Інтерв'юУкраїнський репер Otoy випустив мініальбом «Околофронт». Про війну, брата на «Азовсталі» і ненависть

Обкладинка: Сергій Сараханов

В’ячеслав Дрофа затримується на інтерв’ю на годину, але в нього є поважна причина. «Сорі, ми лише добралися, був у моргу», – перепрошує 23-річний Дрофа, який випускає музику під псевдонімом Otoy. У квітні він випустив трек із присвятою двоюрідному брату Дмитрові Лисеню, який перебував на «Азовсталі» в Маріуполі, а новий мініальбом «Околофронт» випускає вже як військовослужбовець окремого полку спеціального призначення «Азов».

Дрофа приєднався до «Азову» в середині весни. Коли він дізнався про те, що його брат, захисник «Азовсталі», перебуває в статусі «пропав безвісти», почав допомагати його дружині. У процесі стало зрозуміло, що це значно більша проблема та що допомога потрібна багатьом родичам українських військових. Для цього він створив фонд Agov, а через оборонця «Азовсталі» Богдана «Тавра» Кротевича почав співпрацювати з командуванням полку в Києві.

У моргу до запису розмови Дрофа їздив через свою пряму діяльність, яку координує патронатна служба «Азову». Розповідає, що до розмови проводили процес упізнання із сім’ями бійців і планували похорони: «Декого кремуємо, але є сім’ї, які не хочуть кремувати за різних причин, їм організовуємо звичайні похорони».

– «Азов» – це зараз єдине військове формування [ЗСУ], яке має патронатну службу, – пояснює Дрофа. – В інших підрозділах, якщо бійця поранили, його найчастіше супроводжують бойові парамедики. Якщо тіло бійця залишається на окупованій території, в інших підрозділах процес повернення значно триваліший. І якщо, наприклад, бійці інших підрозділів потрапляють у полон, шукати та все організовувати зазвичай доводиться батькам. Це величезний масив роботи, яку вони не мали б робити, але мусять, бо більше нема кому. Тому в «Азові» це робить патронатна служба.

Вивезення тіл і поранених, комунікація з родинами загиблих воїнів, організація похоронів, а також лікування та реабілітація тих, хто вижив – перераховує масштаб роботи Дрофа. «Це не перебування на бойових позиціях на постійній основі, це не прямі зіткнення. Іноді буває, але не можу це озвучувати», – додає він.

– Воно грузить дуже сильно, однозначно, – відповідає, коли я запитую, як на нього впливає цей досвід. – На початку, коли відкривали перші мішки з тілами, коли я вперше відчував запах цього всього, коли бачив і кістки та залишки, було жорстко. Безумовно, є емоції, коли ти бачиш, як плаче родина, коли не можуть повірити, що це їхній рідний у тому мішку… Але до більшості звикаєш – звикаєш, що треба підвести матір до мішка з трупом її сина. На жаль чи на щастя, людина дуже швидко до всього звикає.

Уточнює, що частково команда відповідає і за обмін полоненими: «Триває обмін з «Азовсталі», там була величезна кількість бійців». Запитую принагідно, чи є новини про статус його двоюрідного брата, якому він присвятив пісню та кліп Find My Country.

– Зараз немає інформації щодо Дмитра, він значиться як зниклий безвісти. Вони прорвалися на «Азовсталь», тоді підірвали на мосту два БТРи, загалом там було приблизно 20 наших військових. Ми з них нещодавно отримали 17 тіл, їх уже привезли в Київ. Але брата там не було, – робить паузу Дрофа. – Тому є два варіанти: він або загинув, або в полоні.

Ще одна пауза. «Червоний Хрест набрав його дружину і сказав, що він у полоні. Але ситуація така: у нього ще є близнюк Володя, який є морпіхом та офіційно перебуває в полоні. І є варіант, що люди з Червоного Хреста просто їх сплутали та дали неправильну інформацію дружині брата. Просто якби два близнюки були в одному СІЗО, вони точно знайшли б одне одного. Тому поки брат офіційно зниклий безвісти».

До 24 лютого В’ячеслав Дрофа готував дебютний повноформатний альбом. Після кількох EP і кількох початкових етапів кар’єри він хотів зробити яскравий дебют: «Хочеться, щоб, коли я видав повноцінний альбом, це було гучно і якісно. На такому рівні, коли це сприймається як крутий закордонний реліз. Щоб усі прямо сказали: «Єбать, оце чувак презентував альбом!»

Після початку повномасштабної війни з Росією роботу над лонгплеєм відклали, але Otoy все ж повернувся до творчості з мініальбомом «Околофронт»: це чотири короткі треки загальною тривалістю в десять хвилин, у яких автор фіксує свої переживання під час війни; водночас це фіксація України в перші пів року великої війни – від агресії та ненависті, від емоційних гірок між розчаруванням та ейфорією до «нового побуту». Рефрен і червона лінія всього EP: «Такий у мене побут новий, новий мій побут – війна».

– Я розумію, що ти писав «Околофронт» трохи раніше, це був процес, але чим для тебе є творчість під час війни? Зараз є багато артистів, які випускають щось про війну, водночас я знаю багатьох митців, які зараз узагалі не можуть творити щось нове.

– До 24 лютого ми активно робили зведення і мастеринг нового повноформатного альбому на 20 треків. Планували колаби із закордонними артистами, великий сольний концерт і тур. Хотіли підписати фінальний контракт із лейблом, це все мало бути до кінця квітня. Але трапилася війна, стало зрозуміло, що це все зміститься. Зараз ця робота теж не відновлюється зі зрозумілих причин.

Я довго не міг сісти за написання музла [після початку повномасштабної війни], усе якесь кічове, дивне виходило. Штучно якось було, коротше. Думаю, у мене тоді ще не було повноцінного сприйняття війни, я більше був зайнятий із волонтеркою, ще не бачив боїв.

Та коли я дізнався, що брат зниклий безвісти, це для мене все перетворилося на індивідуальну історію переживань та емоцій. Спершу пішов один англомовний трек, тоді другий, які я видав до EP.

– Це Depressive та Find My Country, так?

– Так, ці два треки я написав під емоціями, було бажання розповісти щось. І якраз почалася велика кількість інтерв’ю: Billboard, ABC News, NBC News, французькі видання. Я розумів, що це мій шанс привернути увагу до нашої проблематики за кордоном, плюс тоді якраз був цей двіж із Kalush Orchestra на «Євробаченні» й «Азовсталлю».

Після цього я сів і написав «Околофронт», він написався досить швидко. У ньому були чотири конкретні акценти, які я хотів висвітлити, такі чотири переживання…

– Ти називав їх «чотирма забігами на короткі, але складні дистанції».

– Точно. Уже тоді прийшла військова служба та розуміння ситуації, уже був якийсь військовий досвід – і це все вилилося в ці чотири роботи. Вони теж на тему війни, але, як мені здалося, не настільки кічові, як було раніше; не маніпулюють темою війни, а розкривають її більше. Саме така мета була, коли писав цей мініальбом.

Від моменту, коли я його написав, і до прем’єри пройшло десь півтора місяця. І в ці півтора місяця я ввечері теж сідав після службової зміни, слухав аранжування і пробував щось писати. Пробував, але щось ніяк не писалося. Після «Околофронту» зараз навіть не творча криза, а повна порожнеча. Навіть потрібно було підготувати кліпи до EP, але мені жодні сюжети в голову не лізуть. Розумію, що мозок перемкнувся на інші пріоритети. Не знаю, скільки це триватиме, трішки переживаю про це. Але вже як є.

– Це зараз здається, як щось з іншого життя, але ми свого часу залучали тебе до нашої рубрики «Зовнішній вигляд», і ти там описував свій стиль як «cпокій на межі з агресією». Це не тільки про зовнішній вигляд?

– По суті, це воно і є, так. Один трек [в «Околофронті»] «Енемі» – суперагресивний, він із матюками, це бажання вбивати. А трек «Побут новий» – максимально спокійний, розслаблений.

Ці два стани – це про цю постійну біполярку, воно ж усе постійно перекидається. Ми всі зараз живемо в цьому стані: радощі через те, що ми роз’їбали HIMARS’ами якийсь черговий склад, змінюються злістю чи ненавистю від того, що розбомбили офіс у Вінниці та помер звукорежисер Roxolana. Це такі подвоєні стани. Тому цей спокій, що межує з агресією – це перманентний стан, без війни чи з нею.

– «Околофронт» можна назвати злим альбомом. Для тебе ненависть – це зараз натхнення?

– Однозначно використовую ненависть у творчості. Це відчуття перманентної злості, бажання вбивати, знищувати до останнього – це те, що сублімується і дає можливість перевести емоцію в якісь дії. По суті, це така батарейка, одна з небагатьох зараз. Я тому намагаюся в собі це втримувати, бо розумію, що є великий ризик впасти в стан овоча, пасивний стан.

Бо як ти можеш не відчувати зараз ці емоції та називати себе активним громадянином? Ти ж бачиш, що відбувається, ти бачиш усі ці акти тероризму. Спрямовувати цю енергію на конкретні дії – посилення України, послаблення Росії на всіх фронтах – це те, що треба зараз робити.

– У попередніх роботах для тебе було важливо комунікувати не лише з українською аудиторію, а й із глобальною, для цього ти використовував англомовні версії, як у Find My Country. В «Околофронті» цього немає, альбом виключно українською мовою. Це було свідомо, бо це про нас і розраховано на українську аудиторію?

– Так. Це про внутрішні переживання саме мого народу. Оскільки я це сприймав як певний внутрішній діалог, як особисту рефлексію, відповідно, рефлексії кожного українця, я відійшов від цієї історії [з англійською мовою].

У мене якась переоцінка всього українського й українськомовного відбулася, я зрозумів ось таку річ: якщо це має бути англійською, то хай буде повноцінно англійською, а якщо українською – то тільки українською. Без цієї мішанини. Бо одне одного ніби знецінює. Слухаєш продукт – і не розумієш, для кого він створений.

– Ніби хочеш для всіх, а виходить ні для кого.

– Так, ніби на двох стільцях хочеш всидіти.

– Дебютний альбом, який ти готував до 24-го, – він може вийти в якійсь формі?

– Він точно вийде. Там суть у тому, що ми взяли староукраїнське звучання, яке використовували ще в заспівах вікінгів. І це така навколовійськова тематика й звучання. Тож я розумію, що зараз альбом тільки стає актуальнішим.

Наприклад, ми записували для цього альбому супердивні звучання українських інструментів, записували спів монахів. Хотілося зробити не шароваристе звучання, а сучасне реп-звучання з використанням старих заспівів та інструментів. Хотілося дорослішати, щоб музика ставала складнішою. Почалися більш складні авторські аранжування, якісь глибші тексти, тематика більш темна, серйозна, без фана та панчів.

Але водночас мені хочеться, щоб, коли я видав повноцінний дебютний альбом, це було гучно і якісно. На такому рівні, щоб це сприймалося як крутий закордонний реліз. Щоб це не було: «Якийсь український реперок презентував альбом». А щоб усі прямо сказали: «Єбать, оце чувак видав альбом, прям із перформансом!» От над цим я працюю.

Словом, хотілося щось артове робити, я навіть хотів сольник провести в Українському домі: у цій ямі всередині підвісити платформу, щоб люди на поверхах стояли по колу. Хотілося робити такі перформанси, якісь навіть дурнуваті у своїй абсурдності, щоб люди думали: «Блін, він шо, кончєний?» Але в хорошому сенсі: «Як він до цього додумався?» Ось цей період тривав у мене до 24 лютого.

– Зараз він закінчився? Коли ти міг би до нього повернутися?

– Так, просто зараз це не на часі. Це потребує і фінансових внесків, і творчого допрацювання, і енергії, чого зараз немає ні в кого, з ким я працюю. У всіх інші переживання: хтось когось втратив, у всіх у голові війна. Але водночас команда, з якою ми робили мастеринг, повністю в Україні, усі якось беруть участь у забезпеченні перемоги.

Наприклад, саундпродюсер Moeerr із Хмельницького допомагає біженцям: шукає житло, гуманітарку тощо. Антон, який зводить мені треки, зараз у Черкасах, робить для різних фондів аудіовізуальний супровід. У всіх зараз така діяльність, це пріоритет. І це правильно, я через це розумію, що в мене в житті з’явилися правильні люди.

Тому альбом буде точно, але після закінчення цього етапу Otoy. А закінчиться він, напевно, або коли закінчиться воєнний стан, або коли трохи спаде фронтова напруга. Коли я буду впевнений, що в нас суттєва вогнева перевага на фронті, коли я буду розуміти, що морально можна дати собі можливість більше творити. Зараз такої можливості немає.

– Але це не зупиняє багато кого вже зараз спекулювати на темі війни, зокрема в популярній музиці. Як ти ставишся до такого?

– Зараз, як це не дивно, тема війни – це модно. І все, що модно, зазвичай породжує не тільки якісне, а й тонни лайнового. Люди не могли привернути увагу до своєї творчості якоюсь оригінальністю чи талантом, а зараз хочуть зробити це, спекулюючи на темі війни та патріотизму. Зараз усі воїни, усі їбашать війну в треках… [сміється] І типу мене це і харить, і водночас я розумію, що це окей. Бо, по суті, будь-яка масова тема породжує і якісний контент, і те, що качає на хайпі, а тоді пропадає. Це ознака всіх трендів, просто зараз тренд – це війна.

Але це історія, яку вирівнює час, тому я не сильно через це переживаю. Зараз із можливостями TikTok і YouTube дуже легко здобути популярність, але важче аудиторію втримати. За рік ці люди, найімовірніше, побачать, що вони не можуть переплюнути успіх якогось треку, з яким виїхали на хайпі. Бо зазвичай за цим нічого не стоїть. Зрештою, що більше такого, то менше російського в українському просторі. Залишиться щось круте, просто треба дати дозріти цьому всьому.

Насправді є кілька Otoy. У 2018 році 19-річний В’ячеслав Дрофа поставив на особистій сторінці в Facebook життєву подію: «Завершил со скучной музыкой». Розповідає, що рано почав писати музику, і за цей час встиг пройти кілька етапів творчості й ідентифікації: були й комерційні треки на замовлення, і співпраця з лейблами Bitanga та Masterskaya, і спроби наслідувати російських реперів. Протягом усього цього часу львів’янин, який переїхав до Києва, працював в IT-сфері, гроші із зарплати відкладав на релізи та знімання кліпів, за які сам відповідав як режисер.

– У мене був період, коли я писав якийсь мамбл-репчик, який був тоді модний. Думав, що візьму аудиторію дебільними трешовими текстами, а потім раптом стану серйозним. У мене був прототип – Фейс. Мені подобався його шлях: спочатку був [ніби розумово відсталий], а зараз типу став опозиціонер. Але потім я зрозумів, що це повний дебілізм, ставати ще однією Alyona Alyona чи Kalush – це теж брєд. Треба просто бути собою.

– Є термін «Околофронт», є рефрен «Я живу між двох світів», є «Побут новий» – у тебе в мініальбомі багато цієї дуальності. Можеш більше розповісти про це? Бо, наскільки я розумію, для тебе це теж зараз особистий досвід – як людини, яка є і військовим, і зберігає якийсь зв’язок із цивільним життям.

– Однозначно зберігаю. Оскільки я не перебуваю десь на постійній основі 24/7, – у нас є виїзди чи відрядження, але це не перебування в формі у 100% часу, – я розумію, що мені навіть соромно зараз, що я ігнорував війну всі ці вісім років. Бо я розумію, що фактично для бійців, які перебувають [на сході], у 2022 році нічого не змінилося. У них як була війна, так і залишається. Просто зараз більша небезпека за територіями.

І цією війною з Росією ми весь цей час ніби нехтували. У мене також було ніби якесь толерування росіян, були спроби пошуків хороших рускіх, більш толерантне ставлення до російської мови та продукту. Я і сам споживав якийсь російський продукт, якийсь розважальний контент, була музика в плейлістах. Зараз усе це повністю викорінилося, зараз у мене в голові все максимально радикалізовано – стосовно повної сепарації від усього російського та насаджування української культури. Серед іншого – від російської мови. Я розумію, що це єдиний і фінальний шлях до повної українізації. І загалом для того, щоб нам перестати бути апендицитом Росії в очах світу, щоб ніхто не запитував уже: «А Україна – це десь у Росії?»

Водночас і моє цивільне життя зараз докорінно змінюється, тому що однаково, коли погляди радикалізуються, ти починаєш абсолютно по-іншому бачити світ, фільтрувати коло спілкування. Величезну кількість людей, яким я довіряв, із якими я мав надії на співпрацю, я викинув зі свого кола спілкування. Але водночас є велика кількість нових контактів, здебільшого військових. Усе змінюється навіть на цивільному рівні.

– Тому тобі було важливо закріпити цю тезу про те, що «старт пролунав вісім років назад, так»? Але я просто намагаюся скласти цифри – тобі зараз 23 роки, так? Тобто ти був підлітком у 2014 році.

– Я себе цим не виправдовую, бо згадую, що, коли почався Євромайдан, ми ганяли на Майдан. Коли були сутички з поліцією, ми підпалювали поліційні автівки біля райвідділку, билися з поліційними. Уже тоді була якась злість, якесь бажання відстояти своє. Тоді ж основною причиною було бажання народу йти європейським шляхом, коли влада хотіла йти проросійським шляхом. Тобто ми ж уже тоді за це боролися, воно ж уже було в мене в голові. То чому за рік-два це пропало в настільки радикальній мірі? Чому в людей, які боролися на Донбасі, воно не пропало, а в мене зникло?

Я не кажу, що був проросійським, я завжди мав українську позицію та говорив про культуру та важливість сепарації. Але воно не було на настільки радикальному рівні. Потім пропало, а зараз знову з’явилося. І в мене зараз відчуття легкої злості на себе, що я все-таки дав собі шанс побути меншовартісним українцем, який однаково продовжував сприймати російське.

– До 24 лютого був один Otoy, до того були ще інші версії, зараз ти взагалі інший. Що між цими етапами найбільше відрізняється?

– Для Otoy як творчого явища це, мабуть, другий етап становлення, дорослішання. Можливо, навіть третій.

У 2018-му, коли я переїхав до Києва, у мене був рік чи два, коли я дозволив собі, – думаючи, що я так стану київським тіпочком і дуже модним, – поговорити російською мовою, відмовившись від української. І це мій найбільший сором, найбільша злість на себе. Я розумію, що це був повний ідіотизм. І це закінчилося саме у 2018-му, я усвідомив, що це брєд повний.

У мене був період, коли я продовжував писати якісь російськомовні пости, бо здавалося, що я так не втрачатиму якусь аудиторію, хоча аудиторії як такої не було. Це був час, коли творчості яскраво вираженої та сформованої ще не було, але було якесь уявлення, що я тіпа артіст, музикант, у мене аудиторія. Такий найоб себе.

– Я передивився до інтерв’ю кліп на трек Street Fighter, де ти римуєш «Ай ем солдат», «Автомат» і «Тикаю фак». Як ти зараз це сприймаєш?

– По-перше, я ненавиджу цю EP і цей кліп. [сміється] Він знятий не в тому настрої, у якому я відчуваю творчість Otoy, він зображає мого персонажа у комічній формі. Хоча це більше даркова історія, як останній Каньє, Flying Lotus чи Sevdaliza. Це гучні референси, але за настроєм це десь так.

– Мені чомусь більше здавалося, що ти на Tyler, the Creator більше орієнтуєшся.

– От саме тоді було таке сприйняття. Але я зрозумів, що в Тайлера більше присутня ця часткова трешовість, фанова трешовість. А мені вже хочеться робити вже щось супердоросле, суперскладне. І суперцінне з погляду культури…

– «Нести правду там, де фейковий конвой»?

– Так, саме точно! Коли я дивлюся ці відео, мені не те що соромно, просто це пройдений етап. Але іноді рефлексую на ті тексти та розумію, що фактично моя роль не змінювалася – це якась війна за українське.

Тому що як ще назвати існування української музики, якщо не війною за українське? У нас немає сформованого музичного ринку, немає нормальних лейблів, ти борешся на останніх соках, якщо ти музикант в Україні. Борешся до останнього кожен день. Треба бабки на кліп, бабки на реліз – це все мало коли повертається. У нас тисячі виконавців, а успішних – одиниці. Тому фактично це культурний фронт, і він таким не став 24 лютого, він таким був завжди від початку незалежної України, а ще до того було, наприклад, «Розстріляне відродження».

Це все – боротьба за українське. Просто воно трішки видозмінене тимчасово. Мета цього всього одна – існування яскравої нової України, про яку гуде весь світ, якою весь світ захоплюється. Тому так, я радію, що цей шлях насправді незмінний.