсно є тригером.

– У мене так само. Іноді пилососиш – і раптом починає сирена ввижатися.

– «Люцифер» ще підкреслює тему повітря й польоту, яка наскрізно проходить через альбом…

– Бачиш, тут уся родзинка в тому, що можна свої інтерпретації додумувати, тут є цей простір. Думаю, це добре. Бо мої слухачі люблять цей простір, дуже комфортно там себе почувають. Тому я намагаюся так із ними комунікувати.

– Я розумію, що ти залишаєш багато чого для інтерпретації. Але мені цікаво, наскільки свідомо ти використовував цю тему повітря: «Летить наш залізний птах», «Падаю вниз, як Люцифер», є ще трек «Повітряний змій». І це десь перегукується із «Райдугою» з попереднього альбому.

– Так, і на першому альбомі «Про сьогодні, завтра і вчора» є настільки ж важлива тема води. Пам’ятаю, Юрій Бондарчук робив розбір і дійшов такого висновку.

– Але чи свідомо ти це виписував? Чи це більше підсвідома історія?

– Це точно не свідомо. Але, от як підсвідомість працює, я досі не знаю. Можливо, це відбувається без якогось контролю людського мозку.

Вирок рідному місту, совок і ностальгія

Степан Бурбан пригадує перший концерт із сольним музичним проєктом «Паліндром» наприкінці 2019 року. «Це було 6 грудня 2019 року. Я пам’ятаю цю дату, бо тоді, м’яко кажучи, проїбався. По-перше, не був готовий ментально. І технічно так само», – розповідає музикант, який до цього був співзасновником львівського реп-гурту «Глава 94». Пригадує, що на першому сольному концерті найважче було звикнути саме до того, що він на сцені сам: «Такий якийсь дискомфорт виник, я зрозумів, що не стягую сам на сцені, бо до того я не був сам, а в парі з колегою [«Гонею» із «Глава 94»]. А тут я сам вмикаю мінусівки з ноута, намагаюся в процесі з людьми говорити. І розумію, що я просто не встигаю це все робити».

Водночас із цього досвіду народилася одна з найсильніших пісень третього альбому «Паліндрома»: після того виступу друг Бурбана Саша Буліч, який виступає під псевдонімом Sasha Boole, увімкнув йому демку треку «Місто», присвячену Чернівцям. Три роки по тому допрацьований трек увійшов у «Придумано в черзі» як висловлювання про рідний для «Паліндрома» Львів і совок у головах його мешканців і водночас продовження лінії з висміюванням радянського мислення.

– Розкажи про трек «Місто», бо він видається найбільшим вироком, який ти підписуєш Львову. «Місто, що не заслуговує на пісні», усі ці штуки з комунальниками й обісцяним снігом – це дуже жорстоко.

– Думаю, це цілком адекватна позиція людини, яка любить своє місто. Коли вона помічає в ньому й погані сторони. Бо, якщо ти бачиш тільки хороше, то я тебе вітаю: ти трошки обмежений.

– Але для мене показово, що ти одразу після цього треку ставиш у трекліст «Кафе Надія» як гімн твоїй улюбленій частинці цього міста.

– Ця пісня якось прийшла сама собою, ми нічого не видумували…

– А я якраз сприймаю «Кафе Надія» як B-side «Міста». Не знаю, чи ти погодишся, але після 24 лютого є цей момент переосмислення, наприклад, ставлення до рідної країни, рідних міст. Ми ніби почали більше цінувати те, де ми живемо і що маємо. Чи не було спокуси зараз відсунути «Місто» як занадто злий трек про Львів?

– Була, в один момент була. Там ще є така вставочка з пропагандистського фільму 60–70-х років про Львів, там такий смачний голос диктора…

– Що «Львов вырос при советской власти». [сміється]

– Так, і в мене була думка забрати цей уривок, тому що за час повномасштабної війни я побачив, як Львів забув про цей совок. Є кооперація людей, усі, як один механізм, працюють на одну ідею – бути вільними, перемогти зло. І в нас відбуваються всілякі цікаві події, приїжджають іноземці… І я розумію, що ми типове європейське місто. Навіть більше, бо коли ти робиш такі порівняння, завжди ризикуєш зайти на територію комплексу меншовартості. Та ми навіть більша Європа, ніж Європа!

І в цей момент я розумів, що, можливо, це вже не доречно. Але, поживши у Львові все літо, я почав знову ж таки помічати, як цей маятник кудись назад потихеньку відкочується. Починають з’являтися якісь п’яні люди, які сцють під фасади будинків, починаються якісь скандали на вулиці, типові для якогось 2009 року. Цей совок він досі є. Він просочився в щілини, його просто не так помітно. Але він ще є. І через це я вирішив залишити цей трек. Ми в один момент не стали ідеальним світом, це досі вимагає зусиль.

І це все дуже пов’язано, бо цей обсциканий сніг, про який я говорю в пісні, його можна й метафорично розглядати. Поки в нас є українці, які слухають російську музику, а водночас росіяни стріляють у мирних жителів і бомблять ракетами, доти ці люди є обсциканим снігом. Вони його символізують.

– Це можна назвати таким твоїм хрестовим походом проти совка: у великій кількості матеріалу, особливо в кліпах, ти відтворюєш і висміюєш цю «естетику» совка. І місцями це настільки детальне відтворення на рівні персонажів, інтер’єрів і візуальних образів [як у кліпі на «Ідеальний світ»], що, мені здається, ти ніби сам даєш кисень цьому совку. Як ти працюєш із цим балансом?

– Тут просто проблема в тому, що совок – це дуже широке поняття. Згрубша совок, про який я кажу, – це вже наслідок. Але він моментами пахне сильніше, ніж якась ностальгія бабусь за ковбасою й морозивом пломбір.

Бо совок – це іноді й людина 2000 року народження, яка всередині має якусь таку обмеженість, зарозумілість супервисокої концентрації. Це і є совок, який передається від батьків дітям: є ж родичі, які жили в цьому совку вже в незалежній Україні, почали якось заробляти гроші, але завжди були егоїстами, не відчували себе частиною суспільства, а жили заради себе; грубо кажучи, їм завжди було похуй на інших, нічого їх не цікавило, крім своєї сраки, проблеми якої має вирішити начальник і ЖЕК. І вони передають ці цінності дітям, ми бачимо цю передачу совка від батька до сина.

Тому я про ці речі часто говорю. А совок як рудимент, як історія з мозаїками, подихом часу – вона мене вже фактично й не цікавить. Я про це вже достатньо поговорив на ранніх етапах «Паліндрома». Зараз більше цікавлять питання філософські, якщо їх можна так назвати.

Чи даю я цьому кисень? Думаю, даю менше кисню совку, говорячи про нього так активно, ніж умовна Оля Полякова.

– Та ні, усе, вона вже спалила кокошник! [сміється]

– Або Поплавський, який не згадує про совок, але дає йому стільки кисню, що я, напевно, не зможу позмагатися.

– Але «Кафе Надія» – це також про цю ностальгію. Не за совком, а радше за чимось супутнім, за конкретним місцем у Львові.

– «Кафе Надія» – це якийсь сантимент. Я заходжу в це кафе, воно повертає мене в 2000 рік, у мій перший клас початкової школи. У перші поїздки в центр міста, бо я ріс у спальному районі. А коли ти живеш у спальнику, поїздки в центр – це завжди щось особливе. Або в McDonald’s поїхати з батьками, або ще щось. Наприклад, ми їздили з бабцею купувати мені касети в музичний магазин, десь, можливо, заходили й у таке кафе, десь воно відклалося.

З іншого боку, якщо хтось вбачає в цьому кафе совок, то я раджу зайти туди й зрозуміти, наскільки це Львів, Львів автентичний і самобутній. Там завжди сидять такі шановні пани з прекрасними вусами, які смакують каву з коньяком і говорять на якісь глибокі теми між собою. Совком там і не пахне: треба розрізняти стилістику, бо там усе зроблено в найкращих традиціях нульових. Там ще присутній такий елемент декору, який називають «євроремонтом», усім нам дуже полюбився він колись через комплекс меншовартості. «Товари з Європи», «Євротренд» – це ніби українець, побачивши цю вивіску, має клювати на неї, як свинка на якийсь трюфель. Не знаю, на кого це розраховано, але сподіваюся, це скоро припиниться. І я з цим борюся крізь іронію знову ж таки.

А ще є пиріжкова на вулиці Словацького, напроти головпоштамту. У кліпі я демонструю ці вінтажні написи: «Пиріжки, кава, чай». Ще з 60–70-х ця пиріжкова працює. Але, якщо дивитися на неї тільки як на інструмент пропаганди партії чи совка, то треба бути обмеженим. Бо так, ми були в окупації. Але в окупації теж було якесь життя: львів’яни говорили українською мовою, пили каву і їли пиріжки. Так само й у «Кафе Надія», це були львівські пиріжки і їли їх українські люди. Зараз скажуть, що Степан – шовініст. [сміється] Але для мене там немає цього всього, немає совка, пропахлого кількою в томаті.

– Я хотів окремо запитати про пісню «Рекет»…

– Ну так, «Рекет» і «Черемхова віхола» – це пісні, які мають грати в «Кафе Надія». [сміється] Просто різний настрій дарують. Зеновій Гучок – це такий персонаж, який у мене асоціюється з «Кафе Надія», з моєю бабцею. У мене є сантимент: я люблю своє дитинство й завжди у своїх творах намагаюся знайти місце для дитинства. І навіть віддати шану бабусі, якої вже немає. У мене є якийсь свій певний світ. Можливо, для когось це не означає нічого, але для мене це важливо.

«Черемхова віхола» – це історія про концерти на львівському телебаченні, концерт вітань Петра Остапишина, який вів цю програму. Приходять листи з проханням когось привітати, ведучий вітає всіма красномовними словами, які є на цьому світі. І потім грає якась пісня, й от дуже часто там грала «Черемхова віхола». І, пам’ятаю, моя бабця лежала на дивані й дивилася цей кліп, де Зеновій Гучок грає на гітарі Hello Kitty. І вона казала: «Йой, дуже файний артист, так мені подобається». Я якось так це запам’ятав і пов’язав ці речі, захотів переспівати цю пісню.

Я розумію, що Гучка дуже багато людей сприймає як мемного персонажа – до того ж це суто львівська історія, він не має всеукраїнського масштабу – але для мене це драматична пісня про кохання. Думаю, це контекст, який молодь могла б зчитувати замість того ж Валерія Меладзе, який приїжджав на Atlas Weekend торік. Я хочу, щоб у нас була велика бібліотека українських артистів, де можна було б обрати пісню під різний настрій, як фільми обирають під настрій. І хочеться, щоб ця бібліотека була наповнена різними українськими артистами, я в цьому вбачаю навіть якусь благодійну мету.

– Я навіть хотів тебе запитати, чи не хочеш зробити окремий альбом чи програму зі своїх каверів. [сміється]

– Так, і їздити з цією програмою по весіллях. [сміється] Це прямо запасний варіант. Я просто пов’язаний з весіллями напряму, я іноді їх монтую, навіть був присутній безпосередньо на дійстві. Я робив експрес-відео, яке молодята дивляться в той же день увечері. Я ходив і спостерігав за операторами й так їм заздрив: вони ходили, знімали людей, підходили до стола, брали огірочок, на іншому столі брали 50 грамів. Це просто ідеальна робота, як на мене! [сміється]

Відмова від російської музики й шанс для свіжої крові

Понад 40% українців припинили слухати російську музику після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, свідчать результати соцопитування групи «Рейтинг». Майже 60% українців не слухали російську музику протягом останніх пів року, ця цифра зросла майже вп’ятеро після 24 лютого. Водночас в українських чартах дедалі більше українськомовної музики, а нові виконавці на зразок SadSvit і Kola влітають у тренди TikTok і збирають мільйони переглядів на YouTube. Запитуємо в Степана Бурбана, чи бачить він зрушення в українському музичному бізнесі і як їх можуть використати молоді українські артисти.

– Як ти сприймаєш ці останні опитування про те, що велика кількість українців зараз відмовилася від російської музики? Що це означає? І чи означає це, що зараз звільнилася ніша, яку може закрити українська музика?

– У мене суто егоїстичні помисли: я про аудиторію думаю дуже мало. Я думаю про людей, яких вважаю однодумцями, думаю про людей, які приходять на концерти, у їхніх очах я зчитую, що вони розуміють, про що я. І вони не кажуть мені: «Де «Кашляючий Ед»? Заїбав, «Паліндром», блять!» Я працюю для однодумців, беру до уваги їхні думки, звісно. А пропонувати щось комусь, орієнтуватися на якусь вільну аудиторію, намагатися заманити їх до себе – про це не думаю.

Просто музики є дуже багато, є більше різноплановості в українській музиці, ніж у тій же Росії. Реклама настільки добре спрацювала, мізки настільки добре прополоскали. Наприклад, про те, що український реп погано звучить українською, що російською звучить піздатіше. Коли я був менший, теж вірив у цю хуйню: я почав писати реп у восьмому класі, це був 2008 рік. І я писав українською, бо розмовляв українською. Але, коли показав свої напрацювання однокласникам, вони сказали: «Ти шо, йобнувся? Чого ти українською пишеш? Треба російською реп читати». І тоді я почервонів, мені стало соромно…

– І в тебе теж був період, коли ти писав російською.

– Так, я почав російською, це був рік 2009 чи 2010. Поки ми «Главу» не зробили, поки це не стало нормально.

До чого я вів: у нас дуже багато жанрів і багато музики. Якщо люди відмовляються від російського щиро, а не тому що це TikTok-тренд чи тому що вони переживають за щось. Я вірю, що тільки тоді це працюватиме, коли ти щиро відмовишся від російського. І тоді почнеш бути дигером тут, у себе вдома. І ти знайдеш тут багато сюрпризів.

– Я не сперечаюся з тобою, бо це твій усвідомлений вибір. Але запитаю ще про цей умовний поділ на мейнстрим та авангард. Після релізу сольного альбому Стаса Корольова я запитував у нього, що далі, і він відповів, що йому було б цікаво комунікувати важливі для нього речі на більшу аудиторію. Навіть не для того, щоб конкурувати з кимось, а просто для того, щоб якісний продукт отримав більший розголос. Але для цього, як він сказав, треба «бути трікстером, мімікрувати під розважальну музику». Це зараз буде не дуже чесно, бо я Стаса не запитував про це після 24 лютого, але мені цікаво, як ти до цього підходиш.

– Це, безперечно, класні плани й амбіції. Знаєш, про що я задумувався: у нас зараз у багатьох сферах ніби обнулюється лічильник, у багатьох сферах усе починається з нуля. То було б класно й шоу-бізнес зробити нормальним, яким він і має бути. А не ця крінжова хуйня, яка роками по колу крутиться: одні й ті ж прізвища, дуже часто це якісь гидкі люди, як показує історія й досвід.

У молодих артистів різної вікової категорії (бо я не про вік, а про статус зараз) є можливості побудувати якийсь новий шоу-бізнес. Не крінжовий. Бо і мейнстрим можна зробити класним. Я би хотів бути в мейнстримі з тими ідеями, які транслюю. Але чи суспільство готове до цього? Такі люди, як Стас Корольов (я дам собі таку можливість і честь), «Ницо потворно», Kurs Valut, «Джозерс» можуть зробити цей новий шоу-бізнес. Бо всі ми так чи так працюємо з музикою, яку люди можуть споживати, я маю на увазі в масовому прояві. У людей досі проблеми зі смаком, але вони не винні, їх ґвалтували стільки років, що треба певний час, щоб вийти з цього стану. Тому так, я хотів би говорити з людьми про теми, які мені цікаві, але з мейнстриму. І якби в нас був конект, я був би суперщасливою людиною.

Мейнстрим – це завжди гроші й слава. Гроші мене цікавлять, як будь-яку нормальну людину. Але слава – це така річ, яка мені буде заважати творити. Тому про славу не задумуюся. Інколи виникають дисонанси в голові: ти ніби хочеш якогось мейнстриму, але й не хочеш слави. А це речі, які дуже пов’язані між собою. І ти такий: «Блять, то що ти хочеш?» І так нагадуєш якогось школяра. [сміється]

Тому важливо розібратися із собою, чого ти взагалі хочеш. Я ще досі аморфний у цьому плані. Якщо в Стаса Корольова є такі конкретні цілі й амбіції, то він уже дорослий дядько. [сміється] А я ще не дуже, напевно.

– Ти сказав про смак аудиторії. А ти впевнений, що точно має бути якийсь компроміс з аудиторією? Може, ми, навпаки, недооцінюємо її? Бо зараз бачимо, що в топі Apple Music більшість українськомовних виконавців, до того ж нових облич, яких ми не бачили до 24 лютого. Чи змінює це ситуацію?

– Звісно, що змінює. Це такий дуже поступовий процес. Думаю, це тільки плюс. Мені подобається, як той же SadSvit вистрілив, я дуже тішуся за нього. Я не скажу, що це музика, яка вимагає якогось інтелектуального напруження, але принаймні це хороша інді-поп-постпанк, яка б там не була музика. Я хотів би, щоб така музика була в мейнстримі, щоб вона грала в якомусь супермаркеті, наприклад.

Уже помітні якісь зрушення, воно якось відбувається органічно. Органічно то органічно, але якою ціною? Ми розуміємо, що це зацікавлення українським насамперед через війну.

– Це ми говорили з погляду аудиторії, а як з боку бізнесу? Чи відчуваєш ти, що люди на ринку – продюсери, лейбли тощо – почали ворушитися?

– Чесно кажучи, коли я думаю про лейбли в Україні, то мені стає незручно…

– Але якщо повертатися до цієї тези про те, що зараз є можливість побудувати щось нове з нуля, ти віриш, що це можливо?

– Я в це вірю. Але знову ж таки є активні сили зла в цьому всьому процесі. Згадаймо про «байрактарну» музику й артистів, які до 24 лютого співали російською мовою дуже противні пісні, а тут в один момент стали патріотами, які люблять батьківщину й ненавидять Росію. Хоча для чого тоді було співати російською? У мене це викликає дисонанс.

І ці люди заважають якійсь свіжій крові подати свій запах, щоб знайшлися супутники, які зацікавлені в промоушені, які хочуть створювати лейбли, щоб відбулася якась синергія, як люблять казати люди в інтернетах. Ось ця історія з комічним карикатурним шоу-бізнесом триває. Хоча Потап і Сергій Бабкін десь далеко, ці люди, які мімікрували під справжніх українців, як Полякова із кокошніком. Через них не відбувається зрушення так, як воно мало б статися, – органічно й удоста швидко. Тому хз.

Але загалом я вірю, що історія з перезавантаженням українського шоу-бізу має статитися. Це фатум, по-іншому ніяк. Ми воюємо як за нашу свободу, так і за нашу культуру. І це дуже важливо, бо це наповнює сенсами суспільство. Це точно має статися, просто треба не дати цій російській гадості знову повернутися. Бо мені чомусь здається, що мине певний час, усе трохи стихне в головах людей, які зараз почали співати українською, і вони можуть повернутися до якоїсь зручнішої форми, яка, ба більше, приносить більше грошей. Але це більш трагічна перспектива, я цього не хотів би.

– Ти, мабуть, не був би собою, якби ми не закінчили інтерв’ю на песимістичній ноті. [сміється]

– А це ще така пікантно-весела нотка. [сміється]