Комікеса Настя Зухвала (раніше відома як Настя Дєрская) вирушає в тур Україною з новим стендап-концертом під назвою «Рафінована лють», який вона написала за час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Редактор The Village Україна Ярослав Друзюк зустрівся зі стендаперкою перед виступом в Underground Standup Club і розпитав її про зміну псевдоніма, вплив війни на комедію та «ненависть як пальне».

 Раніше ми розпитували українських стендап-коміків, як і про що вони жартують під час війни.

Під псевдонімом «Дєрская» Настя виступала впродовж семи років: від перших відкритих мікрофонів у Києві у фан-барі «Банка» до статусу однієї з лідерок «Підпільного Стендапу», сольних концертів на майже мільйон переглядів і запуску Instagram-медіа «Зухвалий батальйон». Крім того, Настя Дєрская висвітлювала в комедії теми фемінізму та прав людини, а також вела колонку у Wonderzine Україна та брала участь у телепроєкті «Богиня шопінгу». Новий сольний концерт і тур десятьма містами України вона готує вже як Настя Зухвала, змінивши псевдонім після повномасштабного вторгнення РФ. Розповідає, що в перші дні великої війни була змушена залишити майбутнього чоловіка Сергія Ліпка, який приєднався до Збройних сил України, а її батьки потрапили в окупацію у Немішаєві на Київщині. За день до виходу інтерв'ю вона публікує пост про те, що підрозділ її чоловіка зазнав втрат на фронті, а військовий автомобіль, на який вона з колегами збирала кошти, був знищений: «Я пишу це і не вірю, що це не фільм-катастрофа. Це реальність. І моя також». 

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate
Портрет: Ігор Копит

– Почнімо з головного: у чому відмінність між Настею Дєрскою та Настею Зухвалою?

– Ця різниця формується щодня, це моє завдання. Я б не хотіла вбити Настю Дєрскую, я б хотіла її перевиховати. Щоб її русофобія була якщо не достатньою, то зразковою. [сміється]

– Але це ж не тільки про українізацію, це ніби інший образ.

– Так, 100%. Хоча насправді це ж ніколи не був образ. Але [війна] дуже змінила мій фокус уваги. Є пропагандистська штука для люмпенів: «Какая разніца?» А є більш вишуканий спосіб відволікати увагу людей від таких пріоритетних речей, як доля твоєї країни, – це вектор космополітських поглядів. Я не знаю, чи правильно казати саме «космополітських»… Але якось дивно, коли в мене стільки всього жахливого відбувається прямо перед носом, а мене хвилювали глобальні проблеми великого світу.

Не можу сказати, що мене тепер не хвилюють права жінок. Але зараз я згадую, що намагалася закладати у виступи меседжі, аби люди ставали толерантнішими, аби поважали наші права. І вважала, що мені потрібна російська, щоб ширити цей меседж «глобальніше». А зараз я така: «Похуй мені на це!». Хочеш глобальності – є англійська.

Маю на увазі, що раніше мій мозок був зайнятий проблемами, які повністю виходять за межі моєї дотичності, водночас болючі проблеми мого народу були не в фокусі, хоча відбувалися зі мною.

Перше відео Насті Зухвалої після зміни псевдоніму

– Та це не скасовує того, що ці проблеми залишаються, хіба ні? І ти порушувала дійсно важливі теми.

– Так, але я розумію, що це трохи збило мене з правильного шляху. Логічна помилка в тому, що мені здавалося, ніби глобальне важливіше національного. Але в той момент, коли смажений двоголовий півень клюнув мене в саму задницю, це дуже швидко дало мені самоідентифікацію. [сміється] І це водночас вирішило багато моїх внутрішніх екзистенційних проблем.

І зараз я розумію, що питання прав жінок нікуди не поділися. Але це нормально, що мене хвилюють передусім права українських жінок. Особливо після того, як я побачила, як реагувала [на війну] феміністична спільнота. Можливо, це стосується не всіх організацій, але це люта дичина. І я подумала, що після такого мені доведеться позначити себе не просто як феміністку, а як українську феміністку.

– Ми з тобою спілкувалися в березні, і це була одна Настя. І я розумію, що зараз це вже трохи інша Настя. І зовсім інша Настя була до 24 лютого. У чому ти найбільше змінилася за цю весну?

– Мене почало паяти ще до 24 лютого. В останні кілька діб до вторгнення я не спала. І не тому, що дивилася новини, а тому, що я читала про Абхазію та Сирію. І я така: «Ого!»

– Ти читала про війни загалом чи методи війни Росії?

– Я читала про війни, але в мене досить швидко склався цей пазлик у голові, що це систематична історія. І я була вражена, що мені вдавалося стільки років бути в такому тотальному відстороненні та нерозумінні. Скрізь, де можу, наголошую, що відсторонення – це капець небезпечна штука. Бо, якби я не була відсторонена, якби не лякалася цієї інформації, а знайшла в собі сили її усвідомити, то була б більш поінформована, мала більше інформації і, відповідно, в мене було б більше можливостей захистити себе та свою сім'ю. А так я пережила повний шок і відчай, не розуміла, що коїться, і була змушена усвідомити те, що треба було усвідомлювати 10 років за кілька діб.

– А це не хибний шлях? Бо це звинувачення себе, що ми не були готові, а не країни-агресора й російських військових, які вбивають українців.

– Так, але я б розмежовувала провину та відповідальність.

– Ти згадала про відсторонення і його шкоду. Гумор також може бути проявом відсторонення, але може бути і його антонімом. Ти згадувала про період до 24 лютого й розповідала, що ви з Сергієм якраз використовували гумор, щоб тримати себе в притомному стані. Як це змінювалося впродовж весни? Чи досі комедія тобі допомагає в цьому?

– По-перше, це був дуже потужний інструмент стабілізації до того, як усе почалося. Там неслися всі можливі жарти…

– І ти казала: що більше ви хвилювалися, то жорсткіший був гумор.

– Так, дуже жорстко. Після [початку повномасштабного вторгнення] ми спершу були в ступорі, у перший час було не до жартів. Але це був не тиждень, а десь півтори доби. [сміється] І ми роз’їхалися досить швидко з Сєрьогою, бо він планував мобілізуватися, а я повинна була поїхати з Києва, щоб не залишатися самій.

Я зрозуміла, що цей екстрастрес робить людей капець смішними. Я поїхала до друзів у Кіровоградську область, і там у нас всі були неймовірно смішні жарти. Я не знаю, як це працює, але це загострюється. І так, було дуже багато чорного, але ми дуже багато сміялися. Нас це стабілізовувало: баняк би потік капітально, якби не це.

У моєму штабі, як я називаю нашу компанію друзів, двоє психотерапевтів, вони пояснили мені, як це працює з клінічного погляду. Водночас гумор може бути чинником декатастрофізації.

Питання прав жінок нікуди не поділися. Але це нормально, що мене хвилюють передусім права українських жінок.

Наприклад, коли все починалося, ми думали, що от-от і будуть російські танки в Кіровоградській області, що за кожної повітряної тривоги путінська боєголовка летить саме в наш дім. [сміється]

Трансляція «Такі новини» з Наріманом Алієвим

– Ти вчора на ефірі «Такі новини» розповідала про жіночку-сусідку, яка всіх просила дотримуватися режиму світломаскування.

– Розумієш, у перші дні я б їй пробачила, але тоді пройшло вже місяці два. Але пам’ятаю, що спочатку теж розганяла цю двіжуху: «Усі ховайтеся в льох, ви що не розумієте, що я ціль Путіна номер один?» [сміється]

– Але це також працює лише до певної межі. Наприклад, ти згадувала про момент на початку березня, коли твої батьки опинилися в окупації й ти на певний час втратила з ними зв’язок.

– Добре, що в окупації також був мій добрий товариш, ми могли контактувати з ним. І треба визнати, що ми з ним багато сміялися, особливо, коли він вийшов з окупації. Наскільки цинічно це б не звучало, ми вищали, як дикі гуски: страшно, але ти однаково знаходиш щось комічне. Пам’ятаю, як він розповідав про жінку, яку привезли на евакуацію на інвалідному візку, але врешті з’ясувалося, що візок їй не потрібен. Немішаєвчан ця історія дуже звеселила. [сміється]

– І там ще була весела історія, що твоїх родичів евакуювали в селище, де живуть родичі Сергія – і таким способом твоя мама вперше побувала в мами Сергія.

– Моїх маму та бабусю евакуювали саме в те село, де живе сім’я Сергія, це було цікаво. [сміється] Але, знаючи своїх батьків і маму Сергія, я не думаю, що вони зробили з цього драматичний момент. Радше комедійний.

– А ти для себе зробила?

– Звісно, я важко це переживала, але також не обійшлося без гумору. Просто в певний момент моя мати почала сумніватися, чи хоче вона взагалі евакуйовуватися, бо «руські танки – це не така вже й проблема». [сміється] Це якраз було весело, бо я почала шантажувати матір. Відчула, що в неї недостатня жага до виживання. Бо вона сказала: «Ми поїли супу – і добре, наступного разу не підемо чекати евакуацію». І я почала їй погрожувати: якщо вона не зробить все можливе, щоб сісти в чортовий евакуаційний автобус, то я поїду в те Немішаєве сама. [сміється]

– Ще був зворушливий момент, коли ти розповідала, що в цьому стресі твоя мама усміхалася тільки тоді, коли ти зачитувала їй жарти Сергія.

– Спочатку була така можливість, а потім було важко [додзвонитися]. Надсилала їм SMS-ки, коли була хоч якась змога.

Власне, для мене найстрашнішим в окупації батьків було те, що вони з цим переживанням, страхом і горем були у вакуумі.

У них не було нормального зв’язку, не було розуміння ситуації, не було, на що себе відволікти. Якщо хоч десь вдавалося підзарядити й почитати на телефоні книгу, це було вже добре, як мама розповідала. Окрім того, що в людей немає базових можливостей про себе потурбуватися, критично важливий психічний стан в окупації.

– А в тебе який був стан тоді?

– Спочатку я боялася, що руські прийдуть. А тоді почала надіятися, що руські прийдуть. [сміється] Бо мій гнів зростав із кожною добою, плюс я поназбирала вже всі молотки та сокири. [сміється] Розумію, що це інфантильно звучить, але тоді мені так здавалося.

Наприклад, у певний момент я почала думати про те, що мені робити, якщо руські закриють мене в погребі. Цікаво, що мене не дуже хвилювало, що в мене не буде їжі, мене хвилювало, що мені не буде, чим себе розважити. До того, як мене випустять і я зможу напасти. [сміється] Це теж комедійна конструкція, якою ти намагаєшся себе розрядити.

«Ненависть – це велике пальне»

У перші дні після повномасштабного вторгнення РФ «Підпільний Стендап» запустив на YouTube щоденні стрими, під час яких коміки обговорювали новини, відновивши в трансляціях формат, який запустили ще до 24 лютого. Засновник «Підпільного» Свят Загайкевич, Настя Дєрская та Сергій Ліпко були постійними ведучими ефірів «Такі новини», поки Ліпко не приєднався до Збройних сил. Врешті компанію комікам почали складати запрошені гості: від українських стендаперів до Аміла та Раміла Насірових із гурту «Курган & Agregat» та режисера Нарімана Алієва. «Я не можу зараз сприймати контент, відрізаний від моєї реальності, – відповідає на запитання про формат «Таких новин» Настя Зухвала. – Це такий здоровий компроміс між серйозною аналітикою й можливістю зняти напругу завдяки жартам. Та, звісно, тотальне обсирання русні, яке для всіх нас має терапевтичний ефект». Запитуємо, як вона підходить до комедії в країні, яка майже чотири місяці перебуває в стані війни та безпрецедентної напруги.

– У твоїх нових 15 хвилинах є жарт про те, що тобі не вистачає слів в українській мові, щоб описати ненависть до загарбників. Комедія якось допомагає підбирати ці слова? Бо стендап – це ж якраз про артикуляцію того, що думає й обговорює суспільство.

– Немає в українській мові слова, яке б описало моє ставлення до росіян. «Дуже зла» – це не те. Але водночас це несе за собою багато рефлексії, ти тягнеш за цю нитку, розплутується клубок. Я якраз змогла самоідентифікуватися через війну, усвідомити свої первинні цінності. Але в тебе ще є сили, бо ненависть є твоїм бензином.

Я щиро переконана, що в ненависті немає нічого поганого. І вся ця дегуманізація абсолютно необхідна, бо це єдиний спосіб вижити [під час війни].

Коли ми дегуманізуємо ворога за допомогою гумору чи інших інструментів, це питання виживання. Якщо ти будеш ставитися до ворога гуманно, ти помреш. Люди, які не були в обставинах такої небезпеки, звісно, цього не розуміють. А українці розуміють.

– Тобто ти намагаєшся спрямувати ці емоції в конструктивне русло?

– Ненависть – це велике пальне. Я просто не можу жити з тим, що накопичується всередині мене. Я, може, ще не дуже задоволена кінцевою якістю сольника, але дуже швидко написала цю програму, тому що сама в агонії.

– Але водночас є відчуття, що війна зараз відкриває в стендапі ліцензію на використання інструментів, які раніше здавалися занадто жорсткими. І в багатьох випадках – з того, що я бачив в українському стендапі з воєнним матеріалом, – цим зловживають. Там є багато люті, але мало чогось, що стоїть за нею. Як ти працюєш із цим балансом?

– У мене завжди було усвідомлення, що час на сцені й увага, яку ти привертаєш до себе, є відповідальністю. Я вважаю, що не екологічно й не правильно привертати увагу до своєї персони, якщо тобі немає, що сказати.

У мене це екстраполюється й ширше: я вважаю, що будь-який ефір, який ти займаєш, має бути корисний для людей. Тому для мене неприйнятні ці історії з блогінгом: сфотографую свою щелепу, коли йду до стоматолога. І будь-який виступ повинен мати цінність.

Сказати щось нове – це те, до чого я прагну. Або дати людям відчути, що вони у своїх сумнівах чи протиріччях не самі; що те, що вони відчувають, відчувають й інші, що вони не самі

Бо теми, про які ми говоримо, дуже складні – і травматичні, і злі, і суперактуальні.

– І ми всі дуже знервовані, люди живуть у постійному відчутті напруги.

– І їх легко зачепити, ось у чому штука. [...] Зараз небезпечно починати займатися стендапом, але ті, хто в стендапі вже довго, займаються стендапом, бо не можуть не займатися стендапом. Якби могли, то краще було б обрати щось інше. [сміється]

Я як комікеса передусім мислю в межах професіоналізму, а вже потім – у межах моралі. Коли ми говоримо про професіоналізм, це включає й розуміння, у якому стані перебуває аудиторія й де в неї болить. І куди не можна клювати. І це досить очевидно, де зараз людям болить. І це не тенденція, це те, що з нами назавжди. За нашого життя це вже не зміниться.

Трагедія українського народу не може бути об’єктом жарту. Темою може бути, але не об’єктом. У моєму баченні воно світиться величезним червоним полем, до якого я не те що не можу підійти, я не хочу. Бо мені теж боляче.

– Враховуючи цей градус напруги, як ти зараз працюєш з аудиторією? Як це було, коли ви з «Підпільним» почали відновлювати виступи наживо навесні, і як це зараз?

– Відчуваю, що дуже зросла відповідальність. Я намагаюся багато думати про те, що кажу. Імовірно, помилок не уникнути. Тому що й люди в поплаві, і я в поплаві. Чи можу сказати щось зайве чи неоднозначне? Цілком, особливо якщо витягти щось з контексту. Мені не подобається жити в такому режимі, але, думаю, це справедливо. Слід більш відповідально ставитися саме до меседжів.

У мене були ситуації, коли я телефонувала знайомим стендап-комікам, – не з найближчого кола оточення, а іншим – і говорила з ними [про певні жарти]. Бо моя аудиторія, вона така, що стоїть на сторожі зради 24/7…

– Давай прямо скажемо: ти зібрала навколо себе людей, які налаштовані більш радикально. «Радикали» – це теж такий термін, який кожен сприймає по-різному. Але йдеться про те, що вони більш заведені.

– Вони більш радикально налаштовані, але це означає, що вони більш активні. Це точно не пасивна аудиторія. І в них це відчувається: вони готові щось робити. Крім того, щоб жалітися в чаті. [сміється]

Вони контролюють периметр, скажімо. Були випадки, коли мені надсилали відео з інших міст з коміками, яких знаю дотично, і я розумію, що людина говорить зі сцени те, з чим у такій повістці не можна виходити до людей. Було кілька прецедентів, коли я бралася за слухавку, щоб поговорити й розповісти про інформаційну війну. [...] Ми конфліктували, але я не бачу в конфліктах нічого поганого, поки вони не перетворюються просто на срач.

– Чи можна все-таки в цьому знайти конструктив? Бо зараз є надто багато емоцій і багато накруту.

– Я вважаю, що, якщо в тебе є час розводити срач в інтернеті, то в тебе забагато вільного часу. Але я уточню, що мова йде конкретно про срач. Конфлікт – це корисно. В інтернеті чи поза ним.

– У тебе це теж було в біті: «Я люблю сперечатися в інтернеті, бо я люблю страждання».

– Я не часто сперечаюся в інтернеті. Я на боці того, що гнів може бути рушійною силою. Так, іноді треба десь висловлювати позицію. Але зі своїми підписниками, наприклад, я витратила багато часу на те, щоб пояснити, як саме треба висловлювати позицію. Щоб це лишалося позицією, а не токсичною лавиною.

Це і є мій конструктив – треба щось робити. І зараз є багато можливостей щось робити, якщо ти хочеш щось робити. Усе ж як почалося із «Зухвалим батальйоном». Багато людей писали мені: «Спасіть! Допоможіть!». Без жодної конкретики, просто суцільний накрут. І подумала, що пора вже якось [спрямувати] цю енергію.

– Це якраз сила, яка починалася як деструктивна, але працює як конструктивна?

– Це ж природна штука. Гнів повністю заточений під діяльність. Просто раніше ця діяльність була про те, щоб придумати, як тікати від лева. А зараз – придумати, чим ти можеш бути корисний для перемоги.

Розумію, що дуже багато людей радикально налаштовані. Але для мене гірше, коли люди недостатньо активні чи взагалі не активні

Є певна категорія людей, яка досі амбівалентна, яка досі не має чіткої позиції. І, можливо, плюс цих людей у тому, що вони намагатимуться свою жорстку позицію екстраполювати далі. Десь воно має вирівнятися в щось стале.

Зрештою, коли, як не на війні, ми маємо бути радикалами? За яких ще обставин? Так, я розумію, що це чорно-біле мислення. Але поки це правильно. Це абсолютно точно не час для гуманізму до ворога, пошуку «хороших руських» чи що там ще люди люблять робити на дозвіллі.

«Рафінована лють»

Новий сольний концерт Насті Зухвалої має назву «Рафінована лють». Стендаперка розповідає, що за допомогою комедії намагається осмислити власний досвід повномасштабної війни, водночас проговорити речі, які вважає важливими для аудиторії. У вечір запису інтерв’ю Настя Зухвала виходить на сцену як хедлайнерка вечірки «Підпільного Стендапу». Крім того, перевіряє матеріал про одруження під час війни з чоловіком, який перебуває на службі в Збройних силах України, і питання дерусифікації. Порушуємо в розмові теми російського стендапу в Україні та виходу українського стендапу на ширшу аудиторію.

– Я планую зняти й випустити сольник «Рафінована лють» восени, увесь час до цього я буду в турі Україною та Європою. Тому впевнена, що в процесі матеріал буде видозмінюватися. Коли повністю це проживу, у мене буде повне розуміння, з чим я вийду до людей у фіналі.

– Це цікава історія: трансформація матеріалу через тур і те, як на різні жарти будуть реагувати в різних містах…

– І через те, що моя реальність буде змінюватися за цей час.

– І я розумію, що ти зараз не можеш мені сказати, як буде змінюватися матеріал. Але що ти хочеш отримати від цього досвіду, щоб зробити сольник кращим?

– Передусім я за конкретність висловлення думки. Я розумію зараз свої меседжі. Але хотіла б дати їх більш філігранно. Я розумію, що, умовно, якісь речі буду переосмислювати: щодня щось змінюється в моєму розумінні світу, щось буде переосмислено.

– А яка в цьому роль глядачів і туру як можливості перевірити чи трансформувати матеріал?

– Мій творчий метод такий: треба балансувати між собою та глядачем. Я вважаю, що визначаю посил. Основне рішення з меседжем за мною, а форма, у яку доведеться цей посил загорнути, видозмінюється завдяки глядачам.

Коли в мене не заходить жарт, але я впевнена, що це той меседж, який хотіла, щоб він був почутий, у мене немає претензій до послання, є претензії до форми.

Значить, я не змогла людям обмалювати так, щоб вони зрозуміли. Якщо вони не зрозуміли, то косяк на моєму боці. Виходить, я не знайшла потрібних слів, щоб пояснити. І тоді ти починаєш пошук. І це триває постійно: а, може, треба добудувати контекст, тоді люди зрозуміють, що маю на увазі?

– Бо, якщо ти танцюєш тільки від глядачів, ти просто конформіст.

– Я вважаю, що ти маєш бути зрозумілий людям, але водночас не можна в меседжах орієнтуватися на те, що люди хочуть почути. Ось це якраз не правильно, як на мене.

– Гаразд, це про процес. А якщо говорити про вплив окремих міст на матеріал? Я до інтерв’ю переглядав епізод «Ебаут» із твоєю участю. Там у тебе було цікаво про консервативну аудиторію Львова.

– Зі Львовом нам уже буде легше одне одного зрозуміти. [сміється] Більшість моїх тем будуть про сьогодення: у «Рафінованій люті» вкрай мало буде порушуватися питання прав жінок. Поки що принаймні. Мабуть, можна буде сказати, що я почуваюся краще, коли мене знову почнуть хвилювати феміністичні проблеми. Мене вже почали хвилювати феміністичні проблеми, але це точно не центральне питання.

Центральне питання в мене завжди виходить з того, про що найбільше думаю. А я постійно думаю про самоідентифікацію, досліджую історію свого зросійщення, щоб усвідомити, як так узагалі вийшло. Багато років прекрасно уникала цієї інформації, і нічого корисного мені це не дало. Дало удаваний спокій, але…

Настя Зухвала у «Підпільному Подкасті»

– Є класний термін, який придумав Сет Маєрс, – clapter. Це коли аудиторія реагує на виступ коміка не так сміхом, як оплесками. Тобто це те, що ти підтримуєш як позицію, а не на що реагуєш сміхом. Як у цій роботі з аудиторією не опускатися виключно до такого?

– Коли люди не сміються, а аплодують думці, мене влаштовує. Тому що мені треба це озвучити, на цьому треба закцентуватися.

Я вважаю, що декларувати якісь речі, особливо зараз, дуже важливо. Можна сказати, що це частина контрпропаганди.

І я не вважаю, що в цьому є щось погане. Це не означає, що треба скочуватися в популізм і будувати сольник тільки на цьому, має бути певний баланс. Але якісь речі я свідомо залишаю в матеріалі.

Я думаю, що ми нарешті скинули кайдани російського стендапу. Не знаю, як інші коміки себе почувають, але в мене є відчуття, що нарешті зник цей комплекс меншовартості. Уже багато років було відчуття, що це якась хрєнь, але чогось люди ходять [на російських стендаперів в Україні], і ти намагаєшся підлаштувати свій стендап під ці стандарти. А зараз, як на мене, є хороша можливість змістити вектор у бік західного стендапу, який більше за оригінальність думки, а не за щільність жартів. І це класно – мати цілісний виступ і щось ним декларувати. Але не класно, коли в тебе є тільки це.

– А ти віриш, що українська аудиторія дійсно відходить від російського стендапу? Зараз це обмежено, бо якісь комісаренки чи сабурови просто не можуть приїхати в Київ. Але я не впевнений, що, коли це обмеження приберуть, у Києві знову не збереться на них повний зал.

– Аудиторія до чогось, може, і не готова. Але я вірю, що все починається з рішучості та переконання, які вже потім можуть ламати гру.

– Ми вже кілька років систематично ведемо тему стендапу на The Village Україна, і в мене є відчуття, що весь цей час нам постійно доводиться ставити вам одне й те ж запитання про конкуренцію з російськими стендаперами. Вам ніби постійно було потрібно виходити з програшної позиції: подивіться, у нас теж є стендап, ми не гірші за росіян. Це втомлювало?

– Ну так. Я завжди намагалася шукати якісь заспокійливі аргументи. Наприклад, у нас не вистачало фінансування стендапу, щоб поширити його на більшу аудиторію. Але, якщо приїжджає російський комік, принаймні люди дізнаються слово «стендап» через це. Зараз я розумію, що це був більше деструктивний вплив. Люди вже сприйняли стендап як ось цю ригніну Нурлана Сабурова, сприйняли її за «золотий стандарт».

Але це довготривалий процес, і ці зміни мають початися, вони вже почалися. Не думаю, що прагнення людей до фекальних експедицій із жартами про місячні та мопсів мають мене якось зупинити.

Я базуюся на тому, що змінилося моє прагнення, що більше не сумніваюся в собі та своїх методах, що ця орієнтація на максимальну концентрацію жартів, щоб кожні 14 секунд був жарт, деструктивна. І зараз мене це звільнило від кайданів. Бо, коли ти розумієш, що ти робиш і навіщо, це змінює весь підхід.

– Думаю, важливо розуміти, що це процес, який, на жаль, триватиме ще довго.

– Я теж думала, що ми одразу позбудемося всього російського, коли була в ізоляції до повернення в Київ. Але, коли розумієш масштаб проблеми, скільки багато гівна встиг зробити «рускій мір», ти усвідомлюєш і те, що це буде тривати довго.

Фактично з перших днів війни я декларувала: коли війна закінчиться, війна тільки почнеться.

Мені не байдуже, коли закінчиться війна. Але перемога над Росією на полі бою не означає, що це буде кінець. «Ну, тепер усе буде добре». Так не буде. Я розумію, що питання дерусифікації буде, скільки я буду жива.

– А про яку аудиторію ти думаєш у цьому контексті? Бо є аудиторія, з якою ти вже працюєш, – люди, які ходять на український стендап чи дивляться його на YouTube, і це, скажімо, мільйон людей. А є десятки мільйонів людей, які поза цим контекстом, або не знають, що таке стендап, або дивляться Dizel Show чи його аналоги. Я просто про те, що це два різні фронти.

– Якщо ми говоримо про те, що робити українському стендапі, то в мене є проста відповідь – повірити в себе й набратися амбіцій. Ставити цілі не на рівні «я хочу бути найкращим стендап-клубом», а на рівні «ми хочемо винести до чортів усе Dizel Show». Претендувати – з цього все починається. Не боятися вийти за межі підвальної самодіяльності, перейти до великої відповідальності.

– Що це означає практично?

– Залучення інвестицій, робота у великій професійній команді. Стратегічний підхід, а не ситуативний.

– Ти говорила про це зі Святом [Загайкевичем, засновником «Підпільного Стендапу»]?

– Так. Йому треба час, але я впевнена, що він розуміє цю потребу. Потреба є, поки немає інструментів, як це зробити. Я маю цю потребу віднедавна, зараз серйозно зайнята питанням інструментів, які для цього треба.

– Які це інструменти?

– Усе починається з команди людей, які вміють працювати та знають, навіщо вони це роблять. У всього цього має бути якийсь великий рушій. І я не вірю, що якісь великі проєкти робляться просто так. Треба горіти цим. А через те, що багато років були в пригніченому стані й недостатньо вірили у свої сили, ми маємо менше, ніж могли би мати.

Але розумію, що в тих обставинах було важко скинути з себе комплекс меншовартості, повірити в себе й дійсно претендувати на велику аудиторію, залучати великі гроші для масштабного проєкту.

– Це може бути проєкт на телебаченні чи тільки YouTube?

– Не думаю, що це може бути ТБ, там доведеться більше часу витрачати на боротьбу за цінності та погляди. Але поліпшувати й збільшувати масштаби продакшену, працювати не тільки в полі стендапу, а й у суміжних комедійних форматів також важливо.

І, звичайно, є аудиторія, яка взагалі не знає, що таке стендап. Мені хочеться довести до якогось успішного кейсу медійний проєкт «Зухвалого батальйону».

Ми аматори, але в нас є мета комунікувати з аудиторією, яка ще не визначилася.

Нам не хочеться повторити помилку, коли українізація з початку 2014 року стала закритим клубом: щоб потрапити в клуб українізованих українців, треба пройти якийсь кенселінг, ненависть до себе чи закидони, що ти недостатньо освічений, недостатньо українець. І мені здається, що зараз слід не повторювати цю помилку.

Тому ми в «ЗухБаті» намагаємося робити лайтовий корисний контент, який може залучати людей. Щось розповісти про українські застосунки, щось розповісти про українські успіхи. Я просто не вірю, що це можна зробити за одну розмову. Якщо людина не прокинулася, я не вірю, що її можна розбудити агресивно, трусячи за голову. Це треба робити потрошку, потрошку.

Настя Дєрская – Найкраще українською

– Ти частково проговорила ще одне питання: коли людина переходить на українську мову, це не схвалюють, а запитують, чому вона не перейшла раніше.

– Так! [сміється]

– Тобі це також закидали. Як ти відповідаєш щодо переходу на українську в стендапі, який ти зробила торік?

– Думаю, це справедливо. Є низка поганих рішень, які я ухвалила. І є певна провина перед українцями, які прокинулися раніше. Це ж через моє відсторонення люди опинилися в ізоляції зі своїм горем. І це справедливо, що вони не довіряють. І це ціна питання за помилки. Мені немає чим себе виправдати, я вважаю це тотальною помилкою.

Я не можу змінити минуле, та можу працювати зараз.

Я шкодую, що тільки зараз це розумію. Це було б дуже серйозним бустером у моїй діяльності, але, на жаль, не вистачило потужностей у голові.

– Майже в кожній розмові про український стендап ми повертаємося до початку нової хвилі стендапу в Києві та закладу «Банка», який запустив регулярні відкриті мікрофони. І тоді це була російськомовна тусовка. Чи було б тоді складніше починати людині, яка виступала на сцені тільки українською?

– Насправді через це в мене вищі вимоги до себе. Немає такого, щоб я завжди була російськомовною чи аполітичною. Ну як, у мене двомовна сім’я, але я почала виступати російською в «Банці». Тоді піддалася якомусь стереотипу, бо коміки, які виступали українською, виступали на суржику. І мені здавалося, що моя українська недостатньо чиста, що мене будуть через це сприймати несерйозно. І, звичайно, бажання бути схожою на більшість.

– А як ти ставишся до утилітарного використання суржику в стендапі, коли ти виступаєш українською чи російською, але для відігравання жартів переходиш на суржик?

– Це погано, ми це усвідомили кілька років тому. Особливо, коли ти виступаєш російською і відіграєш на суржику. Але зараз довбойобів я відіграю виключно російською. [сміється]

Але взагалі позитивно ставлюся до суржа та вважаю його стигматизацію ще одним проявом «руського міра». Бо людина, яка переходить з російської на українську, певний час спочатку однаково буде суржачити. І те, що сурж має асоціації з якимось бидлом, ускладнює перехід на українську. Тому я думаю, що в суржику немає нічого поганого.

Зрештою, я виросла на Київщині, у нас було багато суржа. Я намагаюся його використовувати менше, але в мене теплі спогади про нього. До того ж є «Курган & Agregat»! [сміється] Тому я проти стигматизації суржа, як проти і того, коли людей починають виправляти [під час переходу на українську].

– Тут ще питання, як саме це роблять. Це ми повертаємося до твоєї тези про меседж і подачу.

– Так, із культурою критики в нас теж проблеми.