Інтерв'ю«Вагоновожатые» і Стас Корольов записали поки найкращі українські альбоми року. Як їх зробили травми

Спочатку ми хотіли записати цю розмову прямо на акції протесту «Зупинимо сафарі на Подолі!» перед Подільським відділенням Національної поліції. Ідея була така: навколо постійне відчуття пиздецю (зі свавіллям поліції, загрозі культурним інститутам і громадянському суспільству загалом) – і ніхто в українській музиці цьогоріч не артикулював його краще, ніж новий альбом гурту «Вагоновожатые» та дебютний запис Стаса Корольова.

Альбоми «Вогнепальне» й «О_х» говорять про травми – особисті, колективні, суспільні, національні та глобальні («Я тепер майже завжди вдома, я тепер увесь час удома», – після 2020 року цей рефрен Антона Слєпакова фіксує вже глобальну травму світу після коронавірусу). Платівки вийшли у травні з різницею в тиждень, їхні презентації в Києві також заплановані на відтинку в один тиждень («Вогнепальне» – 18 червня на ЮБК, «O_x» – 24 червня в Carribean Club). Понад те, лідер «ВГНВЖ» долучився до створення першого сольного альбому Корольова, записавши з ним трек «Волны».

Водночас проводити надто багато паралелей між цими альбомами не варто. «Мабуть, помилково зводити наші з Антоном альбоми під один знаменник. Усе-таки ми використовуємо різні формати та різні інструменти», – каже Корольов. У першому сольному альбомі «О_х» колишній учасник гурту YUKO вперше публічно розповідає історію, коли в дитинстві він втратив око; в композиції «утаи-утаи» він детально описує пошкодження сітківки петардою, тривалий процес лікування та «настанови» матері, як жити зі штучним оком:

«Коли я вперше почув альбом, одразу зрозумів, що це дуже сильно. Протягом певного часу я навіть боявся до нього повертатися, щоб зберегти первинне враження», – згадує Антон Слєпаков. «Вогнепальне» – третій повноформатний альбом гурту «Вагоновожатые», але, як і у випадку з Корольовим, його також можна назвати викликом: це їхня перша платівка, повністю записана українською мовою. «І ці композиції теж стануть концертними бойовиками. Ще затьмарять «Хундертвассер»!», – додає Слєпаков.

Урешті-решт ми вирішили відкласти запис, аби не відвертати фокус уваги від акції, й запросили Слєпакова та Корольова в офіс The Village Україна. Редактор Ярослав Друзюк говорить зі Слєпаковим і Корольовим про нові альбоми, мистецтво в часи війни й осмислення травм різного штибу.

– У мене є відчуття, що коли ми будемо згадувати про 2021 рік, то найпростіше це буде зробити, переслухавши ваші альбоми. Здається, нікому краще за вас поки не вдалося настільки вдало артикулювати пиздець, який відбувається навколо (і всередині нас). Я розумію, що ви не готували ці альбоми з такою мотивацією, але чи є відчуття, що ви з ними влучили в ціль?

Стас Корольов: В ідеальному світі це норма – якщо музичні альбоми або інші витвори мистецтва висвітлюють реальність, у якій їх створили. Якщо вони крізь призму автора зображають внутрішній чи зовнішній світ.

– Але, на жаль, це не норма для української музики.

Корольов: На жаль. Я не можу сказати, що була окрема мета зробити так, аби його можна було послухати за десять років і зрозуміти реальність 2021-го. Радше була ціль наблизитися до форми артистичного існування, коли ти можеш собі це дозволити. Коли не можеш цього не робити.

Тому що українське середовище, у якому це не є нормою, впливає і на тебе. І тобі доводиться не сприймати апріорно, що ти пишеш музику чесно, про себе, про все, а дивитися на те, як роблять інші, і [теж] робити десь так. Тому доводиться якось трансформуватися, приходити до усвідомлення: «Якось не дуже кайфово робити музику просто, щоб робити музику». 

Чому середовище склалося так? У мене є певні думки з цього приводу. Передусім ситуація з так званою постправдою, коли в інфопросторі є дуже багато різних думок щодо того, що відбувається навколо: «Не все так однозначно», «Какая разница?» Враховуючи те, що економічний стан у країні важкий, а артист вкладається у свою діяльність [фінансово], це також бізнес, то на його фінансових показниках одразу відбивається те, якщо він комусь не сподобається.

– Це і фінансові ризики, й іншого штибу.

Корольов: Так, це і про ринки збуту, і загалом про можливість існувати для артиста. Думаю, тому ми маємо таку ситуацію.

А мені просто пофіг уже. Я просто хочу жити щасливе життя, щасливе творче життя. Якщо це не буде окуповуватися комерційно – ну окей. Я все зроблю, щоб воно окуповувалося. Але воно так чи так буде варте того. Бо внутрішні конфлікти між тим, що ти думаєш і що ти транслюєш – це дорожче задоволення, ніж стати рівним собі.

– Антоне, щодо історії з актуальністю творчості – у вас у цьому великий досвід. Наскільки я розумію, з тим самим треком «Хундертвассер Хунта» у вас досить складні стосунки, у певний момент він став ніби занадто злободенним, занадто в’їхав у повістку.

Антон Слєпаков: Так. Хоча, знаєш, ми намагалися його робити відстороненим. Та більшість розумних людей здогадалися [про що мова]. Загалом, коли ми робимо новий альбом чи будь-що інше, я не думаю, як це буде сприйматися – що про це подумають медіа чи ще хтось, у якому році це будуть сприймати. Для мене найголовніше, щоб я був задоволений формою та змістом, які ми вибудовуємо.

Так вийшло, що наш новий альбом міг би вийти й у 2020 році, й у 2019-му, якби було натхнення та час цим займатися. Але ми були дуже спустошені після минулого релізу [«Референс»], який сприйняли ніби непогано, але сказати, що це була актуальна музика… «Старички опять гонят свою волну», – по типу такого казали. Хоча для мене там є дуже важливі речі: і за саундом, і за наповненням, і за лірикою. Для мене це дуже важлива річ, бо саме в ньому я перейшов на українську мову, для мене це було викликом і подивом з якогось боку. Я був радий, що це вийшло так природно, що я не докладав до цього суперзусиль.

І, звичайно, там було обурення. Я пам’ятаю наш концерт у 2019 році, перед яким ми дізналися, що затримали Riffmaster. Коли ми дороблювали «Вогнепальне», я був просто пригнічений, що відтоді минуло вже два роки [а Андрій Антоненко залишався за ґратами]. У мене навіть були рядки: «Я дуже хочу, щоб у той день, коли вийде цей альбом, Riffmaster буде не за склом». Зараз Андрія випустили під домашній арешт; це, звичайно, ще не перемога, не те, з чого треба радіти, але хоча б якийсь натяк на те, що історія матиме позитивний кінець.

Не хочу говорити про інших музикантів і їхні стосунки з актуальними темами, бо мені ніколи не був цікавий шоу-бізнес як такий. Якби він був цікавий, я б зробив висновки ще 20 років тому, коли більш активно почав цим займатися. Нам завжди було цікаво грати тільки те, що цікаво нам. Навіть якщо це не буде дуже цікаво натовпу, умовно кажучи. Іти проти течії – я не вважаю, що це якесь геройство. Але точно знаю, що врешті-решт результат буде бажаним. Якщо ти в собі впевнений.

Один із корєшів Єгора Лєтова якось сказав таку фразу: «Рок-н-рол варто грати, якщо тебе можуть за нього завтра розстріляти». Розстріл – це, звичайно, занадто, але я дуже згоден із цими словами. Якщо ти не відчуваєш за своєю музикою силу, цим краще взагалі не займатися.

– Ви вже згадали про Андрія Антоненка. На останньому Brave! Factory, ви виходили на сцену в футболці «Хто замовив Катю Гандзюк?». Раніше я записував ваш коментар на акції протесту у 100-й день голодування Олега Сенцова під час незаконного утримування в Росії. У п’ятницю [21 травня] ж ви були на акції проти поліцейського свавілля перед Подільським ГУНП. Протягом останніх кількох років ми живемо в стані перманентного стресу, в умовах війни та постійного дефіциту справедливості. Як це – бути митцем в умовах постійної суспільної напруги?

Слєпаков: Думаю, нам зі Стасом простіше, тому що ми не працюємо з формою «обволакивающий джаз-рок» чи якогось лаунжу. [сміється]

Корольов: Чекай, у мене є один трек у жанрі «обволакивающий джаз-рок». [сміється]

– Це, до речі, було б ще цікавіше – зробити актуальне висловлювання в такому жанрі. [сміється]

Слєпаков: Мені якось закинули: «Антоне, все класно, але вам треба відходити від форми «Що бачу, про те й співаю». Але це наша форма – що бачимо, про те й співаємо. У будь-який час треба вміти працювати. Блін, у нас триває війна, у нас стільки всього негативного відбувається. Треба якось вміти залишатися людиною, зберігати холодний розум і якесь трішечки гостре перо.

– Але це ж насправді не про жанри – навіть найбільш потужний і хайповий жанр хіп-хопу в нас найчастіше використовують обережно та нейтрально. Зокрема, виконавиці, яких Стас згадує в альбомі та які є обличчями цього жанру в Україні.

Стасе, для тебе це запитання, певно, навіть більш актуальне, тому що ти зі своїм альбомом якраз заявив про себе як про митця, який не боїться говорити на злободенні теми.

Корольов: Я зараз скажу крамольну річ, але в часи пиздецю бути митцем простіше. Тому що митець має… Ненавиджу слово «має», бо кожен може робити все, що захоче. Але це більш виразний і сильний творчий прояв – коли ти говориш про те, що в тебе болить. І коли тобі активно болить, тобі не треба шукати, про що писати. А коли пиздець – не може не боліти. І тоді в тебе є запит про щось писати, є запит щось створювати.

Творчість – це дуже сильний інструмент комунікації зі світом. І це дуже сильний оверкілл, якщо ти використовуєш його тільки для того, аби сподобатися слухачеві. Або потішити своє его. Це теж підходить, це також інструмент. Але з допомогою творчості можна робити більше. І якщо в певний момент ти розумієш, що хочеш із допомогою творчості робити більше, якщо в тебе є запит використовувати її не лише для того, щоб бути артистом… Так, я зараз почну говорити словами зі своїх пісень. [сміється] Тоді в цей час буде жити простіше: бо є, про що говорити та в який бік змінювати масив думок. Головне – просто не йобнутися.

І це теж непросто. Адже коли ти починаєш говорити на суспільно важливі теми, ти водночас маєш розуміти відповідальність за те, що ти говориш. Відповідальність треба усвідомлювати взагалі за все, що ти транслюєш в інфополе. Якщо ж ти робиш це з допомогою творчості, виходить ще більш переконливо. Особливо якщо ти повторюєш свій меседж патерном, якщо є ритм. Тому якщо ти щось транслюєш, то повинен розуміти, що певним чином це змінює масив думок. Це впливає на культурний фон, культурний фон формує цінності, а цінності формують нові погляди в нових людей.

Тому так, з одного боку, в такі часи творити простіше. З іншого боку, це особлива відповідальність. Я суперсильно від цього всього стресую – і від Riffmaster’а, і від Подолу, і від Зеленського, і від війни. І іноді дуже хочеться сховатися, вдати, що цього всього немає.

Слєпаков: І грати «обволакивающий джаз-рок». [сміється]

Корольов: «Давайте розважатися!» Це теж, звісно, має право на життя. Але просто треба розуміти, що в певний момент ти вже не зможеш розважатися. Якщо ти прямо зараз не почнеш щось робити.

«Коли ти розповідаєш, про що пісня, вона трошки вмирає»

– І тут я маю запитати про вашу спільну пісню на альбомі Стаса.

Антон Слєпаков: Я можу розповісти про історію: у 2019 році Стас запропонував зробити спільний трек для окремого проєкту. Тоді ще YUKO був у розквіті, все було прекрасно, нічого не передвіщало, що цього колективу скоро не буде. Він надіслав мені текст і демо, запропонував зустрітися. За певний час я прийшов до них на репетицію, Стас та Ігор [Бірюченко] показали мені демо. Я запропонував зробити контрхід: нічого в треку не змінювати, навіть не враховувати мої коментарі, а додати їх у композицію – прямо по живому. Я взяв мікрофон, спеціально його налаштував по-грубому, щоб це відчувалося, й начитав коментарі.

– Коли ви буквально в пісні озвучуєте в процесі: «Думаю, что недостаточно понятно, что здесь имеется в виду», «Хочется сделать тоньше и понятнее» та «Краснее, а не красней».

Слєпаков: Стас як перфекціоніст хотів перезаписати мій вокал, але врешті трек випустили, як зробили ще тоді, два роки тому.

– І вийшло ще й метависловлювання – пісня про електромагнітні хвилі та водночас пісня про колаборативний процес написання музики.

Слєпаков: Можна й так сказати.

– Я перепрошую, я розумію, що це, мабуть, «улюблена» частина роботи музикантів – вислуховувати, як інтерпретували їхній текст і що вони насправді хотіли сказати. [сміється] Але насправді про це також цікаво поговорити. Умовно, у митців є два підходи: одні закладають у витвір мистецтва одне чітке повідомлення, інші ж допускають простір для інтерпретацій, навіть граючись так з аудиторією.

Стас Корольов: Мені подобається простір для інтерпретації, я дуже люблю, я просто в захваті від відгуків людей: «У цій пісні ти говорив про ось це!». І я такий: «Ага-ага». [сміється] Переживаю тільки, що я забагато балакаю [про альбом], забагато конкретизую. Коли ти розповідаєш, про що пісня, вона трошки вмирає, бо більше їй дозволяє жити простір для прочитань. Скільки разів пісня інтерпретована, стільки разів вона залишилася в окремій формі в головах людей.

Якщо розглядати творчість як засіб комунікації зі світом, а це засіб комунікації зі світом (крім випадків, коли ти пишеш у стіл), то комунікація лежить на спектрі, де на одному полюсі конкретність, а на іншому – образність. Конкретність – це як мова [програмування] асемблера, це низка команд, які не можна якось інтерпретувати, вони інтерпретуються однозначно. Музика ж ніколи не каже про щось конкретне, там немає команд і категорій, є лише образи й емоції.

– Як у тебе: «Я слышал электромагнитные волны, что стали колебать мой воздух, что стали залетать мне в уши, заставляли меня плакать и смеяться, [...] заставляли танцевать и бесноваться. [...] А я вовсе не чувствовал себя заставленным...»

Корольов: Так, ти не відчуваєш, про що конкретно ти танцюєш. [сміється] Якщо ж на цьому спектрі ти хочеш сказати щось конкретне, в тебе є мова. Але навіть вона не настільки конкретна. Про можливість різних інтерпретацій мовної форми свідчать такі явища, як література, образність, метафори тощо. Тому музична творчість десь посередині цього спектра, і це дуже класно. Ти створюєш її, одночасно розуміючи, що реципієнт у будь-якому разі прожене крізь свою призму – контексту, начитаності, наслуханості, власної особистості. Ти формуєш мультидосвід – для великої кількості людей.

Я зараз не можу не згадати [Девіда] Лінча та його спроби зловити велику рибу. У певний момент я зрозумів, що він не вкладає щось конкретне. Він може вкласти певну емоцію, певний спосіб взаємодії з людиною. Він розставляє певні маячки, певні частини пазлу, які ти доскладаєш уже сам. Це і є досвід взаємодії із творчим актом, у цьому й прикол. Це гра з безліччю варіантів, це як Fallout, який можна пройти сто разів – і кожен раз по-іншому. Це, на мій погляд, мистецтво найвищого рівня – до якого можна повертатися після сотні прослуховувань.

– Те, що ти дозволяєш ці інтерпретації – це означає, що ти відпускаєш матеріал?

Корольов: У певному сенсі ти однозначно відпускаєш матеріал. Коли я випускаю альбом, то слухаю його набагато менше. Тому що дуже багато разів і в різних варіаціях слухав його до виходу. Він уже живе в навколишньому світі. Я втручаюся лише в тому разі, якщо з інтерпретацією щось зовсім не так. Або додаю якісь деталі, що допомагають правильно сприйняти [альбом].

Слєпаков: А «неправильно» – це як? Коли за трек притягують до відповідальності?

Корольов: Щось не так – це коли трек «феничев / или» сприймають за намагання сподобатися радикально налаштованій частині суспільства. Або, навпаки, – коли його інтерпретують як спробу іронізувати із притомної патріотичної позиції, у правильному, на мій погляд, розумінні слова «патріотизм». Я не знаю, як правильно це зробити, але, можливо, будуть ситуації, у яких мені треба буде втрутитися й щось пояснити.

Слєпаков: А вже доводилося пояснювати?

Корольов: Поки що за мене пояснюють люди, які слухали альбом і зрозуміли. Їх більшість. І це добре.

Слєпаков: Я теж так думаю. Це схожа ситуація, як коли музикантів притягують до відповідальності за те, що трек нібито негативно вплинув на когось. Ти не винен, якщо в навушниках у маніяка грала твоя композиція. Музика належить усім.

– Стасе, ти згадав про трек «феничев / или» – і це, мабуть, найбільш показова історія, тому водночас там є рефрен «У моей страны война с Россией», а з іншого – присвята в назві лідеру санкт-петербурзького гурту. Це було свідоме рішення – поєднати ці тези в одній пісні?

Корольов: Я свідомо пішов у цій пісні на це рішення, тому що мені не подобається бінарне мислення. Я хочу ініціювати розмову, дискусію. Моє завдання – зробити, щоб ми не мовчали про це.

Слєпаков: Погоджуюся.

Корольов: Я підтримую українську мову, я тільки за її розвиток і використання у творчості. Але водночас я ціную виразність творчості; виразність – це те, з чим ти постійно працюєш, ти робиш так, аби це працювало. Урешті я зрозумів, що правильно говорити в цьому треці російською. Моє завдання – не сподобатися людям, які вже поділяють мою позицію. Моє завдання – зрезонувати з людьми, у яких індиферентна позиція. І я вважаю, що таких людей більшість серед російськомовного кластеру.

Інша справа – як подати це так, щоб це сприймалося? Щоб люди не сприймали це за повчання. У мене поки є тільки одна відповідь: я роблю так, аби люди мене почули та зрозуміли як людину, а потім уже через перетворення мого героя в альбомі дійшли до певних думок. І про залежності, і про роботу над собою в контексті аб’юзивних стосунків, і про індиферентність нас як громадян. Бо якщо ми не будемо про це думати й говорити, буде тільки гірше.

– І так ми повертаємося до розмови про травми. Певно, єдиний спосіб пережити травму – це осмислити та проговорити її.

Корольов: Подивитися їй у вічі. Водночас треба сказати, що, мабуть, помилково зводити наші з Антоном альбоми під один знаменник. Усе-таки ми використовуємо різні формати та різні інструменти.

Слєпаков: Якщо говорити про українську музику загалом, то так, ми в одній номінації «Альтернативна музика». [сміється]

Корольов: «Вагоновожатые», Onuka, «Курган & Agregat»… Хто там ще?

Слєпаков: Луна ще. Я дуже просив не включати нас у жодні премії, нікуди нас не тягнути. У мене навіть полички немає для нагород. [сміється]