Інтерв'юНавіщо на Каннському кінофестивалі ввімкнули сирени: інтерв’ю з командою фільму «Бачення метелика»

Обкладинка: Семен Мозговий
портретИ Лізи Сміт та Аліни Горлової: Слава Цвєтков

Навіщо на червоному хіднику Каннського кінофестивалю увімкнули сирени

Прем’єра «Бачення метелика» відбулася в програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю-2022, на фотокол творча група фільму вийшла з банером: «Українців убивають росіяни. Ви вважаєте, що розмови про цей геноцид викликають занепокоєння?» Підкреслили меседж на акції завдяки звукам сирен повітряної тривоги та символам із перекресленим оком, які позначають у соцмережах контент, який окремі користувачі можуть позначити як неприйнятний. Окрім того, під час публічних заходів у Канні група привертала увагу до війни завдяки одягу з відповідним посланням: наприклад, режисер стрічки Максим Наконечний закликав повернути українську волонтерку Юлію «Тайру» Паєвську, яка з березня перебуває в російському полоні. Запитуємо співтворчинь фільму Лізу Сміт та Аліну Горлову про цю акцію та реакцію на неї в Канні.

– Ви вже розповідали про акцію на фестивалі, але який головний висновок ви привезли для себе з Канн?

Ліза Сміт: Думаю, у кожного якийсь особистий досвід, бо всі проходять свої кола пекла в Канні. [сміється] Фестиваль ділиться на дві частини. Перша частина індустріальна, це кіноринок. Ми працювали, це було дуже інтенсивно, але добре. Друга частина офіційна. І це такий паралельний світ грошей, суконь і не зрозуміло чого.

Головний досвід, який ми привезли? Для мене все-таки це відчуття того, що ми з європейцями живемо в паралельних світах. Не хочеться узагальнювати й говорити про всіх, але у випадку з пересічним громадянином Франції, який мені зустрічався, про щось більше, ніж слово «солідарність», не йдеться. Вони кажуть це слово, але ти відчуваєш, що за ним немає жодного розуміння, це просто слово для смолтоку.

Вони нас не розуміють і, напевно, не можуть зрозуміти. Поки в них салюти, кава-брейки та своє нормальне заможне життя на Лазурному узбережжі.

Продюсерки «Бачення метелика» Дар'я Бассель та Ліза Сміт у Канні в футболках зі світлинами українського фотографа Жені Малолєтки з Маріуполя

Аліна Горлова: Я абсолютно згодна з Лізою, у мене були схожі відчуття. Чесно кажучи, оскільки я не мала зобов’язання з кимось зустрічатися чи давати інтерв’ю, то обрала тактику максимально відмежуватися від цього всього.

Але водночас було відчуття важливості нашої присутності. Акцію ми планували ще заздалегідь. Але, коли туди потрапили й побачили все це, мені здалося, що Каннський кінофестиваль – це не про фільми передусім, а про певний пуш, який може через нього отримати фільм. І поштовх передусім з погляду промоції – для глядачів, медіа та в індустрії загалом. І тому, коли ми туди потрапили, я зрозуміла, що єдина можлива причина там бути, крім власне фільму, – зробити акцію та привернути увагу до цієї проблеми. Ти якось вириваєш фестиваль із зони комфорту таким способом, усе-таки подібні акції є не дуже розповсюдженою історією.

– Максим Наконечний розповідав, що кожна публічна дія команди фільму в Канні переслідувала мету порушити тему війни в Україні. Як ви відчуваєте, чи працюють ці інструменти? Чи спрацювали вони в цій ситуації й чи взагалі вони можуть бути дієвими?

Сміт: Ми про це домовилися з самого початку, коли дізналися про [прем'єру на цьому] фестивалі. Ми зрозуміли, що для нас цей майданчик і можливість висловлюватися. І сам фільм багато говорить про Україну та війну, яка почалася у 2014 році. Треба розуміти, що контекст змінився.

Ми використовували все, що могли використовувати, включно з одягом, для висловлення позиції. Мені здається, це важливо й доречно зараз. Набагато важливіше, ніж просто вдягнути класний одяг і пройтися [по червоному хіднику]. Це відчуття ми повністю розділяли з Максимом і групою, тут я точно можу говорити за всіх.

Горлова: Мій найбільший страх, що війна в Україні стане якимось повсякденням, що люди до неї так звикнуть, що вона просто стане частиною нашої реальності…

– І треба визнати, що ми всі цим грішили минулі вісім років.

Горлова: Так, звісно. І ми вже маємо такий досвід. Ми знаємо, що, наприклад, із війною в Сирії так само відбувалося. Тому я вважаю, що нам зі стратегічного погляду вартувало б продовжувати якомога швидше переконувати інші країни.

– У цьому випадку, мабуть, найбільш показове висвітлення фільму й активностей навколо фільму в Канні від закордонних медіа. За рецензіями на «Бачення метелика» є відчуття, що люди не були готові сприймати настільки правдиве кіно про війну і її наслідки. Але які враження були після сеансів в людей, із якими ви спілкувалися?

Ліза Сміт: Після показів було дуже емоційно. Якщо говорити про українців у залі, багато хто плакав: і чоловіки, і жінки.

Якщо говорити про європейців, то, мені здається, це важливий фільм не тільки тому, що він говорить про російсько-українську війну, що почалася у 2014 році, а й тому, що він достатньо критичний і до українського суспільства. Але ось цей момент і ці контексти – дуже важливо, щоб режисер пояснював їх в інтерв’ю. Щоб вони не були неправильно сприйняті [закордонною] аудиторією; щоб вони зчитували контексти, які з легкістю зчитують українці. Наприклад, там є така пародія на шарія. Для нас це одразу зрозуміло, а європейцям треба пояснювати цей контекст.

Щодо сприйняття нашими колегами: європейськими дистриб’юторами, сейлз-агентами, піар-фахівцями – вони дуже чутливо та серйозно ставляться й до фільму, і до нашої позиції. Вони нас дуже підтримували, коли з акцією були питання, коли не було зрозуміло, чи зможемо ми її зробити. Основну підтримку отримали саме від колег, від французів та бельгійців. Ми їм дуже вдячні за моральну й фактичну підтримку. Вони зробили все, щоб це відбулося, щоб ми могли висловитися.

Щодо реакції аудиторії: кілька людей, яких я запрошувала, написали мені, що це був потужний досвід, що він близький до реальності, що це підкреслює акторська гра.

– Зокрема, і через залучення непрофесійних акторів – людей, які дійсно переживали досвід війни?

Сміт: Так, і сама робота була дуже довгою й ретельною. Автори фільму та виконавці головних ролей проробили величезну роботу: спілкувалися з військовими, проходили вишкіл. Було багато етапів, щоб наблизитися і зрозуміти зсередини, як вони роблять ці ролі. Навіть не ролі, а я б сказала, що виконавці створювали персонажів разом із режисером.

Але хочу сказати, що фільм не тільки важкий і правдивий, він має світлий фінал. І люди виходять із зали не прибитими, не пригніченими чи виснаженими. Відчуття, які вони переживають під час фільму, мають і терапевтичне значення саме для українців. І фінал доводить, що це фільм про боротьбу за себе, він дає сили, а не забирає їх у глядача.

Аліна Горлова: У фільмі дійсно є багато суто наших контекстів. Але мені після прем’єри передусім було цікаво, як фільм сприймає українська аудиторія. І мені здавалося, що тоді це було найважливіше.

Тому що все-таки фільм створювали до великого вторгнення росії, тож мені самій було цікаво подивитися це кіно вперше після [24 лютого]. Подивитися, як воно працює зараз, як працює цей сценарій і ці ідеї. Я була присутня від початку зйомок до фінального монтажу і раніше мені було важкувато до кінця зрозуміти героїню. Але під час перегляду стрічки після цих подій я була вражена, я зрозуміла набагато більше про цю героїню.

– Після Бучі історія про зґвалтування сприймається інакше?

Горлова: Після всього, після цього досвіду трьох місяців. І я була вражена, наскільки класно акторка зіграла головну героїню. Це дійсно вражає, там багато глибини, яку на перший погляд, можливо, не було видно.

– Ви порушили цікаву тему з кіно до й після 24 лютого. Режисер фільму «Памфір» Дмитро Сухолиткий-Собчук висловив нам цікаву думку про те, що все кіно, зняте до 24 лютого в Україні, – це довоєнне кіно. Так, у нас були хороші фільми про ці перші вісім років війни з росією, можна згадати ті ж «Погані дороги». Але є відчуття, що зараз починається інша епоха. Ви з цим згодні чи не бачите такого водорозділу?

Сміт: Є змістовний розділ: фільми, які писали до повномасштабного вторгнення, і [фільми, які писали після]. У мене є такий ігровий сценарій, і зараз розумію, що він уже не може бути таким самим. Він буде переписаний, бо змінився світ і змінилися правила цього світу. Або треба знімати про минуле, ставлячи титр «2018 рік», або переписувати та знімати про теперішнє.

Я можу згадати ту ж «Атлантиду» Васяновича або фільм Аліни «Цей дощ ніколи не скінчиться». Є багато фільмів, які передчували й були дуже точними щодо того, що буде далі. Мені здається, це багато говорить про український кінематограф: він не відірваний від реальності. Наприклад, якщо порівняти з європейським і російським кіно, які або створюють паралельну реальність, або знімають про минуле. Якщо подивитися серйозно, український кінематограф передчуває, що буде відбуватися, і мене це вражає. Думаю, це феномен, який треба вивчати.

– У [продюсера] Володимира Яценка є визначення, що Україна – це фронтир. Після Євромайдану та початку війни в нас є досвіди, які є унікальними у світі, і ці досвіди нам дозволяють розповідати історії, яких більше ніде немає.

Горлова: Абсолютно згодна. Досвіду такої масштабної війни світ не отримував дуже давно. Коли ти опиняєшся в центрі такого конфлікту, це змінює людей, це не може не змінити. І це надає багато додаткових ідей, сенсів.

Думаю, митець не може не відчувати наближення події, як-от війна, через суспільство. Ми всі маємо одне з одним зв’язок, ми перебуваємо в цьому просторі. І саме через людей, які працюють з мистецтвом, можна зрозуміти передчуття та настрої суспільства. Цей колективний досвід, думаю, є унікальним. Певно, про нього в певному сенсі говорив Яценко. Думаю, ми [після 24 лютого] якраз зорієнтувалися настільки швидко, бо в нас уже був досвід Майдану, ця колективна дія.

– Чи є зараз можливість щось сказати про прем’єру «Бачення метелика» в Україні? Чи поки важко планувати прокат?

Сміт: Так, звісно, у нас уже є домовленість з українським дистриб’ютором, ми будемо над цим працювати. Точну дату сказати не можемо, бо хочемо, щоб ця прем’єра й прокат відбулися масштабно, щоб він дійшов до свого глядача. Бо ми чотири роки працювали над цим фільмом, хочеться, щоб він знайшов свого глядача. По-перше, це велика праця. По-друге, треба, щоб кінотеатри працювали. Але це точно буде.

– Не закладаю негативну конотацію, коли вживаю термін «використовувати», але митці використовують такі досвіди, щоб проганяти їх через себе й віддавати щось суспільству. Я хотів запитати вас як фільм-мейкерок, як ви проживаєте цей досвід війни? Коли у твоїй країні війна, коли постійно є відчуття непевності, як водночас думати про творчість? Чи є на це час і ресурс?

Аліна Горлова: У нас із Лізою навіть була така розмова, коли все почалося. Мабуть, у перші два-три тижні ще не було можливості це повністю усвідомити. Ми почали вже щось знімати, але ще не було ідеї щось робити з цього матеріалу. Але потім, я пам’ятаю, ми мали розмову якраз про це.

У мене були думки, що, можливо, тільки творчість і може врятувати від цього всього. Тому що проживати цей досвід через творчість – це щось, до чого я вже звикла, це щось, що зрозуміле для мене. Хоча б щось у цих незрозумілих обставинах.

Ліза Сміт: У перші тижні дійсно був шок. Хоча ми розуміли, що війна почнеться, багато про це розмовляли й підтримували одна одну. Але спочатку тіло ніби відмовило в нормальності, і єдине, що рятувало, – це активність, дія. Коли голова й тіло трохи прийшли в порядок, з’явилася можливість знімати.

І все-таки в нас є досвід зйомок із Євромайданом, я знімала «Школу №3», а Аліна – «Цей дощ ніколи не скінчиться» на Донбасі. Документальне кіно дозволяє мати сильний конект із реальністю й водночас подивитися ніби здалеку.

Горлова: Мати дистанцію.

Сміт: Так, дистанцію. І це дуже добре працює. Але щодо ігрового кіно, яке я збиралася знімати впродовж минулого року, у мене трохи інші думки. Я взагалі не відчуваю, що можу до цього повернутися. Напевно, тільки коли все зміниться, коли ця гостра фаза війни пройде. Зараз мені здається, що неможливо відвернутися від реальності у вигаданий світ. Але це мої особисті думки та відчуття.

Горлова: Я згодна.

– Тобто є відчуття, що документалістика зараз більше підходить для цієї ситуації, ніж ігрове кіно?

Сміт: 100%. Так само, як після Майдану був бум на документалістику. І він дав поштовх для розвитку всього кіно.

– Той же Babylon’13 дав школу цілому поколінню людей, які зараз працюють в індустрії.

Сміт: Так, і зараз вся команда робить круту роботу.

Горлова: Дуже багато режисерів, які повернулися в ігрове кіно, розповідають, що документальне їх багато в чому сформувало. Це показово, коли мене запитують за кордоном, як Україна настільки різко підвищила рівень документалістики, як раптом почали з’являтися сильні роботи. Рівень конкуренції вже дуже високий.

Сміт: Та й в ігровому теж.

Горлова: І в ігровому теж. І я зазвичай відповідаю, що нас дуже навчили події 2014 року, велика кількість операторів, режисерів, звукорежисерів пройшла цей шлях. Це було непросто, але виявилося, що це була така школа.

– Лізо, ти згадала про свій сценарій, що зараз потребує адаптації. Зараз це відкладено? Що ти зараз маєш у роботі?

Сміт: Зовсім відкладено, тому що це сценарій про Одесу – моє рідне місто. Одеса змінилася і, я думаю, ще дуже зміниться. Я не можу знімати про минуле, точно буду знімати про теперішнє, тому сценарій буде переписаний.

Працювати зараз над ігровим фільмом для мене неможливо з кількох причин. По-перше, тому що ми знімаємо документальний матеріал і будемо робити з цього повнометражний фільм, з ним працює кілька режисерів та операторів. По-друге, зараз більшість часу в нас займає волонтерська діяльність. Як зараз можна набрати 60 людей на знімальний майданчик ігрового фільму, коли постійно є загроза ракетних обстрілів?

Горлова: Ну, під час ковіду ж знімали. [сміється] Але це жарт.

– Аліно, які в тебе були проєкти в розробленні чи підготовці?

Горлова: Як у продюсерки в мене був проєкт Nice Ladies про чирлідерок 50+ років. Він зовсім змінився, режисерка Маша Пономарьова продовжує його знімати, але частина героїнь евакуювалася, і несподівано історія про колектив і взаємини всередині нього перетворилася на зовсім іншу.

Є також архівний проєкт «Фрагменти льоду», який розповідає про Перебудову; він, звісно, також дуже зміниться. Ми на етапі постпродакшену, зараз усе залежить від режисерки, як вона перебудує свій фільм під нову реальність. Зараз у нас історія нової країни, це цікаво.

Свої режисерські проєкти я не робила, свідомо вирішила відпочити, поїхати повчитися, отримати ступінь магістратури в Англії. Але це також зараз відкладено.

Сміт: Я написала також документальний проєкт, збиралася його знімати, ми навіть почали. Хотіли податися на Держкіно й УКФ, але це просто став зовсім інший проєкт. Із тими ж героями, але він повністю трансформувався. Це було кіно про внутрішні переживання та рефлексію, але зараз стало зовсім іншим, бо головна героїня Іва та її син із Харкова евакуювалися в Німеччину. Ми якраз представляли фільм на Каннському кіноринку, він отримав там нагороду. Він знімається паралельно в Німеччині та Україні, активно несеться.

– Це добре, що ми проговорили ці результати останніх років в українському кіно. Але зараз є відчуття, що ці роботи ніби зафіксували певний пік, тому що під час війни розвивати індустрію буде дуже складно. Ми нещодавно випускали інтерв’ю з Ільком Гладштейном, який розповідав про ці виклики і як продюсер, і як власник кінотеатру. У вас була можливість подумати про індустрію чи поки більше зосереджуєтеся на операційних завданнях?

Ліза Сміт: Особливо на кіномаркеті в Канні був час подумати, що буде з нашою індустрією.

– Залучення закордонних партнерів у цьому вкрай важливе, тому що без фінансування від держави ця система не зможе працювати, як працювала протягом минулих років десяти.

Сміт: 100%.

Аліна Горлова: 100%. Хороші фільми без індустрії не робляться. Якщо немає індустрії, дуже важко зробити хороший фільм. Але я хочу сказати, що зараз всі оператори працюють, зйомки йдуть і постійно. Саме через [війну]. Тож не можна сказати, що індустрія повністю зупинилася.

І ще є такий момент – треба боротися й шукати можливості для реалізації проєктів. Мета росії і всього, що вона робить, – знищити, зокрема, і кінематограф України. Бо це важлива частина ідентичності. І я пов’язую розвиток нашої країни з розвитком кіно. Дуже важливо робити свої історії. Тому в жодному разі не можна здаватися, треба робити проєкти й шукати можливості.

– Я також із цим згоден, але як пояснювати це людям? Бо українці, які не переймаються проблемами кіноіндустрії, читають це й думають, як можна взагалі думати про кіно в країні, де триває війна? Які аргументи можна наводити в цій дискусії?

Сміт: На кіномаркеті в Канні ми з Дар’єю Бассель були такими агентами, які опрацьовували [європейські] кінофонди, продюсерів і всіх взагалі. Головний аргумент такий: кінематограф як мистецтво є реальним інструментом для створення іміджу країни.

Бо Україна сприймається західними людьми – як інтелектуалами, так і пересічними людьми – саме через мистецтво. Через літературу, кіно, театр. І протягом останніх років восьми ми почали звучати досить потужно. І це працює на противагу тому уявленню про Україну, яке може створитися через заголовки газет, через це зведення до статистики. А в кіно вони можуть сприймати не цифри, а реальні історії реальних людей. І сприймають українців уже не як щось далеке з випусків новин, а як реальних людей із реальними історіями. Саме завдяки цьому кіно як мистецтво масового глядача дуже важливе.

Ми намагалися це комунікувати представникам європейських кінофондів. Бо багато з них мають правило, що входити в копродукцію з іншою країною вони можуть, тільки якщо спочатку проєкт має національне фінансування. Якщо ж Україна не принесе більше 10% фінансування, не буде мати й статусу копродюсера, тоді й у титрах слова «Україна» не буде. І ми говорили про те, що, якщо для нас не буде винятку, наші голоси просто припинять звучати. Адже навіть після закінчення війни в нас буде відбудова, державного фінансування кіно, найімовірніше, не буде. Водночас російські голоси звучати будуть.

– Тому що вони використовують це як інструмент пропаганди.

Сміт: І вони знищують усе, над чим ми працювали протягом останніх восьми років. Саме тому нам дуже важливо вести цю комунікацію й на державному рівні, і на рівні інституцій, і на рівні особистої комунікації з колегами. Бо майже всі наші фільми – це копродукції. І коли люди дивляться очі-в-очі, коли вони розуміють суть проблеми, то починають думати, як це можна змінити. І Каннський кіноринок був можливістю донести все це до колег за кордоном.

– Чи були в цьому позитивні сигнали?

Сміт: Були, 100%. Не хочу йти поперед батька в пекло, бо треба, щоб були результати. Але, по-перше, треба розуміти, що сам маркет запросив українську делегацію: були пітчинги, була величезна увага до українців. Завдяки Docudays та Українському інституту це пройшло на дуже високому рівні.

Якщо говорити про колег, то до нас дослухаються. Думаю, на найближчих кіномаркетах і подіях Україна буде представлена максимально широко. Я сподіваюся, що ми вирішимо момент із фінансуванням. Передусім [європейські кінофонди] повинні зробити виняток для України в статутних правилах копродукції.

Горлова: Це дуже важливо.

Сміт: Тому це дуже велика робота, яка тільки починається. Сподіваюся, вона приведе до результатів. До того ж є багато незалежних фондів, які, сподіваюся, також звернуть увагу на українських митців, які не можуть отримувати державне фінансування. Наприклад, «Санденс» та IDFA (Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі).

Горлова: Це все дуже болісно чути, бо ми дійсно мали систему підтримки культури та кіно зокрема.

– Яка теж працювала з нюансами, з тиском на керівництво окремих інституцій, але працювала.

Горлова: Але вона працювала. І дуже велика кількість митців отримала можливість робити свої [витвори мистецтва]. І [«Бачення метелика»] також отримало перше фінансування від Держкіно, уже після того був Eurimages та інші фонди. Болісно, що ми втратили цю можливість. Але я вірю, що зможемо її відновити.

Повертаючись до того, що ти запитував про мотивацію виділяти кошти на кіно під час війни, я б сказала, що, якби Україна від першого дня незалежності витрачала стільки енергії, ресурсів і коштів на культуру й кіно, ми б не мали зараз такої проблеми. Можливо, навіть не мали б війни. Я вважаю, що дуже багато залежить від нас, від нашого населення. Якби ми розповсюджували українську культуру й фільми з таким розмахом, як ми почали [після 2014 року], думаю, багатьох проблем можна було б уникнути.

– Я записував керівника однієї української креативної агенції, і він сказав, що найбільш швидко й ефективно у волонтерство після 24 лютого ввімкнулися менеджери та продюсери. Просто тому що в них уже був досвід організації роботи. Чи допомагає вам досвід продюсування у волонтерській діяльності?

Ліза Сміт: Мій друг, німецький журналіст і письменник Даніель Шульц якось помітив: виходить, що продюсери дуже добре волонтерять. [сміється]

Аліна Горлова: Думаю, так. Робота в стані стресу – це про продюсерів. [сміється] Високий рівень стресу допомагає правильно орієнтуватися за таких обставин.

Сміт: Ну, і плюс навички праці з цільовими грошима: ти зовсім інакше працюєш, якщо маєш такий досвід. Якщо розумієш, що гроші, виділені на певну мету, мають піти саме туди. Плюс мають бути первинні документи, організація великого майданчика та співпраця з великою кількістю людей.

– Як вам допомагає волонтерство в цій ситуації? Чи впливає те, що, на відміну від кіно, можна одразу побачити результат своєї роботи?

Сміт: Будь-яка дія – це про те, щоб бути учасником. Не бути жертвою, а боротися. Для мене це стало очевидно ще у 2014 році, бо весь Tabor був на Майдані: і знімали, і брали участь у протестах. Коли ж почалася війна, у мене був місяць-два, коли ти просто повністю зависаєш і не розумієш, що можеш зробити. Коли я вперше поїхала волонтеркою на Донбас, одразу зрозуміла, що можу робити. Одразу стало зрозуміло, що, коли ти дієш, уся ця розгубленість трансформується.

– Просто немає часу грузитися?

Сміт: Це просто допомагає тобі переживати. Тому цього разу вже не було запитань: було розуміння, що треба діяти по всіх фронтах, робити все, що можеш. І це має великий сенс. Усе починається з когось знайомого: у моєму випадку – з мого тата. Аліна надсилала йому рації, коли він ішов служити в ЗСУ. Потім із нашого друга Олександра Комарова. Це починається з близьких людей, а тоді розростається на величезні запити.

Горлова: У нас була цікава історія з волонтерством, тому що протягом першого місяця ми намагалися знайти, де можемо бути корисні. Робили дуже різні речі: й армії щось відвозили, й окремим літнім людям, які залишилися в Києві. Було багато запитів.

Для мене було важливо брати участь у тому, щоб якось допомагати місту це все пережити, щоб не почалася якась гуманітарна криза. Дуже хотілося підтримати людей, які вирішили залишитися, щоб були більш-менш прийнятні умови для життя в цей непростий період.

Це залежить від твого рівня патріотизму: у тебе є бажання щось зробити для країни та суспільства, але ти не можеш піти на фронт за певної причини. Що ти можеш зробити? Ти можеш допомагати.

– Можете розповісти про співпрацю зі «Спільною метою»? На чому зосереджуєтеся і як можна підтримати?

Сміт: Це організація наших друзів, яку створили ще у 2015 році як реакцію на початок війни, але вони також працювали в різних напрямах, наприклад, судилися із забудовниками. Ми допомагали їм, знімали відео. Зараз же, коли почалося повномасштабне вторгнення, крім адресної допомоги, треба було приймати фури з гуманітаркою та виходити на вищий рівень. Тож ми долучилися до вже створеної громадської організації наших друзів. Зараз це велика мережа людей і чотири осередки: Київ, Львів, Черкаси й Одеса.

У нас є кілька основних напрямів: допомога військовим і цивільному населенню (продуктами харчування, медикаментами тощо). Ми обрали найскладніші точки, працюємо з двома тимчасово окупованими територіями. Це досить складні моменти, бо волонтери щоразу ризикують, коли возять туди медикаменти. Туди відвозимо тільки ліки, бо це найголовніше. Водночас працюємо в Донецькій і Луганській областях, а також у Харкові. У Донецькій області возимо туди, куди вже майже ніхто не доїжджає, але в нас є волонтери й військові, які погоджуються це робити.

Військовим допомагаємо з товарами подвійного призначення: по-перше, це захист (бронежилети, каски), потім тепловізори й дрони. Зараз почалися також закупівлі машин.

Також є група зооволонтерів, які годують тварин. Можна зайти на сайт й обрати, що саме хочеш підтримати.

– Я бачив, що у вас на сайті можна одразу побачити збір коштів на окремі запити. Як ще можна підтримати проєкт? До кого звертатися з цього приводу?

Сміт: До нас увесь час долучаються люди. Нещодавно долучився хлопець, готовий возити в Попасну. Люди самі знаходяться, і ми знаходимо.

Якщо є можливість долучитися фінансово, логістично чи іншою допомогою, пишіть у фейсбуці, або на сторінку організації, або прямо нам з Аліною.

Горлова: Роботи в нас багато, долучайтеся.