Інтерв'юБез попкорну, але з укриттям та українським кіно: як працює Kino42 під час війни

Kino42 – це кінотеатр на 42 місця в комплексі Bursa Hotel на Подолі. Bursa відкрила однозальний кінотеатр у підвальному приміщенні разом з Ільком Гладштейном (86 Prokat) наприкінці 2019 року. Редактор The Village Україна Ярослав Друзюк розпитав співзасновника Ілька Гладштейна про роботу Kino42 та української кіноіндустрії загалом під час війни.

За два з половиною роки роботи Kino42 встиг пережити кілька пандемійних локдаунів, початок повномасштабної війни з росією та наступ на Київ, відновивши роботу в червні. Якщо зазвичай кінотеатр позиціює себе через програму з фокусом на українське та незалежне кіно, то в умовах війни перевагою називають і розташування в підвалі, що захищає під час повітряних тривог.

Співвласник Ілько Гладштейн зустрічає біля входу в заклад із боку Костянтинівської, пропонує зайти через внутрішній вхід Bursa Hotel. Запитую, як перші дні після відновлення роботи, Гладштейн каже, що на сеансах удосталь людей, зокрема через підвальний формат. «Це зараз суперактуально, використовуємо нашу конкурентну перевагу, – пояснює Гладштейн, який працює на змінах у кінотеатрі, продаючи квитки та зустрічаючи гостей. – Бо я знаю, що люди в інших кінотеатрах мають виходити із зал і чекати, поки закінчиться тривога. У нас цього немає».

Кажу, що бачив, як люди під час повітряної тривоги в ТРЦ чекають у паркінгу з коробками з попкорном, щоби повернутися на сеанси. «Так, це весело. Хоч технічно ми не можемо тягатися з Multiplex чи «Планетою кіно», у нас є дещо інше – безпека, концепція та програма. Ще класні гості іноді бувають», – додає співзасновник Kino42. Як приклад наводить благодійний марафон фільму «Зошит війни», запланований на 11 червня, кошти з якого направлять на допомогу одному з підрозділів Збройних сил України.

– Як у вас перші дні? Чи повертаються люди?

– На перший сеанс до мене прийшла родина, яка святкувала річницю, з дитиною років 14. Дивилися «Стоп-Землю», чоловік уже вчетверте дивився цей фільм, але вони чекали на відкриття Kino42. Нам було дуже приємно, приємно відчувати себе потрібними. Це не так про гроші – я розумію, що в кращому разу в нас цього місяця буде плюс нуль, – а про purpose, про причину бути, відчувати корисність.

Я розглядаю кінотеатр як продовження міста, і відкриття кінотеатру – це поширення цього життя, показник того, що місто оживає. Це прояв його стійкості. На жаль, наше місто не опікується розбудовою культурної інфраструктури, тому доводиться нам самим це організовувати. Але відчуваю відповідальність за своє місто, щоб у ньому був і такий простір, де можна подивитися всіляке цікаве кіно й обговорити його.

– Не знаю, наскільки свідомо це складалося, але показово, що у вас зараз у прокаті «Тіні забутих предків», «Стоп-Земля» та «Носоріг». Класика українського кіно та два найбільші українські фільми, які вийшли в прокат до повномасштабного вторгнення рф.

– У нас завжди був акцент на українському кіно. Це ті фільми, які нам хочеться показувати. Могли бути й інші, але ми не показуємо дурацькі комедії…

– І ще Міядзакі [«Віднесені привидами»], бачив, буде.

– Так, ми неділями показуємо фільми Міядзакі для дітей. І не тільки для дітей, для всіх.

– Ти згадав про те, що ви не тягаєтеся з кінотеатрами-мультиплексами. Чи справедливо буде сказати, що великі кінотеатри в ТРЦ, незалежні кінотеатри на зразок «Жовтня» та ваш нішевий кінотеатр – це три різні бізнеси, які мають мало спільного?

– Kino42 все-таки схожий на «Жовтень», але ми відрізняємося масштабом.

– І це й було планом, так? Коли ви запускалися, у Києві майже не було місць, куди можна було б піти, щоб отримати інший досвід від кіно. Цей текст вийде в день третьої річниці закриття кінотеатру «Київ» – це підкреслює, що місту бракує таких майданчиків.

– У рік, коли ми почали роботу, закрили кінотеатри «Київ» і «Кінопанорама», ще раніше закрили «Україну». До речі, наші крісла з кінотеатру «Україна», тому ми в певному сенсі продовжуємо традицію київських незалежних кінотеатрів. Попри те, що цей бізнес назагал згасає, досі є багато людей, які потребують цього досвіду й уміють його цінувати.

Майданчиків для незалежного кіно менше, але свою нішу ми маємо та розвиваємо. Я радий, що Будинок кіно оживає, у них з’явився хороший проєктор, вони почали робити більше подій. Для мене Будинок кіно – найбільше натхнення. Kino42 я називаю «доміком кіно», це маленький Будинок кіно. Намолюємо, як намолено там.

Але Київ – це культурне місто, якому справді бракує таких майданчиків. Люди, які ходили в «Київ», «Кінопанораму» й «Україну», перейшли до нас. Тому що «Жовтень» не може вмістити всіх: я як дистриб’ютор співпрацюю з «Жовтнем» і знаю, що там важко вписати фільм, просто знайти час для прем’єри. Принаймні так було до [24 лютого].

– Я запитував про різні бізнеси різних типів кінотеатрів, тому що ці різні типи по-різному працюють в умовах криз. По-перше, є глобальна історія з тим, що невеликим незалежним кінотеатрам щороку стає працювати складніше. По-друге, є внутрішні українські проблеми – ще до повномасштабної війни була пандемія, до того інші кризи. Наскільки складно розвивати ваш формат з огляду на ці два чинники?

– Його дуже складно розвивати. Але основою нашого бізнесу є партнерство: я роблю цей проєкт із Bursa Hotel, ми співвласники кінотеатру, ми інвестували разом. Відповідно, у нас немає платні за оренду.

Для Bursa це більш ціннісна історія, іміджева, ніж бізнесова. Можливо, цей простір було б вигідніше здавати в комерційну оренду абощо. Але через те, що в нас немає оренди, ми ділимо і прибутки, і втрати. Якщо вони в нас бувають, бо бувають вони в нас дуже рідко через те, що в нас немає оренди. Це основа нашої витривалості, чому ми досі працюємо. Якби в нас була оренда, ми ще за першого карантину закрилися б. І я знаю, що такі проблеми були в багатьох незалежних кінотеатрів у світі та Європі зокрема, ковід сильно підрубав цю історію.

Кінотеатри в принципі закриваються, це глобальний тренд. Але, звісно, переважно закривають кінотеатри в ТРЦ, однакові багатозальники. А за нішевими кінотеатрами, я вважаю, майбутнє. Бо це досвід, який ти не можеш отримати вдома з плазмою, ноутбуком чи планшетом. Це дуже інший досвід, за фото завжди можна відрізнити, що ти сидиш саме в Kino42. А якщо ти показуєш фото з багатозальника, незрозуміло навіть, у якому ти місті.

– Я з тобою згоден, перегляд кіно є комунальним досвідом, який важливо переживати саме в кінотеатрі та з іншими людьми. Але чи складно переконувати в цьому людей? Чи ви просто вже зібрали аудиторію, якій не треба це пояснювати?

– Ми достатньо молоді, нам трохи більш як два роки, за цей час у нас було багато пауз. Тому мені важко судити, наскільки вдалося зібрати якесь ядро аудиторії. Воно точно є, просто його важко визначити.

– Ви почали роботу наприкінці 2019 року, за кілька місяців до пандемії, ще три місяці ви не працювали через війну. Ти рахував загальну кількість днів, скільки ви вимушено не працювали?

– Не рахували, але пам’ятаю, що перед першим [локдауном] ми працювали менше, ніж тривав карантин. Це достатньо значна кількість днів.

– Це складно, коли ви за концепцією ще й не продаєте попкорн.

– Ми не продаємо попкорн, і з точки зору бізнесу це не дуже, бо попкорн приносить кінотеатрам до 50% заробітку, а може й більше. Найбільша маржа саме на попкорні. Але в нас lean startup – ми мінімізували витрати і таким чином можемо собі дозволити відмовитися від попкорнового прибутку. Передусім через концепцію: ми не хочемо, щоб це все шуміло та пахло. Бо я сам як продюсер знаю, скільки грошей витрачається на запис і звуковий постпродакшн. А потім це все розбивається в друзки якимось глядачем, який сидить і наярює сирний попкорн. Це про цінності; цінності – це те, заради чого ти від чогось відмовляєшся.

Українська кіноіндустрія під час війни

Окрім Kino42, Ілько Гладштейн є співзасновником Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86», який проводили з 2014 до 2018 року в Славутичі, і керівником дистрибуційної компанії 86Prokat. Серед іншого команда 86Prokat випускала українські фільми: «Зошит війни», «Зарваниця», «Байконур. Вторгнення», а також «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», який Гладштейн як продюсер готував із дружиною, режисеркою та засновницею сервісу Takflix Надією Парфан. Запитуємо Гладштейна, як українська кіноіндустрія зустріла війну та що робити з фінансуванням кіновиробництва в умовах, коли в держави інші пріоритети.

– Ми записували режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука до прем’єри його фільму «Памфір» у Каннах, і він сказав цікаву фразу: «Мені здається, що на долю фільмів, які зараз випускають, припаде місія показувати наше для своїх. І вона буде вимірюватися не грошовим еквівалентом, а передусім глядачем. Глядачем, який зможе довго ходити та дивитися фільми, який зможе знайти незруйнований кінотеатр і подивитися, що ми вистояли».

– Але це залежить не тільки від глядачів, а й від усієї системи. І від орендодавців, і від держави, від якихось податкових преференцій та ініціатив. Залежить від того, чи є інтерес загалом: у глядачів, у держави, яка може через свої механізми підтримувати. Але кінотеатри держава в нас узагалі не підтримує, вона підтримує кіновиробництво, дистрибуцію українських фільмів і кінофестивалі, кінотеатри від держави ніколи нічого не отримували.

– Ти державну владу маєш на увазі чи місцеву?

– І місцеву також. З місцевою владою я комунікував один раз, коли реєстрував Kino42 як заклад культури. Ще ми отримували якісь достатньо сумбурні листи з інструкціями коли почався карантин. Якось вийшло так, що кінотеатральна сфера абсолютно кинута напризволяще.

Наприклад, був процес цифровізації кінотеатрів років десять тому: усі раніше працювали на плівці, а тоді перейшли на цифру. У Європі це все відбувалося коштом держави, міст і ЄС, бо це дуже дорого; проєктор для однієї зали може коштувати й 25 000 євро. В Україні ж кінотеатри подіставали гроші з кишень і самі це зробили, держава нічого для цього не зробила.

Так само й зараз: у всі ці карантини кінотеатри ніхто не підтримував. Був один випадок, коли в кінці 2020 року через Український культурний фонд виділили кошти, я знаю, що певні кінотеатри їх отримували. Але врешті через це виник скандал, через який звільнили [виконавчу директорку УКФ] Юлію Федів. Kino42 не мав права претендувати на ці кошти, ми не проходили за якимось одним критерієм.

– З муніципальними кінотеатрами була ідея перетворювати комунальні кінотеатри в спальних районах Києва на мультифункціональні центри з коворкінгами та центрами творчості. Але це просувала Яна Барінова, яку вже під час повномасштабної війни звільнили з посади керівниці департаменту культури КМДА.

– Тут точно треба якийсь системний підхід. Так було, наприклад, із комунальною власністю закладів культури у Львові, наприклад, коли там ще працювала Ірина Подоляк. Вона очолила цей процес аудиту культурних просторів міста: безперспективні списали та продали, а за отримані кошти підтримали ті, що залишилися. Вони багато інвестували в бібліотеки, що стали мультимедійними центрами. Вважаю, це одна з найуспішніших локальних культурних реформ, що відбулися в Україні.

На жаль, зі львівськими кінотеатрами так не вийшло, їх це не зачепило, наскільки я знаю. Але у Львові й не було такої великої мережі кінотеатрів, [як у Києві]. Київ справді має значну кількість таких кінотеатрів, якась частина працює успішно – як «Ліра», наприклад. Ще якась – неуспішно. Ще десь працює ідея мультифункціональних приміщень, як у «Братиславі» на Оболоні. Але це теж на якомусь низовому рівні, є група людей, які це відстоюють.

– І один депутат, який це лобіював [у випадку «Братислави»].

– Тобто питання в системному підході. Точно бракує системного підходу, щоб хтось мав візію та реалізовував її системно. Бо зараз це робиться кустарно, на ініціативах, які суперечать одна одній. Приміром, пропозиція вкласти в ремонт «Київської Русі» 300 мільйонів гривень мені здається достатньо сумнівною. Мені здається, краще було б розподілити ці кошти між меншими кінотеатрами за районами. Бо цей гігантизм – це ще щось радянське.

– Вони це обґрунтовували тим, що в Україні немає жодного великого кінопрем’єрного комплексу…

– Так а навіщо він нам? Це дуже дорого.

– Я хотів із тобою поговорити якраз через те, що ти маєш досвід в індустрії не лише як співвласник кінотеатру, а і як дистриб’ютор, продюсер та організатор фестивалю. Якщо говорити про вплив війни на українську кіноіндустрію – чи є відчуття, що зараз просто все впало?

– Так виглядає, що на все це в Україні не буде грошей. І це зрозуміло, є інші пріоритети. Але здається, що інституції, які мають лобіювати [індустрію], не будуть лобіювати повернення хоча б якоїсь частини коштів у виробництво.

Так це було під час пандемії, коли був секвестр бюджету та зменшили [виділення коштів на кіновиробництво]. Якось аж надто швидко Держкіно погодилося з обмеженням бюджету. Я вважаю, що все-таки їхнє завдання відстоювати бюджети для кіноіндустрії, а не погоджуватися на це миттєво. Бо все-таки вони мають представляти наші інтереси, у цій індустрії залучена велика кількість людей, вони годують сім’ї, донатять на армію, платять податки. І просто списувати їх із рахунків через те, що в нас глобально бракує коштів… Треба шукати якесь компромісне рішення.

– І треба окремо проговорити, що ці інституції – Міністерство культури, Держкіно, Український культурний фонд, Довженко-Центр, Український інститут – тоді опинилися під загрозою, їх ніби перевіряли на міцність у той період.

– Так, звісно, я знаю, що Довженко-Центр та Український інститут жорстко недофінансовані, але в Мінкульту та Держкіно ніби все добре. І в УКФ теж усе було непогано.

– Проблеми радше були з керівництвом і тиском на нього.

– Так, радше через незалежність і позицію їхніх очільників. А Мінкульт, Держкіно й УКФ мають зараз лояльне керівництво, відповідно – добре фінансовані. Ця тенденція, на жаль, прикра, але вона є.

Важко сказати, що буде далі, ландшафт дуже швидко змінюється. Як буде далі – незрозуміло. Ясно, що в України зараз пріоритет – оборона. Але річ у тім, що у світі запит на українське кіно є, і він великий. Тільки мені щотижня приходить два-три запити на показ українських фільмів за кордоном, на яких організатори збирають кошти на підтримку української армії.

Моя дружина Надя [Парфан], яка зробила онлайн-кінотеатр українського кіно Takflix, узагалі взяла на себе цю місію організації показів фільмів за кордоном.

– І в Takflix ще була крута серія фільмів про Маріуполь.

– Так, загалом вони зібрали кілька десятків тисяч євро на цих благодійних показах і передали локальним волонтерським ініціативам. І це все – за допомогою українського кіно.

Кому там приписують цю фразу, Черчиллю? «За що ж ми тоді воюємо?» У нас і так з 2019-го протягом тривалого часу не було регулярного фінансування кіновиробництва; цьогоріч через це мала бути «прокатна яма» – брак нових українських фільмів у кінотеатрах. А тепер поява нових фільмів відкладається ще на якийсь невизначений термін.

Я як продюсер із фільмом у виробництві розумію, що правильно зробив, наполігши, щоб ми отримали першу половину коштів у грудні. Але зараз розумію, що другу частину, найімовірніше, не отримаємо. Тому треба або чекати, або вкладати свої кошти – на свій страх і ризик.

– Водночас, як ти сказав, зрозуміло, які пріоритети в держави, яка воює.

– Ми розуміємо, що є війна. Вона з’їдає за день стільки грошей, скільки було бюджетів на українське кіно на рік. Їм видніше, вони краще розуміють пріоритети. Ми не вимагаємо забрати в армії танк чи літак і віддати гроші на виробництво кіно. Але важливо, щоб хтось був голосом, який представляє кіноіндустрію та відстоює її інтереси.

Я зацікавлена сторона. Звісно, я кажу, що нам треба фінансування на індустрію. Якби я був людиною, яка ухвалює рішення, відстоював би цю ідею. Хоча б якусь частку коштів залишити, хоча б на те, що не потребує багато грошей, наприклад, девелопмент. Треба втримувати професіоналів в індустрії, щоби вони не йшли з професії, щоб вони не йшли знімати весілля чи класти плитку.

– І що з цим робити?

– Ситуація важка для всіх індустрій, не тільки для кіно. Важко прогнозувати, що буде. Я намагався своїми силами комунікувати із закордонними фондами, зокрема з кінофондом Фландрії. Говорив із їхнім головою держкіно, обговорював з ним диверсифіковану систему міжнародної підтримки українського кіно: наприклад, окремі закордонні кіноінститути могли б підтримувати окремі напрями українського кіно. Не створювати якийсь один великий європейський кінофонд, який буде повільним і забюрократизованим, а зробити міжнародну підтримку децентралізованою. Мені здається, що в цьому сьогодні секрет стійкості України – що різні країни надають адресну підтримку.

– Як Британія обіцяє допомагати відновлювати Київщину, а Данія – Миколаївську область?

– Так, можна було б перекласти цей досвід і на кіноіндустрію. У цьому наша антикрихкість: домовитися з 5–7 країнами, що хочуть допомогти. Приміром, Фландрія фінансує документальне кіно, Франція – ігрове кіно, ще хтось фінансує анімацію. Розкласти так яйця в різні кошики. Так український бюджет не страждав би, а процес тривав. Понад те – це додаткова інтеграція нашого кіновиробництва в європейський простір.

Але для цього треба зробити багато роботи та треба мати візію. Наскільки я бачу, зараз цієї візії немає. Уже третій місяць іде війна, а з українською кіноіндустрією ніхто з представників держави не комунікує.

– Ідея із залученням інших країн – це поки на рівні обговорення?

– Це просто моя ініціатива. Через знайомого бельгійського продюсера вдалося поговорити з [представником Фландрії] перед зустріччю в Каннах з іншими кінофондами. Не знаю, чим це все закінчилося. Але чув, що [французький кінофонд] CNC запропонував оперувати всією міжнародною підтримкою українського кіно. А моя пропозиція полягала в тому, що можна не чекати [на єдиний фонд], а зробити так, щоб кожен з окремих кінофондів виділяв якусь частину свого бюджету [на підтримку українського кіно].

– Якщо говорити про окремі проєкти, то можливістю могли б стати копродукції, але копродукції також потребують внесків. Не можна запустити український копродакшн із якоюсь країною, якщо заздалегідь кошти не виділила Україна.

– Так, але теоретично можна внести правлення в місцеве законодавство про копродукцію, зробити виняток для України.

– Думаєш, це реально?

– Думаю, реально на певний період. Але все-таки цих грошей не буде вистачати. Це також багато змін у законодавство, бо зазвичай у національних кіноінститутів є правило – якщо вони дають гроші на копродукцію, то значна частина цих грошей має залишатися в цій країні. Тому ці правлення також треба вносити. Бо якщо всі гроші залишатимуться на стороні кінопрофесіоналів європейської країни, то Україна з цього нічого не отримає. [...] Треба розуміти ще, що скоро Україна зникне із заголовків [світових медіа], і ці можливості ми втратимо.

– Мене в цій ситуації тішить тільки те, що в нас встигли виділити гроші на патріотичні серіали. Зараз випустимо ці серіали на телебаченні, врятуємо всю країну. [сміється]

– Не знаю, я не стежив за серіальним виробництвом [сміється]. Мені здається, що державна підтримка виробництва серіалів це взагалі не дуже добра ідея. Серіали мають вироблятися телеканалами, це їхній хліб і їхній заробіток з реклами. А Держкіно має займатися саме кіно. Воно все-таки називається Держкіно, а не Держсеріал.