Інтерв'юЯк Вася Байдак зібрав 1928 глядачів у Жовтневому палаці (і чому варто подивитися його новий стендап)

Сольний стендап-концерт «Ищу 1928 зрителей» провів і зняв український комік Вася Байдак. У назві – прямий опис концепції й формату шоу: Байдак вирішив зібрати майже 2000 людей у Жовтневому палаці, для цього запропонував глядачам квитки за собівартістю. Таким чином кошти від продажу квитків пішли виключно на організацію концерту, а Байдак відмовився від гонорару за виступ. Ще один його концерт у той же день зібрав 1300 глядачів. 

«Я прямо закохався в цей зал. Але розумів, що не вийде зібрати таку кількість глядачів. [...] Тож вирішив просто сказати, що хочу багато глядачів, але готовий викластися на всі 100% і що мені не потрібні за це гроші», – розповідає в розмові з The Village Україна стендап-комік, співзасновник «Інародного театру абсурду «Воробушек» і переможець телепроєкту «Ліга сміху».

#6 В ВЧОМПРИКОЛ «Вестсайдської історії» і мюзиклів + спеціальний гість Вася Байдак

СЛУХАЙ, ДЕ ЗРУЧНІШЕ

слухай, де зручно

Напередодні виходу запису «Ищу 1928 зрителей» на YouTube розпитали Байдака про підготовку сольника впродовж двох років, як він визначає для себе успіх і як планує розвивати свого Instagram-персонажа Бубудука.

– Ти пройшов із цим сольником досить тривалий шлях – близько двох років, після кількох відкладень концерту через пандемію. Яким був цей шлях? І з чого це почалося взагалі?

– Історія проста. У Жовтневому часто проводять «Лігу сміху», ми там брали участь з «Воробушком» багато разів. Але це трохи інший формат, це телешоу, тому сама сцена палацу тоді була дуже яскрава: було багато яскравого світла, усе горіло, усе світилося, а ще там раніше по боках від сцени стояли величезні голови піратів із розкритими ротами. Ця естетика мені була не дуже близька, мені більше імпонує якась камерність, ламповість…

Тому, коли я якось потрапив туди на стендап-концерт Ділана Морана, я подумав: «Вау, невже це той самий Жовтневий?» Там була опущена завіса, а знизу виставили синє світло, він ходив по сцені, і за ним слідкувала світлова пушка. І все – я прямо закохався в цей зал. «Вау! Ого! Теж дуже хочу». Але розумів, що 100% не вийде зібрати таку кількість глядачів. Два роки тому вийшов інший мій сольник «Шоу имени Энди Кауфмана» з Сашком Сердюком: там зібралося 200 людей, але це було дуже важко. Дуже хотілося [зібрати Жовтневий], я прямо спав із цією думкою…

– І ти вирішив якраз це обіграти в комедії – сам процес збору глядачів.

– Так! [сміється] Ну це вже зараз. А тоді я просто не міг зрозуміти, не міг повірити, що немає жодного способу, як можна зібрати глядачів, не будучи популярним і не роблячи безкоштовні квитки чи віддавати їх компаніям: «Хай прийде весь ваш офіс, зробіть корпоратив». Й ось мені спала на думку ця ідея: чого там приховувати, просто сказати, що я хочу багато глядачів і готовий викластися на всі 100%, що мені не потрібні за це гроші.

– Це якраз важливий момент про гроші. Ти нічого не заробив на сольнику: усі гроші, які ти отримав від продажу квитків, пішли на отримання локації, податки й технічні потреби.

– Важливий момент про гроші, так. [сміється] Тобто квитки були за собівартістю. Як ти сказав: зйомка, декорації, різні технічні аспекти – усі ці нюанси я порахував. І загалом дуже смішно вийшло, бо я заробив все-таки 268 гривень. [сміється] Я казав: якщо щось зароблю, то воно піде на благодійність і навіть не писав про це потім, бо 268 гривень на благодійність – це не достатньо багато. Але, звичайно, і ці кошти надіслали.

– Якщо говорити не про гроші, розкажи, що ти для себе отримав із цього сольника?

– Блін, ну це сміх, який я не чув ніколи. І енергетика, яку я ще не відчував ніколи…

– Навіть у записі відчувається, що зал дуже заряджений, що люди класно все сприймають.

– Це було просто феноменально. Навіть не важливо, що це гарний сольник, що це матеріал, який я збирав довго. Просто ця енергія, вона всередині сольника. Її можна якось відчути, зрозуміти. Але те, що там було, – це прямо вау.

– Не хочу лякати людей якимись страшними термінами, але те, як ти працюєш із матеріалом і його структурою, можна назвати мета-підходом. Ти обігруєш саму форму жартів, ти постійно змінюєш жанри, постійно намагаєшся дивувати глядача. Як на мене, це такий увесь підхід Васі Байдака до комедії, концентрований в одному матеріалі.

– Я хотів передусім, щоб цей матеріал був чесним. Коли розумів, що концерт у Жовтневому відкладається спочатку перший раз, тоді другий, я вирішив, що не буду писати зараз. Подумав, що, коли буде точна дата й 100% рішення, що я буду проводити Жовтневий, тоді почну скріпляти матеріал. Прошивати його, розуміти, що потрібно, що не потрібно, що треба зв’язати з чим. Тому він вийшов актуальним, там було й багато нового, і старі біти, які я підв’язав під сольник.

– Ти починаєш концерт із частини з ванлайнерами, тобто максимально короткими жартами, де є тільки зав’язка й панчлайн. Мені це чимось нагадало сольники Ентоні Джеселніка.

– Джеселніка не дуже люблю: у нього багато гарних жартів, але вони найчастіше вульгарні. Мій бог ванлайнерів – Стівен Райт. Якщо далі йти, то це Деметрі Мартін. Якщо ще далі, Емо Філіпс – старий манерний чувак.

Але так, це було свідоме рішення [почати сольник із ванлайнерів]: хтось може подумати, що будуть тільки такі жарти, але це тільки зав’язка.

– Розкажи ще про музичні номери на початку і в кінці, тому що це було прекрасно.

– Якось я побачив матеріал до дня народження актора Шаї Лабафа, там зібрали його перформанси та приколи, які він робив. Один із них – це пісня, яку Лабафу присвятив Роб Кантор, раджу всім подивитися на YouTube. Це була така моя муза: я подумав, що це прикольна ідея з хором і розвитком [історії] через хор.

До речі, скажу про хор: це хор, який зібрала Яна [Шемаєва] Jerry Heil. Я з нею поговорив ще перед першим запланованим концертом, їй сподобалась ідея, а ближче до дати вона сказала, що в неї є хор, вона зібрала його зі своїх підписників. Вона казала, що всі із задоволенням зроблять безкоштовно, але потім я почав прописувати бюджет, ми вписувалися в кошторис, тому знайшли гонорари для всіх.

Мікрокредити, букмекери й успіх

– Що у твоєму уявленні буде успіхом цього сольника? Ти вже реалізував ідею, на зйомці люди це оцінили, але які очікування від прем’єри відео?

– Показник успіху – це така штука, яку я дуже сильно боюся. Я взагалі хотів би не думати про успіх, коли щось роблю. Але з усіма цифрами й показниками від цього досить важко втекти. Я знаю, що буду радіти, якщо буде багато переглядів, і що буду засмучений, якщо буде мало переглядів. Хоча й собі, й іншим я можу казати, що в цьому немає нічого страшного. Але через ці цифри, через лайки… [сміється]

– А є відчуття, що це впливає на тебе?

– Є таке відчуття.

– Це про аудиторію? Про те, як вона тебе сприймає?

– Це просто про те, що мірилом твого успіху має бути те, як ти підійшов до завдання, як ти його виконав і який результат вийшов. Чи ти кайфував від процесу? Чи тобі подобається кінцевий результат? Навіть можна сказати, що кінцевий результат не мірило успіху. [Головне] чи був цікавий процес, чи кайфував ти від процесу.

Цей процес у мене тягнувся довго, але мені подобається ідея, матеріал, який я записав, і мені подобається процес, який був. Процес монтажу, процес запуску – на цьому етапі все суперуспішно. Але потім [сольник] вийде, і я буду дивитися на кількість переглядів. Якщо вона буде невелика, буду засмучуватися через дві причини: по-перше, що він не успішний за сучасними мірилами, по-друге, що мене взагалі турбує таке слово, як «успіх».

– А що ти закладаєш у це слово? Бо, з одного боку, є мейнстримний успіх, який ти вже знаєш із тією ж «Лігою сміху». З іншого боку, і я не скажу, що твій матеріал із високим порогом входу, але все-таки йдеться про абсурдистський гумор. Знову ж таки не хочеться казати, що такий гумор потребує якоїсь підготовки, але все-таки треба мати певний контекст, щоб сприймати цей рівень жартів.

– Мені здається, що я вже розумію, що працюю в жанрі, який не є суперпопулярним. Можливо, великій кількості людей мій матеріал не зайде, просто тому що вони не люблять такий тип гумору. У цьому немає нічого поганого.

– Просто це не схоже на гумор, до якого звикла [мейнстримна аудиторія].

– Так. Ну, і він просто може не подобатися, у цьому немає нічого страшного. Я вже теж це, як заведено зараз говорити, пропрацював у собі. І розумію, що мені, як і нашому театру «Воробушек», подобається займати свою нішу й мати свою аудиторію, яка кайфує від того, що ми робимо. І коли люди розуміють, що ти робиш якусь чесну штуку та що їм це подобається, це суперкайф. Це набагато краще, ніж робити якийсь продукт і бути нечесним до себе. Він може бути більш популістським, більше людей тобі подякують за нього, але ти будеш такий: «Ну, але це ж не зовсім те, чого би я хотів».

– Але мені здається, що в цього сольника є досить великий мейнстримний потенціал: по-перше, через аудиторію, яку ти вже зібрав, по-друге, тому що це дійсно ні на що не схоже. Це дійсно можна радити людям, які хочуть, щоб їх чимось здивували.

– Ну, це круто.

– Я просто повертаюся до того, про що ми з тобою говорили під час запуску Underground Stand-Up Club від «Підпільного Стендапу». Я тоді десь навіть провокував тебе, коли запитував, чи не цікаво тобі з твоїм досвідом – із перемогою в «Лізі сміху», із твоєю Instagram-сенсацією «Бубудуком» – виходити на більш мейнстримну аудиторію. Я не кажу про аудиторію телевізора, але, грубо кажучи, аудиторію не сотень тисяч переглядів, а мільйонів.

– Мільярдів! [сміється]

– Чи відчуваєш ти, що ті інструменти, які в тебе є, дозволяють говорити з більшою аудиторією? І чи цікаво це тобі?

– Я розумію, що в мене є такі інструменти. Я розумію, що можу зробити так, щоб це сталося. Але мені дуже імпонує біт Луї Сі Кея, який він розповідав на якомусь вечірньому шоу, що він хоче займатися танцями, що він буде займатися й навчиться, але нікому ніколи не буде це показувати. Я знаю, що це в мене є, що цей інструмент, може, прихований, але він мій. Нікому не віддам, нікому не покажу, він мій. Так само й з цим. У мене є інструменти, які могли б додати мені декілька сотень переглядів: поговорити з тим, розказати про те, натиснути на те. Але навіщо?

Я знаю точно, що мені зараз комфортно, мені зараз подобається. Немає всередині просто бажання [до чогось] більшого. Просто більше концертів, більше турів, більші зали – якось немає цього. Але, якщо я придумаю наступну концепцію, то занурюся в неї з головою, бо це цікаво. Коротше, має бути цікаво й весело, це найголовніше. А якщо підходити до цього виключно з бізнес-моделлю, це мені не зовсім подобається.

Словом, я подивився цей сольник кілька разів, він мені здається смішним: там якісний матеріал, там є думки, є якісь спонукання. Хтось може просто гарно провести з ним час, комусь він може й допомогти, хтось, може, почне думати якось інакше. І це мене дуже тішить.

– Мені здалося, що один із найкращих бітів у концерті – це момент, коли ти говориш про загрозу мікрокредитів і букмекерських контор. Це частково нагадало мені улюблену структуру Даніела Слосса, який описує свої спешли як «45 хвилин жартів і 15 хвилин сумного TED Talk». Але це класно, що ти виділяєш час на те, щоб поговорити про важливі речі.

– Мені теж це подобається, і я знаю, що воно на своєму місці, що воно працює там…

– І це теж обіграно на мета-рівні, коли ти спочатку ніби приховуєш обличчя, бо боїшся озвучувати такі речі, але потім відходиш і від цього.

– Цей блок я навіть не перевіряв. Зрозуміло, що він сильний, чесний і провокаційний.

– Як пишуть у Facebook: «Заставляет задуматься». [сміється]

– [сміється] Але я водночас розумію, що цей блок може нівелювати всі інші. Бо він може стати маркером усього концерту, люди можуть найбільше уваги звертати на цю частину. Але драматургічно він на своєму місці.

– Це буде завуальоване найбільш банальне запитання про творчі плани, але, враховуючи те, який шлях ти пройшов із цим сольником, є зараз відчуття, що ти його видав і вже готовий до чогось нового?

– Є, 100%. Це був такий гештальт, який я закрив. Коли цей сольник закінчився, я зрозумів, що є порожнє місце й на його місце прийде щось інше. Як казав Девід Лінч, я зараз ходжу та розставляю гачки. Чекаю, поки з’явиться якась нова ідея, щоб можна було закрити нішу сольних експериментів.

Бубудук, «Воробушек» і нові формати

– Ти випускаєш сольні стендап-концерти, розвиваєш «Інародний театр абсурду «Воробушек», окремо ведеш Instagram і свого персонажа Бубудука. Що тобі зараз найцікавіше робити? І куди ти хочеш рухатися далі?

– Та в принципі все, що я роблю, мені подобається. Подобається розвивати Instagram, робити скетчі про Бубудука, подобається шукати там якийсь розвиток, виходити, можливо, на якісь більші проєкти з ним.

Із театром ми плануємо запускати YouTube-канал і розвиватися: шоу, подкасти, інші формати. У нас, до речі, буде «Фестиваль абсурду «Сутула Собака Джекі Чан» 8 січня: п’ять вистав «Воробушка» за один день у Будинку художника. Будемо виступати від сьомої ранку до дев’ятої вечора, ставимо п’ять різних авторських вистав.

У стендапі також хочу розвиватися, планую ще зняти наш концерт Stories & Piano з Ingret, 21 грудня буде ще один концерт. Він відрізняється від усіх моїх робіт, бо інший, але також грає на емоціях людей.

– Це поєднання комедії та музики, так? Ти відповідаєш за комедію, а Ingret – за музику.

– Так, я просто розумію, що немає нічого кращого для підсилення емоцій, ніж музика. А коли це фортепіано та спів Ingret, то люди просто в [глухому] куті, нічого не можуть з собою зробити. [сміється]

– Мене просто звільнять, якщо я не запитаю тебе окремо про Бубудука. Не буду ставити банальних запитань, як це починалося і що було після згадки про нього в Дудя. Але це цікаво, бо ти теж пройшов із цим персонажем певний шлях. Куди рухається цей персонаж?

– Мені подобається скетч, який я робив на горі Драгобрат. Ми з дружиною Лізою та її сестрою Надею пішки спускалися з гори, і там був зруб. У Карпатах вирубування лісів на катастрофічному рівні… Це просто тупо, ти такий думаєш: «Альо, ви вирізаєте ліс, робите це незаконно, не думаєте про те, що буде потім...»

– І через це посилюються повені…

– Так, багато різних проблем. Там був досить великий зруб, Ліза запропонувала зняти Бубудука, а вже потім щось придумати з цим відео. І, якщо не помиляюся, якраз десь після того була велика повінь у Карпатах. Словом, у ролика вийшов суперсоціальний підтекст, бо нам боліла ця тема.

Мені подобається, що в ньому є й багато гумору, і багато соціального, тому він вийшов трагікомічний, можна сказати. І я зрозумів, що мені подобається рухатися саме в цьому напрямі, якось ближче мені це потрапляє…

– І воно сприймається органічно саме з цим персонажем.

– Так-так, саме з цим персонажем. Тобто ми всі розуміємо проблеми екології, хтось намагається щось зробити, комусь пофіг. Але цей персонаж – це така цікава гра. Бо всі розуміють, що це я, але я теж наслідую якісь ідеї… Цей персонаж, зрозуміло, точно є екологічно чистим, тому від нього ці слова влучають краще, люди краще їх сприймають. Якби я зняв такий ролик, він би зайшов інакше.

– А ця межа між тобою й Бубудуком, наскільки вона для тебе широка?

– Ну, це інший персонаж просто, максимально інший.

– Я розумію, що це образ і що ти митець, який використовує цей образ. Але, умовно, люди, які приходять на тебе як на стендап-коміка, бачать велику різницю між тобою на сцені й персонажем.

– Принаймні тому, що я у футболці на сцені. [сміється] Я намагався робити все, щоб люди не асоціювали мене виключно з цим персонажем.

– Це була прямо проблема?

– Я розумів, що це може стати проблемою, я б не хотів бути заручником свого ж образу. Цього не сталося, тому я цьому дуже радий. Є, звісно, люди, які дивуються, що я взагалі знаю мову. [сміється] «Чому ти вдягнений?» [сміється] Але вже краще.

– Ти згадав про можливості для нових відеоформатів. Це пов’язано з Бубудуком передусім?

– І з Бубудуком, і з іншими персонажами. Це все в голові, я сподіваюся, що з цього щось вийде, щось цікаве. Я просто не хочу кидати цього персонажа, у нього є певний розвиток за межами коротких відео в Instagram. Просто чекаю, поки зрозумію, що саме це.

– Я намагаюся уникати російського контексту, але, думаю, тобі точно казали, що в цього персонажа є потенціал стати, умовно, новим «Лапенком».

– Говорили, так. Але не хочеться. Хочеться бути чесним, передусім у ставленні до себе. Не хочеться рухатися за якимось маркерами: «Ось це може стати успішним, розвивай це». Воно й так розвивається. Я кайфую, а хочу, щоб це приносило задоволення. Не хочеться розвивати тільки для того, щоб воно стало успішним. Не знаю, не близько мені це.

Енді Кауфман, Джим Керрі й чесність

– Ти згадав про Енді Кауфмана. Можеш розповісти, як ти відкрив його для себе? Тому що для стендап-коміків, зрозуміло, це бог, але не всі можуть розуміти, у чому прикол. Ти починав з фільму [«Людина на Місяці»]?

– Кауфман – це мій кумир, саме через нього я прийшов у стендап. Перший стендап-концерт, який я подивився, був від Едді Мерфі. Це було круто, він такий енергійний бігав по сцені. Але я розумів, що це не моє. Та коли подивився «Людина на Місяці», зрозумів, що стендап може бути й іншим: «Ого, виявляється, можна й так!»

Якщо хтось не знає, «Людина на Місяці» – це фільм, заснований на справжніх історіях із життя Енді Кауфмана, з невеликим творчим прикрашанням.

– Якщо комусь треба останній аргумент, чому варто переглянути фільм, це другий «Золотий глобус» і досі остання велика нагорода в кар’єрі Джима Керрі. Але я зрозумів, наскільки ти великий фанат Кауфмана, коли подивився твій подкаст із Гудковим. [сміється]

– Ну, не знаю, ми там класно говорили, спілкувалися. [сміється]

– Дуже красномовно говорили.

– Так! [сміється]

– А ти дивився «Джим та Енді» [документальний фільм про зйомки «Людини на Місяці»]?

– Так, звісно. Це просто вау. І тут уже Джим Керрі.

– Досі є уявлення про Керрі як про виключно зірку комедій, але в цьому фільмі ти бачиш, наскільки це крутий актор і наскільки велику роботу він проводить для ролі.

– Мені дуже подобається цей підхід – чесний і до себе, і до творчості. Джим Керрі на зйомках ставав Енді Кауфманом зі всіма його…

– Зі всіма наслідками. [сміється]

– Зі всіма наслідками, так. Ми колись досить довго вели дискусію з Костею Трембовецьким у подкасті «ХПЗП», говорили якраз про цю документалку, і він казав, що так не можна…

– Тут просто треба проговорити, що Керрі настільки вживався в роль, що це виходило за всі межі.

– Так, йому зі знімальної групи вже казали: «Зупинися, ти заважаєш!» Настільки входив у роль, що починав усім хамити, не з’являвся на майданчику, зривав зйомки…

– Посилав режисера…

– Йому просто було начхати. Костя якраз казав, що так не можна. Але мені подобається чесність цього підходу. Це просто чесно.