Інтерв'юТворча пара: хто такі Ада Рибачук та Володимир Мельніченко (і чому ви повинні про них знати)

Володимир Мельніченко й Ада Рибачук – українські художники, які серед іншого разом працювали над серією панно в київських Палаці дітей та юнацтва та Центральному автовокзалі, а також створили Парк пам’яті на Байковому цвинтарі.

Після відновлення панно в оновленій будівлі автовокзалу та початку відновлення Стіни пам’яті на Байковому The Village Україна розпитало Мельніченка та представницю фонду, який опікується творчістю пари – про роботу над панно, творчий процес і вшанування пам’яті.

Володимир Мельніченко й Ада Рибачук познайомилися на третьому курсі живописного факультету Київського художнього інституту, розповідає Мельніченко. 1954 року вони разом поїхали на переддипломну практику на Баренцове море. Після повернення більше не розлучалися, проживши разом понад 50 років до смерті Рибачук у 2010 році. Разом дует підготував оздоблення низки знакових київських локацій: передусім Палацу дітей та юнацтва, Центрального автовокзалу та меморіального комплексу «Биківнянські могили».

Як оздоблювали Палац дітей та юнацтва

Палац дітей та юнацтва на Печерську збудували в 1965 році на місці Микільського військового собору за проєктом архітекторів Авраама Мілецького й Едуарда Більського. За цю споруду їх нагородили Державною премією СРСР.

Спочатку будівля мала назву Палац піонерів і школярів. Він став спробою розробити простір, максимально адаптований для потреб дитини, а художників-монументалістів Аду Рибачук і Володимира Мельніченка запросили оздобити мозаїками інтер’єри й декоративний басейн перед будівлею.

Почали оздоблювати Палац дітей та юнацтва в 1964 році. Він став другим проєктом Рибачук і Мельніченка після мозаїк Центрального автовокзалу на Деміївці. Спочатку впродовж восьми місяців оздоблювали фонтан, після чого протягом трьох років – інтер’єрні мозаїки.

Працівниця фонду АРВМ Оксана Грушанська-Власова розповіла про особливість мозаїк усередині палацу: «У Палаці дітей та юнацтва Рибачук і Мельніченко по всій будівлі зробили емблеми до кожного кабінету. Придумували так, щоб було цікаво й дітям, і дорослим. Наприклад, там, де зала шахів, вони зробили емблему, яка називається «Британська королева грає в шахи з японським імператором», розігрують на дошці «партію Стейніца». Вони це все так сховали, щоб людина, яка розуміється на шахах, зрозуміла посилання».

На представленні художній раді мозаїк візуальні рішення довелося захищати, згадує Мельніченко.

– Вийшло так, що в той день, коли я викликав художню раду, треба було також захистити роботу, – розповідає Мельніченко, – тому що в нас не було дозволу на її виконання. А вона вже була закінчена. І тоді я попросив нашого друга Едуарда Тімліна допомогти захистити Палац. Він зателефонував звукооператору та сказав йому принести дві колонки й дві станини на трьох колесах. Поставили там освітлення, освітили три стіни всередині – 150 м² мозаїк. І зібралися діти, батьки, які заповнили цей простір. І стали дивуватися, дивитися. А ми відповідали з Адою. Вийшла така розповідь авторів дітям і батькам про те, що вони бачать. А Тімлін, з яким ми були знайомі кілька років, узяв камеру на студії документальних фільмів. Плівки в ній не було. Просто поставив станину, два прожектори й освітив. І став крутити порожню камеру та робити вигляд, що знімає.

Коли художня рада побачила, що відкриті роботи подобаються відвідувачам, їх вирішили залишити. Утім, Рибачук і Мельніченко до кінця року не могли отримати гонорари, тому що сума робіт, зроблених за п’ять років, у підсумку перевищила суму, яку вони мали отримувати поетапно, малюючи ескізи й малюнки.

Як створили мозаїки Центрального автовокзалу

Схожа ситуація сталася як і з Палацом дітей та юнацтва, розповідає Володимир Мельніченко.

Над серією мозаїк для Центрального автовокзалу Мельніченко й Рибачук працювали з 1961 до початку 1962 року. Допомагали виконувати роботу шестеро жінок, які приїхали вкладати асфальт на дорогу поруч, згадує Мельніченко: «Їх запросили з села, і вони ще не почали вкладати асфальт, як тут ми покликали їх викладати мозаїки. У такому складі їх і викладали на всіх трьох поверхах».

– Архітектор був той самий, – згадує художник. – У нього не було грошей, тому він написав у договорі «Декоративна мозаїка 2,5 метра». Запросив відомих художників, наших друзів. Вони виконали цю декоративну мозаїку: ескізи, картони. А натуру не змогли вибити, тому що на виконання [такого об’єму] не було грошей. Вони образилися. Але я встиг поговорити з архітектором, і ми потоваришували.

«Ми поїхали в чергову поїздку на північ на два роки, а коли повернулися, автовокзал уже здали в експлуатацію», – додає художник. Після робіт на автовокзалі наша зарплата становила 300 рублів кожному за все, каже Мельніченко. Утім, з оплатою знову виникли проблеми: «У зарплаті залишилося лише те, що було виписане авансом перед від’їздом. Архітектор нас обманув».

Як і для чого створювали фонд АРВМ

Ксенія Кравцова – голова правління фонду АРВМ [в абревіатурі – ініціали художників: Ада Рибачук, Володимир Мельніченко]. Режисерка познайомилася з Мельніченком, коли працювала над документальним фільмом «Шелест кроків» про творчу пару, а тепер відповідає за збереження спадщини митців.

– Мене з Мельніченком звів Едуард Тімлін, – розповідає Кравцова. – Ми прийшли до Мельніченка в майстерню, оглянули забетоновану Стіну пам’яті, після чого я вирішила зробити документальний фільм.

Режисерка розповідає, що в процесі підготовки «Шелесту кроків» майже щодня впродовж року спілкувалася з Мельніченком. «Перед прем’єрою фільму наприкінці 2019 року Мельніченко спитав мене, чи я припиню до нього ходити тепер, чи закінчиться наша дружба, – пригадує керівниця фонду. – Я подумала, що справді причин приходити стане менше, упродовж прем’єри обмірковувала його запитання». Розповідає, що після прем’єри глядачі почали підходити та питати, як допомогти Стіні пам’яті, пропонували фінансову підтримку для створення музею. «Я зрозуміла, що не можу піти з ним у різні сторони та що є люди, які вже зараз готові допомогти. Так з’явилося рішення зареєструвати фонд АРВМ», – каже Кравцова.

– Якою є мета фонду? Для чого його заснували?

– Володимир завжди хотів, щоб їхня майстерня та творчість належали киянам. Щоб було завжди багато людей, щоб приходили люди в гості. Ми проводимо екскурсії, залучаємо волонтерів. Зараз фонд – це не кілька людей, які все на собі замкнули й нікого не підпускають. У нас багато волонтерів, працює наполовину музей-майстерня.

Майстерня Мельніченка має бути обкладена мозаїкою, і велика частина вже викладена на будівлі. Володимир хоче, щоб далі волонтери приходили й допомагали викладати, залишаючи частинку себе.

Далі розвиватимемо різні програми, хочемо пленери для художників робити, літні резиденції. Наші двері відкриті, не може бути так, що хтось буде зайвим. Кожному знаходиться робота.

– Чому Мельніченко й Рибачук накопичували все в майстерні, а не продавали?

– Ми з паном Володимиром обговорювали, що тримати роботи в одному місці – теж не дуже добре. Тому частину хочемо передати в музеї.

Зараз ще на тому етапі, коли хочемо розробити стратегію й усе продумати. Якась частина робіт точно буде в музеях. Але ми хочемо бути переконані в тому, що не буде так, що ми передамо ці роботи, вони стануть власністю музею, а експонуватися будуть раз на п’ять років. Нас це не дуже влаштовує. Ми зможемо роботи передавати виключно тоді, коли домовимося, що це стане частиною постійної експозиції. Щоб роботи побачила якомога більша кількість людей. А решта буде у фонді, щоб ми теж могли робити виставки й показувати світу цей спадок.

Також запитали в Ксенії Кравцової про відновлення Стіни пам’яті, яку Мельніченко та Рибачук створювали разом упродовж 13 років. У 1982 році за розпорядженням компартії Стіну пам’яті залили бетоном. Відновити частину роботи вдалося 18 травня 2018 року, коли в межах фестивалю Kyiv Art Week презентували перший відновлений фрагмент «Стіни пам’яті»: тоді вдалося розчистити 6 м² «Оборони Вітчизни». А з 11 серпня фонд АРВМ розчищає фрагмент до кінця, після чого розфарбує його за малюнками Мельніченка й Рибачук.

– Перший пункт статуту фонду – відновлення фрагменту Стіни пам’яті «Оборона Вітчизни». Як зараз проходить його відновлення? Форму вибивають за ескізами, чи вона залишилася під бетоном?

– Вона залишилася. Як вони бетонували? У нас є рельєфи. Ставилася сітка. Потім між рельєфом і сіткою заливався бетон. Вони заливали бетон, і сітка його тримала. А згори ще заливали бетон. Тож маємо там два шари бетону: згори до сітки і від сітки те, що доходить до рельєфів. Але, оскільки на об'єкті економили, бетон, яким заливали рельєфи, виявився дешевшим. Там більше ракушні, піску тощо. І саме це дає можливість нам зараз відкривати рельєфи.

Будівельники бачать контур, де старий бетон підходить до нового. У них електромолотки, які спершу знімають бетон до сітки. Потім знімають сітку, і починається філігранна робота. У них є маленькі інструменти, якими вони відділяють той бетон. Але там межу видно, і це нас врятувало. Ще одна властивість бетону така, що він із різних часів і має близько шести місяців різниці. Ми розуміємо, що більше бетону було знизу. А згори не так багато. Тому думаємо, що згори легше відкривати. Це наша гіпотеза.

Відкрити рельєфи можливо, але ми думаємо, що нижче буде важче. Низ дуже хочемо відкрити, бо там фігура жінки у двох проєкціях. Є мирна, що торкається води, а головна стоїть, тримаючи в руці горн, попереджаючи про бойові дії.

– Чому стіну почали відновлювати саме зараз?

– Ми хочемо, щоб пан Володимир її побачив. Тому, не маючи грошей на весь фрагмент, пустилися в цю авантюру. Якусь частину ми отримали від киян, а більшу частину дав «Київпастранс», який підтримав нас у відновленні мозаїк на Центральному автовокзалі. Це була середина серпня, і ми зрозуміли, що тягнути більше не можемо, бо не знаємо, як буде зі здоров’ям Володимира.

А ми мріяли, щоб він побачив її на власні очі й узяв участь у відкритті бетону, щоб людина була щаслива нарешті. І ми дуже швидко почали збирати документи й отримувати дозволи. Це було непросто, але ми отримали необхідні дозволи від КМДА та СУПРу й Байкового кладовища.

– Чи є плани щодо відновлення крематорію? Раніше інтер’єр був білого кольору, але зараз він перефарбований у зелено-червоні кольори.

– У Парку пам’яті хочемо максимально все відновити. На жаль, не все можливо, але є елементи Парку, які можна відновити. Що стосується залів прощання, зараз вони дійсно не в тому стані, у якому були створені, бо в них мало бути скло, яке зараз зашите залізом.

Концепція крематорію була така, що вікна мали бути з вітражами. І це такий храм: коли тіло людини кладуть, воно мало все крізь скло освітлюватися. І душа могла ніби відлетіти в небо. Щоб все було освітлене і всередині в білому. Звичайно, була така концепція.

Коли ми розмовляли з директором крематорію з приводу Стіни пам’яті, говорили буде реставрація. Наразі це тільки реставрація залів прощання, бо ми внесли їх у реєстр пам’яток архітектури, які охороняються державою. Тепер тільки з експертами й за нашої згоди можуть відбуватися будь-які роботи. І це вже не будівельні роботи, а реставрація.

Тому ми їм закидаємо інформацію, щоб зробити так, як це було за задумом. Річ у тім, що все одразу зробити неможливо й ми розуміємо, що робитимемо все почергово. Зараз у нас Стіна, а про зали прощання йдуть перемовини. Нам близька ідея Парку пам’яті, і, звичайно, хочемо повернути його в той вигляд, який був спочатку.

Якщо заходити ввечері, там просто ходять чи бігають люди, або з собаками гуляють. Часто ввечері біля залів прощання влаштовують фотосесії. Можна сказати що це справді парк у якомусь сенсі. Його теж хочемо реставрувати. Були штучні пагорби, все штучно створено.

– Пагорби не мали бути засаджені хаотично, як зараз. Але за макетом видно, що вони мали бути просто зелені.

– Усе мало бути європейського формату. Була би стіна з колумбаріями для праху. І щоб всі вони були уніфіковані за європейським зразком і не було важких чорних пам’ятників окремих дизайнів. Маємо те, що маємо. Зберегти те, що маємо зараз, було би супер. Це те, чим ми зараз займаємося.

Стіна – найболючіше місце Володимира. І мета його життя – досягти справедливості та відновити Стіну пам’яті.