Інтерв'юНаріман Алієв – про 2-й сезон подкасту Minсultpryvit, фільм «Тріумф» і нову щирість

Новий сезон подкастів запустила редакція The Village Україна. Серед них – другий сезон подкасту Mincultpryvit українського режисера Нарімана Алієва. Автор фільму «Додому» запустив розмовний подкаст, у якому в неформальній атмосфері спілкується з гостями про культуру. З другого сезону подкаст буде виходити на платформах The Village Україна. З цієї нагоди, до початку сезону 20 жовтня, ми поговорили з Наріманом про формат «безкультурно про культуру», пошук нової щирості та його другий фільм під назвою «Тріумф».

 Я захотів створити альтернативний канал комунікації, у якому міг би розповідати про те, що вважаю цікавим і важливим

– А ще Mincultpryvit – це подкаст людини, яка пройшла досить великий шлях у плані боротьби зі своїми комплексами та невпевненістю в собі. Ти відкрито про це говориш, зокрема проговорюєш в епізоді з мамою. Для тебе це теж частина цієї щирості?

– Дійсно, я прийшов до подкасту, працюючи над своїми комплексами. Вважаю, що ця щирість полягає у простих речах: ти борешся зі своїми проблемами, не зациклюєшся на них і вчишся не боятися висловлювати свої думки. Думаю, у мене не настільки утопічні чи викривлені судження, що вони могли б завдати шкоди суспільству [сміється].

Та я не позиціюю Mincultpryvit як щось виключно моє. Перший сезон – це розмови з людьми, з якими мене пов’язує різний досвід і стосунки, засновані на довірі. Тому ми не просто записуємо подкаст, а спілкуємось і приємно проводимо час. Завдяки цьому в нас виходять досить нетипові розмови, які ви навряд чи б почули в інших інтерв’ю.

У мене немає мети щось комусь нав’язати, я просто висловлюю свої певні судження, ставлю цікаві для мене запитання, а далі кожен може підключити своє критичне мислення та зробити власні висновки.

 Вважаю, що ця щирість полягає у простих речах: ти борешся зі своїми проблемами, не зациклюєшся на них і вчишся не боятися висловлювати свої думки

– Денис Іванов [співзасновник «Артхаус Трафік»] якось сказав, що провідна тема в сучасному кіно – це нова щирість та її пошук. Якщо пригадати, то найкращі фільми нового українського кіно зняті не про якісь абстрактні речі, а про те, що пережили та переосмислили люди, які роблять ці фільми. У випадку з «Додому» – історія про Крим, наприклад.

– Так, я погоджуюся з цим. Зараз найбільше резонують історії, в яких можна впізнати себе. Хай це буде досвід чи побут – головне, щоб можна було себе з ними асоціювати. У випадку з «Додому» це історія стосунків батька та сина, знайома та близька багатьом із нас, а вже потім історія про Крим.

– І показовий приклад з останнього епізоду першого сезону Mincultpryvit, коли ти розповідаєш, що прийшов до ідеї з «Додому», коли припинив «гратися в Тарантіно», звернувши увагу на власний досвід і те, що ближче до тебе.

– Так. Я не почав стрибати до зірок, а спробував відчути землю під ногами. Люди в мистецтві почали більше повертатися до свого коріння, до того, звідки вони та що репрезентують. Українське культурне середовище також до цього наближається. Найцікавіші проєкти дійсно виходять із відтінком щирості. Досить часто вони не мають бездоганної якості, є певна грубість, але це щирість, якої немає у великих мейнстримних фільмах.

«Додому» – це маленька історія про маленьку родину, в якій немає пафосних монологів. У фільмі не говорять про те, що герої заради батьківщини повернуться хоч живими, хоч мертвими. Там немає лозунгів. Там є внутрішні відчуття. Ми живемо в доволі полярній країні, тож, на мою думку, повинні не переконувати людей у своїй правоті, а доносити, чому думаємо саме так. Зараз я можу здатися для когось занадто патріотичним у своїх висловлюваннях, а для когось недостатньо патріотичним.

– І тут ми підійшли до питання мови.

– Я перейшов на українську мову в публічному просторі півтора роки тому. Для мене це було просто: сам факт спілкування російською робить тебе дотичним до «руського міру». Тобто факт того, що розмовляєш російською, незважаючи на те, про що говориш, чіпляє тебе до «руського миру». А я взагалі не хочу мати з ним нічого спільного.

 Хотів своїм прикладом довести, що перейти на українську можливо

До того ж вважаю, що українськомовного контенту має бути більше. Зі зростанням його кількості з’явиться ринок, який зможе бути самостійним і незалежним від російськомовного.

Це може здатися дивним, бо я кримський татарин, який народився в Україні та виріс у російськомовному суспільстві. Через це є відчуття того, що я свій серед чужих і чужий серед своїх. Можна сказати, що в мене немає комфортного відчуття своєї території. Я тільки зараз починаю створювати територію, яку хочу бачити навколо себе. І починаю із себе. Тому вирішив перейти на українську мову й робити подкаст українською, хоча мені досі легше розмовляти та висловлювати свою думку російською. Але це моя позиція, і я вирішив її транслювати.

У мене неідеальна українська, я використовую багато суржику й багато обсценної лексики, бо в мене зараз, вочевидь, не вистачає словникового запасу, щоб гарно висловлювати думки українською мовою [сміється]. Але я хотів своїм прикладом довести, що перейти на українську можливо.

– Ось це, до речі, окрема цікава тема. Можливо, бачив: в Андрія Федоріва у відеоблозі нещодавно був засновник українського виробника охоронних систем Ajax System Олександр Конотопський. Федорів розповідав, що він підійшов до нього після публічного виступу та сказав приблизно так: «Чувак, це було нереально круто. Я вважаю тебе зразком і хотів би ставити тебе у приклад своїм дітям. Але це важко робити, коли ти стільки матюкаєшся на сцені». І Конотопський відповідає, що він розуміє цю логіку, але це вже був би не він, якби обмежував себе у висловлюваннях. Наскільки я розумію, у тебе приблизно така ж аргументація?

– Я вважаю, що вживання ненормативної лексики не робить тебе некультурною або нерозумною людиною. Цей критерій уже застарів, як на мене. Раніше вважалося, що вживання нецензурної лексики є проявом невігластва. Я для себе розумію формати. Тобто на телебаченні не дозволяю собі матюкатися, розмовляю виключно дипломатичною мовою. Подкаст – територія свободи для мене, тут можу дозволити собі все, що хочу.

Я не скажу, що намагаюся чи хочу більше матюкатися під час записів. Усе обертається навколо формату, який я вигадав, – «безкультурно про культуру». Ми можемо говорити про культуру, як хочемо. Бо академічно розмовляти про мистецтво та культуру – це досить складно для сприйняття. І люди можуть не зрозуміти банальні речі. Коли ж ми говоримо просто й без обмежень, можна легко доносити складні речі.

Я не змушую гостей матюкатися у своєму подкасті. Якщо їм незручно, що я вживаю обсценну лексику, вони можуть сказати мені про це, і я буду збавляти темп. Тому що хочу створити територію комфорту, на якій людина відчуватиме себе спокійно. З мовою так само. Я не ставлю своїм гостям вимоги, якою мовою вони мають розмовляти. Вони розмовляють тією мовою, якою їм зручно.

 Я вважаю, що вживання ненормативної лексики не робить тебе некультурною або нерозумною людиною

– Яким буде другий сезон подкасту? Чим буде відрізнятися від першого?

– Перший сезон я робив для себе й не мав жодної відповідальності. Це була спроба попрацювати з форматом, який мені був цікавим. Я робив його самостійно. Тепер у мене з’явилися партнери, The Village Україна, з якими ми розділяємо відповідальність.

Я обов’язково збережу цю неформальну обстановку. Як і раніше, усі розмови з гостями відбуватимуться на моїй кухні. Вибір гостей також залишається за мною. Для мене це найголовніше.

Перший сезон подобається мені тим, що в ньому я відкривав людей, які не мають іншої можливості для цього. Хоча вони дуже цікаві люди. Зазвичай про кіно говорять з акторами, режисерами та продюсерами. А мені хочеться розкривати фільми з різних точок зору, аби люди почали розуміти специфіку й оцінювати те, що бачать. Наприклад, я записував подкаст з оператором Антоном Фурсою чи режисером монтажу Олександром Чорним.

– Давай потримаємо в секреті повний список гостей другого сезону. Але розкажи, якими будуть герої сезону.

– Я хочу зробити досить різнорідний склад гостей. У мене немає цілі просто поспілкуватися з відомими людьми. Хочеться запросити людей, які цікаві мені й з якими є, про що поговорити. Умовно, це кілька категорій. По-перше, це не відомі загалу люди з українського кіно. По-друге, близькі мені люди, спілкування з якими може бути цікавим для аудиторії. По-третє, хочеться трішки піти в історію та розкрити з іншого боку людей старшого покоління українського кіно.

Також хочеться більше розкривати Україну. Мені сподобався в першому сезоні епізод із Софією Челяк, програмною директоркою «Форуму видавців». Вона розповіла мені про галичан, і я дійсно багато нового дізнався для себе. Зрозумів, що дуже мало знав про Галичину. У нас велика країна, у якій ми досить мало знаємо про одне одного. Можемо бути друзями, спілкуватися, робити спільні проєкти, але не знати нічого одне про одного. Власне, тому я намагаюся розповідати про кримських татар, тому що це досі не розкрита тема для українців.

– Я розумію, що є вже частина людей, для яких ти передусім подкастер [сміється].Але не можу не запитати тебе про новий фільм, який ти готуєш із forefilms. Розкажи, про що буде «Тріумф».

– Подкаст для мене – сайд-проєкт. Виробництво кіно потребує два-три роки, за таких обставин є багато часу займатися ще чимось. Хтось обирає для себе роботу над серіалами чи рекламою, я обрав подкасти.

 Я намагаюся розповідати про кримських татар, тому що це досі не розкрита тема для українців

Що ж до наступного фільму, то він є для мене новою історією. 2019 рік за всіма критеріями мав бути найщасливішим роком у моєму житті: я презентував дебютний фільм на Каннському кінофестивалі, виграв найвищі національні нагороди, «Додому» вийшов у великий прокат. Ніби реалізувався у професії. Але насправді 2019 рік був одним із найскладнішим у моєму житті. І цей контраст мені хочеться показати в фільмі.

Ми пишемо сценарій із драматургом і сценаристом Максимом Курочкіним, і я поки не знаю, що з цього вийде. Але другий фільм не має такої епічності, як «Додому». «Тріумф» – це кіно про зовнішній успіх і внутрішній апокаліпсис, який, як на мене, багато хто зрозуміє. Адже ми не до кінця розуміємо, що таке щастя. Досить часто, речі, які на нашу думку мають приносити нам задоволення, не приносять його. Думаю, цю кризу переживають багато людей.

До того ж я вже протягом одинадцяти років живу в Києві й хочу переосмислити себе в цьому просторі. Починаю відчувати, що віддаляюся від Криму, тому що після анексії дедалі рідше туди приїжджаю. Після виходу «Додому» я не їздив до Криму, тобто вже більш як півтора року не був удома. Стає важко говорити про Крим так відверто, тому що там життя змінюється, а я від нього віддаляюся. Тому хочеться зрозуміти себе в Києві, де я планую жити та створювати свій простір.

– Тобто зараз фільм на етапі підготовки сценарію, з прицілом на пітчинг Держкіно наступного року?

– Саме так. Ми будемо подаватися на державне фінансування тоді, коли будемо готові. Я намагаюся йти на пітчинг, коли в мене вже є щось на руках і я впевнений у цьому матеріалі.

До того ж завжди є «синдром другого альбому». Чому багатьох часто розчаровує другий фільм? Бо люди хочуть побачити щось таке, що їм сподобалося в першому, а ти вже там усе сказав. Зараз у мене будуть радикальні зміни в тому, як і про що я говорю. Можливо, через подкаст вдасться підготувати слухачів до того, що наступного разу вони будуть дивитися вже зовсім інше кіно.