Інтерв'юОлег Сенцов – про новий фільм «Носоріг», кримінальні 1990-ті та Netflix

Обкладинка: Наріман Алієв

– Я хотів би почати з символічного моменту: у 2019 році Валентин Васянович отримував нагороду за «Атлантиду» на Венеційському кінофестивалі й дякував бієнале та світовій кіноспільноті за підтримку вас під час незаконного ув’язнення в Росії. А два роки по тому ви разом із Валентином представляли Україну у Венеції.

– Цього разу без нагород, уже вибачайте. [сміється] Для мене це неймовірно круто, це визнання для мене як режисера. І це важливо, щоб просунути цей фільм і, власне, мою стрічку, й українське кіно.

Ми вже проїхали десять фестивалів, призів не так багато, але зараз буде ще три [фестивалі]. І в нас дуже добре з дистрибуцією: багато європейських країн купують для дистрибуції в кінотеатрах, кілька національних каналів купили для телебачення.

– Коли ви були в нашому офісі востаннє, записували тут подкаст із Наріманом Алієвим (подкаст Mincultpryvit виходив на платформах The Village Україна), сказали цікаву річ: «Розумію, що я відомий як режисер, який був у в’язниці, а не як режисер, який зняв класне кіно. Але з роками це вирішу».

– У мене немає мети стати відомим як режисер, у мене є мета знімати кіно. А для того, щоб знімати кіно, треба, щоб тебе сприймали як режисера. Це для мене важливо.

Усе, що я роблю, роблю не заради статусу чи фестивальних призів, червоних доріжок чи поїздок. Я прийшов за кіно, це була моя мета. І те, що в мене є можливість реалізувати її, це для мене головне.

– Я якраз хотів би говорити про фільм саме в цьому контексті, бо все одно принаймні частина аудиторії буде сприймати «Носоріг» як перший фільм Олега Сенцова після незаконного ув’язнення в Росії. Але мені хотілося б будувати цю розмову саме навколо «Носорога» як фільму.

– Це хороша точка входу, чому? Якщо люди прийдуть [на фільм], щоб подивитися українське, щоб підтримати Сенцова, щоб подивитися, що він там напрацював, чому б і ні? Вони не будуть розчаровані. Можливо, будуть трохи шоковані. Але розчаровані точно не будуть. [сміється]

– Шоковані точно будуть багатьма сценами, думаю: і насильством, і відвертістю, і реалістичними замальовками 1990-х.

– Я не ставив собі за мету лякати людей, це ж не фільм жахів. Не люблю насильство і я дуже не агресивна людина насправді. Я не фанат таких фільмів. Але, якщо заходжу в жанр, то не можу робити це погано чи неправдиво. Кіно для мене має бути правдивим і цікавим. Багато людей, які роблять авторське кіно, пам’ятають про правдивість, але про цікавість часто забувають.

Про 1990-ті та сцену з «Носорога», яка їх показує

– Гаразд, перший ярлик із «Носорогом» пов’язаний із вашою особистою історією, а другий – позиціонування цього фільму як історії про 1990-ті. Про ці дивні терміни «буремні 90-ті»…

– «Українська «Бригада» починають казати…

– «Брат», Балабанов загалом. Мені просто здається, що це не зовсім правильно. Наприклад, сцена, яка відкриває «Носорога», як на мене, це одна з найкращих сцен-відкриттів у новому українському кіно. І вона якраз показує не кримінальні 1990-ті, а те, як країна загалом жила в цей час.

– Кримінальний сюжет у фільмі центральний, так, але була мета показати ширший зріз – зріз усього суспільства. Показати, як це все на нас впливає. Це така точка входу. Хтось порівнює з «Бригадою», комусь можуть подобатися такі фільми. Але кращим компліментом для мене було, коли казали: «Це зовсім не схоже на «Брата», це зовсім інше кіно». Для мене це було важливо.

– А чому? Бо все одно є погляд, що в нас досі не осмислені й не проговорені 1990-ті. Зрозуміло, що «Брат-2» – це шовіністичне кіно…

– Це фільм і в художньому плані поганий, і в шовіністичному. І перший «Брат» теж. Я багато спілкувався з кавказцями, і вони ненавидять Балабанова за перший «Брат». Просто люта ненависть.

– Просто в другому «Браті» атака якраз на українців.

– Так, і якби нас зачепило ще в першому, ми б теж так реагували.

– Але однаково є цей рух про осмислення 1990-х у сучасній українській культурі, він стосується не лише кіно, а й літератури, музики тощо. Просто тому що вже підросло покоління, яке може рефлексувати про це. Але цього культурного продукту досі мало.

– Немає. Є тільки російський – «Брат», «Бумер», «Бригада». «Чужак» ще є, який знімали в Криму, але це теж російський фільм. Українського продукту не було, тому ми споживали інший. Але в них інші акценти, звісно.

А зараз дійсно піднімається нова хвиля. Людям, які жили в 1990-ті або провели дитинство тоді, цікаво зараз дізнатися, що це таке. На наші покази приходить багато молоді, їм цікаво це все. І не тільки хлопчикам, дівчата теж приходять.

– Ви сприймаєте «Носоріг» як частину цього процесу?

– Так, я один із тих, хто почав порушувати цю тему. Ще тоді, на початку 2010-х.

– Тому що «Носоріг» ви планували ще з 2012 року.

– Це буде такий перший фільм про 1990-ті, а зараз на підході й повнометражні, і короткометражні проєкти…

– Й Ірина Цілик [«Я і Фелікс»], і Філіп Сотниченко [«Ля Палісіада»]. І це не лише в кіно: мені в музиці подобається, як «Паліндром» підходить до цієї теми: це не про естетизацію постсовка, а [навпаки].

– Так, відкривається такий період. І справедливо, що цей фільм буде першим, бо він задумувався першим.

– Якщо повернутися до сцени-відкриття фільму, наскільки складно це було реалізовувати? Тому що ви за одну сцену показуєте плин часу й одразу кілька років у межах одного будинку.

– Це дуже довга сцена, вона триває майже десять хвилин. Там 16 кадрів і 15 склейок, але вони майже не помітні оку, навіть професіонали не бачать, де їх склеюють. Бо це все планували заздалегідь: продумували рухи камери, VFX-супервайзер підказував, як камера має рухатися з одного кадру в інший. Це була складна історія: знімали шість днів, потім пів року клеїли, щоб усе виглядало правильно.

Я просував цю ідею, але команда ставилася до неї скептично. По-перше, казали, що це неможливо зняти. У кіно багато хто працював із часом і простором, не я це придумав, але так ніхто ще не робив.

– Принаймні з українським контекстом, там усе впізнається.

– У нас усе закодовано, так. І це заходить як прийом. Але мені казали, що це технічно складно зняти. Потім, коли це зняли та склеїли, сказали, що ця сцена занадто довга й буде виділятися. Але зараз усі вже кажуть, що це одна з найяскравіших частин фільму. Коли ми були у Венеції, мали розмову з директором Берлінале, і він сказав: «Я ніколи такого ще не бачив». Для мене це був неймовірний комплімент. Я сказав якесь нове слово у світовому кіно – нехай і в епізоді, у якомусь прийомі.

Коли оператор знімав, були дуже важкі рухи з камерою, усі були знесилені. А я кажу: «Тримайтеся, ми зараз робимо сцену, яку за десять років будуть викладати в кіношколах». Це був і жарт, щоб усіх підтримати, і стьоб із самого себе. Але я дійсно знав, що ми робимо щось цікаве, що залишиться в історії кіно.

– І це якраз була безспосередня співпраця з польським оператором Богумілом Годфрейувим…

– Так, дійсно, це класний оператор. За умовами копродукції ми повинні були взяти оператора з Польщі. Нам викотили список із десяти найкращих польських операторів, я подивився та сказав: «Ні, це якийсь Голлівуд». Мені треба був оператор, який знімав документальне кіно, який знімав непрофесіоналів.

Сказали, що є один такий, але він у Польщі майже не працює, має своєрідний стиль і [відзнаку] з Канн. Ми багато спілкувалися, їздили в Кривий Ріг [на місце зйомок], говорили про музику, у процесі він почав непогано розмовляти українською, матюкатися вже почав по-нашому. Я подумав, що все нормально, коли він почав лаятися з гафером українською. [сміється] Адаптація пішла!

Серйозні ідеї були майже всі мої, я прийшов з ними, а він просто їх класно реалізував. Він казав: «Я хочу зняти твоє кіно. Кажи, як ти хочеш, я все зроблю». І це була дуже класна співпраця. Майже все він робив, що я придумав, але були моменти, які ми робили разом. Він же теж не кнопка, він дуже добре все розуміє. А ще допомагав мені з акторами: я завжди намагався бути близько, але він був ще ближче до них, він більше відчуває сцену чи ритм. Міряв температуру сцени: ось тут лажа, ось тут є проблеми.

– І, думаю, це було особливо важливо, тому що для виконавця головної ролі [Сергія Філімонова] це був дебют у кіно.

– Тут було багато дебютантів і серед професійних акторів, і серед непрофесійних. Хтось вивчився на актора, але ще ніколи не грав у кіно чи не мав великої ролі.

Головного героя ми шукали дуже довго. Такого, який би найкраще підходив на цю роль. Шукали серед футбольних фанатів, серед колишніх ув’язнених, військових, спортсменів; людей із досвідом війни, які розуміють щось у житті, пройшли певний шлях. І це видно за обличчям, за очима й поведінкою. Тому Сергій [Філімонов] влився в цю роль дуже добре.

– В інтерв’ю Сергію Жадану на «Радіо НВ» ви розповідали про фінальний момент кастингу, коли перевіряли двох останніх претендентів на роль в одній сцені. Яка це була сцена?

– Сцена після аварії. Дуже емоційна. Сергій добре зробив, а інший хлопець нічого не зміг зробити. На зйомках так добре в нього не вийшло, але все одно це була серйозна історія. Зрозуміло, це головний герой, навколо нього все будувалося, але з ним був і цілий ансамбль, який також готувався, який ми також обирали з відкритим кастингом.

Приходять два-три претенденти на роль, я ставлю їх у трійки, вони по черзі відіграють і конкурують відкрито. Так ніхто не проводить кастинги, бо це зазвичай такий інтимний момент: «Візьмуть мене чи не візьмуть». А я відкрито казав: «Дивіться, я хочу обрати, хто кращий [на цю роль]. Ви самі побачите, без образ». Так само було й з виконавцем ролі Людини в машині.

Про Сергія Філімонова в ролі Носорога та сцени сексу

– Про рішення обрати Сергія Філімонова на головну роль було багато критики й у відгуках, і в рецензіях. Але мені здалося, що саме Філімонов робить цей фільм дуже фізичним.

– Однозначно. Я знаю, що такого кіно не було б, якби не він. Не було б такого реалізму, такої тваринності, якої я хотів досягнути. Він дуже класно працював. У нього своя історія, він лідер своєї організації [«Гонор»], а тут треба робити те, що я від нього вимагаю. І я дуже вимогливий.

Запитував його: «Ти будеш робити те, що я кажу?» Він відповів ствердно. Запитував: «Ти мене не підведеш?» «Ні, не підвіду». Він зробив усе максимально, як треба.

Були сцени, як-от сцена в сараї, яка теж, можливо, буде класичною. Знімали за холодної погоди, а він усю сцену в трусах. Колотило його потім, я навіть запитував: «Ти граєш чи тобі дійсно холодно?» Ні, каже, мені холодно. [сміється] Це була найскладніша сцена, багато хто просто не витримав би.

– Я якраз про це говорив: більшість сцен у цьому фільмі дуже фізичні. Це й про сцени з насильством, і сцени сексу…

– Сцена сексу більше про розкутість.

– І про те, як він сприймає жінок теж.

– У фільмі нормально так сцен сексу, і всі, хто в них бере участь, це робили вперше. І більшість – непрофесійні актори. І все зробили класно. Якщо правильно обираєш людей і даєш їм відчуття захищеності та можливість бути собою, то все нормально.

– Коли є правильна комунікація на майданчику.

– Так, наприклад, сцена в сауні. Усі дівчата підписалися зніматися голими, але прийшли на знімальний майданчик, там холодно, запитують, коли роздягатися. «Дівчата, не треба роздягатися, зараз посидимо, пива поп’ємо». Усе, вони розслабилися, ми зняли основні сцени, а години за чотири, коли всі перезнайомилися, кажемо: «Давайте, тепер нам треба треш». Я підбігаю на плейбек, а там група сидить в жаху: «Що відбувається взагалі?» [сміється]

Це дійсно було класно, усі на емоціях, задоволені, ніхто не відчув, що когось використали. Так, у фільмі це виглядає як об’єктивація жіночого тіла, дуже чітка. Але така й була задача. І за підходом, за стосунками все було добре, усе було класно й по-людськи.

– І треба проговорити для людей, які ще не бачили фільм і поза контекстом: це сцена, у якій персонажі відпочивають в лазні, і, найімовірніше, кримінальні авторитети в 1990-ті відпочивали так.

– Сауна, дівки – усе, як треба.

– Я просто повертаюся до того, що фільм про 1990-ті. Ми з вами домовлялися обговорювати стрічку без спойлерів, і без спойлерів можна сказати, що у фіналі це перетворюється радше на вирок 90-м.

– У цьому фільмі було багато цілей і шарів. По-перше, доля людини, яка проходить певний шлях. Людина, у якої не було вибору або яка не зробила правильний вибір. Це й кримінальна історія, яка тримає конструкцію сюжету. І це загальний зріз нашого суспільства того часу, коли закінчується Радянський Союз і починається епоха бандитизму, а тоді епоха правління чиновників.

– Епоха політичного бандитизму. [сміється]

– Політичного бандитизму й мусорського бандитизму. Це теж фраза, яку каже герой фільму: «Учора людей спалювали, а зараз вони з телебачення не вилазять». Її не було в сценарії, ми придумали її на майданчику. Це теж був такий вирок, я хотів показати, як це вплинуло. Тому що той же Янукович і вся його банда, якщо вони не спалювали людей, то все одно жили так. І вони продовжували сіяти цю культуру, це досі живе в нас.

Тому я хотів показати, що [те, що було в 90-х] продовжує нас тримати, як цвях на паркані. Зачепилися й ніяк не можемо з нього зірватися. Тому що в нас нема верховенства права. Політичні партії маємо, які маємо. І маємо суспільство, яке звикло «вирішувати» питання, а не діяти за законом. У нас у разі чого звикли телефонувати комусь…

– Телефонне право.

– Або телефонне право, або на побутовому рівні: хай хтось приїде й порішає. А не телефонувати в поліцію. Тому що немає довіри ані до поліції, ані до судів. І це все йде з 1990-х.

Про українську мову від бандитів і музику з 90-х

– Я розумію, що ви закладали в цей фільм, але однаково буде аудиторія, яка побачить не критику 1990-х, а романтизацію.

– Я зробив усе, щоб наприкінці люди, якщо не відчули якийсь катарсис, то принаймні зробили б висновки. І люди, які більш досвідчені й більш молоді. Таке життя приводить до такого фіналу. Ми ж так і побудували фільм: спочатку весело-прикольно, а тоді вже потроху [головний герой] засинає в темряві людської душі та своїх вчинків, заходить у персональне пекло. Тому для мене цей меседж був важливим. Це і є просування культури.

Так само і з українською мовою. От нам кажуть: «Бандити не розмовляють українською мовою». Але це для мене не важливо, для мене важливо, щоб люди, які [сприймають цю кримінальну історію як точку входу], чули українську мову. Це і є просування культури.

Це не завжди означає читати вірші Тараса Григоровича на його день народження, просування культури буває й інше. Серед іншого це й виховання, виховання молоді. Це теж може бути не через «вишикувалися біля прапора та співаємо гімн». Це теж класна історія, це теж правильно. Але незавжди такими методами можна достукатися до людей. Вони зовсім по-іншому дивляться на це, якщо їх виховувати через такі фільми, через антигероя, через антиісторію. Ці висновки теж є певним вкладом у розвиток суспільства.

– До цієї тези про музику я б згадав про сцену з дискотекою в «Носорозі». Зараз виходить цікава рима між трьома помітними українськими фільмами: є сцена дискотеки у фільмі «Стоп-Земля» Катерини Горностай, є сцена дискотеки у вашому фільмі і є важлива сцена з дискотекою в «Королях репу». Ми обговорювали в подкасті з Горностай використання виключно української музики у фільмі та цій сцені, зокрема. Вона дотримується позиції, що для неї це один зі способів створення світу свого фільму, тому використовує тільки українські пісні попри те, що сучасні київські підлітки, найімовірніше, слухають іншу музику. У вас інший підхід: як маркери епохи ви використовуєте російськомовні й російські пісні.

– Я не міг зробити інакше. У чому була проблема: я хотів, з одного боку, показати правду, а з іншого, просунути українську культуру й Україну. Питання навіть не в тому, що це українські гроші. У мене вийшло так: на третину це закордонні треки, які в той час були хітами…

– It’s My Life!

– Ми пів року вели перемовини, щоб купити цю пісню. [сміється] Ще на третину це російські пісні, і це теж було важко, перемовини вели наші німецькі партнери, щоб ми не платили гроші з українського боку. І ще на третину це українські пісні. З ними яка була проблема: на початок 90-х – 1992, 1993 роки – було мало, мало хітових українських пісень. Крім того, ці пісні ще й мали підходити фільму.

Тому це була складна робота: стежили, щоб пісні й «лягали», і були автентичні, і за роками складалися. Зараз я задоволений тим, як воно склалося, тому що багато пісень я закладав ще на рівні сценарію, з фундаменту. Бо бачу картинками й це фіксую.

На зйомках теж вмикав або просив звуковика ввімкнути музику, яка буде грати в цій сцені, щоб усім задавався, щоб було відчуття ритму. Для Богуміла це також було важливо, він завжди мене запитував: «Які ти книжки читаєш? Яку музику любиш?» Хотів зрозуміти, що я за людина. І це було неймовірно круто, він зміг показати, як треба, це було дійсно продовження мене.

– Але я хотів би все-таки уточнити попереднє запитання. Це не те щоб протилежні погляди: відтворювати реальність чи конструювати її, показуючи інструментами кіно якийсь кращий світ, до якого варто прагнути. Бо це й про використання музики, і мови.

– Тут кращий світ не будується, тут [навпаки]. Ми показуємо антигероя, людину, яка нічого хорошого не робить, але якій ми однаково співпереживаємо, відчуваємо до неї емпатію. Це було складне завдання, тому що мало хто так робить. А зробити суто український саундтрек – це було б неправдиво, це було б уже too much.

– А в плані використання мови?

– А в плані мови я зробив усе можливе, тому ми проходимо [всі критерії Держкіно], 90% реплік українською мовою. Є російські, тому що я брав багато людей із Кривого Рогу, тому якісь репліки залишилися.

– А сценарій, тоді ще на початку 2010-х, у вас також був українською?

– У мене все-таки рідна мова російська, я пишу російською та перекладаю. Зараз я нормально спілкуюся українською, але писати вистачає тільки на пости у фейсбуці. [сміється] На великі обсяги поки ні. Але так, українською [сценарій] було закладено ще тоді.

Було зрозуміло, що є вимоги до українського національного фільму. По-друге, ми робимо українське кіно, а українська мова – це ідентифікатор. Не тільки історія, а й мова теж.

Про наступний фільм «Кай» і сценарії, написані у в’язниці

– «Носоріг» – ваш перший фільм після незаконного ув’язнення в Росії. Чи правильно буде сказати, що це спроба закрити якийсь гештальт, довести до кінця те, що ви не встигли зробити [до арешту]?

– Це не тільки гештальт, це просто історія, яка для мене не охолонула. І розумів, що «Носоріг» – це фільм, який є жанровим і простим. Я просто знаю, який це герой і яка історія. І не можу розповідати історію про цього хлопця іншими методами чи підходами. На рівні сценарію це досить простий фільм, це мій другий сценарій після «Гамера».

У в’язниці я написав ще три сценарії, у яких просунувся як сценарист. Але поки не хочу робити постріл у повітря, мені як режисеру ще треба набрати досвід, щоб підійти до цих сценаріїв більш потужним постановником.

Тому що кіно – це ухвалення рішень на майданчику тут і зараз і тільки тобою. Це не якийсь волюнтаризм, просто за тебе ніхто не вирішить проблему. Коли виникає проблема, 70 людей [кіногрупи] стоять і чекають, що ти скажеш. А потім ціна вже дуже дорога, потім уже нічого не можна змінити.

– Я знаю, що наступний фільм, який ви плануєте, абсолютно інший. «Кай» – це для вас більш особиста історія, так?

– Так. Ви просто не знаєте всі мої задумки, а я знаю. [сміється] Колись будемо говорити з вами за 10–15 років, буде вже 5–6 фільмів, можливо, й сім. І ви побачите, що вони будуть зовсім не схожі один на одний. Можливо, стиль буде один, [але фільми різні].

«Кай» – це історія розлучення й історія дитини з аутизмом. Це моя вхідна точка в проєкт. Як у «Носорозі» був прототип головного героя, але він зовсім на нього не схожий. Так само і «Кай»: я беру якісь моменти зі свого життя – ситуацію, у якій я був – і стосунки з хворою дитиною. Але сама історія далі йде вигадана.

Тобто це не історія Олега Сенцова, це не кіно про Олега Сенцова. Я використовую свій досвід, щоб зробити цю історію максимально правдивою. Бо я вважаю, що режисер повинен знімати про те, у чому він дійсно розбирається і що в нього дійсно болить. Тому що, якщо в тебе не болить, хороше кіно ти не знімеш.

Ми отримали підтримку на девелопмент від двох фондів – УКФ і Гетеборзького кінофестивалю. У нас є польський партнер, який готовий подавати на польський кінофонд.

– Це пан Даріуш [Яблонський]?

– Так, ми продовжуємо з ними працювати, бо це надійний хороший партнер. Ми також шукаємо німецького партнера: у нас уже є хороший продюсер, хочемо знайти ще кращого. І вже є домовленості з французькими дистриб’юторами.

У нас уже багато чого є, у процесі допрацьовуємо сценарій. Будемо подаватися ще раз на Держкіно. [У 2021 році «Кай» Олега Сенцова не пройшов конкурсний відбір Державного агентства України з питань кіно через низькі оцінки експертів, Сенцов назвав це рішення політично мотивованим: «Коли тебе усувають з конкурсу не через слабкий сценарій, а через твою громадську позицію та політичні погляди, це немає жодного стосунку до чесного творчого відбору кращих».]

Сподіваюся, що цього разу… Я допрацюю сценарій, тому що там є певні моменти, хоч і не такі, щоб ставити йому нулі [на конкурсі], і сподіваюся, що цього разу вони не зможуть його обійти. Після «Носорога» й, скажімо, досить нормального успіху, як порівняти з іншими проєктами, що фінансує держава, цього разу нам пощастить.

– Ще у 2019 році, коли ви перебували в російській в’язниці, ми готували матеріал, у якому просили розповісти про вас людей з інших сфер. Розповідали про вас і як про режисера, і як про літератора, і як про людину, яка долучилася до розвитку кіберспорту в Україні. Коли я запитував про вас режисера «Племені» Мирослава Слабошпицького, він згадав, що подивився «Гамер» на кінофестивалі в Локарно й подумав, що це «народження дуже цікавого художника». Ви просто згадали про п’ять-сім фільмів, які плануєте зняти, і є відчуття, що час на ці фільми у вас вкрала російська держава через незаконне ув’язнення. Мені здається, це якраз найбільш прикро – час, який у вас вкрали.

– Нічого прикрого в цьому немає. Усе, що відбувається в житті, – на краще. Це все, що я знаю. Вони не вкрали в мене цей час, я використовував його, як міг, щоб розвиватися як особистість, як режисер, письменник і сценарист. Я багато працював. І, можливо, не зміг би написати таку кількість якісних сценаріїв, як там.

Про себе думаю: «Що я міг би зробити за ці п’ять років на волі, щоб досягнути такого ж рівня впізнаваності, можливостей і впливу?» Жоден фільм такого не дав би. Тому це все просто час, щоб розтягнути цю пружину, а тоді вистрілити. Багато порівнянь ще можна наводити, але я не вважаю цей час утраченим.

– Ви просто правильно використали цей час.

– Я його використав, зараз використовую його далі. Я б хотів знімати частіше, хотів би знімати щороку. Щороку по фільму поки не виходить, але буду тримати високий ритм.

Зараз є чотири сценарії, які хочу зняти за наступні 4–6 років. Тому що в мене є чітка ціль. Поки не хочу розкривати всі ідеї, поки є ці банки, у які їх законсервував. Я не пишу сценарії для когось і не працюю з іншими сценаріями, я знімаю свої, тому що це 100% авторське кіно.