Інтерв'ю«Моя аудиторія – накручені українці»: Єгор Шатайло випустив стендап-концерт «Тимчасові незручності»

Портрети: Валентин Кривонос

– Мені здалося, що основну тему сольника ти загорнув в одне речення: припущення, що ти помреш або від війни, або від ковіду, або від «мусорів».

– Це не те що припущення, я просто боюся цього. До певної міри. Мені здається, що це припущення всіх накручених українців. Ну а що ще [може вбити]? Бо моя аудиторія – це накручені українці.

– Я якраз хотів запитати тебе про людей, для яких ти це готуєш. Є люди, які дивилися твій попередній сольний концерт [«Шахти Тетчер»], є люди, які стежили за тобою ще з першого сольника «Внутрішня Каліфорнія». Ти збирав цю аудиторію, і за цим сольником чітко помітно, для кого та навіщо ти видаєш цей матеріал.

– Я писав для людей, як для себе. Бо я накручений українець: нервозний, доведений до сказу ЗМІ, ситуацією у світі. Це все закипає в мені. І я розказую свої приколи для людей, які до мене можуть релейтнутися в цьому стані.

– Ти описуєш ситуацію в країні з перманентним відчуттям тривоги через різні причини: і через війну, яка триває вісім років, і через ковід, і через свавілля правоохоронців…

– Я можу про цих людей судити по собі. У тебе є якісь бажання, якісь мрії. І тут тобі таке: «Нє, цього всього не буде! Бо буде супермусорський ковідно-військовий пиздець. Особисто тобі! Особисто тобі буде непереливки! Мразям буде суперкласно, а всім класним чувакам буде суперхуйово завжди!».

Але так, думаю, буде зрозуміло, що ця максима [про війну, ковід і поліцію] несеться через увесь сольник. [...] Поки мене це їбе, я зайобую цим інших. Ось так! А вони такі: «Так, нас теж це їбе! І те, що ти нас цим зайобуєш, нам окей».

І це смішно, я сподіваюся. Це набагато смішніше, ніж те, що було в «Шахтах Тетчер». Як на мене, це був дуже кривавий сольник.

– Він був дуже близько до рани, так? Ти розповідав про досвід із нападом представників «Традиції і порядку» й інших праворадикальних організацій, які залили тобі лице газовим балончиком під час стендап-концерту на ЮБК. Через жарт, який ти озвучив навіть не на концерті, а в анонсі.

– Абсолютно так. Але то вже таке. Я просто намагався зробити [новий] сольник легшим. Щоби він був набагато веселішим. Щоби ми сприймали всі ці загрози нашому життю веселіше. [сміється]

– Ти сказав про аудиторію «накручених українців», і я розумію, що в цьому є певне обмеження. З одного боку, досі важко на такі теми говорити з мейнстримною – грубо кажучи, телевізійною – аудиторією. З іншого боку, за ці роки ти зібрав навколо себе свою аудиторію. Мені здається, це теж один показників становлення індустрії, тому що в нас з’являються стендапери, які збирають навколо себе спільноти. І це не якісь групи за інтересами, а люди, які підтримують якогось коміка, бо їм подобається те, що він робить.

– Я не погоджуюся з тобою щодо аудиторії, це відчувається так, ніби ми навколо себе збираємо якусь нішеву аудиторію. Що це типу не мейнстрим…

– Просто в контексті загальної аудиторії в Україні мейнстримом є «Квартал», Dizel Show і тєлік загалом.

– Так от я не вважаю це мейнстримом. Мені частково здається, що мейнстрим – це вже стендап-коміки, які зараз у нас є: Андрій Щегель, Тоха [Тимошенко].

– Але це тільки в контексті українського стендапу. Хоча приклад Щегеля – це якраз приклад коміка, який зібрав навколо себе спільноту і який уміє з нею працювати. І ти теж доводиш це своїм матеріалом і форматом його дистрибуції, бо ти випускаєш його на сайті та продаєш напряму.

– Так, за гроші. Це схема Луї Сі Кея, так.

– З Луї зараз одразу будуть негативні асоціації, але це ж насправді не він придумав. Мені здається, що тут навіть більш показовий приклад Джеймса Акастера – це дуже крутий британський комік, який торік випустив один із найкрутіших стендап-концертів року. І коли в нього запитували, чому він випустив його в себе на сайті, а не співпрацював із якоюсь платформою чи просто не виклав на YouTube, він сказав, що цей матеріал зрозуміють люди, які вже провели з ним певний час і які знають, що від нього очікувати.

– Абсолютно правильно. Я, не знаючи цього, діяв за цим самим принципом, та сама логіка. [...]

Мені треба, щоб цей сольник купила десь 1000 людей за рік. А краще за пів року. Хтось каже, що це неможливо. Але я думаю, що це можливо. І якщо в мене буде ця 1000 людей, які куплять сольник, а тоді другий, то мені більше й не треба. І мені треба, щоб у кожному місті було 300 людей, які прийдуть на мене. Якщо люди кайфануть – а в турі я бачив, що матеріал працює – мені цього буде достатньо.

– І ти якраз перевірив це з туром [із «Тимчасовими незручностями»].

– Так, і це працює. І все. Не треба, щоб тебе знало супербагато людей. Бо якщо це з’являється, одразу з’являються і якісь продюсери, які починають тебе пхати в «Танці з зірками», запихувати в якусь рекламу мікрокредитів… Починаєш займатися тупорилою хєрньою.

– Для того, щоби бути успішним коміком, треба трохи підзабити хуй на аудиторію. Заради її ж блага! Це не тому, що ти не любиш глядачів, а навпаки – тому що ти їх любиш. І якраз тому, що ти їх любиш, треба на них забити хуй.

– Тому що ти знаєш краще?

– Щоби ти не рипався, щоб ти не почав намагатися вгадати, що їм сподобається. А намагатися писати, як для себе. Коли ми говоримо про мільйонні аудиторії прямо зараз, то на цьому етапі, як мені здається, треба трохи піддатися.

– Піти на компроміс?

– Піти на якийсь компроміс. Але я вважаю, що в мене і в Щегеля всі ці мільйони будуть. Просто вони будуть років за десять.

– Ти сказав про нішеву аудиторію в негативній конотації, але чи обов’язково це має так бути? Ти зібрав певну частину людей, ти знаєш, як із ними працювати. І плюс ти можеш дати їм щось нове, чого вони, можливо, не очікували, але в процесі приймають.

– Так, це про якісну аудиторію. Я просто кажу, що глядач має і знати, чого від тебе очікувати, і [приймати нове]. Це як розвивати музичний жанр: ти не просто ліпиш якийсь бібоп у джазі, а кажеш: «Я тут ще до всього навалю регі-елементів».

– Але до цієї тези про аудиторію. З одного боку, це круто, бо ти знайшов цих людей, ти встановив із ними контакт. З іншого – і в новому сольнику це проявляється – тут є аспект того, що ми всі перебуваємо в одній бульбашці. Ми в цій бульбашці бачимо, що суди в Україні досі не реформовані, що поліція чинить свавілля… Тобто ти говориш із цією аудиторією її мовою і її темами, але чи не здається тобі, що ти не даєш їй чогось нового? Бо вони на ці самі теми жартують у твіттері та пишуть гнівні пости на фейсбуці.

– Правильно, гнівні пости на фейсбуці вони пишуть на ці теми. І жарти вони пишуть твіттерські. Твіттерські жарти – це гіпербола виразки. Що смішно насправді, до певної міри. Але я намагаюся знайти якийсь парадокс у цій ситуації. Я не те що їм це даю, я собі даю. Це не односторонній процес, я годую як їх, так і себе цими думками.

– Просто для мене комедія Єгора Шатайла в найкращі моменти є комедією спостереження. Ти не те щоб іншопланетянин, але ти чувак, який приходить збоку та каже: «Блять, подивіться, яка хуйня!»

– Так, чувак, який в ахуї, накручений тіп. [сміється] Але мені здається, що ми забуваємо, що я – це розвага.

– І мистецтво, і розвага.

– Ну так.

– «Хліба і видовищ».

– От хліб уже купили, усе, дивимося Шатайла.

– Мені здається, що ти більше хліб. Бо хліб – це про суди, Татарова, Росію…

– Хліб – це хліб. Розмови про хліб – це не хліб. А мене дивляться ситі люди, я думаю. Принаймні в них є 250 гривень. Дуже радий за них і хочу, щоб у них усе було добре. І мені тоді буде добре. Я не хочу їх чогось учити…

– Радше побачити, що це такий самий чувак, як вони, і що він так само переживає за ті самі речі, за які переживають вони.

– І що це смішно, що це приносить сміх і задоволення – ось це супер.

– Восени 2020 року ми готували великий матеріал про тебе після нападу та сольника «Шахти Тетчер». Коли кілька місяців тому була річниця виходу матеріалу, я запитав тебе, чи є якісь зрушення в справі, яку відкрили за фактом нападу. Ти сказав, що справу перекваліфікували з легшої статті на статтю про хуліганство, але, окрім цього, жодних зрушень немає.

– Я не плекаю якихось надій у цій справі…

– Був факт нападу, були свідки, є зафіксовані погрози зі всіма скрінами…

– Блять, і що, що є скріни? У нас є Єрмак. Скільки скрінів є Єрмака? Можна скрінити просто все. Ми говоримо про скріни, ніби мусора цього не бачать, а от якби бачили, то щось би зробили. Жодних зрушень, словом, я не чекаю. Я буду приємно здивований, якщо щось прямо буде.

Я не хочу робити зараз цей національно-визвольний піздьож, що треба міняти систему… Хоча це так і є. Я просто не люблю банальні речі говорити. Хоча ці речі, які банальні й тупі, але правдиві.

Але з адвокатами мені дуже пощастило, юридична компанія «Міллер» за мене вступилася pro bono, я дуже дякую їм за це. Вони свою роботу роблять чудово, вони мені звітують, що зроблено, що вони просять у поліції. От вони якраз не дають спуску нікому.

– І показово, що ти починаєш новий сольник із теми конституції України – навіть не з того, як написані закони, а з того, як ми їх виконуємо.

– Так, конституція в нас суперкласна, з неї все починається. Я просто хочу, щоб кожен мій наступний сольник був легший.

– І це буде означати, що в Україні справи йдуть краще. [сміється]

– Легшим навіть не в цьому плані, а в тому, що теми можуть порушуватися важкі, але жонглювати ними хочеться легко. Більше простору, більше свіжого повітря в цих наступних сольниках. «Шахти Тетчер» були сольником із дуже спертим повітрям усередині, дуже інтенсивним. «Тимчасові незручності» вже й за назвою здаються ліпшим. Але там теми теж складні.

– Плюс, мені здається, ти почав дозволяти собі більше свободи у відігруванні [жартів].

– Абсолютно. І це ж усе про майстерність. «Тимчасові незручності» – це сьомий рік мого перебування в стендапі. Тобто банально я щось зрозумів [за цей час], чого я не розумів у «Шахтах Тетчер». А в наступному сольнику зрозумію ще щось. І ось ця легкість – її хочу більше в наступних сольниках. А теми хай лишаються ті самі, які мене цікавлять.

– Що тобі цікаво робити далі?

– От зараз я катаю новий матеріал про Поплавського. Про нього вже багато хто жартував, але я хочу взяти теми освіти та Поплавського. Мені цікаво взяти й порушити забиту тему та знайти в ній [неочевидну] точку зору, щоб це було смішно та неочікувано.

Про молодь теж цікаво, про українську молодь, на яку постійно вся надія…

– «Нарешті підросло покоління, яке не бачило совка!» [сміється]

– Так, нарешті! І про цю постійну всеосяжну безпроглядну надію на молодь. «Чувак, так, а що з чуваками, які були десять років тому? А, це ж тепер ти сам! Це ти тепер чувак, на якого вся надія». Знаєш, хто сподівається на молодь? Чуваки, яким зараз 30. І якось так виходить, що в нас постійно надія на молодь, але ці надії тільки накопичуються. І кожна наступна молодь більш зайобана, ніж попередня. Але ми зберігаємо оптимізм, що одного разу прийде геніальна молодь, яка просто все розрулить. І це буде такий день, коли всі скажуть: «Пасібо!»